Автор: Шухевич
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2024-03-20 09:02:19
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Герої Маріуполя-Тараніни

Алла Тараніна, солдат, позивний "Руда", і Віталій Таранін, старший лейтенант, позивний "Таран" - бійці
окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов».
Обоє народилися в Красногорівці на Донеччині, Віталій 16 жовтня 1986 року, Алла 5 лютого 1989 року.
Вона працювала перукарем і майстром манікюру, пізніше здобула у МАУП фах менеджера.
У 2014-му молоді люди зустрічалися і планували побратися, але почалася війна. 15 червня Віталій разом з
мамою і коханою дівчиною виїхав до Маріуполя. Вони стали волонтерами тоді ще батальйону "Азов" -
допомагали на кухні, сподіваючись, що це на кілька місяців, а там війна закінчиться і можна буде додому...
В грудні 2014 Віталій та Алла оформились на військову службу. Він став водієм автороти, а з часом очолив
фінансову службу "Азова", вона працювала діловодом, пізніше, в часи повномасштабного, стала
зв'язківцем.
Вони одружилися в Маріуполі. У них народився син Данилко.
З початком повномасштабного вторгнення подружжя брало участь в боях за Маріуполь. «Є стільки всього
розказати, але не можу, все потім. Нас сьогодні літак бомбив, ми його збили. У нас тут максимально
бойовий дух. Готові рвати», - писав Віталій матері Роллані, яка теж раніше служила в "Азові", звільнилася у
2021 році.
У березні Віталій дістав поранення. «Нас там завалювали гранатами. Ми підбили танк. Командир нас дуже
хвалив, що ми не кинули свої позиції. Мене витягнув із поля бою мій друг і побратим Кіт. Він виламав
паркан, щоб мене врятувати. В мене вже все краще. Рани загоюються. Я живий».
Вони з Аллою були на різних позиціях, не бачились півтора місяці. Дізнавшись, що Віталій поранений і
знаходиться в імпровізованому шпиталі в одному з бункерів "Азовсталі", Алла відпросилася з позицій і вночі
14 квітня пробігла близько кілометра під обстрілом, щоб побачитися з ним. Вона залишила спогад про цю
зустріч:
«В мене були сльози від щастя і він мені їх витирав. Він лежав, а я сиділа поруч. Не вірила, що я його бачу.
Через своє поранення він не міг багато сидіти і стояти. Я підготувала його речі й почала гріти воду для того,
щоб його помити та переодягнути.
Він був уже чистий, у свіжому одязі лежав і почав розповідати історію, як він був на бойовому завданні.
Історія була дуже цікава. Розтягнулася на години дві-три.
Ми лежали з ним, обіймалися. Я тільки зараз розумію, як мало ми обіймалися та цілувалися. Наближався час
їхати. Я почала збиратись: броня, каска, автомат. Йшов обстріл. І він просив залишитися, що він
хвилюється дуже. І я зараз розумію: якби я залишилася, я могла б загинути разом із ним".
Наступного дня після того, як подружжя зустрілося, 15 квітня 2022 року, на шпиталь скинули тритонну
бомбу. Усі поранені загинули.
"Сон, у нас 4.5.0. Як у вас?" - Усі, хто спав поряд із ним, не виходили в Телеграм. Інші заходили, я писала,
вони читали мої SMS та не відповідали. Я молилася. Потім стало відомо, що їх завалило. Минуло три дні й
мені написав побратим: “Сонце, нема його, тримайся”.
Алла, ставши вдовою, відмовилась залишити Маріуполь. Просила свекруху не переживати за неї і не питати
ні в кого про її стан, адже вона сильна і все витримає.
8 травня, на 24-й день після загибелі Віталія, під час бомбардування росіянами "Азовсталі" в одному з
бункерів загинула й Алла.
Віталій та Алла Тараніни нагороджені посмертно Орденами "За мужність" ІІІ ступеня. У них залишився
трирічний син Данилко. За право опіки над ним судились між собою розлучені батьки Віталія.
При підготовці тексту використана стаття Алли Попович (hromadske.ua)
Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

История cоздания стихотворения: