Автор: Шухевич
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2024-02-25 10:34:40
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Спогади про початок війни

О.Білозерська
  ·
Фото зроблене в ніч з 24 на 25 лютого 2022 року.
Ми належали до тієї меншості, в якої станом на цей день була зброя, бронежилети, все необхідне
спорядження і восьмирічний бойовий досвід.
Але толку від нас в ті перші дні було менше, ніж від тих, хто гарячково питав, де в калаша запобіжник.
Війна, армія, служба - речі абсолютно непередбачувані.
Ситуація була стресовою настільки, що тепер, через два роки, в пам'яті залишився мінімум: кількагодинні
нерви, де дістати автівку, щоб з усім барахлом доїхати до ТЦК, бо таксі не ходили. Ми десь тиждень як
записалися на мобілізацію, нас чекали, а дістатися не було чим. Потім, коли видзвонила таки мого
підлеглого з власним транспортом - пам'ятаю порожні вулиці в центрі Києва і дикі затори ближче до виїзду.
Потім було кілька діб паперової роботи - без сну (буквально) і відпочинку - допомагала оформлювати
добровольців, їх було стільки, що ТЦК не міг "переварити". Смутно пам'ятаю, що люди постійно намагалися
фотографувати ті черги, а це було заборонено, виникали скандали...
Пам'ятаю, як бігала в укриття - зі зброєю і паперами одночасно. Як потрібна була моя гвинтівка з тепліком,
щоб подивитися, що за підозрілі чуваки шаряться, а чуваки втекли, а мені після операції з вагою 48 кг і
важкою гвинтівкою було не добігти туди, звідки є огляд...
Пам'ятаю місцевих, які приходили і питали, чим допомогти, і хтось раптом попросив їх зварити для мене
дієтичний супчик, бо звичайну їжу я тоді не могла їсти. І носили той теплий супчик у баночках, і я його їла,
не пам'ятаю навіть, чи смачний був, бо голод тоді не відчувався... І ще один стрес - за кілька днів у батьків
закінчились ліки від серця і тиску, а на всій території, куди вони могли дістатися пішки, працювала одна
аптека, в черзі треба було стояти з ранку до ночі, це їм було не під силу, і я шукала, і знайшла (можете
мене засуджувати) блат, щоб їх пропустили без черги.
Потім, за кілька днів, стало не страшно. Але ці перші кілька діб - та ну нафіг.
Я добре знаю, що ті дні насправді були офігенні, що вони показали, хто є хто, що ми здивували самих себе і
цілий світ, що люди попутками проти "Гольфстриму" біженців їхали з європ в протилежному напрямку, в
Україну, щоб воювати... Що тоді ми позбулися баласту, що залишилися справжні, які нині, вже без
тодішнього куражу, наївшись війни донесхочу, тягнуть її лямку по цей день... Але для мене, з моєї скромної
"дзвіниці" - не було жодного куражу, я хапонула його вісьмома роками раніше, я була хвора і виснажена,
мені хотілося тільки стабільності - якщо не миру, то хоча б позиціонки, до якої звикла. Але болт мені,
ситуація мінялася щохвилини, я постійно відривалася від роботи і лазила в Телеграм-канали по новини, і
дівчина, яка сиділа на паперах разом зі мною, намагалася забрати у мене телефон: "Не читай, нічого
хорошого там немає".
Це були якраз ті дні, про які нормальні люди кажуть "Ніколи знову", а нєвменяємі - "можем повторить". І
поки вони є - нічого не минулося і не минеться. І нічого не буде пробачено.

История cоздания стихотворения: