Батл 3416 "Одиночество"

Чому не світиш, зіронько печальна?
Відбитком болю згасла уночі…
Слова любові згинули в мовчанні, —
Забрали спокій у світи чужі.

У чорнім небі кружать чорні круки,
В голоднім серці люта ворожба…
Холодна темінь простягає руки,
На груди тисне стомлена журба…

Чого тепер мені не світить сонце
Та сивий вечір обгортає дім?
Закрите та зашторене віконце,
Сліпа самотність оселилась в нім.

Я прохав у весни: "Діво ніжная!
Подаруй мені пролісків цвіт!"
А вона: "Стільки квітів, що вистачить
на сто літ!"
Полонили духм"яні конвалії,
первоцвіт прихилявся до ніг.
Світ п"янив, дивував, зачаровував.
Я ж лишитись у ньому не міг,
Тепле літо у сонячнім човнику
опустило промінчик-весло.
Течією той човник до літечка
понесло.
"Сонцем душу зігрій, добре літечко!
Спів пташок хай розвіє печаль."
Та ж повсюди пісні! Чом печалишся?
Тут не зможу зарадить, нажаль."
Щоб самотність хрестом не здавалася,
душу холод бридкий не гнітив,
я цигарку в рудої осені
підпалив.
І вона зашарілась калиною.
Та зненацька сипнула дощем.
Мабуть, буду самотнім до згину я! --
незагойний в душі моїй щем.
Вже зима стисла серденько кригою,
непривітна й холодна, мов смерть.
А бажань, як сніжинок непроханих, --
круговерть!
Снігом скроні розшила хурделиця,
білий вірш білим снам я пишу.
Незігрітий, забутий, покинутий,
вже нічого в зими не прошу.