Сейчас на сайте 1421 человек
Кто онлайн?
Популярное
Новые авторы
Присоединяйся
twitter
youtube
"Высказать слова своей души и правде отдать жизнь" (Латинская пословица)
Автор: Солнечная почта
Опубликовано: 2018-07-09 01:32:14

"І як напишеш, так уже і буде"...

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, — час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.

© Ліна Костенко

Количество читателей: 839

Всего рецензий на это произведение: 51. Читать все рецензии >>>
Последние 15 рецензий (последнее сверху):
Я вхожу в тебя медленно. Медленно, чтобы ты ощутила и влагу гласных, и соль согласных, чтобы, стекая по пальцам, мои черты становились неясными, голос казался красным, а молчание – белым, каждый горячий знак оставался на коже – градацией напряженья, пунктуацией всех оргазмов, стихов, атак, обрекающих на дыхание и движенье подо мной, между строк, пробелами, от ключиц, по рукам, от плеча к запястью и вверх – губами обводить этот контур, к нему подбирать ключи, приникать, словно море, которое мыс купает в своей пене и ластится, глядя, как он горит в обнаженных лучах, рассыпаемых небом вместо золотых лепестков…

Волна сохраняет ритм.

Я вхожу в тебя нежно и медленно. Каждым текстом.


Кот Басё (Светлана Лаврентьева)
2018-11-12 16:50:19 |
Муза-сестра заглянула в лицо,
Взгляд ее ясен и ярок.
И отняла золотое кольцо,
Первый весенний подарок.

Муза! ты видишь, как счастливы все —
Девушки, женщины, вдовы...
Лучше погибну на колесе,
Только не эти оковы.

Знаю: гадая, и мне обрывать
Нежный цветок маргаритку.
Должен на этой земле испытать
Каждый любовную пытку.

Жгу до зари на окошке свечу
И ни о ком не тоскую,
Но не хочу, не хочу, не хочу
Знать, как целуют другую.

Завтра мне скажут, смеясь, зеркала:
«Взор твой не ясен, не ярок...»
Тихо отвечу: «Она отняла
Божий подарок».

/Анна Ахматова, "Музе"/
2018-11-08 00:11:40 |
Пірнав ловець у море аж на дно.
Прощавсь про всяк випадок з моряками.
Але щоразу падав на рядно
з порожніми закляклими руками.

Отак бува в поезії: до дна
пірнаєш раз, а потім ще пірнаєш.
Якби тобі перлиночка одна!!!
Так ні ж, порожні мушельки збираєш…

/Микола Холодний, "Ловці перлів"/
2018-09-20 00:40:49 |
Вмирають поети в душі,
а потім в лікарнях вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.

Поету копають яму.
Коли - знає тільки він сам.
В поезії білі плями,
на серці ще більше плям.

В машині, за місто, як сніг,
вивозять на третій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкости.

Кати над труною щось мимрять...
Важка їх діймає турбота:
як тільки поети вимруть,
не стане катам роботи.

На Байкових* зимних схилах
.....
/Микола Холодний/
2018-09-18 16:54:15 |
Вмирають поети в душі,

а потім в лікарнях вмирають.

Ховають спочатку вірші,

а потім поетів ховають.



Поету копають яму.

Коли - знає тільки він сам.

В поезії білі плями,

на серці ще більше плям.



В машині, за місто, як сніг,

вивозять на третій швидкості.

Глузують із друзів їх,

немов з історичної рідкости.



Кати над труною щось мимрять...

Важка їх діймає турбота:

як тільки поети вимруть,

не стане катам роботи.



На Байкових* зимних схилах

капають сльози удавані.

І сняться поетам в могилах

на півночі зими недавні.



І білі ведмеді, ватра,

земляцьких кісток опилки...

Поетів не стане завтра –

залишаться члени Спілки.



І як нам з-під криг тоді виплисти,

і хто нас запалить, хто?!

Он знову на третій швидкості

помчало когось авто...



/Микола Холодний/

-----------------------------------------------

*Байкове кладовище - цвинтар у Києві, пам'ятка історії та культури: одне з найстаріших у місті.
2018-09-18 16:56:54
Вмирають поети в душі,

а потім в лікарні вмирають.

Ховають спочатку вірші,

а потім поетів ховають.

Поетові копають яму.

Коли – знає тільки він сам,

в поезії – білі плями,

ще більше на серці плям.

Неначе потрапив не в свій город,

нервово повітря ковта.

Поете, не той тепер Миргород

і Хорол-річка не та.

Поетів вивчають діти.

І слідчі десь цілу ніч.

І мертві поетам квіти

до мертвих кладуть облич.

На цвинтар за місто, як сніг,

вивозять на п’ятій швидкості.

Глузують із друзів їх,

немов з історичної рідкості.

І ті над труною щось мимрять,

кого там діймають турботи,

що тільки поети вимруть –

не буде для них роботи.

На Байкових студених схилах

падають сльози удавані.

І сняться поетам в могилах

на Півночі зими недавні.

І білі ведмеді, ватра,

земляцьких кісток опилки…

Поетів не стане завтра –

залишаться члени спілки.

І як нам з-під криг тоді виплисти?

І хто нас запалить, хто?

Он знову на п’ятій швидкості

помчало когось авто.



/Микола Холодний, "Вмирають поети" - повний варіант без цензури. На смерть В.Сосюри. 1965/

2018-09-20 15:34:51
СІМ ЩАСЛИВИХ СТРОФ
МОЇЙ НЕЩАСНІЙ МУЗІ

1
В часі числа. В дев'ятім дооколлі.
В суціллі скорби. У щоранні ран.
Летить мій янгол до офіри болю
У безвідлуння строф. До дум-парафіян.

2
Щодев'ять днів стікає в умирання
Соборне слово голосом числа.
Щодев'ять дум у чорнім німуванні
Невидюще видніють край стола.

3
Зірвався нерв між жорна безголосі.
Жертовна жовч висмоктує єство.
Німіє зір із пухирями в оці.
Бо Слово в кровожилля затекло.

4
Стоять хрести. Розп'ято сумовиння.
В часі числа. Господній храм.
Лежить мій янгол в білій домовині.
Лежить строфа. Мій зубожілий крам.

5
Цей прах. Моє дев'яте надмогилля.
І щіпка солі на узвишші дум.
Безроддя чисел сивим черепинням
Віншує терням музу несвяту.

6
О музо... Згарище і попелище.
Глаголице... О СЛОВЕ Іоанн...
Скипає Дух з-поміж святих очищень
І закипає в білу філігрань.

7
В золотослов. У Боже злотослів'я.
У срібен дзвін. У безтілесний хрест.
Та вже Сізіф із камінним свавіллям
Чатує музу... Мій осиротілий перст...

/Степан Сапеляк/
2018-09-17 01:04:38 |
Важкий політ двадцятого століття.
В очах святих сніжинкові хрести.
Смола в крові. Не хочеться боліти.
Єдина втіха: є куди рости.
А ще утіха: є за що боротись.
Та от печаль: що вже немає з ким.
Про нас є перша згадка в Геродота.
І в горі доти йдемо крізь віки.
Усі ідуть – невинні і не винні.
Чумацький Шлях в глибокім склі сльози.
Усі ідуть – вершинні і первинні.
Ржавіють дерев’яні голоси.
А ніч кругом – як другий поцілунок.
А ніч – як лід із темної води.
Вже не прийдуть сармати, скіфи, гунни.
Нема для кого, та й нема куди.
І чути, як поезія вмирає,
Мов Місяць у слизьких обіймах птиць.
Вона не любить згарища і зграї,
І пустоти, безгрішшя пустоти.
Вона – то як троянда ранить квіти,
Усмішка – наче змах лелечих крил,
Що в глибину навчилися летіти,
Коли увись іти немає сил.

© Ігор Павлюк
2018-09-14 01:55:40 |
Ще б книгу книг створити у безсонні,
Іще б одну відкрити пектораль.
А та, що ходить з гострою косою,
Колись прийде і скаже: “Помирай”.

І все. І край. Нічим не ублагати.
Не знайдеш для амністії підстав.
Не скажеш, що не встиг ще докохати,
Не все повідав і не все зверстав.

На все був час. На все була година.
Сам не зумів прожити до ладу.
Сам і плати. А смерть сліпа – не винна.
“Збирайся”. – І зберуся. І піду.

На ріднім небі відсвічусь болідом,
Забуду всі образи і жалі.
Але за все, що в цьому світі звідав,
Скажу спасибі мамі і землі,

Коханій – за вуста її і руки,
Товаришу – за слово і плече.
Ріллі – за хліб, поезії – за муки,
А часові за те, що він тече.

/Борис Мозолевський/
2018-09-13 19:00:40 |
Колись давно вiн жив у тiм селi,
Де стигнуть в небі сполохи лелечi.
Вiн був поетом: сiть звичайних слiв,
Як мантiя, йому вкривала плечi.

Спитаєте: “Де твори?” А нема, –
Тi вiршi не помацаєш руками:
Була його поезiя нiма –
Отож i не розчули за вiками.

Дорослим вiн здававсь жахливим сном,
Марою, що втрача ночами тiло,
Його взивали стиха чаклуном,
Хоч навiть в чорта вiрить не хотiли.

Лякали ним дiтей. Неначе звiр,
Ходив наклеп, чутки повзли пихатi,
А дiти набивалися у двiр,
Аж в тiм дворi ставало тiсно хатi.

Що вiн казав? Нiхто тепер не зна.
Якi казки злiтали до малечi?..
Вiн жив у тiм селi, де допiзна
Вирують в небi сполохи лелечi.

/Марина Брацило, "ХАРАКТЕРНИК"/
2018-09-13 18:47:26 |
Над нашим світом і під нашим світом
Є ще світи великі і малі.
Туди ми долітаєм тільки світлом
І музикою темної землі.

Туди мене хтось ненастанно кличе,
Вистелює блакитом щемну путь;
Так ніби прагне в сяйво таємниче
Душі, моєї подих обернуть.

Десь там у зорях мерехтить віола,
Льняна коса, як нива осяйна.
І кров моя бринить, палюча й гола, —
Немов небес віддалена струна,

Можливо, все, що пам'ятати треба
Моїй душі серед страждань і втіх,
Це — тільки карта зоряного неба
І поклик безміру — з очей твоїх!

/Дмитро Павличко/
2018-09-13 02:35:29 |
Голову розбив я об каміння неба,—
на захо́ді морок, на захо́ді кров...
І в нестямі вітер утікає степом,
ніби блиск останній скинутих корон...

О мої шукання, мрії-метеори...
Не шумує листя, в жилах не вино,—
місяць народився ніби тільки вчора,
а уже блукає на степу давно.

Ох моє телятко... Як тебе спіймати,
щоб віки горіло ти в душі моїй...
Доки ти од мене будеш утікати
і ховатись раптом в голубій траві...

Я даремно руки в небо простягаю,—
на худих долонях тільки тихий сміх.
І розбив об небо голову з одчаю.
Вітер...
Сніг...

/Володимир Сосюра/
2018-09-13 02:32:58 |
Чи не втомився вiршувати, вiршомазе?
Чому призначено тобi такий оброк?
Ти перетворюєш у вiрш свої образи,
Щасливi спогади умiщуєш в рядок.

Твоє буденне животiння нецiкаве.
Зате захоплюють думки i почуття.
Iз-пiд пера завжди виходить щось яскраве,
А сам ховаєшся в затiненe життя.

Бо вiршування – це священне послушання,
Яке завжди цуратиметься суєти.
Поет втрачає дiм, здоров’я i кохання,
Усе втрачає, щоб усе перемогти.

Вiн залишається самотнiм, хворим, бiдним –
Свiтлiє розум i душа його зате.
I кожен день його стає духовно плiдним,
Натхненне слово одкровенням розцвiте.

Вiршеплетiння – рiд отрути чи зарази.
Жалiю юних, для яких воно – мета.
Ти б помiняв, напевно, долю, вiршомазе?
– На хрест не просяться, та не зiйти з хреста...

/Семен Венцимеров, "Вiршомаз"/
2018-09-08 03:35:46 |
Я стихи не пишу, я их пью, как вино,
И хмелею, хмелею от счастья,
Что и мне в этом мире нелепом дано
Быть Поэзии крохотной частью.

Я стихи не пишу, я вдыхаю в себя
Их, как воздух озоново-свежий,
Что мне Душу врачует, сомненья дробя,
И прохладою чистою нежит.

Я стихи не пишу, я стихами живу,
Продлевая года свои вдвое.
Как целебную их собираю траву
И купаюсь в их росном настое.

Я вплетаю в стихи слёзы, радость и грусть,
Как завещано Богом поэту.
Я стихи не пишу, я стихами молюсь
За себя, за детей, за планету!

/Светлана Поливода, "Я стихами живу…"/
2018-09-08 03:30:34 |
Не спиняй думок крилатих,
Хай летять в світи:
Безліч дивних див угледиш
їх очима ти.

Обніми рукою землю,
Кров’ю обігрій,
Але духу, духу тісно
На землі малій.

Хай тобі людський мурашник,
Наче рідний брат,
Але ти на світ широкий
Не дивись з-за грат.

В небо линь, де він прекрасний,
Сонячно-ясний...
В раюванні дух свій світлий
З його сяйвом злий.

/Олександр Олесь/
2018-09-07 19:50:25 |
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.

© Ліна Костенко
2018-09-07 14:11:21 |
Замечательное стихо! Спасибо, Солнечная!
2018-09-07 14:55:08
Завдячуємо Ліні Василівні, бо її поезія засвідчує як варто жити і творити...
2018-09-07 19:45:32
Коротке слово, дике і туге,
Звірині крижі, троєкутні груди...
Ні, тільки гір громовий апогей,
Морські припливи і підземні гуди.

Вона їх родить, тяжко вагітна́
Камінням хмар і водами річними.
Ось корчаться – не втримає вона –
Здригаються, як небо понад ними.

І залягають землю пліч-о-пліч,
Небесну баню хвилі океана,
Дощі і зливи зимні день і ніч,
І буревії зрання і дорана.

Блискучий мечу, рівний і прямий,
Сліпуча думко, наче лезо, гостра.
Ти розітнеш напруженість пітьми,
Заплетений раменами цей простір!

І ось встають, осяйні і стрункі,
З дзвінкими і округлими щитами
Розбити руки, кидать навзнаки
І наступати ранених без тями.

Літепла кров спливає, як вода,
Полощучи оголене каміння.
І сходять зела, і трава бліда
Під прорваними сітями проміння.

І вітрове дихання на сріблі
Ясних хмарин, як сирінксі, заграло.
І перший ратай вологість землі
Перегортає життєносним ралом.

/Олег Ольжич, "ҐІҐАНТОМАХІЯ"/
2018-08-29 22:59:23 |
Коротке слово, дике і туге,

Звірині крижі, троєкутні груди...

Ні, тільки гір громовий апогей,

Морські припливи і підземні гуди.



Вона їх родить, тяжко вагітна́

Камінням хмар і водами річними.

Ось корчаться – не втримає вона –

Здригаються, як небо понад ними.



І залягають землю пліч-о-пліч,

Небесну баню хвилі океана,

Дощі і зливи зимні день і ніч,

І буревії зрання і дорана.



Блискучий мечу, рівний і прямий,

Сліпуча думко, наче лезо, гостра.

Ти розітнеш напруженість пітьми,

Заплетений раменами цей простір!



І ось встають, осяйні і стрункі,

З дзвінкими і округлими щитами

Розбити руки, кидать навзнаки

І наступати ранених без тями.



Літепла кров спливає, як вода,

Полощучи оголене каміння.

І сходять зела, і трава бліда

Під прорваними сітями проміння.



І вітрове дихання на сріблі

Ясних хмарин, як сирінксі, заграло.

І перший ратай вологість землі

Перегортає життєносним ралом.



/Олег Ольжич, "ҐІҐАНТОМАХІЯ"/
2018-11-11 12:23:26

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.



Вход для авторов
Забыли пароль?
В прямом эфире
Наше життя наче сон, а як відомо сни ми неконтролюємо тому результат бачимо плачевний, і виходу на жаль ще немає це вірш-реальність і вона страшна, але якщо ми це усвідомим то прискорим нашу перемогу. Дякую за щирі і свідомі слова написані Вами!
Рецензия от: Женя
2018-11-17 07:55:47
Навосстанавливали! И понастроили! Ату их! И Варфоломею ату!

.... какая же глубокая мьісль заложена в стихе! Двойки не жалко!
Рецензия от: всеволод
2018-11-17 07:46:22
- Дешеві будуть газ та світло! -
Співав на виборах шаман.
Об біди ваші ноги витру!
... Народ повірив і - в капкан!
Рецензия от: всеволод
2018-11-17 07:42:03
На форуме обсуждают
Мечта Путина в одном анекдоте
Пожизненный президент Московии снова отличился. Умом и сообразительность, как он считает. Вроде, православный человек, (...)
Рецензия от: Любина Наталья
2018-11-17 08:19:44
Андрей Пионтковский: Ядерная игра
Внешняя политика СССР/России в ядерный век определялась ответом правителей страны самим себе на один вопрос: способ(...)
Рецензия от: Любина Наталья
2018-11-17 08:09:38
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законом. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.