ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!

Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад...
Сердець розбитих серцепад...

Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди...

Страждаю я, страждає труд,
А хмари небо труть і труть,
І дні, мов коні вороні,
Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була!
Вона була, як світ, як гори!
І її гори — моє горе,
В її краю мені хула.

Але вона — жона. Вона —
Самозбереження народу.
І мову, кров його і вроду
Їй доля зберегти дана...

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік
Цивілізованих калік?!
Вітчизно-сльозе-мріє-сну,
Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу,
Свою надію неживу
Приспав під серцем і не сплю...
Двадцятий вік як я люблю.

Вона була за всі віки...
В прощальнім слові до руки
Схилялись їй і ніч, і сад...
Сердець розбитих серцепад.

/Микола Вінграновський/

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

/Василь Стус/

Жовтих плям тривожне коло,
Слів байдужих кайдани.
Може, сонце прохололо,
А як ні, то поверни

Не ясні дарунки травня,
Не троянди, не вогонь —
(Буйна радість — радість давня,
Мов пісок з сухих долонь).

Поверни оті прозорі
Молодого серця дні,
Спів і працю у просторі,
Гук возів у далині,

І у вирій перші шуми,
І озер безхмару дань,
Золоті човни задуми,
Легкоплинний час розстань.

/Павло Филипович/

Одлетіла
конвалійна Леда
на далекі сніжні гаї,
і не пахнуть вже
липовим медом
поцілунки холодні
твої.
Це початок кінця,
о, кохана,
о, до лютого болю чужа!
Це навіки
найкраща рана
і до споминів
літ іржа.

/Олекса ВЛИЗЬКО/

Тихо-тихо ллється музика,
і не терпиться душі,
та розв’язувати вузлика
сива пам’ять не спішить.

Чи не знає, що у ньому,
чи злякалася й сама, –
може, в вузлику старому
нічогісінько нема.

Може, сховане у вузлику
і не варто ворушить?
Тихо-тихо ллється музика,
і не терпиться душі.

/Леонід Талалай/

Сніг зігріється у руці.
В країни закінчуються бійці.
Але не закінчується повітря.
І ця западина світла - гостріше ножа,
Але ще непомітна межа,
і смерть ще непомітна.

Просто такі темрява і зима.
Ті, кого ти любиш, знають - усе недарма.
І в смутку їхньому є присмак ожини.
Тому що в слові "смерть" і в слові "любов"
немає спільних звуків, і нам обом
далі з цим жити.

Нам потім розкажуть про сніг.
Розкажуть про всіх юних, усіх ясних,
тих, що встояли між мішанини.
Їх навіть не називали на імена.
Але в них була ця країна, й вона одна
була між ними.

Просто тепер такі холоди.
І той, хто дочитав сюди,
спиниться серед рядка і затихне:
віршІ, наче душі - в них не вірять ті,
хто нічого не втрачав у цьому житті,
хто думає, ніби час - це щось застигле.

Нам із тобою потім скажуть усе.
Але є повітря. І воно всіх нас несе.
І не бійся слухати слова, що ранять.
Це наш час. Це наша перша зима.
Країна нічого не вдіє сама.
І пам'ять кожного з нас - більше, ніж пам'ять.

Хто зможе зігріти ці сніги?
Зима - це відчуття ваги
і відчуття невагомості серед снігу.
Відчуття часу, який перестав бути чужим.
Відчуття вІршів, відчуття ожин,
відчуття твого сміху.

І не закінчується світло згори.
І люди освідчуються, мов приносять дари
тому, хто знає ціну любові.
Країна глибока, ніби плесо ріки.
І дерева стоять, як жінки -
щедрі і гонорові.

Сергій Жадан

Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
Мереже кучеряві мажі
Вечірнім золотом гаптар.

Ще зелено в блідій поливі,
Як на осінніх косах верб,
А вже кладе хтось тіні гливі
На тонко викреслений серп.

Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам´я.
О, хто це ранить утлу пам´ять?
День одгорів. Давно.

/Михайло Драй-Хмара/

Вже сказано “ні” в одлетілому літі,
Хоч вчора-звечора було іще “так”,
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів та опався знервований мак.

Ідеш чи стоїш, але слово за слово,
Ідеш чи стоїш – за літами літа.
Не встиг оглянутись, як слово солоно
На сон твій, на крок, на літа обліта.

/Микола Вінграновський/

На мене дивиться вікно –
Щось рідне в погляді сумному,
Так ніби я забув давно
Свій молодечий образ в ньому.

Так довго я дививсь колись
На те вікно щодня й щоночі,
Що в золоті шибки влились
Жадні тебе юначі очі.

Тебе нема. Ця дивина
Мене також колись поглине.
Ось я вже сам з твого вікна
Дивлюся на свої сивини.

/Дмитро Павличко/

Я вам не шлю вітальної листівки –
вітання серця більше, ніж вона.
Є в самоти улюблені платівки –
луна душі і пам’яті луна.

Я наслухаю їх, як в’язень – волю,
як пташка – небо, береги – вода,
й довкола себе креслю чорне коло,
де правда сміху, й тишини, й ридань.

В тім колі я – господар і владика, –
безжальний, деспотичний і... скупий.
Там куца воля, праця там велика,
бо часу мало – вже січуть серпи.

І не завжди, простіть, я вірю слову,
яке здебільш чи цяцька, чи мана;
життя пантрує нас – ці вічні лови! –
та між мовчань – урочий дзвін терновий:
луна душі і пам’яті луна...

/Наталка Поклад/

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде…

/Ліна Костенко/

Ще глиці запах зберігає час,
Та новорічну винесли ялинку.
І, де стояло з персиком дівча,
Із яблуком стоїть в чеканні жінка.

За жінкою із яблуком на таці
Бабуся біля заводі на лавці,
Куняючи, у спогади гребе,
Пригадуючи з персиком себе.

А їй минуле дихає у спину,
І, як тоді, в бабусиному сні
Ясмин цвіте на чорнім піаніно
І світиться із люстра на стіні.

А за вікном гроза синьо-імлиста
І дівчинка, освітлена на мить,
Біжить, біжить, і музикою Ліста
Травневий дощ алеєю біжить.

Ясмин цвіте. А ніч так швидко тане.
І, причинивши хвіртку за коханим,
Вже через хвіртку, спрагло палахку,
Для поцілунку підставля щоку.

І знову, наростаючи, звучить
Все той же Ліст. І краплі по воді
Біжать, біжать… і дівчинка біжить,
Зі сну у сон біжить, як і тоді,

Біжить у сад, в ясминову цвітінь,
І завмирає, Ліста перегнавши,
І розтає в тумані сновидінь,
З яких і ми, й життя маленьке наше.

/Леонід Талалай/

Коли за дальнім небосхилом
Червона птаха промайне
Та вистелить зірчатий килим, —
Згадай мене, згадай мене.

Любов із вічного «немає»,
Мов світло, простір перетне...
Палахкотить, та не згорає,
Коли ти згадуєш мене.

Згадай, коли огорне туга
Чи радість променем сяйне.
Чи маєш недруга, чи друга, —
Згадай мене, згадай мене.

Як наше чисте, потаємне
До серця припаде, сумне,
Молю, у ніч свою недремну
Згадай мене, згадай мене.

Коли жаркий пшеничний вітер
Із степу нашого війне
Та івам закуйовдить віти, —
Згадай мене, згадай мене.

Коли рілля — до скиби скиба,
Коли вечірній луг зітхне,
Коли в Дніпрі шелесне риба, —
Згадай мене, згадай мене.

Давно колись побіля тебе
Я забував усе земне...
Коли ще є земля і небо, —
Згадай мене, згадай мене.

/Володимир Бровченко/