Автор: Владимир Гончаренко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2022-11-27 20:43:00
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вiдьмак

«- У нас, в будинку престарілих, добре ... Діти? Синок є. Але йому пороблено. Невістка наврочила. Вона
відьма.
Вчора вночі чую: шкребеться в душнику. Пошептала молитву - перестала ....
Була молода. Раптом в дзеркалі стара ....
Ти, Як в трамвай залазиш, завжди носок на руку надягай. І тільки тоді за поручні берись. Шоб не наврочили.
  Каже: «Я змія», - і всі в трамваї розступилися. І вийшла, де не дозволено... »
(З розмови на вокзалі)

  Третю ніч поспіль на селище лив холодний грудневий дощ. Зненацька, запаливши небо, в трубу однієї з хат
влетіла блискавка. Коли гримнуло, біля печі, в проймі дверей, постав Андреїч, колишній рахівник шахти
«Капітальна».
Трохи розрівнявши зморщене, як чорнослив, обличчя, він став протискуватися між столом і телевізором, але,
задивившись на голу балерину Волочкову, заплутався в якихось нитках. Балансуючи на одній нозі, ловив
рукою опору ...

  - Ой, йо ...! Вже і тут кактуси ...
  - Так. Рот закрой ... - долинуло від комода.
  - Бу ... бу ... бу ... - почав з пальцем у роті Андреїч.
  - Мєньше рукамі махать будіш, как прапєлєр .
  -Нюся, може б ти потримала їй нитки? Вже до тумбочки прив'язувати додумалася.
  - Ми с нєй нє разгавариваєм.
  - Чим так балакати ... - ледь чутно вимовила старенька за столом і ще нижче схилила сиву голову з
гребінцем
у волоссі до в'язальних спиць.
  - Ой, ні магу .... "Балакаті» .... За дєвяноста лет рускій  язик нє виучіла.

  - Мать, кому нужни ці рукавички? А кольорові шкарпетки на кого?..  На клоуна?
  - Дярьовня Стрюково, шо ти хочіш ... - уїдливо зауважила невістка, - а ти куда разагнался?
  - На відро! - він підтягнув кальсони і загарцював ...
  - Нє крічі на міня! Правєрь там, на щіколду закрил? А то у Мєрзлякова ночью пліту із кухні вивєзлі. На іво
вєлісапєдє .
  Примітивши, як мати тремтячими руками, схожими на скоцюблені курячі лапки, почала метушливо
змотувати
клубок, Андреїч хотів щось сказати, але вже вривався терпець, і він затрюхав на веранду.
Повернувшись, не очікуючи відповіді, запитав:
  - Петлі порахувати не потрібно? Тоді я пішов.
  - Завтра нє забудь на уголь запісацца! Єдітє ви єво по ночам, чі шо .... Нікакой еканоміі! .. – почув услід.

  - Ну от, тепер спробуй засни ... - бурчав він, підтикаючи щілини під ковдрою.
«За ніч по три рази вставати доводиться. Треба до уролога в місто їхати, коли з відпустки вийде ».
   За вікном вітер раз у раз здував булькаючий струмінь з бочки на діряве корито. Андреїчу раптом уявилося,
що
над хатою, розчепіривши ноги, стоїть і дзюрить хтось величезний і могутній, як Янукович.
   У сусідній кімнаті запищала, потім жалібно застогнала і нарешті затихла тахта. Дружина вляглася.
Згадалося,
як ще в радянські часи вона власним тілом, за допомогою лише ковдри, задавила кабана, який недорізаним
вислизнув з-під мужиків і лякав усіх, особливо хозяiна. Після того випадку молодому рахівникові в профкомі
шахти виділили
пільгову оздоровчу путівку до Криму.
  
  Потім Андреїч відчув запах тройного одеколону: мати розтирала німіючи руки. І знову, як солітер в грудях
....
Смокче, не відпускає ...
   «Знає ж, читав їй з книжки, що в мене слабкий тип нервової системи. Звідси і дратівливість. Не треба бути
такою безголосою. Ніякої гордості ... »
   Андреїч згадав почуте пару років тому ненароком на городі: як мати на межі принижено просила сусіда,
аби
той зірвав, ніби для неї, прибите морозом яблучко, що самотньо висіло на гілці.

  «Чого вони не поділили? Кожна мати була ж невісткою. А кожна невістка ма…»
   Сон прийшов, як завжди, несподівано.

  У досвітній імлі під бетонним козирком автобусної зупинки вже хтось сидів. Здалеку, Андреїч довго
вдивлявся:
  - Чи кенгуру?
  Коли дивна істота по-собачому показала йому язика, подумав: «Уже й у нас чупакабри з'явилися» і зупинив
на
безлюдній трасі «техдопомогу».
Забравшись у фургон «Зіса», він тут же спробував вистрибнути назад, але двері з загратованим віконцем не
піддалися. Промайнуло: «Тільки б не накинулися ззаду». З жахом озираючись, наче здаючись в полон, він
по-
зеківські опустився навпочіпки. Запобігливе «здрастє» зависло в пропахлому міліцейським відділком повітрі.
На
нарах його поки що не помітили - там грали в «очко».
  «На мене», - подумав Андреїч і вклонився пригвинченому до підлоги кріслу, де лежав хтось, може вже
неживий, накритий купою ганчір'я. Таке - з реміняччам на підлокітниках - він бачив чи то в операційній, чи в
жіночому кабінеті поліклініки, куди заглядав, нiби помилково.

  В цій скриплячій на вибоїнах клітці, все було чорно-білим, як у фільмі жахів. На металевому верстаті тьмяно
відблискували слюсарні лещата. Під ними гойдалася, залишаючи темні патьоки, кривавого кольору калюжка.
На
стіні, поруч з масивним шахтним телефоном, висів плакат «Родина-мать зовет». Андреїча вразила схожість
жінки на ньому з давнім портретом матері.
  Відчуваючи, як починають плутатися думки, він прихилив голову до холодних прутів грат. Крізь запітніле
скло
дивився на невеликий колісний екскаватор, що котився за ними. Дивно, але він одразу сприйняв агрегат, як
живу істоту, не надто здивувавшись відсутності водія.
На ходу ківш обрубком гігантської руки намагався схопити невидиму в тумані здобич. «Так ось звідки цей
скрегіт ...».

«Зліва лісосмуга, праворуч водонапірна башта .... Зараз буде лісовий склад ».
  Андреїч не вірив своїм очам. На місці складської залізобетонної загороди стояла інша - збитий із
триметрових,
почорнілих від часу дощок паркан. Проїхали повз двох бараків для робітників,  котрі були знесені ще в
шістдесятих.
  Він рвучко обернувся.
  У кріслі, як панночка у труні, піднімався і дивився прямо крізь нього широко розкритими очима хтось
великий,
в добротному костюмі і при краватці. Андреїч не відразу признав в ньому колишнього м'ясника з міського
ринку
на прізвисько Забійник, якого бачив раніше тільки в очіпку і фартуху.
Несподівано пролунав голос Левітана:
  - Доброє утро, товаріщі! Масковскоє врємя - шесть часов...  
Зараз же заспівав Стас Михайлов. Вгорі на нарах цокнулись квартами:
  - Ну, дай Бог!
  - Дай Бог!
  - Даю ... - тут же пробасили з крісла.
  «Якщо пригостять, вип'ю сто грам. Не в рот же мені доктор заглядати буде. »

  Ноги від довгого сидіння навпочіпки затерпли, і він почав поперемінно виставляти вперед то одну, то іншу.
Міняв їх все швидше і швидше .
  Коли зазвучало: «Ох, яблочко, куда ти котишся...», це стало нагадувати матроський танець.
  - Во дайот мужик! Вот ето по-нашему! - на нарах кинули карти і заходилися від сміху. Навіть Забійник
плескав
у такт і був у захваті.
  - Ой, нє могу больше... - благально видихнув Андреїч, то посміхаючись, то скорчившись від болю.
  - А ну, братан, сбацай циганочку, з виходом!
  Поки доїхали до першого об'єкта, він станцював їм ще «лєтку-єнку» і «сім-сорок» з імпровізацією.

Спочатку знесли міський туалет (Забійник сказав, що там буква «М» догори ногами). Потім порушили третій,
зайвий мікрорайон.
  «Такий маленький, а який сильний ...» - дивувався Андреїч екскаватору, злегка заздрячи. Отримавши
комірну
книгу, він акуратно вписував туди прізвища з присвоєними номерами, оформляв господарів житла в будинок
престарілих, виписував довіреності ....

У мікрорайоні номер два він робив перекличку жителів. Забійник, в жовто-блакитному костюмі збірної
України, з
першим номером на широких грудях, сам очолював ланцюжок людей похилого віку на заняттях з психо-
фізпідготовки.
  - Раз-два, раз-два, раз-два ... - низкою вони зробили підтюпцем коло по баскетбольному майданчику,
обгородженому сіткою рабицею.
  «Він ще й педагог ...» - шанобливо подумав Андреїч.
  Під час веселих рольових ігор йому видався знайомим майже дівочий силует в бахматому пальті і по-бабські
зав'язаній хустці. Вона теж його впізнала і весело помахала рукою:
  Синку, йди до нас! Тут, як у раю! ..
  За сіткою бородатий двірник з мітлою, проходячи мимо, одним кутиком рота, не інтонуючи, тихенько
прогудів:
- Ето концлагєрь...

Поки у супроводі ДАІ їхали до мікрорайону № 1, Андреїч намагався згадати, як змогли його підрядити на цю
справу? «Такі пригостили? .. Загіпнотизували? .. Катували? .. Згадав! – директор шахти з-під землі
подзвонив!
». Потім там же, в кабіні, задрімав.

  Йому снилося, що небо нарешті очистилося і наповнилося чарівним ранковим світлом. Пахло бузком.
  «Цього не може бути! ..» - Мамо, дивись, дивись! Летючий голландець! Ти бачиш?
  - Бачу, Вітя, бачу синку ...
  Над ними велично, ніби хмарина, пропливав небачений корабель, мало не торкаючись днищем верхівок
старих тополь. Там вирувало своє життя: хтось витрушував білизну, з навстіж розкритого вікна надбудови
поливали з лійки квіти на балкончику .... На невеликій палубі, опершись на поручень і беззвучно
розмовляючи,
вниз дивилися чоловік і жінка.
  - Мам, вони нас не бачать .... Дивляться і не бачать. Може, ми не існуємо?
  - Існуємо, синку, ти ж бачиш .

- Вставайте, Андрєєвіч, вставайте ... - обережно торсав за плече Забійник, - люді на площаді
собралісь. Как
гаваріцца - пора.
  - Шо, опять? .. - спросоння голос був сиплий, ніби не його.
Якийсь губернатор послужливо подав йому рупор.
  - Любі друзі! - як по писаному почав Андреїч, дедалі більше опановуючи роль, - вітаю вас з початком
довгоочікуваної житлово-соціальної реформи! Ті, кому виповнилося вісімдесят років, записуються
позачергово!
Повне державне забезпечення з капіталізацією життя! Повторюю! .. - він підвищив голос, щоб заглушити
собачий гавкіт і ... остаточно прокинувся.

  Гавкав навіть напівглухий Сірко. Засунувши ноги в холодні капці, Андреїч прошкандибав до вікна. Небу вже
нічим було плакати. Простилався туман, а в тумані по вулиці прокрадалася техдопомога. За нею,
огризаючись
до собак, рухався екскаватор.
  Фургон порівнявся з вікном і Андреїч, розгледівши в кабіні приплюснуте до скла обличчя, сховався за
портьєру. «Напевно, дощ змив номер на хвіртці. Може, не знайдуть ... ».

Як тільки знайомий кортеж поминув подвір’я, він, напівзігнутий, присідаючи на кожному кроці, щоб не
скрипіти
мостинами, пробрався до дитячого ліжка в прохідній кімнаті. Піч вигасла, і його трясло.
  Мати спала, притулившись тільцем до ще теплої груби. Про всяк випадок прислухався ... Жива. Зосталось
ще
кілька хвилин, поки вони доїдуть до тупика в кінці вулиці і повернуться. Постояв, дивлячись на комір сорочки
з
латкою, пришитою неслухняними пальцями. Хотів накрити голе плече халатом, але побоявся, що розбудить
дочасно.
Мигцем глянула Батьківщина-мати з плакату, але він встиг відвести очі.

Потім рішуче змахнув сльозу, підняв перекинутий напівпорожній флакон тройного одеколону - згодиться їй
там,
у притулку - i обережно, ногою засунув жовто-блакитну, з чорними смужками тризуба, недов'язану
шкарпетку подалі під ліжко.
                                                                                            
    Малюнок автора                                                                                 2012 р.
       
       "Вважається, що відьмак має дві душі – людську й демонічну, і вони можуть виходити вночі з його тіла
крізь
        отвір під колінною чашкою, під стегном або під куприком. Відьмак здатен бути перевертнем...."
                            (Старовинна магiя украiнцiв. Сайт https://intelektnacii.top/cultura/starovynna-mahiia-
                              ukraintsiv-2/ )

История cоздания стихотворения: