Автор: Николай Сатиров
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2023-01-01 15:21:53
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Пригоди в селі Ахалдаба

Перша історія. Як у колодязі виявився «нечистий»

Колись ми з батьками мешкали у північно-західній частині Грузії, у містечку Ткібулі. Наше селище оточували гори зі щедрою
листяною
рослинністю – росли  каштани з їстівними плодами, модрина, дуб, чинар і дуже багато фруктових дерев. Населення вирощувало
виноградники і плантації чаю. У лісі було чим поласувати, водилась суниця, чорниця, ожина.
Містечко вважалось промисловим, тут видобували кам’яне вугілля. Але моє перебування в Ткібулі не було постійним. Після
закінчення
занять у школі батьки кожного літа відправляли мене на відпочинок у село Ахалдаба, яке знаходилось біля Боржомі, на півдні Грузії.
Я
виїздив в автобусі зранку і десь о першій дня прибував до села. Мені треба було виходити біля висячого містка через річку Кура,
виток
якої знаходився в Туреччині, а далі вона текла через всю Грузію, Вірменію і впадала в Каспійське море.
По висячому містку я переходив через річку, потрапляв до вузенької сільської вулички і йшов до будинку тітки Люби, татової сестри.
Ледь відкривав хвіртку і заходив у двір, як назустріч долинали дружні вигуки тітки Люби та її чоловіка, дядька Шаліко:
- О, до нас прибув помічничок!
Дядько відразу ж визначав першочергове завдання:
- Допоможеш спочатку зібрати черешні, а потім вирішимо, що робити далі!
Ніби за командою до двору надходили гості – родичка Марина з сестрою Ірою і братом Очіко, підходив і сусід Давид, з яким ми
завжди
гралися в дитинстві. Всі дружно піднімались в гори, щоб зверху помилуватися селом.
Оскільки всюди вже дозріли черешні, то картина вимальовувалась у різнокольорових барвах: плоди звисали жовті, білі, рожеві,
червоні,
чорні. Їх збір на селі продовжувався близько двох тижнів
Дядько Шаліко працював водієм на меблевій фабриці. Частенько брав і мене з собою. Ми звільняли бункери, наповнені тирсою, і
паливо
відвозили до котельні.
Але одного разу під вечір у п’ятницю, після роботи, тітка Люба попросила дядька Шаліко піти порибалити. Він відповів:
- Зараз підготую сітки і завтра порибалимо!
Ми разом взялися оглядати розкладені на траві снасті: чи нема там дірок? Дядько усівся спиною до колодязя, а сів напроти так, що
видно було і дядька, і колодязь. Ось заскрипіла хвіртка, сусідка набрала води і пішла, не турбуючись про те, чи двір закритий, чи ні.
Сусідські гуси під парканом на вулиці щипали травичку. Знайшли відкриту хвіртку і сміливо зайшли до двору. Тут їм було де
розгулятись
– густа і соковита трава вабила свіжістю і ароматом. Почали заважати нам поратись із сітками. Дядько покликав мого брата Федора,
щоб
той прогнав непрошених гостей. Але дарма! Як не намагався Федір налякати гусей, нічого не виходило. Тоді дядько звелів закрити
хвіртку і перекидати пернатих один за другим через паркан. Може, брат і перестарався, але вийшло так, що один гусак упав у
колодязь.
Федір тільки руками розвів:
- Ой-ой-ой…
- Що трапилось? – спитав, не оглядаючись, дядько.
Брат у відчаї показав мені пальцем на губи, щоб я мовчав. Ми підготували сітки, умились і пішли на кухню вечеряти. Тітка
приготувала
знамениту тушену курку і хачапурі. Миттєво ми посідали за стіл і почали їсти.
- Щось довго Федора нема, - турбувався дядько Шаліко.
- Напевно, залишився у тітоньки Анечки! – припустила господиня.
- Еге ж! – пригадав щось своє дядько. – Ти мені приготуй на завтра три пластмасові відра.
- Так я все підготувала!
- Тоді набери з колодязя холодної води, віднеси на другий поверх, щоб мали що пити.
Тітка знайшла порожнє відро і пішла в глибину двору, а ми з дядьком вели тиху розмову про рибалку. Між іншим я чув, як відро
торкнулося води, як заскрипів колодязь. І раптом відро з гуркотом полетіло вниз, а тітка Люба несамовито заволала на весь двір.
Дядечко завмер. Його дружина – сколошкана, перелякана, мокра увірвалась до кухні:
- Там… там…
- Що з тобою? Що з відром?
- Ти не уявляєш, Шаліко! Я діставала воду, а у відрі сидить… чорт! Обхопив мене крилами і хотів затягнути в колодязь! Я його
відштовхнула і нечистий разом з відром булькнув у воду!
Тітка стояла, тремтіла від жаху, з неї стікала вода. Я миттю все зрозумів і ледве стримував сміх. Дядько Шаліко, який пройшов з
боями
всю війну, був наляканий виглядом своєї дружини.
- Гаразд, стій! Я подивлюсь до колодязя!
Він рішуче схопив невелику сокиру і вийшов у двір. Сидячи в кухні, я з цікавістю чекав, що буде далі. Шкода біло тітку Любу, адже
вона
не могла знати всієї правди, їй привидівся нечистий з крилами, а не гусак!
Дядько двічі сміливо намагався вступити в поєдинок з нечистим і зрештою добився свого – крилатий попався!
Заходячи до кухні, чоловік стріпував здобиччю, звертаючись до переляканої дружини:
- Це на твою думку чорт? Племінник Федір проґавив птицю, коли перекидав через паркан пернатих шкідників. Бач, який прудкий
виявився! Як там тобі, бідолахо, було в колодязі?
Дісталось на горіхи й мені за те, що прикрив Федора і не признався про його недогляд.
- Ти чому мовчав? Глянь на тітку, вона з переляку сама не своя!
І продовжував дивуватися жінчиній уяві:
- Ех, ти! Гусака злякалась! Ось хто сидів у відрі, ось хто порадів своєму спасінню і розправив крила! А ти його запхнула та й назад
відправила в колодязь!
Бідний гусак, опинившись долі, розчепірився, ніби у нього потемніло в очах.
- Що ж з ним діяти, з гусаком?- винувато спитала тітка Люба.
- Візьми його та віднеси хазяйці. Скажи, що впав у колодязь, а ми його дістали.
Тітка Люба віднесла сусідці перелякану птицю і через півгодинки, помітно звеселіла, повернулась додому:
- Ох, і сміялись сусіди, коли дізнались про пригоди свого гусака!
Дядько набрав води з колодязя і ми пішли спати. Наступного ранку відправились на рибалку, прихопивши сітки і відра. Дядько
закидав
снасті і зловив цілих дев’ятеро форелей, а три відра ми наповнили бичками.
Приємно було повідомити двоюрідному братові про наш улов. Він на своєму «москвичі» відвіз нас із дядьком додому. Рибу віддали
тітці
Любі, а сітки розіклали, повісили на паркан сушитись. Прийшла Тітка Надя, потім – Ксеня і Тініко, вони готували ароматну рибну
страву.
А ми із задоволенням їли її і час від часу сміялись, згадуючи про те, що трапилось з гусаком у колодязі.  

Друга історія. Гра у фантики
Коли в кінці липня дозріли всі фрукти, ми в чергове зібрались пізно увечері погратися у фантики. Суть гри полягала в тому, що
когось із
нас садовили спиною до коробки, в яку розміщали фантики. Хто-небудь діставав фант і питав:
- Що робити цьому господарю?
Звісно, що завдання отримували найбільш відчайдушні. До прикладу, треба було проникнути до сусідів, щоб нарвати фруктів і
принести
їх для загального споживання. Випало й мені красти сливи у сусідки на ім’я Ціціно. Дівчинка відвела мене вбік і прошепотіла:
- З правого боку, в кінці паркану, дві штахетини внизу відірвані. Розсунь їх і сміливо проходь до саду!
Але – зась! Штахетини виявились прибитими! Мені довелось лізти через паркан. Сливи тут були не прості, називались алебухарі, що
в
переводі з грузинської значило «вогонь каміну». Кожен плід – крупний, соковитий, до того ж має пломінь-вогник в забарвленні.
Я швидко наповнив сливами свою пазуху під футболкою. Коли повертався до паркану, дворовий пес почув шелест трави і побіг у мій
бік.
Довелось прискоритись – одним махом через паркан! Але шорти підвели мене і я… завис. До того ж на нозі запеклись подряпини. Тут
підбіг батько Ціціно, дядько Анзор:
- А що ти тут робиш поночі?
Допоміг мені злізти з паркану, відвів до себе додому.
- Назіко! Поглянь, що з дитиною!
Мама Ціціно вийшла з іншої кімнати:
- Що у тебе з ногою? Упав?
- Ні, То я перелазив через паркан і зачепився шортами, - промимрив я.
- Ну ж бо, знімай свої шорти! – звеліла тітка Назіко.
Швиденько справилась з діркою, обробила подряпини. Довелося чесно розповісти про нашу гру у фантики.
- Тільки не лайте Ціціно, вона не винна, це все фантики. Гра така!
- Ну, якщо ти проведеш її додому…
- Авжеж! Проведу обов’язково!
У темряві виднілося мерехтіння світлячків, але мені ніколи було їх розглядати – поспішав до дітвори. Всі зустріли мене з
розпитуваннями,
а я, роздаючи сливи, розповів про те, що трапилось. У відповідь – дружній регіт і смачне прицмокування: сливи-алебухарі дуже
сподобались. Настала черга інших хлоп’ят. Маринка спитала у Молхаза:
- А ти чому так швидко прийшов?
- Еге! Коли я заліз у садок до дядька Нукзару, то побачив, що абрикоси вже зібрані і три кошички стоять на столі. Ха! Я ж не
розгубився
– нагріб собі їх за пазуху і не довелося лізти на дерево!
Ачікос з Іриною також принесли абрикоси, Марина – солодкі груші, а Мишко і Тініко – білі сливи. Наївшись від пуза, стали
розходитись
по домівках. Я поспішив за Ціціно, щоб виконати обіцянку, дану її мамі.
Світлячки осявали нам шлях, було красиво і весело, весь острах залишився позаду.
- Дивись, Ціціно! У тебе так багато світлячків у волоссі!
- А в тебе – також! Як їх багато по всій вулиці, просто диво!
Побачивши нас здалеку, батько Ціціно повідомив дружині:
- Назіко! Йди зустрічай – фантики прийшли!
Тітці сподобались світлячки у нашому волоссі:
- Ой, поглянь, як діти прирядились – світяться, мов новорічні гірлянди! Так і мерехтять! Ти, Колю, залишайся, повечеряй з нами, а
потім
дядько Анзор відведе тебе додому.
- Ні, дякую! Побіжу, там усі чекають!
Я побажав сімейству доброї ночі і помчав у темряву. Вдома також помітили світлячків. Дядько сказав дружині:
- Поглянь, Любо, марсіанин прибув! Увесь світиться!
Мені хотілося сказати, що й настрій у мене світлий, адже завтра ми з Ціціно знову зустрінемось! Але я промовчав і єдине, що
повідомив:
- Вечеряти не буду, бо фруктів – повен живіт!
Дядько Шаліко підозріло оглянув мої подряпини і зашиту дірку на шортах. Довелося щиросердечно в усьому признатися і розповісти
про
фантики.
- Тобі фруктів у дворі замало? Чого ти нас ганьбиш?
- Та годі, Шаліко, чого ти кричиш на дитину? Забув, як ти в дитинстві лазив по городах?
Дядько встав і, криво посміхаючись, сказав:
- Піду, наберу води з колодязя… Може, трапиться… біла лебідка! Хо-хо-хо!
- Та йди вже, теж мені принц знайшовся, - з іронією мовила тітка. А сама, прибравши в кухні, вимкнула світло і ми розійшлися спати.
Я
широко відкрив вікно у своїй спальні і впустив до кімнати свіжий аромат зелені і фруктів. Приліг на ліжко і подумав: все-таки, хороша
гра «фантики»! Згадалась Ціціно, її шепіт і сяючі світлячки у волоссі.
Здалеку було чутно собачий гавкіт, голоси селян, які поверталися з роботи.
Обнявши подушку, я блаженно зімкнув повіки і поринув у сон.   

Історія третя. Розлючений буйвол
Вранці до нас зайшла сусідка і попросила мене, щоб я посидів з її сином Ладо, оскільки їй треба було піти до крамниці. У нього з
дитинства були паралізовані ноги і він не міг ходити. Тому він лежав або сидів у візочку. Ми з друзями часто заходили до нього,
відвідували, грались, катали його по селу.
- Добре, тітко Ломаро, я посиджу з ним!
Зібрався і пішов до Ладо. Він побачив мене і дуже зрадів:
- Колю, назбирай мені слив і груш!
Я кинувся виконувати його прохання. Підставив драбинку до сливи, зірвав декілька десятків фруктів. Наповнив ними капронову
миску,
підставив під кран, щоб змити бруд, а потім умостився на траві біля візочка Ладо. Подавав ароматні плоди хлопцеві, бачив його
радість.
Стало якось дуже жаль друга, але я не нічим не проявив себе, щоб не образити Ладо. Ми сиділи, їли фрукти, я розповідав про те, як
ми
грали у «фантики». А коли дійшов до того, як довелося втікати від собаки і я завис на паркані, Ладо весело засміявся, а потім
звернувся
з проханням:
- Покатай мене по селу!
- Гаразд! Я сьогодні домовлюсь з хлопцями, а завтра покатаємось!
Тут і його мама підійшла:
-  Як ви тут? Не нудьгуєте?
- Та ні. Ось груші та сливи. Помиті! Ми смакуємо разом.
- Так ви – молодці!
- Тітко Ломаро, мені треба йти, а на завтра ми з хлопцями заберемо Ладо, щоб покатати по вулиці. Бувай, друже!
- Побачимось, Колю!
Тітка кинулась мені наздогін:
- Почекай, я хоч пригощу тебе чим-небудь смачненьким!
- Ні, дякую! Я дуже поспішаю!
Махнув на прощання Ладо і помчав додому.
- Колю, як там Ладо? – зустріла мене тітка Люба.
- Дуже зрадів, коли я прийшов. Ми разом смакували груші і сливи, які я нарвав, сиділи, спілкувалися.
Мені треба було за будинком продовжити свої справи, я любив там гратися. У цей час зайшов Давид і спитав:
- Тітко Любо, а де Коля?
- Там, за будинком, м’яч у нього, грається.
Давид знайшов мене і каже:
- Наш сусід буде гнати своїх буйволів за село. Пішли, глянемо, як вони пасуться і як плавають. Самі по собі це миролюбні тварини.
Наприклад, у воді можеш бути певним: вони тебе не покинуть, а навпаки – доглянуть за тобою. Підемо?
Умовляти не довелось. Не вперше було забавлятись з буйволами. І цього разу ми залюбки поплавали з ними у річці. Поки тварини
відпочивали, Давид підійшов до мене і спитав:
- А якщо полоскотати буйволячу ніздрю, що буде?
Не діждавшись моєї відповіді, рушив до очерету, зломив гілочку і розпушив. Приловчився і почав тикати нею в ніздрю буйволу. Я
попередив Давида, що це може бути небезпечним, він розізлиться.
Мій товариш був повненьким і неповоротким. Тому не міг передбачити поведінку буйвола і обрати потрібну позицію для відходу. А
буйвол миттю зрозумів, що його хочуть розізлити. Не примусив себе чекати, скочив і погнався за нами, дико вирячивши очі.
Давид, хоч  і був неповоротким, але побіг кроків на п’ятдесят попереду мене. Ми мчали по селу щодуху! А буйвол біг за нами.
Я встиг забігти додому і закрити хвіртку. Миттю занурив ноги у ночви з водою, щоб відмокали. Адже біль пронизувала кожен мускул і
від
швидкого бігу мої кінцівки дуже тремтіли.
- Що там трапилось? – гукнула тітка Люба.
Через півгодини повернувся додому розлючений дядько Шаліко:
- Скільки це може продовжуватись? То фрукти крадуть, то буйвола довели до шаленства. Ледь-ледь вдалося впіймати! Господар
відвів
додому. З вини твоїх племінників нас скоро виселять із села. Досить! З понеділка буде ходити зі мною на роботу, досить цих міських
дармоїдів терпіти.
Так, так, дядьку Шаліко, тут твоя правда. Зате я буду знати, про що написати у творі «Як я провів літо».

История cоздания стихотворения: