Батл 3224 "Осень. Октябрьская грустинка…"

Я, наверное, выгляжу глупо
каждый раз, говоря о любви?
Этот мир от неверия хрупок,
осень чувством меня оживи.

Златогриво разносятся звуки,
осень мне напевает ноктюрн.
Одинокого творчества муки,
как янтарный парад увертюр.

Отпуская на волю прохожих,
старый клён ожидает меня
и его так лучисто тревожит
грусть моя и всего октября.

Разволнуется он листопадом,
обниму этот трепетный миг.
Листья клёна родная отрада,
их полёт чище мира интриг.

Жёлто-красное это падение
в лужи тёплые лона земли,
золотое любви наваждение
мои чувства к тебе унесли.

Прошагавши дорогой забвения,
хороводом лучей дождевых
ухожу, как земное вращение,
по ковру из багряной листвы…

Не зазирайте в дзеркало, моє осіннє листя,
Пройдешні дні безжальні й нещадні до часу́,
Хто упізнає нині вас у вирі падолиста,
Що ви садів зелених леліяли красу.

Над річкою утомлені схиляються тумани
І топлять власну старість у дзеркалі води,
Посохли у дерев рясних червоно-жовті рани,
Від літніх днів пекучих загоєні сліди.

Летить життя і вирій змін міняє всіх і всюди,
І осінь лиш хвилина в годинника ході.
Не зазираймо в дзеркало, бо «вчора» вже не буде,
Хоч серцем і душею ми досі молоді.