Сейчас на сайте 1992 человека
Кто онлайн?
Популярное
Новые авторы
Присоединяйся
twitter
youtube
"Высказать слова своей души и правде отдать жизнь" (Латинская пословица)
Автор: Солнечная почта
Опубликовано: 2018-07-09 01:32:14

"І як напишеш, так уже і буде"...

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

© Ліна Костенко

Количество читателей: 2456

Всего рецензий на эту публикацию: 88. Читать все рецензии >>>
Последние 15 рецензий (последнее сверху):
Перестань соромитися світла.
Подивись у небо й попроси…
Може, хтось тобі відсипле звідти
Блискіток захмарної роси…
Перестань на зойк відповідати.
І на долю плакатись дарма,
Уклонятись урочистим датам,
Наче й на кохання прав нема…
Не ціди проміннячко крізь сито…
Хай Господь…Його пріоритет…
Юність не зникає з депозиту,
Якщо власник акції — поет…

/Микола Дудар/
2019-07-17 22:53:13 |
Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –
каторжани.

Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –
ідуть, ідуть по етапу століть…

/Ліна Костенко/
2019-07-17 22:43:12 |
Скажи ім’я своє, поете,
і я вгадаю, а чи ти
засяг у горнім перелеті
своєї ярої мети,
що раптом може спалахнути
і без вогню, ти волі брат
чи, свого духу супостат,
загуби просиш, як покути
для хисту ницого. Кажи ж:
коли ти Бога не гнівиш
любов’ю злою і коли ти
капариш недолугий вірш
без честі й совісті, тоді ти
не потикайся і облиш
автодафе благословенне
для інших: тих, котрі горять,
а цілий світ боготворять
своїм конанням нескінченним.

/Василь Стус/
2019-07-07 19:32:31 |
О, скільки слів, неначе поторочі!
І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,
і всі живу мою минають суть,
а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.
А я іду — крізь ці слова облудні,
незнані досі. Тут — передова,
де всі твої бійці — одні слова.
І сіють зраду спогади марудні,
що передовіряються перу
і забивають дух тобі єдиний,
і тьмою тьмиться образ України,
допіру він розтане — й я помру.
І в помережані увійду ночі,
де ні жалю, ні радощів не ймуть,
а так живуть — і смерть свою жують.
О, скільки слів, неначе поторочі.

/Василь Стус/
2019-07-07 19:29:13 |
Поет не там, де бенкетують,
не за столом, не при столі –
йому стілець запропонують
лише підвівши до петлі,

і скажуть – Стань-но на весь зріст! –
і не дозволять гонорове,
сказати вже останнє слово,
яке виношував сто літ.

Така вже доля у поетів, –
Живуть у лепеті і трепеті,
немов з повісткою на суд,
як вічно крайні, вічно треті,
ще й на душі, як на трепе́ті,
у кожного по сто Іуд.

Бубнять забуті, з-під завалу
в надії, може, в юнака
заллється соромом щока,
в яку держава цілувала.

{Трепе́та – осика}

/Леонід Талалай/
2019-04-20 22:32:42 |
Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
— Ось тобі рима-підкова
і, вільному воля, прости.

А потім зустрів випадково
уже у столітті новім.
— Ну, як тобі, душе, у слові?
— Самотньо… як в тілі твоїм.

/Леонід Талалай/
2019-04-19 00:20:49 |
Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
— Ось тобі рима-підкова
і, вільному воля, прости.

А потім зустрів випадково
уже у столітті новім.
— Ну, як тобі, душе, у слові?
— Самотньо… як в тілі твоїм.

/Леонід Талалай/
2019-04-19 00:18:37 |
Придурюсь, що я не геніальний,
потім геніальним придурюсь
і нап’юсь у час відповідальний,
бо відповідальності боюсь.

Виростуть у мене, як в слона
вуха для солодкої локшини,
хоч все нижче падає ціна
на усе високе і безцінне.

Веселюсь на нашій не своїй,
де в садку вишневім коло хати
так співають-плачуть солов’ї,
ніби їм у Празі помирати.

І мені у скверику старому
навіть заздрить визнаний піїт,
котрий при здоров’ї кам’яному
дивиться із каменю на світ.

/Леонід Талалай/
2019-04-18 18:00:42 |
Линьте, римовані стріли,
В далеч Нової Епохи.
Тих, кому все зрозуміло,
Я не шаную нітрохи.

Їх вікова обережність
Вчила тихенько жити.
Що їм ота Безмежність?
З неї штанів не пошити.

Ані загнать у ворота,
Ані стовкти у ступі,
Ані покласти в рота,
Ані зварити в супі…

Зрілих думок незалежність —
Це підозрілі мотиви.
Вжитись душею в Безмежність
Ще не було директиви.

Скажуть такому: Бога
Слід вшанувати дарами,—
В кров розбиваючи ноги,
Він побіжить до храму.

Тіло зневаживши тлінне,
Рай занебесний вподоба —
І упаде на коліна,
І набиватиме лоба.

І на причілку дому
Хрестик поставить невміло…
Знову йому, як нікому,
Буде усе зрозуміло.

/Микола Руденко/
2019-04-18 17:48:28 |
Нічого, майже, крім золи,
в моїх поезіях немає.
Мені б в науку до бджоли,
яка над квіткою співає
і топче лапками вогонь,
а потім крильцями його
аж до нестями роздуває,
і кланяється, і за мить
сама іскринкою летить…

Мені б на пасіку в науку,
до вулика нагнути вухо,
піднявши раму, як віконце,
крізь мед поглянути на сонце,
а потім і бджолі у вічі
без сітки страху на обличчі…

/Леонід Талалай/
2019-04-17 02:18:52 |
Лист до запитання

Як я писав, ніхто не зможе,
я вам писав всю ніч вночі, –
і догоріли три свічі,
і догоріла іскра Божа.

Я вам писав аж до світання
в глухі часи,
в голодний піст.
Чому ж мій лист до запитання
лежить на пошті триста літ?

Уже і я німим поетом
своє відлежав і воскрес,
і марка стала раритетом
і вартістю, як мерседес,

а лист лежить на тій же пошті,
і ви не кличете у гості.
Ну, зачекайте, прийде день
і я таку посію паніку,
коли з’явлюсь гранітним пам’ятником
і прогуду до вас гранітом:
– А квіти де?..
Не бачу квітів…

/Леонід Талалай/
2019-04-10 17:20:23 |
П’ють і вітійствують піїти,
не можуть славу поділити,
один на одного кричать.
Чого кричати? Буде літо,
а потім осінь для курчат.

Чого ломитися у двері?
Усе закінчиться добром,
і буде все, як на папері, –
клянусь папером і пером.

І шана буде! Ще й яка:
лаврова дірка од вінка!
І пам’ять вічна!.. На два дні...
Похвалять критики піїта.
І так похвалять, що аж квіти
усі пов’януть у труні.

Згадає слава неборака,
слізьми покрапа над труною
і – все!.. І – дощик стороною,
і навіть друзям нічим плакать.

/Леонід Талалай/
2019-04-09 23:34:05 |
Перу-зазнайці не дано
за сьому глянути печатку,
йому здається, що воно,
як з побратимом, п’є вино
зі Словом, котре на початку.

Тому і хвалиться над стосами
паперу, списаного ним:
згорить Москва, згорить і Рим,
та не горітимуть рукописи!

Стара ця казочка, стара, –
вогонь гостріший від сокири,
і після нього ні пера,
ні успадкованої ліри, –
лише пустеля і над нею
лише міраж в очах Мойсея
та обгорілі корінці
тих слів, які були в кінці.

/Леонід Талалай/
2019-04-09 21:46:07 |
Я знов дорогу пригадав сліпу
Та бурю, котра небо колихала;
Грозу, що царювала у степу
І шаблями вогненними махала;

Та голови уярмлених волів,
Які тягнули в темряві мажару.
Рогаті силуети їх голів
Були, здається, витворені з жару.

А блискавка, упавши вдалині,
Звивалась полум’яною змією…
Навік запам’яталося мені:
Я народився з блискавки тієї.

Вона мені висвічує з пітьми
Обличчя неньки та солодкі груди.
В нічному небі котяться громи,
Неначе й там на возі їдуть люди.

Коли ж у полі темний вітер стих
І ранок дарував ясну годину,—
Я присмоктався до грудей отих,
Що виростили з блискавки людину…

Тепер я зек. Упавши у траву
Загнузданим в дроти мордовським літом,
Із серця кину блискавку живу —
Нехай вона летить над білим світом.

Нехай летить, узута в ураган,
На лихо всім тупим та безголовим.
Вона не шабля і не ятаган —
Вона летить, щоб стати просто Словом.

Десь дівчина роботу полиша
І томик мій горта над течією.
А Сонце бачить, як її душа
Народжується з блискавки тієї.

/Микола Руденко, "Естафета"/
2019-04-03 02:11:15 |
Я знов дорогу пригадав сліпу

Та бурю, котра небо колихала;

Грозу, що царювала у степу

І шаблями вогненними махала;



Та голови уярмлених волів,

Які тягнули в темряві мажару.

Рогаті силуети їх голів

Були, здається, витворені з жару.



А блискавка, упавши вдалині,

Звивалась полум’яною змією…

Навік запам’яталося мені:

Я народився з блискавки тієї.



Вона мені висвічує з пітьми

Обличчя неньки та солодкі груди.

В нічному небі котяться громи,

Неначе й там на возі їдуть люди.



Коли ж у полі темний вітер стих

І ранок дарував ясну годину,—

Я присмоктався до грудей отих,

Що виростили з блискавки людину…



Тепер я зек. Упавши у траву

Загнузданим в дроти мордовським літом,

Із серця кину блискавку живу —

Нехай вона летить над білим світом.



Нехай летить, узута в ураган,

На лихо всім тупим та безголовим.

Вона не шабля і не ятаган —

Вона летить, щоб стати просто Словом.



Десь дівчина роботу полиша

І томик мій горта над течією.

А Сонце бачить, як її душа

Народжується з блискавки тієї.



/Микола Руденко, "Естафета"/
2019-07-17 22:46:16
Чудуюся, коли згадаю те,
Як починав і як скінчити мушу.
Не знаю, чи вмирає, чи росте
Той світ, де плуг підняв цілинну душу.

Не знаю також, що то був за плуг.
Та добре бачу: в лірника — невдахи,
Що вивів на ріку казковий струг,
Обсіли серце променеві птахи.

Гойдає лірник птахів у собі,
Хоч сам того не відає достоту,
В якому краї та в якій плавбі
Віднайде він для них якусь роботу.

Живе бездомно, мов голодний тать.
Чужий для всіх на морі і на суші.
Але помре — і птахи полетять,
Щоб зорями засіять чесні душі.

/Микола Руденко/
2019-04-02 18:22:09 |
Чудуюся, коли згадаю те,

Як починав і як скінчити мушу.

Не знаю, чи вмирає, чи росте

Той світ, де плуг підняв цілинну душу.



Не знаю також, що то був за плуг.

Та добре бачу: в лірника — невдахи,

Що вивів на ріку казковий струг,

Обсіли серце променеві птахи.



Гойдає лірник птахів у собі,

Хоч сам того не відає достоту,

В якому краї та в якій плавбі

Віднайде він для них якусь роботу.



Живе бездомно, мов голодний тать.

Чужий для всіх на морі і на суші.

Але помре — і птахи полетять,

Щоб зорями засіять чесні душі.



/Микола Руденко/
2019-07-17 22:45:05

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.



Вход для авторов
Забыли пароль?
В прямом эфире
Осталось покормить
Мне басней соловья -
Не смей меня винить,
Любимая моя!
Рецензия от: Владимир Полежаев
2019-07-22 11:30:10
Неправильно выбран был курс
и приоритеты фальшивы.
Напрасно растрачен ресурс
и нет многорукого Шивы*

* - Призванием бога Шивы считается разрушение
устаревшего мира во имя создания нового
Рецензия от: Людмила Шевчук
2019-07-22 11:28:30
Согласна.
Бог - это надежда для храброго, а не оправдание для трусливого
Рецензия от: Лариса Гараган
2019-07-22 11:27:20
На форуме обсуждают
По состоянию на 23:40 кого-то перекидывает еще на чужие страницы в кабинете?(...)
Рецензия от: Обновляемся :)
2019-07-21 22:44:11
Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.

Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ(...)
Рецензия от: Солнечная почта
2019-07-21 22:07:25
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.