Проти течії…:: Часть - 2

На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік.
В брунатних берегах ріка багряна мріє,
І гай засмучений стоїть, як чоловік.

Ні лету літака, ні шурхотіння гуми,
Тут тільки я, тут я і неба тло,
І дума про народ, моя стодумна дума
Навшпиньки заглядає у чоло.

Як міниться усе! і дурень той, хто зміни
Незмінно заміня вчорашнім днем без змін.
Народ в путі. Та він тавра не зніме
Із тих, хто за народ
являв
себе
взамін

І, відрізаючи живі шматки з народу,
Пророкував народові майбуть.
Та брів народ. Де бродом, де без броду,
Без нас, нетяг, тягнувсь з не бути в буть.

Бо він народ. Бо він глагол життя.
Він зміна змін. Йому нема заміни.
Бо він один крізь весни і крізь зими
Веде свій слід з не бути у буття.

А ми? Хто ми?

Себе ми знаєм зроду.

Чимало віддалось нас жаху в рот.
Лиш ті не віддалися, хто народу
Віддав себе і ствердив свій народ.

Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
В саду порубанім.

Я знаю, не для тиші

Вулкани дивляться
З-під наших юних брів.

Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.
Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни.

/Микола Вінграновський, "І є народ..."/

Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!

Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.

У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.

Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.

Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!

Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

/Микола Вінграновський/

Сутеніло. Сатаніло. Погляд сходив кров’ю…
В скафандрі хмар ішло землею небо.
Сутеніло.
Бомбами, бомбами, бомбами
Бийте свободу в лоб!..
Праворуч кинувсь я, я кинувся ліворуч…
А небо йшло в скафандрі хмар землею.
А бомбами, а бомбами, а бомбами
Кущилася земля у неба під ногами.
Я кинувся праворуч і — до себе…
А небо йшло на милицях землею, —
Бо бомбами, бо бомбами, бо бомбами…
Кущилися вже небо і земля.
Я зупинився.
Сутеніло…
І тут побачив я у неба на руках
— Де бомбами, де бомбами, де бомбами —
Побачив я у неба на руках,
Її
Побачив.
Небо несло її, сповиту білим ситцем.
Вона була у неба на руках,
Сповита білим ситцем дешевеньким,
А небо йшло на милицях землею,
Ішло і посміхалося… Тим часом
За нею — за свободою, — вже бігли,
Вже бігли океани і ліси.
І наші долі, і дівочі очі,
Щоб одірвати клаптичок із неї
І стати нею хоч на мить! Частково!..
Бомбами,
бомбами,
бомбами…

/Микола Вінграновський, "Фуга"/

Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б, здавалося, переді мною світ,
Переді мною всесвіт і політ
Думок і почуттів у верховину, —
Я раптом надивляю Україну...

Хвилину тому був я чародій,
Титан, володар, Богтисячосилий!
Віки гортав я, плакав і радів,
Вмирав, народжувавсь і знов ставав я сивий,

Був простором мій лагідний папір,
Де я писав народами і рухав
Сонця, і Землю, і колони зір,
І час був мірою мого людського духу.

Як раптом вибухнуло серце!.. І на нім
Дніпрові хвилі всесвіт застелили,
І я позбувся мужності і сили —
Стою хлопчиськом в мареві яснім...

Шляхи і степ... вітри і вітряки...
Озимина, шипшина і тополі...
І спокій повнить груди і думки...
Мовчи, любов! Мовчіть, буремні долі!

Мій світ стоїть мені уперше знов!
І тихну я, і світ у тиші плаче...
Ми з ним удвох... ніхто нас не побаче,
Ніхто не захвилює нашу кров.

Прощай, любов, і зненависть, і горе!
Прощайте, думи! Щастя і жалі!
Мене до себе первозданно горне
Дніпророжденний світ мій на землі,

І хата моя біла, і криниця,
І ніжний борщ з картоплею на дні...
Прийдіть мені! Вернітеся мені!
Благословіть мене і посміхніться!

Благословіть!.. Обов’язком і правом
Я змушений свій зір перевести:
Переді мною смерті і заграви,
Концтабори, прокляття і хрести;

Зруйновані народи і стремління,
Поранені бажання і думки,
Запродані хвилинами віки
Злились в хорали миру і цвітіння!

Застугоніли армії галопи,
І їх натхненники, вчуваючи кінець,
Серця перекопали на окопи
І захищаються з покопаних сердець!..

Не сплять всі партії, всі уряди не сплять,
Не спить трава і пам’ятники теплі,
Не сплять доріг зелено-сиві петлі,
І час не спить, щоб вирок підписать!..

/Микола Вінграновський/

Останній міст проплив удалині,
Колеса змащено росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою...

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому причина?
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна...

Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну, що мені робити — я не знаю!
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія...

Твоє обличчя світле, як надія,
Пахкими пальцями торкнув я уночі,
І кров свою змішав я із твоєю,
Як зерно із землею по весні.

Тоді ти стала мною, Батьківщино,
А я тобою на світанні став —
І свої очі я відкрив крізь тебе...
Ти поселила в серці мій народ,
Ти освітила думку мою часом
І в мову українки сповила.

Тебе дивлюсь я серцем і думками,
Тебе люблю я всесвітом, і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.

Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любові,
Годинник людства — з стрілками життя
На цифрах смерті — звірив із твоїм...
Ні, Батьківщино! Не лише стражданням
Чи радістю я звернений до тебе!..

/Микола Вінграновський/

Рвались бомби на видноколі,
Червоніла капусти грядка...
Між курганами в чорнім полі
Помирала дружина дядька.

Бігли армії, мчали роти,
Помирали дуби в гаю...
Дядько ніс на вогні Європи
Перебомблену юнь свою.

На стежині зосталась дружина,
А він далі на захід побіг,
Оглянувся — стоїть жоржина
На розгіллі нічних доріг.

Почорніли його надії —
Плакав в Яссах, в Берліні звав,
Принесли йому вітровії
Цвіт жоржини в настоях трав.

Дядьку! Дядьку! Назад нестримно!
Місяць з неба кида весло...
Здрастуй, здрастуй, моя жоржино,
І вербове моє село!

Сієм зерно із патронташа,
Б’ємо в крокву навіки цвях,
Закіптюжену юність нашу
Поховаємо в пшеницях!

Літо, літо... за літом збіглим
Червоніють горошком стежини.
Крепдешинове плаття жоржини
Заполохане вітром білим,

Заполохане вітром в полі,
Заполохане дядька горем...
Він до неї іде поволі,
Темне листя жоржини горне...

Ти, жоржино, моя жоржино,
Доки в полі тобі стояти?
Йдем додому, ідем до хати,
Проведи нас, сумна стежино!..

В полі вітер шука порожнини,
Котить небом Чумацький Віз...
Кажуть дядькові всі стежини,
Щоб Європу сюди приніс,

Щоб Європа її благала
Йти із дядьком в своє село,
Щоб жоржину оберігала,
Майбуття щоб до неї йшло...

Крізь конгреси великодушні,
Крізь братерство, і світ, і тьму,
Слуха дядько в тиші конюшні,
Як жоржина шумить йому.

В тому шумі — минуле дядька:
Червоніла капусти грядка,
Чад Європи на видноколі,
І жоржина-дружина в полі...

/Микола Вінграновський, "ЖОРЖИНА"/

З допису Юлі))
- *Москалики – так у Європі називали тарганів.

Європейці розумні люди, вже тоді розуміли, що до чого і хто є хто)))

Соняшна! Ой, скількі ж тут скарбів... І роздуми, і сльози, і радощі, і над усім - слово. Ціле життя. Дуже дякую!

Ні, Ганно, Ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити — Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, —
така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!

Л. Костенко

Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила їх живі сустави
Й держиш – не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзенним.

Отак пастух попута коні в полі
Через ногу; здаєсь, три ноги вільні,
А йти вони, ні бігти не зусильні –
То ржуть, гризуться спільники неволі.

Отак і ти попутала народи.
Всім давши зверхні вигляди свободи,
Щоб одні одних гризли і душили.

І хоч всі дружно рвуться з твого круга,
Та в різні боки шарпають друг друга.
Сей колот – джерело твоєї сили.

/Іван Франко, "З вершин і низин",
Тюремні сонети, Сонет 45.
04 жовтня 1889/

Росіє, краю туги та терпіння,
Чи ж не такий ти час проходиш нині?
В тривоги й самолюбія пустині
Позабивались старші покоління,

Тремтить вся сила краю, як заклята,
А тим часом на лютий бій за волю
Летять малії діти-голуб’ята,
Кістьми лягають у сніжному полі.

Росіє, краю крайностів жорстоких!
Твій витязь Святогор дріма в печарі,
Козацька воля спить в степах широких,

А дівчина-голубка на бульварі
Платком, а не лицарською трубою
Сигнал дає до кроволиття й бою.

/Іван Франко, "З вершин і низин", Тюремні сонети. Сонет 33.
13 вересня 1889/.
__________________________
Примітки
дівчина-голубка – 1 березня 1881 р. Софія Перовська так подала знак Ігнатію Гриневицькому кинути бомбу в карету імператора Олександра 2-го.

Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,

Повзе облуда, здирство, плач народу,
Цвіте бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: «Даю свободу!»
Дреш шкуру й мовиш: «Двигаю культуру!»

Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,
Лиш, мов упир, із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу дусить.

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоїм гробі.

/Іван Франко, "З вершин і низин",
Тюремні сонети. Сонет 44.
4 жовтня 1889.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 172 – 173./

Марко Вороний
(1904— 3 листопада 1937, ур.Сандармох, Карелія)

Снують москалики* по сходах,
І сонце в чорній хвилі висоти.
Терасами садів, терасами городів
До сонця осени підходиш ти.

Ти хочеш спать – тепер така утома,
Спать хочеш ти, спустошена земля.
Тепер по чорному лицю твойому
Лежать одкриті небесам поля.

Лежать і куряться туманним стосом...
(Чміль золотавий в тьму пустель),
Я помолюсь за край в високу просинь,
В простоволосий біль повітряних орель.

Ростуть за вербами сумні простори,
Скоряючись епічній простоті.
Поля, поля... у вітряному хорі
Та десь на обрію церков хрести.

І бачу я в останньому змаганні
Спадає лист, як подих Божих уст...
О, не зогріти рук диханням,
Коли з землі крізь кров кісток ще чути хруст.

/Марко Вороний, "Сонце осені"/
______________
*Москалики – так у Європі називали тарганів.

***
Господи, в день Твого гніву неспинного
Дай мені мужність і віру в небеснеє,
Дай чути в шепоті саду звіриного
Царство Ісусове Христовоскреснеє.

О, пам'ятаю, розкинувши косами,
Впала вона під рукою ворожою.
Вкрито її сніговими покосами...
Я усій расі звірячій загрожую!

Господи, дай мені силу помститися
За її душу – за синєокую!
Господи Боже, не можу молитися, –
Кров її, кров – борозною глибокою...

/Марко Вороний, "Молитва", світлій пам'яті М.Т./

***
Моя отчизно! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну така дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полум’я грізного —
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.

Так, од могил земля наша горбата…
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.
То крови з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.

/Марко Вороний/

На могилі моїй
Уже виросли трави і квіти,
Їх садили вітри,
Поливали веселі дощі.
І мене вже нема,
Мені тільки лежати і тліти,
І у очі мої
Вже коріння пустили кущі.

Я не знаю, чи хтось
Посадив наді мною калину,
Хай би з серця мого
Кров гарячу вона узяла,
Я не встиг до кінця
Долюбити свою Україну,
Я не зміг їй віддать
Свої муки, слова і діла.

Хай калина цвіте
Моїм лютим невтишеним болем,
Нехай тугу мою
Наливає до вистиглих грон,
Бо мені вже не стать,
Не пройти заколошеним полем,
Не послухать вночі,
Як шумить і хлюпоче Дніпро.

Ой, як тяжко я жив,
Не зустрів ані слави, ні долі,
Обминули мене,
Не війнули хоч стиха крильми...
Була праця тяжка,
І наруга, і кривда в неволі,
Були муки-пісні
Й самота між лихими людьми.

Як дізнатись тепер,
Що не марно конав я роками,
Що вночі хтось не спить
І доспівує горе моє,
Що бандура чиясь
Гірко плаче моїми словами,
І Вкраїна живе,
І мужніє, росте і встає?

Як дістати хоч знак
Тут за вічним і темним порогом?..
Рідна нене моя!
Я б прилинув з найдальших світів!
Україно моя!
Мені більше не треба нічого,
Тільки ти б ще жила
І ростила могутніх синів!

Може, ти ще позвеш
І мене колись в пору весняну,
Я, почувши твій клич,
Всім смертям в перекір оживу,
Вирву корінь з очей
І для щастя незнаного встану,
Щоб побачить тебе
Незбориму, і вільну, й нову!

/Іван Коваленко/

Павло Филипович
(1891 — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія)

Дивись, дивись: безмежні перелоги
І хмар насуплених погроза в далині.
Приносить вітер виклики тривоги —
Шалений вітер і криваві дні.

Не перший рік, як позникали боги,
Остались люди та мерці одні.
Жують і плачуть: дайте-бо підмоги,
Заснуть спокійно дайте у труні.

Я чую жаль. Мене турбує звада,
Та марний біль перемогла відрада,
Бо у минулім не кохаюсь я,

Бо не ростанусь з мрією моєю:
Став чоловік над чорною ріллею,
Як небо, гордий; сильний, як земля.

/Павло Филипович/

***
Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн, —
Велика мрія, мудра і єдина,
Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить,
І всі колись з'єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.

/Павло Филипович/

***
Заклинаю вітер і хмари,
Заклинаю, земле, тебе!
І бринять найміцніші чари —
Заклинаю сонце сліпе.

Пролетіли огненні бджоли
Між зелених полів людських.
Заклинаю вас, тихі доли,
Не пускайте до себе їх!

А глухі снігові градини,
Смілий вітре, хоч ти розвій, —
Хай живуть і квіти й рослини
У країні бідній моїй!

Ясний світе, степе без краю,
Срібна пісне, роси й трави,
Вас кохаю, вас заклинаю,
Хочу бути таким, як ви!..

/Павло Филипович/

***
На поталу камінним кригам,
На глуху наругу вітрам,
На зневагу звірам, що плигом
Проминуть і квітку, і храм.

Оддаю і тривожну душу,
І холодний спокій думок,
І вартую, надіюсь, мушу
Виглядати, чи йде Пророк.

Над землею сонце червоне
Залива промінням блакить,
Поруч серце чуже, холодне,
Умира, не може любить.

І на всій безмежній країні
Ні один ще Лазар не встав.
Тільки ночі чорні та сині
Десь пливуть понад морем трав.

/Павло Филипович/

***
Дивився з вежі
На темний бір,
Там слід ведмежий
І вовчий зір.

Там бродять тури
У далині.
А дуб похмурий
Ковтає дні.

Дививсь і зброю
Стиснув хутчій,
Соколів двоє
Враз не плечі.

Бичача шия,
Мов камінь крик.
Не Візантія —
До степу звик.

Залізна шкіра,
Серце тверде —
На роги звіра
Не попаде.

О Мономаше!
Ти не навчай,
Що щастя наше —
Покора й рай.

Зійдуть на попіл
Бліді ченці,
А спис і сокіл
В твоїй руці!

Гримить відвага
На всі віки —
Той крик варяга,
Той стиск руки!

/Павло Филипович, "Мономах"/