Батл 3299 "Зимове побачення"

Кожний кущик, кожне деревце
У папахи снігові убра̀ні.
Місяченько в сивому тумані
Заховав усміхнене лице.

Грається він в піжмурки з людьми –
Вигулькне і знов за хмару за̀йде,
А до когось стежку хтось не знайде,
Заблукає в плетиві зими.

Хтось до когось – тільки ж не мені
Місяченько стане заважати –
Золотяться на сніжку квадрати –
Вікон милих відблиски ясні.

Заглядав би місяць залюбки
До красунь-дівчат в віконце кожне,
Та ревнивий морозець-художник
Візерунком заснував шибки.

Памороззю ніжною на склі
Розрослися дивні види флори –
Неземні, ажурні і прозорі
Квіти на примарному гіллі.

Кину злегка сніжкою в «кришталь»,
Щоб почула – вибігла на ґанок.
Хай танок сніжинок-витинанок
Прожене непрохану печаль.

Хай ревнує-злиться морозець,
Засипає стежки сніжним пухом –
Не замерзнуть під моїм кожухом
Двоє наших сонячних сердець.

Растаял первый снег в морозном пустолистье,
какой уже годок встречаю тусклый фон,
взмахнуть бы мне сейчас своей волшебной кистью,
настроив на весну осенний саксофон.

Зовут, но не меня, заря́нки трелью в парке.
Густеют тучки. Дождь срывается на снег.
Деревья, сторонясь – грустят, согнувшись в арках,
уплыл в далёкий край душевный мой ковчег.

Ну, где же ты, Эле́н, с кем греешься, Ная́да?!
Второе декабря, полтинник на носу:
окину долгий путь ошеломлённым взглядом,
и молодость свою на плаху принесу.

Стесняться нет причин, ведь мы не виноваты,
накроет снегопад озимую любовь,
влюбившись как всегда безумно и некстати,
боюсь лишь одного – предвзятости богов…

Запомню первый снег на пепельных ресницах,
погоды дребедень и флёр твоих причуд.
Поверю, что судьба сегодня не шутница,
и в то, что от любви мали́новки поют!..