Автор: Шухевич
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2024-01-31 12:39:09
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ЧОМУ БОЛИТЬ ТВОЯ ДУША, КОЗАЧЕ?

Вчора я був у справах в місті Запоріжжі. Заодно довелося зайти до одного із відділень банку, щоб розв'язати
одну із проблем. Була обідня перерва, тож довелося зачекати, а тут, як навмисно, повітряна тривога, ще й
одна за одною.
Черга була невеличка. Зав'язалася розмова стосовно московитської агресії, війни проти України. У розмові я
торкнувся теми, що теж рік служив у Добробаті, поки влада не розформувала наші Добровольчі батальйони.
Одна жіночка запитала: – А навіщо я пішов служити і з якою метою?
Мені довелося довгенько пояснювати, що пішов захищати свою Батьківщину не заради якихось там пільг,
привілеїв, посад…, а з любові до Неньки-України.
Співрозмовниця: – А воно вам потрібно?
– Безумовно, Україна ж моя Мати!..
Для мене ця розмова була дуже неприємною.
З'ясувалося, що моя співрозмовниця колись працювала у педучилищі і під час Референдуму в 1991 році за
Незалежність України вона підтримувала промосковську позицію, щоб Україна залишалася у складі ссср,
тобто у складі московитської імперії. І з її слів з'ясувалося, що половина викладацького складу педучилища
теж була такої думки, як і в неї.
Біль ятрив мені душу. Пригадалося, як ще у 1995 році на науково-практичній конференції у Запорізькому
Краєзнавчому музеї один із доповідачів професор історії Карагодін казав: "Української нації, як такої немає,
це злиття малоросів з іншими етносами, що української мови теж не існує – це малоросійське "наречіє" з
домішками польських слів."
Я не міг спокійно слухати "шанованого" промовця, підняв руку. Ніякої реакції, професор і надалі ніс
нісенітницю. Я піднявся і виказав, що такі "науковці", як він не мають права викладати в Українських вузах.
Професор й далі продовжував. Тож нам, однодумцям, довелося покинути цю "науково-практичну
конференцію".
Скільки ж українських студентів скалічили такі науковці та викладачі?
Живучи в Україні, отримуючи кошти з бюджету Держави і надалі стверджувати, що "нас нет і нікогда не
било" і Нашої Української Мови також "нікогда не било", це ж якими людьми треба бути…
Боляче, дуже боляче.
Коли ж прийде той час, коли всі громадяни України будуть любити свою Батьківщину, як наші Герої, які
люблять і захищають Україну не лиш словом, а й ділом?
Коли?
Світлої Перемоги Нам!!!
Святослав Щербина
На цій світлині я під час служби в Добробаті.

История cоздания стихотворения: