Автор: Владимир Гончаренко
Тема:Проза о любви
Опубликовано: 2023-04-22 17:08:03
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Дамське танго

«А я одной тобой любуюсь,
И сама не знаешь ты,
Что красотой затмишь любую
Королеву красоты.
И я иду тебе навстречу,
И я несу тебе цветы,
Как единственной на свете
Королеве красоты…»

Музика лилася з відчинених вікон на мережива білих акацій і, ввібравши їх запах, пливла далі по бульвару над
фланіруючою публікою, над вагонами трамвая, що своїми рухами на звивистих рейках нагадували танцюючих
твіст два величезних червоних черевика з петельками шнурків.
  На ці звуки, як метелик на світло, поспішало юне створіння. Холодний погляд млосних очей (а як інакше може
дивитися першокурсниця, якій повідали про її схожість із зіркою німого кіно Вірою Холодною), горда постава ...
  Вона не зверне увагу на першого стрічного. Благо, завжди поруч невсипуще око: двійник, друге я. Кружляє,
як ангел-хранитель. Не так високо, як блідолиций заздрісник місяць, та все бачить. Навіть якщо захочеш, не
відженеш його, закоханого.
  - Обернувся цей чоловік в болоньовому плащі?
  - Стоїть, як укопаний. Вдає, що прикурює.
  - А той, літній: сорокарічний?
  - Ледь шию не скрутив.
  - А люди? Люди на лавках, дивляться?
  - Очей відвести не можуть.
  Багряне сонце, що вже майже скотилося за ріг будинку, згодом немов передумало йти на відпочинок. Як той
старий грішник, що підглядає в замкову щілину, воно знайшло проріху в густих зарослях бузку і теж
замилувалося на довгоногу красуню.
  Від гуртожитку до інституту рукою подати. Не встигнеш навіть про країну подумати, в якій поталанило
народитися. Тільки егоїстичне: очікування щастя.
  І ось уже туфлі-човники стукають інститутськими сходами. Нові ... Не дай Боже носок збити. Двадцять п'ять
рублів - майже стипендію довелося відвалити спекулянту на товкучці. Від матері двадцятка надійде лише за
тиждень.
  «Напівборщ - шість копійок, напівкотлета - дванадцять ...»
  Третій поверх. Остання сходинка і ... ось він, «райський сад». Десятки ... ні, сотні очей. шепіт:
  «- Дивись, Княжна! Княжна!
  А звідкись від стелі рідний голос двійника - вічного контролера:
  - Правим, правим профілем повернись!
  - Та ж лівий же кращий. У гуртожитку в дзеркалі ...
  - Знову плутаєш! Через два дзеркала правий здається лівим.
   - Тьху ...
  
  Зараз полинуть звуки танго, і підійде той, заради кого вона готова ... Готова навіть на безлюдний острів з ним.
Всі дівчата їх курсу таємно про нього мріють. Та що там говорити, навіть старшокурсниці задивляються на цього
високого,  завжди впевненого в собі блакитноокого хлопця. Ще б пак... Чемпіон міста з боксу - пишається вона.
  З його почету місцеві блатні, що хвилину тому в твісті угвинчували в паркет свої шилоподібні з півметровими
кльошами туфлі, тепер шістками увиваються поруч, а він поверх голів виглядає її.
  Їх очі зустічаються.
  Зараз зазвучить музика. Ще мить. Ось зараз.

                                                             * * *

  Дверцята поштової скриньки противно брязнули, і цей звук, відштовхнувшись від холодних стін під'їзду, злетів
догори і десь там відгукнувся луною.
З «Иностранки» вислизнув конверт і солдатиком впав до ніг Вероніки.
  «Бом-м-м ...» - ніби увірвалася басова струна її напнутих нервів. Ну, ось і дістали з-під землі, як обіцяли. Як
же вони взнали адресу? Вона ж по тому переїхала в інше місто, і тут змінила вже дві квартири.
  «А може, батько мене розшукав?» - майнула шалена думка.
  - Та кому він тепер потрібен, через сорок років!
  Почерк певніш жіночий. «Княжинській Вероніці Леонардівні». Якась Тетяна ... Ленінград ...
  Піднімаючись сходами, вона зупинялася перед кожним поверхом і з тривогою вдивлялася в напівморок.
Перевела дух, тільки коли закрила всі дверні замки в передпокої. Звично потягнулася до вимикача і раптом
завмерла. Лезом ножа блиснула смужка світла під дверима ванни.
  Поставивши сумку на підлогу, вона обережно рушила навпомацки вздовж стіни.
«Та немає там нікого. Забула вимкнути. А шерех звідки? Кахель, чи що, гризе якась тварюка? »
  Намагаючись не рипнути, вона стала повільно відкривати двері і враз з жахом відсахнулася. З ванни, ніби
величезний щур з капкана, з виряченими очима і відкритим ротом, на неї впритул дивилася старуха в лисячій
шапці.
- Тьху ти! .. – нараз устидилася Вероніка, - зовсім вже з глузду з'їхала.

  Скинувши пальто і шапку на пральну машину, присіла навпочіпки перед ванною і відкрила гарячу воду. Зі
сласністю мазохіста дивилася вона на дзеркальну стіну, в якій відбивалося спотворене, обридле обличчя, що
спочатку затуманилось, потім вкрилося великими краплями; і незабаром по щоках, зовсім не затримуючись на
рубцях опіків, градом потекли сльози. Свої вона давно вже виплакала.

  На кухні Гагарін, зрадівши господині, від повноти почуттів у захваті накручував барабан своєї центрифуги.
Вероніка дістала хом'яка і притулила пульсуючу грудочку до найчутливішого місця на її обличчі - біля губ. Від
блаженства обоє заплющили очі.

  - Ну досить, Гагарін, - вона згадала про таємничий лист.
  За першого ж рядка: «Привіт, Княжна! Куди ж ти, жаба-мандрівниця, запропастилася», - Вероніка впізнала
свою інститутську подругу.
  - Господи, ну навіщо це ...
  Читала: хто одружився, на кому, хто розлучився ... Нарікання на вередливих дітей, на чоловіка, який став
задивлятися на молоденьких дівчат ... Невдоволення зморшками що з'явилися навколо очей ...
  - Скільки щастя в однієї людини!
  Закінчувався лист звісткою про традиційну зустріч випускників курсу, на яку Вероніка неодмінно мала
приїхати.
  «Якого травня? - вона поглядом ковзнула по числу, ніби й справді збиралася їхати. - Невже пройшло всього
двадцять п'ять років? »

  Полохливою горобиною зграйкою налетіли спогади про те, майже чуже життя: весела безтурботність
гуртожитку, перша лекція, міська читалка, де її обдавав спекотною хвилею Мопассан з його «Милим другом»,
танці під магнітофон в інституті по суботах... І, звичайно, Леон - її радість і мука.
  Дамська танго. Їх танець. Вона не дуже-то і поспішала, запрошуючи його. Знала: її ніхто не посміє випередити.

  Під душем вона закрила очі і, віддавши обличчя теплим струменям, щоб повніше відчути той час,
переривчастим шепотом заспівала:

  – Ты спеши, ты спеши ко мне,
Если я вдали, если трудно мне.
Если я, словно в страшном сне,
Если тень беды в моём окне…

  Немов «жива вода» змивала духмяну піну з її обиччя.

  – Ты спеши, когда обидят вдруг,
Ты спеши, когда мне нужен друг.
Ты спеши, когда грущу в тиши,
Ты спеши…
Ты спеши…

  Завагітніла Вероніка на останньому курсі, перед захистом диплому. За місяць Леона призвали до армії. Сказав:
ненадовго.
  На третьому місяці вона зробила аборт. Леон умовив в листах з Німеччини: «Рано ще нам дитину заводити.
Чому тоді не думала? Повірила в чудодійну силу води з оцтом? Якщо залишиш - навряд чи мене знову побачиш.
Дітей потрібно робити за згодою обох».

  Лікарі тоді сказали, що при її негативному резусі, після аборту загрожує безпліддя. Леону вона про це не
написала. Побоялася, що, дізнавшись, він її точно кине.
  Більше Вероніка його не бачила, хоча часто згадувала, то з ненавистю, то з любов'ю.

  А ще через півроку прийшла кара, при згадці про яку всяк раз траплявся напад задухи.
Один з синків хазяїв міста після довгих домагань, ображений відмовою, підстеріг її в під'їзді і хлюпнув в обличчя
сірчану кислоту. Так вона провалилася в пекло.
  Мук додавала заява обвинуваченого в суді про те, що Вероніка була його коханкою. «Вийду - з-під землі
дістану!»
  Мати не витримала того лиха і незабаром після їх переїзду в інше місто з горя і померла. Замісто неї.

  Щоб перервати важкі спогади, вона почала розглядати свою фігуру в відображенні. Напевно, хазяйка
квартири була гарна собою, якщо зробила для утіх у ванній дзеркальну стіну. Вероніка теж любила своє тіло.
Як навмисно, воно ніяк не хотіло старіти. Ніби когось ще чекало. Все ті ж пружні груди, плаский живіт ...
  Згадалися ласки Леона. Як вона начеб зривалася в глибоку прірву і летіла вниз з завмираючим від захвату
серцем, впевнена, що біля самої землі він її підхопить своїми дужими руками.

  Вечеряли вони з Гагаріним його улюбленою картоплею в мундирах і молоком з плетінкою.
  «Ні, все-таки, чоловіки - тварини в більшій мірі, ніж ми, жінки, - подумала Вероніка, спостерігаючи, як Гагарін
їсть картоплю разом з лушпайками. І дурніші, до того ж ».
Ця думка була не новою, але дещо її розважила. Враз на душі стало спокійніше.
Щойно отриману «Иностранку» вона віднесла на тумбочку біля ліжка.

  «От, де мужчина!» Два довгих місяці від попереднього номера вона чекала цього побачення. У передчутті
насолоди від читання, Вероніка, споліскуючи посуд, навіть просвистіла кілька тактів з «Вальсу квітів». Нарешті,
роздягнулась і, забувши побажати спокійної ночі Гагаріну, поспішила в спальню, де на неї чекав брутальний,
але благородний багач-бідняк Том Джордан - справжній мужчина.

  Вранці Вероніка прокинулася пізніше ніж зазвичай. У міському архіві, де їй колись вдалося влаштуватися на
непримітну посаду, був вихідний. Лежачи в ліжку, вона болісно намагалася пригадати сон.
  Здавалося, ось-ось вона ухопиться за нитку, потягнувши за яку, можна буде розплутати клубок сновидіння, та
всяк раз в останній момент вона вислизала.
  Якийсь гул заважав їй зосередитися.
  - Ну, бурундук нещасний! - босоніж потьопавши до клітки, Вероніка витрусила Гагаріна з центрифуги, і той
ображено забився в кут свого будиночка.

  Якоїсь миті у свідомості майнув чаруючий образ дівчини, схожої на Софію Ротару, і враз в її співрозмовнику,
який щось ховав за спиною, Вероніка з жахом упізнала головного свого ворога.
  - Що ти вдаєш із себе святу цноту ?! Ти така ж тварюка, як усі!
  Вероніка розуміла, чому вона зараз бачить себе збоку і в іншому образі. Адже якби цей жах їй довелося
пережити знову, вона б збожеволіла або померла зі страху і приниження.
  Спочатку вона його тільки почула:
  - Затями, більше ти до цієї дівчини пальцем не приторкнешся! Будеш обходити її десятою дорогою!

  Вероніка ніколи не думала, що чоловічий голос може принести їй таке задоволення.
  - Хто це? Хто? - дивувалися в натовпі сміливцю.
  - Це Томас Джордан. У нього удар лівою - смертельний! - долинуло здалеку.
  - Де ти так довго .... Ай !!! - Вероніка впустила на газовий пальник під чайником обвуглений сірник і затріпала
обпаленим пальцем, - Дурдом якийсь. Треба викинути це з голови.

  На якийсь час за прибиранням квартири їй вдалося відволіктися, але витираючи пил з книжкової полиці, рука
вкотре потягнулася до завітного роману. І вона знову поринула в заборонений, але такий принадний світ:
милувалася з Томом зоряним небом над Мальдівами з палуби його яхти, пила з ним віскі в приморському
ресторанчику Монте-Карло... Але найголовніше, вона придумала інше закінчення роману.
  Та бійка з хорватом в барі була через неї. Том захищав її честь, але залишився живим. Вона виходила його
тоді і, народивши двох синів, вони жили довго і щасливо.

  Раптово їй спало на думку зобразити Тома на папері. А що? Фізрук, який в їхній школі вів малювання, хвалив її
роботи.
  Знайдено кілька кольорових олівців, видрано аркуш зі старого альбому і до вечора, після довгих мук, портрет
був майже готовий. Залишалося пройтися жовтим кольором по пляжу безлюдного острова зліва від голови, і по
сонячних променях над пальмами - справа. Крім того, надумавши придати обличчю більшої мужності, вона
поцюкала навколо стиснутих губ чорним олівцем, натякаючи на легку неголеність.
  Тепер Том став схожим на виконавця ролі Тарзана в трофейному голлівудському фільмі. Майже таким він їй і
снився.
  Ліва рука його тримала морський бінокль, а права - непропорційно маленький штурвал. Окрім того, папір у
місці правого кулака був протертий ластиком наскрізь, через що руку довелося неприродньо зігнути і
подовжити.
  Загалом вона залишилася задоволеною своєю роботою.

  Віднині Том зайняв місце на полиці в узголів'ї її ліжка.
  Роздивляючись малюнок перед сном, Вероніка подумки переносилася на свій безлюдний острів. Туди, де світ
був наповнений яскравими фарбами і запахами з дитинства. Вона виразно чула крики чайок (як в рідному
приморському місті), рокіт океану ...
  Там, біля пришвартованої яхти на неї чекав чоловік, з яким вона готова була ділитися багатством, що
переповнювало її.
  Пальці розм’якали, лист вислизав з руки, і вона поринала чи то в марення, чи то в солодкий сон.

   Іноді в мирному, розміреному житті траплявся збій. Прибираючи вона, бувало, вибухала:
  - Ну коли ти, врешті-решт, навчишся ноги витирати! Від чого Гагарін крутив свою центрифугу ще з більшим
шаленством, заважаючи їй заснути.
  Вранці вони ображалися один на одного, та зрештою конфлікт завершувався тим, що прийшовши з роботи,
вона варила йому картоплю в мундирах, після чого вони цілувалися.

  Прийшла весна. Тепер все частіше і частіше, навіть і вдень, прикривши в спальні штори, вона відлітала до
Томаса.
  У вихідні дні, коли почало пригрівати сонечко, Вероніка відкривала вікно і сховавшись за фікусом, у
батьківський морський бінокль роздивлялася обличчя перехожих. Так в дитинстві вона виглядала в морі
корабель, на якому мав приплисти батько.

  Якогось вечора, хтозна нащо, вона дістала з книжкової шафи материне «Домашнє консервування». Книга сама
розкрилася в руці і Вероніка побачила пожовклий від часу конверт зі штемпелем «адресат вибув». Лист був до
батька: Княжинського Леонарда Леонтійовича, у Владивосток. Від матері.
  Вероніка здивувалася. «Містика якась». Для чого вона возила по всіх квартирах цей непотріб? Чому мати не
спалила листа. Забула?
  Майнула думка «прочитати», але їй враз стало дуже стидно, ніби біля дверей батьківської спальні
налаштувалася підслуховувати нічні звуки.

  Прокинувшись уночі, Вероніка довго переверталася з боку на бік.
  «Може, мати хотіла адресу мені залишити?
  Егеж, так і кинулася його шукати! Якби хотів бути батьком, сам би давно об'явився. І як можуть дурепи в тій
передачі, вперше в житті побачивши, обіймати їх плачучи, цілувати ... Тих, хто на краю світу від них
заховалися. »

  Наступного дня, прийшовши з роботи, вона насамперед поставила на стіл блюдо з серванту і заходилася на
ньому спалювати листа. Як у фільмах про розвідників.
  Сірники згасали, та коли полум'я охопило весь конверт, вона раптом, обпалюючи долоні, кинулась метушливо
збивати вогонь.
  - Я не відкривала його, навпаки ... - а тремтячі руки вже розгортають листок з обвугленим хрестом посередині
(свою фотографію з обпаленим обличчям вона відразу машинально відклала).
  Читала, ледь торкаючись поглядом рядків, подібно тому, як в дитинстві навшпиньки пробігала по мокрій,
щойно вимитій матір'ю підлозі під акомпанемент її незадоволеного бурчання.

  Здивування породжували перші ж слова листа.
Тільки зараз вона дізналася, як мати скорочувала ім'я Леонард.
  «Здрастуй Леоне. Ну як там поживають твої коралові рифи? Захистив, нарешті, дисертацію?
  Ти, напевно, здивуєшся моєму ...
  Вчора твоєї донечці виповнилося шістнадцять років. Поглянь, якою вона стала красунею!    Вчиться добре,
надумала стати геологом ...
  Звичайно, мені було непросто всі ці роки одній. Та я не жалкую. Народжувала, навіть якби при тій нашій
зустрічі, дізнавшись про все, ти не погодився наступного дня розписатися.
  Я ж розуміла, на милування нема силування, і дала розлучення тобі як обіцяла: за рік. Не тримала. Хоча ти й
року не витерпів.
  Аліменти? Я впевнена, що ти був не проти. Бо це ж твоя дочка. Очі, колір волосся ... У неї навіть хода твоя.
  Знаю, ти «не створений для сім'ї», але подивитися на доньку, невже не хочеться?
  Бувай здоровий, Княжинський. Молюскам привіт.
  P.S. Я любила тебе".

  - Значить, вона могла і не народити мене? – Вероніка уявила, як її вишкрібають, немов залишки білка з м’яко
звареного яйця, і дрижаки пробігли по всьому тілу.
  Вона ж ніколи не цікавилася, скільки місяців сплило з дня весілля батьків до її народження.   Мати говорила
тільки, що народила її недоношеною.
  Фотографія з молодятами відшукалася несподівано легко. На звороті була дата, і Вероніка почала зосереджено
загинати пальці.
  Так і є: до весілля ті ж фатальні три місяці вагітності. Майже як у неї до аборту. Лише з тією різницею, що вже
ніхто і ніколи не буде їй вдячний так, як зараз вона була вдячна матері за своє народження.
  Шкодливою школяркою Вероніка тихенько забралася на диван і надовго завмерла там в позі ембріона.

  Закінчився квітень з його спекотним сонцем і заморозками ночами.
  Недарма весь останній тиждень Вероніці було так тривожно на душі. У травні в її дім прийшла біда: помер
Гагарін.
  Він лежав у кутку клітки, зіщулившись, убгавшись головою в напівстиснуті кулачки. Вероніка дістала холонуче
тільце і, відганяючи жахливий здогад, безуспішно намагалася оживити його своїм диханням.

  Гробик вона склеїла з червоної картонної папки, в якій зберігався весь її архів. У бінокль видивилася місце в
скверику під кущем бузку. Для риття ямки не знайшла нічого кращого лопатки, якою перевертала млинці.
  Двір спорожнів і замовк тільки коли зовсім смеркло. Вероніку лякала темрява, але людей вона боялася більше.
  Добре, місяць уже піднявся, а солов’їна трель в сквері трохи розвіювала страх. До того ж, поблизу, над
дитячим майданчиком, світилася лампочка.
  Опустивши Гагаріна у вологу ямку, вона вивершила над нею горбик, як робила те колись в дитячій пісочниці, і
хвилину постояла.
  - З ким же я тепер картоплю в мундирах їстиму, - поубивалася пошепки, оплакуючи його по-бабськи.
  Повертаючись додому, в темряві вона зіткнулася з якимось мужиком, котрий кинувся навтіки, гучно тупаючи і
ламаючи кущі. Вероніка метнулася в інший бік, але спіткнулася об бордюр і впала, боляче вдарившись коліном.
   - Зар-р-раза ... - вилаялася спересердя.
  Басом забрехав «кавказець» з другого поверху і вона, кинувши шукати загублену лопатку, побігла,
накульгуючи, до під'їзду. Удома замазала зеленкою коліно, садна на долонях і заплакала так гірко, як плакала
тільки в дитинстві.

                                                     ***
      
  Наступного дня Вероніка взяла безоплатну відпустку і зазбиралася в дорогу. Тепер її ніщо не тримало вдома.
  «Тільки подивлюся збоку на них».
  З-під стосика постільної білизни в шафі вона дістала ощадкнижку з закладеними кількома купюрами всередині.
Перерахувавши їх, одну поклала назад. Мимоволі погляд піймав останній запис: «чотири тисячі рублів» -
накопичені за все життя гроші, які рік тому водночас перетворилися на звичайні папірці. "Пластична операція.
Мрія ідіотки».
  На виході вона потримала в руках потертий малюнок з Томом і поклала назад на полицю.

  На вокзалі, вивчивши розклад, Вероніка вирішила добиратися електричками.
  «У них до вбогих більш звиклі, та й дешевше, аніж пасажирськими поїздами».
  Почалася посадка і перша ж бабця, що сіла біля вікна, напроти, запитала:
  - Дитинко, а шо ж сталося?
  - Де? А ... Це я в танку горіла, - і глянула на співчутливу - чи не образилася.
  - Ой, бідна дитина...
  Стільки людей водночас вона не бачила давно.
  У вагоні стоїть неймовірний ґвалт. Купка роззяв згуртувалася біля наперсточників.
  - Кручу-верчу, заплутати хочу! Ставиш рубль - забираєш два. Ніякого обману!
  Десь під лавкою, в туго зав'язаних мішках несамовито верещать довірливі поросята. Їх крики глушить
тренований жіночий голос за спиною Вероніки.
  - Уявляєш, зять купив вівчарку і вже збирався городити вольєр у дворі. Каже: собака східно-європейська, і їй
свободи не вистачає. А я йому: тут тобі не Європа. Коли ти собака, то сиди на ланцюгу. Як всі. Що, не так хіба?

  - Купуйте свіжі газети! - як у рупор сурмить рознощик. - Останні новини! «Парад суверенітетів»! Услід за
Російською Федерацією і Молдовою, декларацію про суверенітет прийняла Україна!

  Опісля великої політики запахло вбогістю.
  Постукуючи алюмінієвою тростиною по ніжкам лавок, по проходу дріботів з високо піднятим гострим
підборіддям сухий, як палиця, старий. У кожному «купе» він розвертався всім тілом в бік вікна і коротким
кивком голови чи то безмовно представлявся («Маю честь»), чи то вітався.
  Всяк раз, коли в армійський казанок з довгим шнурком, перекинутим через шию, з дзвоном падала монета, він
з тим же напівуклоном коротко кидав: «дякую».
  Його постава і манери виказували намагання мати гідний вигляд, але старомодний піджак з чужого плеча,
полохливий погляд і надмірна метушливість робили образ дещо карикатурним.
  Вероніці нараз стає шкода старого, і вона шукає в сумці дріб’язок. Залишилися тільки паперові рублі. «Він
навіть не почує», - кладучи гроші, подумала мимоволі з жалем.         Але сліпий якимось дивом відчув її:
  - Спасибі, доню! Їдь автобусом.
  Вероніка в сум'ятті здригається. Так її не називав жоден чоловік. Вона вдивляється в обличчя старого, з
острахом сподіваючись відшукати рідні риси.
  «Здалося», - мовила про себе з сумом.
  «Який ще автобус? ..

  Навпроти неї, над жалісливою бабусею, спершись  ліктем на спинку крісла, доскіпливий хлопчик вже годину
притьма розглядає обличчя Вероніки.
  Від цього заняття його відволікають розкотисті голоси молодіжної компанії з гітарою:
- Родина.
Еду я на родину,
Пустькричат – уродина,
А она нам нравится,
Хоть и не красавица,
К сволочидоверчива,
А ну, а к нам – тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля- ля-ля…

  Після другого приспіву сусід Вероніки не витримує:
  - Геть розпустилися! Що то за слова такі:
  «Гей, начальник!
  Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла! »

  - Ну а чого ж ви хотіли? Тепер у нас дєрьмократія, - і пухлий дядько склав губи курячою гузкою, висунув
кінчик язика і, розчепіривши руки, вичавив непристойний звук.

  Враз через увесь вагон стрімко проходить зосереджений чоловік. По ходу на коліна сидячих зліва і справа він
спритно кидає якісь книжечки.
  Почекавши, мабуть в тамбурі, поки люди налюбуються календарями і картами з голими красунями, похмурий
чоловік вже йде назад їх збирати. Тим, хто не бажає повертати, він на пальцях, з муканням показує ціни.
Торгуватися незручно - глухонімий.
  Коли той відходить, сусід Вероніки пропонує, потираючи руки:
  - Може, «в дурня»? (А що ще робити в дорозі?).
  І ось вже хтивий король покриває роздягнену до панчіх велелюбну даму. Вероніка відвертається, але чорно-
білі фотки, немов магнітом притягують погляд.
  За вікном на тлі вечірнього  неба пропливають фалосоподібні телеграфні стовпи.
Вона закриває очі. «Заснути б ...»
  Але ритмічне погойдування вагона, який жах, викликає в уяві ...
  «Еротоманка нещасна!» - сердиться вона на себе.
  Раптом помічає вільну лавку біля двох статечно бесідуючих стариків. В їхніх  руках немає ні карт, ні
календарів з паскудними картинками і Вероніка, убгавши голову в плечі, прямує до них. Так людина, що
спізнилася на початок кіносеансу, пробираючись до свого крісла, хоче бути непомітною, оскільки всім заважає.

  Дід замовкає і з підозрою коситься на неї.
  - Та кажи вже шо ж далі було в тому кіні? - аж совається від нетерпіння його співрозмовник.
  - Так от. Слухай далі. Виявилося. Що цей горил ... її ... - наступне слово він голосно шепоче на вухо
товаришеві.
  - Та ти шо ?? - у недовірливого діда очі ледь не вилазять з орбіт.
  «Безсовісні ... Я для них - пусте місце.»
  Дід знову нахиляється до приятеля і ділиться сокровенним:
  - Якщо хочеш знати, якби не секс, я до своєї старої і близько не підійшов би.
  - Тю! То за горила казав, то ...

  «Ні! Це вже занадто! »- Вероніка йде зі своєю сумочкою в кінець вагона, де сумирно прилаштовується серед
мовчазних пасажирів, які, либонь,забули вдома окуляри.
  Навіщо вона їде? Мучить себе: для чого-то роз'ятрює рану всяк раз, тільки-но  та починає заживати. На що
можна мати надію з таким обличчям! Кому вона потрібна? Навіть двійник давно її покинув.

  В напрямку тамбуру потягнулася низка торбешників.
  На звільнені поруч з Веронікою місця несподівано сідають вже знайомі їй дідугани. До їх компанії
прилаштувався червонощокий молодчага, який заливається сміхом після кожної фрази оповідача.
  - А то ще сон приснився.
  - Знову віщий? Йому віщі сни сняться, - обертається дідок до смішкуватого хлопака.
  - Пам'ятаю, стоїмо з генералами округ столу. Може, оперативну обстановку на карті вивчаємо .... Але точно не
в Кремлі, тому шо зразу же за садом гурт баранів ходить по узгір’ю. Сонечко, пташки в кипарисах співають, - як
в раю.
  Раптом, від повороту гірської дороги, повільно так, сміттєвоз виїжджає. Наблизився. Зачаїлися - чекаємо, шо
далі буде.
  Дивлюся, зверху відкривається люк, і довга рука кидає в нашу сторону неопізнаний об'єкт.
  Всі, звичайно, попадали .... У гробовій тиші задзеленчало шось по бруківці (така, як на Червоній площі) і я, як
молодший за званням, повзу розвідати. Бачу: порожня банка і написано «пиво».
  - Ха-ха-ха ... - вибухають дружним реготом дідок з молодцем. - Пиво в банці. І присниться ж таке!
  - Так от. А поруч знайшов круглий алюмінієвий ... ну, як номерок в роздягальні у клубі дають. Доповів. Він
взяв в кулак ...
  - Сталін?
  - Нє. Без вусів. Потім долоню розкрив, а на жетоні, як в чарівному дзеркальці, чийсь пам'ятник з фотокарткою.
  - Шо-то знайоме? - питаю тактовно.
  Він коротко, одним словом: «конєшно», і губи так підібрав.
  Ну а далі посміхнувся й каже: «Давайтє вип'єм по п'ятдєсят грам».
  Ординарець налив усім більш ніж по півсклянки. Такої горілки я ще не пив. І так м'яко йде! ..
  - Та ще й холоднінькая! - додав добродушний дідок і благоговійно, як на причасті, закривши очі, ковтнув
слину.
  - Далі не пам'ятаю, потім ми з ним опинилися на космодромі. Він стоїть уже на сходах і каже: «Шесть днєй
мєня не будєт! Стіну буду разрушать ».
  Мішок білий, як з під імпортного цукру, за плече закинув, і отак рукою ..
  - А шо ж у мішку було? Кувалда?
  - От дєрєвня! ... - аж сплеснув руками Молодчага. - Чорний чемоданчик це називається. Там усі атомниє і
водородниє кнопки!  
  - А ... - неохоче погодився дідок.
  - Отак я провів і був останньою людиною, хто його бачив.
  - А хто ж то був? - знову запитав по незначній паузі нудний стариган.
  Але тут вони заспішили до виходу і відповідь вона вже не почула.

  За якихось півдня Вероніка побачила стільки нових облич, скільки не зустріла, здавалося, за все своє життя.
Картинки змінюються так швидко, як візерунки з кольорових скелець в калейдоскопі.
  Раптово гомін стихнув, і суворі обличчя розцвіли усмішками. Кучеряве циганча років чотирьох ще не зовсім
окріплим голоском старанно виводило слова частівки:
- С неба звездочка упала
Прямо на пеленку.
Валентина Терешкова
Родила Аленку.
Ай нэнэнэ-нэнэ
Ай нэнэ.
  При цьому ногами він кумедно вибивав хитромудрі колінця.
  Вибравши Вероніку, малюк підійшов з долонею човником впритул до неї і запитально завмер.
  - Даси копієчку?
  Розгублена і щаслива як закохана дівчина, вона обома руками стиснула маленьку теплу долоньку і мовчки
притиснула її до своєї щоки. Враз згадалися кадри з фільму Бондарчука, який завжди бентежив її до сліз, де
маленького жебрачка Ванятку вирішує всиновити така ж самотня душа.
  «- Батянька, я знал, что найду тебя!»  
  Поруч завзятий весельчак заповнює паузу:
  - Куди кочуєш, чавела?  Не в Індію, часом?
  - Ні. Нас Індія хотіла забрати до себе, але Хрущов не віддав, - і малюк довірливо притулився до Вероніки, ніби
вона була тією загадковою, обітованою Індією.

  Поїзд уповільнив хід і зі скрипом зупинився. У вікно Вероніка побачила, як від їхнього вагона прямо через
рейкові шляхи до електрички, що відправлялась, побігли люди.
  «А що коли ... Всього десяток метрів! Встигну! І будь-що-будь! »
  Тої миті, коли Вероніка вже готова була підхопити малюка, за його спиною чорною тінню постала дівчинка-
підліток і відсторонила брата.
  - Красуне, дай поворожу - всю правду розкажу.
  Вероніка машинально подала руку, але прийшла до тями лише коли циганка почала пророчити:
  - І буде в тебе два сини, та між ними постане стіна до неба.
  «Ага, тільки вона не знає, що сказали лікарі. Після такого аборту, при негативному резусі, про дитину можна
забути.
  Поїзд під'їжджав уже до кінцевої станції, а перед очима Вероніки все ще бовваніла постать «Ванятки», який
йшов, озираючись на неї, у супроводі своєї сестри.
  Сестричка Оленка та братик Іванко. А хто ж вона в такому випадку? Ну звичайно баба Яга.

  Місто юності зустріло Вероніку транспарантом «Ласкаво просимо до столиці Донського козацтва». Судячи з
чисельної юрби козаків на вокзалі, тут проходив якийсь їхній з'їзд.
  Було тепло, і Вероніка залишилася коротати ніч на пероні. Біля багажного відділення присіла на залиту
місячним сяйвом лавку під старою туєю, в’юнкою і гостроверхою, як вангогівський кипарис. Тут дужче несло
креозотом від шпал і хлоркою з боку привокзального туалету, зате не так гостро, як посеред людей,
відчувалася самотність.
  "Ну ось. Приїхала. І що далі?"
  - На п'яту-ту-ту путь-уть-уть, - прокотився помножений луною голос диспетчерші і за ним по-змовницьки
підморгнуло зелене око семафора.
  Стартуючи, забрязкав буферами товарняк і Вероніка подумала:
  «А може це і є вихід? На п'ятій колії. Ні, це не для такої боягузки. Теж мені - Анна Кареніна.

  Від нав'язливої думки її відвернула звичайна калюжа, що залишилася біля лавки після недавнього дощу.
  Віддзеркалене в ній зоряне небо нагадало Вероніці морську гладь при повному штилі. Суха пляма асфальту
обернулася раптом у зарослий тропічним лісом острів зі знайомою піщаною косою. Майже як на її малюнку.
  Ось і пришвартована біля берега яхта біліє в місячному світлі. Том, як завжди, зустріне її біля трапу і
проводить до шезлонгу на палубі, де ...

  Дитячі голоси наразі повертають її на нічний перон. Біла яхта однієї миті перетворюється на зім'ятий
папіросний недопалок, як карета Попелюшки в гарбуз, а квітучий острів знову стає шматком асфальту посеред
калюжі.
  На сусідній лавці, задерши голови, два хлопчики розглядають місяць.
  У неї теж могли бути такі ж сини, - думає Вероніка, згадуючи слова циганки.
  Молодший, білявий лобастий здоровань, перекочує в роті льодяник і від задоволення мотляє ногами.
  Другий, худенький чорнявий вундеркінд ділиться знаннями:
  - А знаєш, що на ній намальовано? Як два брати б'ються. Один був силачем і запитав у брата: «Скажи мені, в
чому правда?» Той каже: «Не знаю».
  "А я знаю! Правда в силі ». І вбив брата. Вилами.
  - А мій тато, - силач найсильніший в світі!
  Він як дістане свою шаблю! Як дасть йому! І ... і переможе того брата! - тут маленький козак, безсилий всидіти
на місці, підхоплюється і сердито розмахуючи кулачком з уявною шаблею, трощить ворога наліво і направо.

   До світанку Вероніка ще кілька разів провалювалася в сон, немов в пухову перину. Але згадати їй вдалося
лише останнє видіння: безвольно схилену до її щоки голівку немовляти, його ні з чим не зрівняний запах.
  Майже фізично вони відчула, як розчиняється в надзвичайній ніжності і любові.
  Підступав світанок. Вероніка подивилася на збляклий місяць з ледь помітними фігурами, на сусідню порожню
лавку, де донедавна сиділи хлопчики ...
  «Хто дає їм шабельки в руки - Бог чи диявол?
  Невже людям так важко відрізнити одного від іншого? А може все це мені теж наснилося? »

  У місті, хвилюючись як перед побаченням, вона насамперед попрямувала в парк.
  Ось уже видніється стара довоєнна арка над входом. Ніби наяву зазвучав духовий оркестр.
«В парке Чаир
Распускаются розы,
В парке Чаир
Сотни тысяч кустов.
Снятся твои
Золотистые косы,
Снится мне смех твой
Весна и любовь…»
  Святковою каруселлю завертілися спогади: фруктове морозиво біля літнього кінотеатру, шипуча газована вода
з вишневим сиропом, тир з «воздушкою», пристріляною Леоном «під яблучко» ... І звичайно, танцмайданчик -
центр і серце міського саду.
  Та пройшовшись головною алеєю, Вероніка відчула розчарування. Все було іншим: буденним і приземленим.
Якимось дивом уціліла лише стара скульптура, під якою вони часто призначали побачення.
  Жінка, що мала символізувати Батьківщину-матір чи просто щасливе материнство, однією рукою притискала до
себе дитину, а на долоні витягнутої іншої руки тримала голуба.
  Але стать дитини вже неможливо було визначити, а довгошиїй голуб миру з відбитою головою скидався на
маленького змія Горинича, чи якогось динозавра.
  Вероніка зненацька подумала, що запросто віддала б решту життя за можливість хоча б на кілька хвилин
потрапити сюди в той травневий вечір, коли після дощу вони вперше поцілувалися в дальній альтанці.
  Так, мріючи, вона не помітила, як підійшла до танцмайданчика, але побачивши там зграю собак, повернула
назад. З ними в неї завжди були складні стосунки: кожна зустрічна дворняга відчувала її полохливий характер і
прагнула показати свою перевагу.

  На вулицях міста Вероніка не дивилася на обличчя перехожих - боялася зустріти знайомі. Ніби її зміг би хтось
упізнати.
  У бакалії біля «Будинку щастя» випила улюблений колись молочний коктейль, але смак його був уже не тим. І
пахтіло тут не малиновим киселем і корицею, а прокуреними продавчинями.
  Знайомий запах, вона відчула тільки в безлюдних залах історичного музею, де серед незмінної експозиції
зупинився, здавалося, час.
  По сусідству знаходилося ще одне місце, де вона колись була щасливою: міська бібліотека.
  Дзеркало в різному окладі біля гардеробу, що раніше притягувало її як магніт, тепер стало «кривим».
  Безшумно ступаючи, вона піднялася на другий поверх, але в читальний зал заглянути не наважилася.
  Вийшовши на вулицю і озирнувшись, метнулася раптом назад, знову взялася за дверну ручку і повільно
проскрипіла важкими старовинними дверима ще кілька разів.
  Як голодний горобець стрибає, вишукуючи на землі хлібні крихти, так Вероніка збирала по всьому місту
шматочки колишнього життя, що зігрівали їй душу.
  У трамваї вона усілася біля вікна, напнула на піднятий опіками ніс величезні чорні окуляри і з вулиці стала
схожою на якусь дивовижну глибоководну рибу, що спостерігає за людьми з акваріуму. На істоту, яка не може
не бути ізгоєм навіть в акваріумі.

  Поколесивши по старому місту, Вероніка лише надвечір вирішила пройти до інституту. Тільки глянути на нього
з бульвару. Там від трамвайної зупинки всього один квартал.
  Замість старих акацій тепер на бульварі тягнуться до сонця молоді клени. Під ними, по обидва боки від
Вероніки, низка окастих лавок. Очі дитячі, дорослі ...
  Всім хочеться у вихідний день щось цікаве побачити.
  - Мамо, дивись-дивись. ... Це хто?
  - Ця тітка забирає маленьких дітей, які погано поводяться.
  Вероніка майже навчилася відгороджувати свій світ темними скельцями окулярів. Тільки нижче опустила
голову.

   Далі сталося те, чого вона боялася найбільше. Несподівано її хтось покликав:
  - Княжна?
  Вона зупинилася, ніби налетіла на невидиму стіну. Повільно повернулася і впізнала Тетяну Судакову, лист від
якої лежав на дні сумки.
  Навколо стояли і сиділи на лавках її одногрупники. Не знаючи, що відповісти, вона відкрила рот відчуваючи,
що зараз знепритомніє.
  - Жіночко, вам погано? - їй поступилися місцем на лавці.
  - Може, швидку викликати?
  Зрозумівши, що її не впізнали, намагаючись не видати себе голосом, Вероніка жестами запротестувала.
  - Напевно німа.
  - Може, це від голоду?
  - Я їй надіслала лист ще восени, - продовжувала перервану розмову Судакова, - Але оскільки вона не
відповіла ...
  - А хто знає, чим у них з Леоном все закінчилося? Одружилися?
  - Ви що не в курсі? Вона ж загуляла з кимось, поки він в армії служив.
  - Та ти що?! От тобі Княжна ...
  Вероніка до хрускоту зціпила зуби, щоб не закричати «неправда»! Потім, намагаючись стримати сльози,
закрила очі.
  - У тихому болоті чорти водяться.
  - Надто високої думки про себе була. Каже мені: «насіння з кавуна потрібно спочатку в руку плювати, а потім
вже в тарілку класти». Теж мені ... вчитель життя.
  - Я чув, що Леон там, в Німеччині, і залишився.
  - Він може ввечері прямо в ресторані з'явитися. Такі ефекти Леон полюбляв.
  По голосу Вероніка впізнавала не всіх, та на обличчя не дивилась - нехай залишаються в пам'яті колишніми.
  Тихенько встала, обережно обійшла стоячих і пішла, зігнута уверх по бульвару.      Згадала, що забулася
глянути на будівлю інституту, але повертатися не стала.

  В ресторан на «Московській» цього недільного вечора було неможливо пробратися. Найбільш збудливі
прикладали до відблискуючого  неоном скла купюри різного номіналу, спокушаючи ними бородатого швейцара,
але той лише похмуро дивився на публіку зі свого трону біля гардеробу.
  Нарешті він піднявся, поправив ліврею і розгладив бороду.
  Проходячи повз колону, на якій висіло кашпо, швейцар стишив ходу і наблизив горбатий ніс до горщика з
геранню. Натовп притихнув.
  Відкривши скляні двері, він жестом поманив Вероніку. «Сплутав з кимось, чи що?» - губилася в здогадах вона.
  За спиною клацнув замок і в натовпі знову зашуміли.
  - Отець Сергій, пусти! - кричали в замкову щілину, - пусти Христа ради!
  Проходячи повз квітку, Вероніка відчула солодкуватий, дивний як для герані аромат.
  - Та це ж ладан, - згадала на сходовому майданчику вона.

Ресторанний зал зустрів її нестримними веселощами.
«- Поспели вишни в саду у дяди Вани,
У дяди Вани поспели вишни,
А дядя Ваня с тётей Груней нынче в бане,
А мы под вечер погулять, как будто вышли…»
  - лунало з естради.
  Час від часу то там, то тут, салютували пострілами шампанського.
  Вільних місць не було (хіба бувають вільними місця в раю?), але солодкаво-нудотний офіціант запропонував
Вероніці за додаткову плату приставний стільчик.
  «Ще й за моральні збитки візьме», - подумала вона, йдучи слідом за молодим чоловіком через службовий хід.
  Стілець він приставив до невеликого столика для брудного посуду неподалік кухні.
  Так навіть краще, - подумала Вероніка, сідаючи мало не спиною до залу - хотілося трохи освоїтися.
  - Пити будете? - з наголосом на першому слові, позіхаючи, запитав офіціант і покосився зверху вниз.
  - Синку, я в зав'язці, - несподівано для самої себе тоном господині злодійського кубла відповіла Вероніка і
додала, - дві міцних кави, найгарячіших! Подумала: Що їй втрачати? Все, що могла, вона вже втратила. А до
хамства була чутливою завжди і вразливість свою пов'язувала з комплексом неповноцінності.
  Не встиг щезнути офіціант, як з-за одвірка почали визирати інші працівники ресторану.
  Якби у неї був наган, за законом жанру вона мала б, нібито випадково, його показати. Але у неї не було
нагана.
  Щойно за спиною перестали танцювати і розпалена публіка розступилася, вона відшукала поглядом в центрі
залу своїх.

  «Тут. Він тут! » - передчуття її не підвело.
Вона обернулася, щоб змочити пересохле горло, але каву ще не принесли.
  «А він в непоганій формі. Став імпозантнішим. Цікаво, дружина підбирала краватку, чи сам? Чому з віком у
людей так змінюється вираз обличчя? - подумала Вероніка, - вони стають самовдоволеними, насмішкуватими,
часто вульгарними. Це їх сутність чи захисні маски?
  Тетяна не змінилася – сама чаруюча безпосередність, і ось наслідок: Леон вже вдруге запрошує її на танець.
Хоча можливо, це теж маска - вона завжди була розумною».

  Столик Вероніки поруч з естрадою і їй видно, як їх пара в повільному танці підпливає все ближче. Ось її
подруга щось шепоче Леону на вухо і Вероніці здається, що Тетяна спеціально затягла його сюди, щоб показати
«диковину».

  Вероніка відвертається. Вона раптом згадала прочитане десь, як багаті паризькі дами для прогулянок наймали
потворних компаньйонок, аби на їхньому тлі мати вигляд красунь.
  А знуділий народ вже вимагає свою улюблену «Москва златоглавая». Не раби, щоби танцювати під будь-яку
дудку, - інші часи настали.
  На останньому куплеті Вероніка рішуче встає і за спинами танцюючих підходить до естради. Вона розуміє
безумство затії, але якщо вона зараз не зробить цього, буде жалкувати все життя.
  З’ясувалося, що пісню «Не спеши» музиканти не знають, та замість неї можуть виконати «сиреневый туман».

  Щойно вона відійшла, як за спиною пролунало:
  - Оголошується дамське танго!
  Якби зараз з небес гучноголосно сповістили про кінець світу, це схвилювало б її менше.
  Тепер головне, встигнути підійти до його столика раніше Тетяни. Вона вже встає! Залишилося зробити всього
кілька кроків ...
  - Дивись, Леоне! Це по твою душу! І-і-і-хи-хи-хи ... - істерично залився знайомим фальцетом його товариш.
  - Стули пельку !!
  - Так це ж та тітка з бульвару!
  По тому, як змінювалося обличчя Леона, його очі, Вероніка зрозуміла: він упізнав її.
Біля його столика вона ледь стишила крок і ... пройшла мимо.
  «Навіщо я, дурепа, зняла окуляри, - лаяла вона себе. Позве чи ні? »
  Стримуючись, щоб не побігти, вона своєю княжою ходою пройшла до сходів і там вже застукала підборами
вниз східцями.
  Думки тіснилися, відштовхуючи і проганяючи одна одну:
  «Чого я хотіла? Виправдатися? Чого ж тоді втекла?
  Що ще я повинна зробити, які кола пекла пройти, аби ... Та нічого я ні перед ким не заборгувала. Плювати! І
мені ніхто не винен. Ніхто не зобов'язаний тебе розуміти. І не зрозуміє. Тут сама себе ...
  Кажуть, смерть - це плата за життя. Ні-і-і ... Вона - звільнення. Саме життя і є платою за народження ».

                                                                 ***

  По путі на вокзал, коли вагоновод трамваю вже закривав двері на зупинці «Автостанція», в пам'яті Вероніки
раптово спливла фраза сліпого з електрички: «їдь автобусом».
  - Зачекайте !!!
  Розштовхавши здивованих пасажирів, вона стрибнула з підніжки вагона в темряву, як в омут.
  Незабаром, сумирна і покірна долі, з квитком в безсилій руці вона сиділа в автобусі, притулившись лобом до
холодного скла.
  За вікном молодий хлопчина по-собачому відданими очима пестив дівчину, яка улаштувалася в кріслі перед
Веронікою. Колись так само проводжали і її цим нічним рейсом.
  Нарешті «Ікарус» рушив, і Вероніка спробувала уявити, що то прощаються з нею, - відчути бодай подобу тих
почуттів. Вона над силу посміхнулася і під віконною фіранкою навіть ледь помітно помахала рукою хлопцеві у
відповідь.
  «Ні, - забула».
  Як тільки за вікном перестали миготіти міські вогні, вона заснула. Тільки час від часу здригалася.

  Прокинулася Вероніка од відчуття, ніби її хтось окликнув. Салон біля водія освітлювався і вона побачила, як в
автобус зайшов чоловік у линялій камуфляжній куртці з напівпорожнім рюкзаком на плечі. Коли він обернувся,
Вероніка остовпіла.  Їй здалося, що бачить сон.
  Це був Том. У своїх мріях вона уявляла його саме таким. Хіба що ... з'явився багровий шрам через всю щоку.
  Він щось сказав водієві і попрямував вглиб салону.
  - Біля вас вільно? - запитав неголосно знайомим баритоном.
  - Так, - беззвучно відповіла вона, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.
  Коли він закинув на полицю правою рукою рюкзак і усівся, поклавши на коліна нерухому в чорній рукавичці
ліву, Вероніка внутрішньо охнула.
  «Бідолаха, він втратив руку. Ось чому не вдалося тоді її намалювати.
  Слід було би щось сказати, а то подумає: мало що страшна, так ще й німа. Але що? Запитати: яка на вулиці
погода? Ні. Можливо, він натомився і вже спить ».
  Скосивши очі, в світлі фар зустрічного автомобіля, вона встигла побачити його відкинуту назад голову і закриті
очі.

  Дорога заколисувала, та перед тим як заснути, Вероніка легенько притиснулась лівим плечем до теплого
плеча «Тома», ніби це могло завадити йому непомітно зникнути.
  Спала вона чуйно. Коли автобус зупинявся, злякано відкривала очі, та впевнившись, що «Томас» поруч,
засинала знову.
  Несподівано Вероніка почула тиху музику і спочатку навіть не зрозуміла: чи то вона звучить в її хворобливій
уяві, чи то водій, аби не заснути за кермом, увімкнув радіо.
    
  - Ты спеши, ты спеши ко мне,
  Если я вдали, если трудно мне.
  Если я словно в страшном сне,
  Если тень беды в моем окне…
  
  В кінці куплету вона зважилася: обережно, ніби запрошуючи на танець, торкнулася його ноги своїм
тремтливим від хвилювання коліном.
  Мабуть, сприйнявши це за випадковість, він делікатно відсторонив ногу, але коли автобус в черговий раз
нахилився, Вероніка, зібравши всю свою сміливість, присунулася знову.
  Їх ноги все тісніше притискалися одна до одної і, зблизившись, вже разом погойдувалися в неспішному ритмі
танго.
  - Не спеши, не спеши, когда
  Мы с тобой вдвоем и вдали беда.
  Скажут «да» листья и вода,
  Звёзды и огни, и поезда…

  Не спеши, когда глаза в глаза…
  Не спеши, когда спешить нельзя…
  Не спеши, когда весь мир в тиши…
  Не спеши…
  Не спеши…

  - Автовокзал, кінцева! - гучно оголосив водій, і Вероніка відкрила очі.
  Голова лежала на плечі «Тома», який терпляче чекав на її пробудження.
  - Спасибі, почули! - відгукнувся він і першим попрямував до виходу з пустого автобуса.
  - Афганістан? - кивнув водій на його протез, коли «Том» проходив мимо.
  - Україна, - неохоче промовив небагатослівний пасажир і, допомагаючи зійти, подав Вероніці руку.
  Світало. Заступав ранок.
  - Мізкуй швидше, поки закурює! Він же зараз піде !! - криком кричав остовпілій Вероніці, де не взявсь,
двійник.
  - Мене Веронікою звати, а вас? - запитала, ніби кинулася в ополонку вона.
  - Мене Леонідом. А скажіть-но мені, Вероніко, де у вас тут найближчий готель?
  - А ... а я як-раз здаю чудову кімнату. Тут пішки недалеко. І майже даром, - заметушилася Вероніка.
  - Ну, що ж ... Показуйте дорогу, - погодився він по недовгій паузі.
  У цю ранню годину зустрічалися лише поодинокі перехожі.
  «Шкода, що не бачать мене зараз товариші по службі», - промайнула думка.
  На переході через вулицю їм задзвонив перший трамвай, і Вероніці захотілося помахати рукою вагоноводу.

  Щойно вони увійшли до свого двору, ранковий туман майже розвіявся. Верхівка старої тополі запалала в
перших променях сонця і миттю радісно затуркотіла горлиця.
  Проходячи повз кущ бузку, Вероніка зірвала духмяну гілку і обережно поклала на маленький горбик. На
запитальний погляд супутника відповіла очима: «я потім розповім».
  У сквері на всьому умитому туманом листі маленькими лампочками раптом загорілися крапельки роси. Ніби
хтось невидимий запалив різнокольорові святкові гірлянди.
  Дивовижний, неповторний ранок ».

  У той чарівничий ранок зародився я.
......................................................................................................................................................
................................................
  Був у мене брат.


                                                                                                              2017 р
Малюнок автора

История cоздания стихотворения: