Батл 1171 "Зимові думки"

У тиші світлих вечорів
Думки когортою тягнулись,
А за вікном летів-горів
Безжальний сніг січневих вулиць.

А я все думав і хотів
Думками знищити негоду,
Неволю ріжучих снігів
Змінить на сонячну свободу.

Хотів побачить уві сні
Долину вічності злотої,
В блаженно-чистій простоті
Гулять, милуючись красою.

Хотів ніколи не пізнать
Знущань лихої тітки-долі,
І вірно в невідь крокувать,
І словом сум вбивать поволі...

Один за одним в небуття
Тікали дні, а з ними відчай
Зникав, вдихаючи життя
В моє насуплене обличчя...

І в тиші світлих вечорів
Думки когортою тягнулись,
А за вікном летів-горів
Безжальний сніг січневих вулиць...

Из сущности я выбираю то,
что рвёт во мне страдальца спозаранку,
не напрягая трусостью огранку.
Я надеваю чёрное пальто и выхожу во двор.
Как тот голландец: непредсказуем, призрачен и смел.
И отраженья встречных каравелл
с моим ложатся в воронёный глянец
замёрзших луж: безрамное барокко,
в том смысле, что - неограничен я
одушевленьем сути корабля,
чернею глубоко и одиноко.
А тонкий лёд предательски скрипел,
и трескались немые отраженья,
но я, сутулясь, продолжал движенье, –
в дрожащих пальцах чёрный…, чёрный мел...
Наискосок перечеркнув горсад
со стороны Приморского бульвара,
пройдусь по переходу, где гитара
и саксофор вживлялись в небеса.
Там повстречаю старого бомжа,
который, улыбнувшись, больно ранит.
И вдруг пойму: он, как и я, безрамен,
«летит от саксофона до ножа…»