«Вміє розставатись той, хто вмів любить…»

Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь...
...Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому,
Життя лежало тихо, як посів.
І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!
Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння - більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.

/Микола Вінграновський/

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні –
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити –
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, –
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

/Іван Франко/

Настали ночі темні і глибокі,
І в тиші вогкій туляться сади.
Спадають німо в течію води
І листя, і зірки мільйони років.

Куди у тьмі не йди, не чутно кроків,
В таємній тиші губляться сліди…
А десь над вами села й городи,
Підводиться Господень зір стоокий.

Так ми життя хвилинне проживем,
Калейдоскоп одвічних наших тем
Розіб’ється об чорну тайну ночі.

Одно лишає нам хаос розлук:
В широкій ніжності відкриті очі
І Слово, роджене з блаженних мук.

/Марко Вороний/

І десь надійшло на останку
Холодне і темне: прощай!
Минаю будинок Держбанку,
Мене обминає одчай.

Даремне змагання — схилиться.
Впевнять: помилилася ти.
Замріяне слово, мов птицю,
Спіймали в повітрі дроти.
Нікуди не може летіти
Примара сліпої журби, —
Сміється і сонце, і вітер,
І голос залізний доби.

/Павло Филипович/

Одлітають знову журавлі у вирій
Під осінню пісню вітра уночі,
І з плачем одчайним в каламутті сірім
На добраніч дзвонять золоті ключі.

Там на перехресті чорної дороги
На хресті розп’ято малинові дні:
Догоріло літо свічкою убого
На вітрами збитій і рудій стерні.

І ніхто не плаче... І ніхто не тужить...
І ніхто не скаже: — О, вернись назад! —
Тільки дощ виводить свій тоненький кужіль
Та мовчить мовчанням передсмертний сад.

Ах, любить! — та пізно... Осінь — без любові
Вороними кіньми мчить у далечінь...
Що було — не буде... Що пройшло — не зловиш,
Як ніколи власну ти не зловиш тінь...

І якась незнана, невимовна туга
Стиснула руками серце і думки...
Хто на мить розлюбить — не любити вдруге,
Не сплітати вдруге сонячні думки...

Бо коли над сонцем заплететься хмарка,
А у серце стукне копитом зима —
Не нарвеш ти квітів у пожовклім парку,
Не нарвеш ти квітів, коли їх нема...

Ах, цей крик печальний в каламутті сірім,
Журавлина пісня золотих ключів!
Скільки дум продумав, скільки в сни я вірив
Під осінню тугу вітра уночі!..

Але сни — це снами... Переснилось... Годі...
Та чомусь до болю, та чомусь до сліз
Хочеться вклонитись стомленій природі,
Пригорнуть руками жовтий верболіз...

І сказать далекій, і сказать незнаній
(Полюбив я мрію... Полюбив давно...),
Що я жду на неї, що ходжу в тумані,
Що у серці бродить молоде вино...

О, прийди до мене в ці печальні ночі,
Загаси в обіймах мій шалений біль!..
Хай твої спокійні, загадкові очі
Одіб’ються в журі виснажених піль...

Не мовчи мовчанням гробової тиші,
Розкажи для мене казку про весну:
Я в душі хлопчина, хоч літа вже пишуть
На зів’ялих скронях срібну сивину.

Але ти не прийдеш... Переснилось... Годі...
Сни — це тільки снами... Сни — це не життя...
І назустріч сонній, стомленій природі
Тільки жовкле листя та вітри летять.

Ах, любить! — та пізно... Осінь — без любові
Вороними кіньми мчить у далечінь...
Що було—не буде... Що пройшло—не зловиш,
Як ніколи власну ти не зловиш тінь...

/Дмитро Фальківський/

Я умру. Але вмерти не можуть
Мої мрії-думки.
В них минуле сторожить
Білосніжні замки.

Не жалій. Не сумуй… Літнім ранком
Сонце душу пригорне мою.
Обернуся я в краплю прозорим світанком
І забудеш про мрію свою.

Щастя — казка, щастя — кохання…
Не жалій. Не сумуй… Моє тіло зникне, —
Але праною влину я в тебе з диханням,
Коли мрія мрію в час смеркання кликне.

/Михайль Семенко/

Убогий цвинтар і ворота,—
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
весніє — журавлі летять.

Не розлучила матір з сином
і невблаганно-люта смерть —
і він розцвів над нею крином,
любов’ю сповнений ущерть.

/Михайло Драй-Хмара/

Хоча у нього всі ключі,
що визначають спільну долю,
вона щоразу на плечі
ридає чорною вдовою.

Щось незбагненне, сокровенне,
як вічний третій, поміж них –
і бритвою смичок по венах
і по її, і по своїх.

/Леонід Талалай , «Скрипка і скрипаль»/

Дотліває холод мій у ватрі,
Я один замріяний іду…
Ми тоді зустрілися в театрі,
На гальорці в третьому ряду.

І не вірю, що мені здалося,
Бо напевне знаю — так було:
То не скрипка кликала — волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Тишина хиталася велично,
Ніжні струни квилили внизу —
Тож було і солодко й незвично
У твоїх очах читать грозу.

А коли виходили із залу
З думами про вічне і земне,
Довго ти під ліхтарем стояла
І чекала, радісна, мене.

Ми ішли через блакитне місто,
Мовчки зупинились на мосту.
Ти була така прозора й чиста,
Я не смів порушить чистоту.

Тільки досі знаю: не здалося,
Так і залишилось, як було, —
То не скрипка кличе, а волосся,
Що тобі спадало на чоло.

Дотліває холод мій у ватрі,
Біля мосту стишую ходу…
Часто жду тебе я у театрі
На гальорці в третьому ряду…

/Василь Симоненко/

Ще вруняться горді Славутові кручі
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминає, навік проминає
твій час, твій останній, попереду – падь.
Ще небо глибоке і сонце високе,
аж серце замало грудей не пірве,
та вже закінчились прекрасні мороки,
бо передчування у безвість зове.
Розкрилені висі твої пронеслися
попереду – прірва – і ока не мруж,
ледь-ледь нагодився – і вже заподівся
старий побратим твій, товариш і муж.
Ще дибляться д’горі піднесені кручі,
та глянь, у ногах обривається світ,
чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
За обрієм обрій, за далями – далі,
допоки напруглий не видметься світ,
і гробнуть тополі в тягучій печалі,
прощайте, облиці! Кохані, привіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний,
кучериться щедро багряний розмай,
прощай, Україно, моя Україно,
кохана Вкраїно, щаслива бувай.

/Василь Стус/

Іще вві сні літаєш ти,
А в мене серце з висоти
у тихім відчаї зривається,
і падає лице в долоні,
і кров, пульсуючи у скроні,
пролитись проситься крізь пальці.
Будильник стукає гучніше,
і щось таке в ранковій тиші,
як в недоказаному слові
моєї пізньої любові.

Шепочу я тобі: – Кохана,
іще поспи, іще зарано... –
І вже, можливо, не мені
ти усміхаєшся вві сні
крізь пасмо світлого волосся.

А за вікном холодна осінь
чорніє кроною крізь сніг,
і йде зі снігом на поріг
невідворотниця-розлука,
ще трішки... і вона постука.

/Леонід Талалай/

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.
Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.

/Дмитро Павличко/

Я не вмирав ніколи – я живу
З тих пір, як води землю оросили,
Ні, я не вірю в темряву могили –
Я вірю в сонце, квіти і траву.

Без них я тільки безтілесна тінь –
Вони володарі мойого тіла.
Але душа…
Вона завжди летіла
Кудись у позахмарну височінь.

Та раз людська душа не помира,
Віднині я почну молити Бога:

Хай, Господи, моя душа-небога
Лишається на березі Дніпра.

Вона давно вже зорями не снить.
Якщо не гідна жити у людині,
Нехай живе в простій очеретині
І до людей тоненько дудонить.

У цьому є потреба неодмінна:
Хай каже людям, що прийшла пора
Летіти щирим душам до Дніпра –
Живих і мертвих кличе Україна.

Поглянь: в Дніпрі – Галактики крило.
Це тут, на березі, постане диво:
Підійметься з могили Вічна Діва,
Щоб освятить русинське джерело.

/Микола Руденко/

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла – цим вікнам, підземного тління – траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається – стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

/Юрій Андрухович, З циклу "Нотатки фенолога"/

Непобачені сни,
як легкі паперові журавлики.
Оживуть і летять,
ледь торкаючись неба крильми.
Паперовим птахам ні до чого написані правила,
їм дорога далека туди,
де немає зими.
До країни дітей,
до безмежних квітучих просторів,
де чекають на них
ті, хто сни додивитись не встиг.
Щоб щасливий кінець був у кожній з маленьких історій,
щоби всім, хто чекає,
дісталося снів золотих.
Щоб у крихітні ручки усім по маленькому диву,
білу пташку чарівну
та променів сонця тепло.
Так важливо малим додивитися сни,
так важливо…
Хай дорослі спішать,
хай би що там в житті не було!..
Цих історій та снів недобачених і непрожитих,
обпікає відсутність,
болить неможливість пуста.
А годинник мовчить,
наче стрілки намі́цно пришиті.
Поки дихаєш, можеш іще рахувати до ста.
А маленькі тіла — наче в мушельках сховані равлики…
Їх так ніжно й дбайливо вкриває розчулений сніг.
Ви летіть, поспішайте,
мої паперові журавлики,
щоб отримали сни,
всі, хто їх додивитись не встиг…

/Марко Терен/