Лента рецензий

Разрифмуй ее, пожалуйста, отшепчи, мы друг другу давно конвойные, палачи, следопыты лайков, свидетели лунных фаз, переменные токи смыслов, случайных фраз. Отпиши ее побуквенно, отведи, вместо стука колёс верни метроном в груди, дай забыть мне названия станций, сезоны, сны. Я герой твоих текстов, и нет мне иной вины. Мы устали сбываться – не буквы, а белый шум, я смотрю сквозь слова и большего не прошу: дай ей счастья с другими, душе посули покой, лишь бы мне не видеть больше ее – такой. Разрифмуй нас, разбей на прозу и разбросай, если были слова моими, то я сказал, пусть чужие идут подстрочником, ждут главу. Напиши мне иную сказку, где я – живу. Кот Басё (Светлана Лаврентьева)

Я до тебе прийду, через гори і доли, Тільки ти не розпитуй мене, не хвилюй, Намалюй мені ніч, коли падають зорі, Намалюй, я прошу, намалюй. Намалюй мені ніч, що зве і шепоче, Найпалкіші слова, найдивніші слова, В гами барв піднеси славу темної ночі Що навколо зірки розсіва... Ну а сам ти який? Вечір, день а чи ранок? Що на серці - чи промінь, чи ніч? Намалюй мені ніч, коли зорі багряні, Вирушають у путь, щоб згоріть. «Намалюй мені ніч» (романс) Слова: Микола Петренко, Музика: Мирослав Скорик https://www.youtube.com/watch?v=-ri2ki0uxek

В золотій смушевій шапці Циган-вечір сходив з гір, Ніс він ніченьці-циганці З срібла кований набір. А вона його вже ждала У долині, у гаю, Ніжним гребенем чесала Чорну кісоньку свою. І кохану він помітив, Уклонився, шапку зняв І найкращу квітку з квітів У обійми дужі взяв. Заспівали поцілунки, Чи озвались солов’ї, Чи забрязкали дарунки На палких руках її? Хто це скаже? Хто це знає? Тільки той, хто ходить в гай, Хто в огні, як я, палає, Хто закоханий украй. Олександр Олесь.

Обманите меня… но совсем, навсегда… Чтоб не думать зачем, чтоб не помнить когда… Чтоб поверить обману свободно, без дум, Чтоб за кем-то идти в темноте наобум… И не знать, кто пришел, кто глаза завязал, Кто ведет лабиринтом неведомых зал, Чье дыханье порою горит на щеке, Кто сжимает мне руку так крепко в руке… А очнувшись, увидеть лишь ночь и туман… Обманите и сами поверьте в обман. Максимилиан Волошин

Коли за дальнім небосхилом Червона птаха промайне Та вистелить зірчатий килим, — Згадай мене, згадай мене. Любов із вічного «немає», Мов світло, простір перетне... Палахкотить, та не згорає, Коли ти згадуєш мене. Згадай, коли огорне туга Чи радість променем сяйне. Чи маєш недруга, чи друга, — Згадай мене, згадай мене. Як наше чисте, потаємне До серця припаде, сумне, Молю, у ніч свою недремну Згадай мене, згадай мене. Коли жаркий пшеничний вітер Із степу нашого війне Та івам закуйовдить віти, — Згадай мене, згадай мене. Коли рілля — до скиби скиба, Коли вечірній луг зітхне, Коли в Дніпрі шелесне риба, — Згадай мене, згадай мене. Давно колись побіля тебе Я забував усе земне... Коли ще є земля і небо, — Згадай мене, згадай мене. Володимир Бровченко "ЗГАДАЙ МЕНЕ"

Так минає не осінь, і лід так не тане, як ти, Моя тиха і ніжна, і перша, і майже остання, Молодесенька мріє печалі і самоти, Що надії і сни називала коханням. Що залишимо оку, а що — язикатій душі. Майже зовсім нічого не лишимо серцю дурному. Посміхайся забутій сльозі, але не воруши Ні забутих листів, ні золи півзабутого дому. І минало тобі, і світилося словом простим, І піски заступали твій сон і були не маною. І немає. Нічого немає. Хіба поза тим Нерозгадана єдність свічі і вогню над тобою і мною. Павло Гірник

Країно чорних брів й важких повільних губ, Темнавих губ, що їх не процілуєш, Як тепло ти лежиш! як тепло ти німуєш! І понад нами місяць-однолюб! Лиш очерет навстоячки щось пише, Навпомацки по шепітній воді, І над водою й очеретом тиша Виводить в небо зорі молоді. Там час себе по ниточці тороче, А тут, а тут, де все тривога й щем, Де до душі душа притислася і хоче Іще, іще!.. але куди ж іще?.. Микола Вінграновський

Що я бачу? Цвітом вишні Ти обсипана в саду. В срібну пряжу дні колишні Я з сучасними спряду. Я — юнак, ти — квітка в полі. Я спинився на коні. Усміх щастя, усміх долі В душу падає мені. Встав з коня, обняв, як зараз, Ти тремтиш, як і тепер. Сонце, співи, крики, галас... Степ простори нам простер. Перші промені кохання. Я у тебе. Ти моя. Хай дзвенить нам в час вінчання Тільки пісня солов’я! Що я бачу? Усміх жінки, Шлюбний перстень, медальйон, В косах срібні павутинки... О, смішний осінній сон! Але тихше: чуєш звуки, Скрипка плаче, плачу я. В серці пусто... Стисни руки! Будь, о будь навік моя! Олександр Олесь

Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохіть В явора, що, палений журбою, Сам-один між буками стоїть. Грає листя на веснянім сонці, А в душі — печаль, як небеса. Він росте й співає явороньці, І згорає від сльози роса. Сніг летить колючий, ніби трина, Йде зима й бескидами гуде. Яворові сниться яворина Та її кохання молоде. Він не знає, що надійдуть люди, Зміряють його на поруби, Розітнуть йому печальні груди, Скрипку зроблять із його журби. Дмитро Павличко

Иду тропинками крутыми По яркой зелени полей, — И милое твержу я имя, И снова думаю о ней. О ней, чье слово так лениво, А очи странны и круглы — Там затаен огонь порыва Под равнодушием золы — Она не ведает, как свято, Благоговейно в ней я чту Мое богатство и утрату — Мою любовную мечту. С какой глубокою тоскою Я жду, да снидет к ней покой. И будет вновь она такою — Как прежде — доброй и прямой. Николай Зеров

На вогкім зіллі руки білі (І сонми дум, і думні сни…) Так дихали, так тихо вміли Приспати тіні тишини. Ошатна, золота, пахуча — Вона лежала в головах, Як наша доля неминуча, І сон вина нам доливав. Та крила стиглої печалі Мене зманили по ночах, І дико лебеді ячали, Щоб я кричав, а не мовчав. Здавалось: на вітрах любові, Коли нас шал, як шквал, несе, Я не кохав — шукав я слово, А в слові вибухне усе! Я чув крізь сон, як тихо плаче Твоя зоря в моїх очах, Так вистигла пекельна вдача, Свідома слова, як меча. Встає, холодне і прокляте, А тиша жде його німа… І мусиш слово розстріляти, Бо в серці мужності нема. Іван Драч, "Баляда двох"

сонна осінь з голубами янголів. щось воно на денці тік то так. я б тобі повірив би та я б тобі хоч би якось, та подав би знак – най би не бровою, то бровинкою, най би розговівся і затих, алебастровим цілунком викупив від ламкої – в крапельку – води. вітер заголив би небо лев’яче, стер би з ока темних голубів. хтось та й звикне, щось та й перемелеться, от би тільки знак подав тобі. але ще цілунки непроявлені, ще душа не встоялась в душі, і збирає осінь теплих янголів, у вологий із лози кошіль. і ростуть тумани, наче яблука, і пантрують ласо кожен звук. я б тебе, та я б тебе, та я б тебе нині вже не випустив із рук, обійняв би лагідно і лакомо, від зорі холодної укрив. я тебе усього світу знаками кличу тебе, кличу тебе, кли… Іван Андрусяк

Як сарна, ти струнка і мила, Як сарна в лісі над струмком, До тебе думка прудкокрила Летить клекочучим орлом. Цілує вітром слід твій ніжний І плаче, стративши його, Ти мрія, сон мій дивовижний, Останній сон життя мого. Як зачарований, у полі Зриваю я тобі квітки, Хоч знаю я, що ти ніколи Не стиснеш боляче руки. Хоч знаю я уже — до кого Сміються віченьки ясні І що тобі ніщо без його Мої і квіти, і пісні. Олександр Олесь

Я отямилась щойно на березі сну. Навкруги – недитяча казка. Я тону в цьому погляді, справді тону. Порятуйте мене, будь ласка! В цьому погляді бризками – ніжність і сміх. І на денці іще – невловимо – Що одні ми. Одні. Ми самі серед всіх Із розкритими настіж очима. Що віднині не треба ні сліз, ні вина. Якщо хочете – ніч відкоркуйте. Я б хотіла цей погляд допити до дна, Але спершу мене порятуйте. Від німого бажання, пролитого в ніч, Від гарячого дотику пальців І від того, що більше не можна мені Обирати тривалість дистанцій. Я тримаюсь зі всіх. Я кажу собі: – Ну! В тебе вийде. Ти можеш. Ти сильна… Я тону в цьому погляді. Справді тону. І – щаслива. Хоча й божевільна. Марина Брацило

Той білий-білий світ, який не перейду, Ту дівчину, яка немислима без нього, Вертаю самоті, як зірку молоду, Як стомлену ходу відлуння мовчазного. І цнота, і тепло, і трішечки весни Задмухали вікно, на потім залишили Передчуття гріха, передчуття вини, І болісну сльозу, і ненависть безсилу. І падає душа у стоптану траву, А ти її малюй на білому обрусі — Прокушені вуста і зламану брову, Відьмацьку сивину і золото у вусі. Це кров. Це дикий степ. Це воля і пітьма. Це доля крижана і попіл на обличчі. Це білий-білий світ, якого вже нема. І дівчина, яку ніколи не покличу. Павло Гірник

Я завжди був закоханий в дерева. Спішив у ліс. Втішав себе, як вмів: «Грибів не буде — назбираю слів». Та не було дощів — і все даремно. Та раптом поміж листя і гілок Твій срібний голос, наче подих м'яти: «Грибів немає — наберім квіток. Прикрасим дім. Придумаємо свято». Отак між квітів загубились ми... А вчора сниться: йдуть сніги квітчасті, І голос твій сміється до зими: «Квіток немає — назбираймо щастя». І вже шукає вічного «прости», Занижений тремтливо до півтону, Мій голос, що наважився пройти В твій дім по довгій кладці телефону. /Михайло Левицький/

Річний пісок слідок ноги твоєї І досі ще — для мене! — не заніс... Тремтить ріка, і хилиться до неї На тому березі ріденький ліс... Не заблукають з хуторів лелеки,— Хіба що вітер хмари нажене... О друже мій єдиний, а далекий, Який тут спокій стереже мене! Немов поклала ти мені на груди Долоні теплі, і спинилось все: І почуття, і спогади, і люди, І мертвий лист, що хвилями несе... Немов ласкаві вересневі феї Спинили час,— і всесвіт не тече... І навіть цей слідок ноги твоєї Вже не хвилює серця і очей... Бо я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі, І твій слідок малий — такий великий, Що я тобі й сказати б не зумів! /Євген Плужник/

Тільки тобою білий святиться світ, тільки тобою повняться брості віт, запарувала духом твоїм рілля, тільки тобою тішиться немовля, спів калиновий піниться над водою – тільки тобою, тільки тобою! Тільки тобою серце кричить моє. Тільки тобою сили мені стає далі брести хугою світовою, тільки Тобою, тільки Тобою. /Василь Стус/

Вас так ніхто не любить. Я один. Я вас люблю, як проклятий. До смерті. Земля на небі, вечір, щастя, дим, Роки і рік, сніги, водою стерті, Вони мені одне лиш: ви і ви… Димлять століття, води і народи… Моя ви пам’ять степу-ковили, Зорі червоний голос і свободи. Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш: Як світиться він тепло на світанні… Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній. /Микола Вінграновський/

Не вимовлю ні слова. Помовчу. А дощ іде. А вітер хилить клени. На серці так бентежно — до плачу. Присядь, кохана, ближче біля мене. Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить, Як шелестить, кипить травнева злива? Увесь наш вік — одна жагуча мить, Я б так хотів, щоб ти була щаслива! Нехай не ятрять прикрощі душі, Нехай квітує щирість поміж нами… Присядь. Послухай. Шелестять дощі Про те, чого не вимовиш словами. /Микола Луків/

Чому я барвінком в гаю не стелюсь, Де ніжки твої ластівками літають... Де руки-лілеї назустріч комусь Квітки лісові простягають? Чому не літаю я вітром в гаю, Де ввечері сяєш ти, зоре? Схопив би на крила я пташку свою, Одніс би за гори, за море. /Олександр Олесь/

Переписую знову чомусь куці ролі забутої драми, і повірить, як завше, боюсь в те, чого і не буде між нами, в те, чого на землі не бува… Та на землю до мене зійдеш ти, щоб забув я жорстокі слова, їх нічні, поголовні арешти. Так виносить вода дзвонкова з-під каміння пелюстку черешні. /Василь Герасим’юк/

Не починайся. Ні з очей, Ні з губ мені не починайся. В Холодній Балці сон тече – Не снись. Не звись. Не називайся. Труїти душу кожен раз Я вже не можу – будь я проклят! Пищать дощі, і води топлять І душу, і терпіння, й час… Степліло подихом легким, Степліло в прикрощах минулих Тепло заснулої руки, Тепло щасливих губ заснулих. /Микола Вінграновський/

Ми вийдем з тобою на листя опале, Де синє повітря, як сиві опали, Ми станем з тобою, як олень і ланя, Вслухатися в лісу бентежне волання. Очиститься подих і голос від диму, Я пісню з тобою високо нестиму, Трава нам заграє, і вітер затрубить, І постріл мисливця нас раптом розбудить… /Дмитро Павличко/

Нарцис, закоханий в лілею, Дививсь на неї, в’янув, млів І називав її своєю, І щастю вірити не смів. Йому лілея усміхалась, Вночі і вдень шепталась з ним, А їй, нарцису мій, здавалось,— Вона з тюльпаном чарівним. Вмирав нарцис з журби, з кохання, Вмирав... і чув самотній він Чиїсь слова, чиїсь зітхання І поцілунків срібний дзвін... /Олександр Олесь/

На порозі гість веселий — Дощ блакитний, весняний… Хто постелю нам постеле У світлиці запашній? Хто під вогке рокотання Малих крапель по шибках Нагадає про кохання Дивним огником в очах? Хто? Як зветься? Як сміється? Як цілує? І кого? Чи до серця пригорнеться До забутого мого? /Максим Рильський/

сонна осінь з голубами янголів. щось воно на денці тік то так. я б тобі повірив би та я б тобі хоч би якось, та подав би знак – най би не бровою, то бровинкою, най би розговівся і затих, алебастровим цілунком викупив від ламкої – в крапельку – води. вітер заголив би небо лев’яче, стер би з ока темних голубів. хтось та й звикне, щось та й перемелеться, от би тільки знак подав тобі. але ще цілунки непроявлені, ще душа не встоялась в душі, і збирає осінь теплих янголів, у вологий із лози кошіль. і ростуть тумани, наче яблука, і пантрують ласо кожен звук. я б тебе, та я б тебе, та я б тебе нині вже не випустив із рук, обійняв би лагідно і лакомо, від зорі холодної укрив. я тебе усього світу знаками кличу тебе, кличу тебе, кли… /Іван Андрусяк/

Як сарна, ти струнка і мила, Як сарна в лісі над струмком, До тебе думка прудкокрила Летить клекочучим орлом. Цілує вітром слід твій ніжний І плаче, стративши його, Ти мрія, сон мій дивовижний, Останній сон життя мого. Як зачарований, у полі Зриваю я тобі квітки, Хоч знаю я, що ти ніколи Не стиснеш боляче руки. Хоч знаю я уже — до кого Сміються віченьки ясні І що тобі ніщо без його Мої і квіти, і пісні. /Олександр Олесь/

Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти? /Василий Симоненко/

За нашу днину я тобі віддам Ці гори, ці черешні між лісами. Вони тремтять, вони цвітуть між нами, Й це може називатися життям У царстві божім. Хай – єдина мить. Один лиш подих. Крок лише єдиний. Неізреченний черешневий іній Над небесами темними тремтить! Сліпу свободу видихнемо! Грім Паде в потоки – вірить тільки водам, Бо царством задихається господнім, Бо страхом захлинається людським. /Василь Герасим’юк/

Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах... Зацвіли ромашки десь на горизонті, й пахнуть поцілунки, як китайський чай. Я твою шинелю цілував до болю і твої коліна, любі без кінця, ніжні та рожеві, як берізки голі, що ростуть далеко, на чужих сонцях... Бачу за морями молоді дороги, де припав до неба синьоокий степ... А у тебе, мила, щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте... У вечірнім місті плакали трамваї, пропадали сльози сині на дротах. Я тобі сьогодні назбирав конвалій,— і солодко дзвонить у моїх руках... Ластівки на сонці, ластівки на сонці, як твої зіниці в радісних очах... Зацвіли ромашки десь на горизонті, й пахнуть поцілунки, як китайський чай. /Володимир Сосюра, 1922/

Тихо як – ні шелесту, ні сплеску! Світло як – в душі і навкруги! Я чекав, і ось воно воскресло, Повінню зламавши береги. Світ світає? Зацвітає вишня? Я з тобою – спи, кохана, спи. Як воно таке із нами вийшло На шпилястім гребені доби? Стрілись, наче кремінь і кресало, Досвід мій і молодість твоя. Десь далеко скрипка воскресає, Славлячи святе твоє ім’я. Аве, день, коли в цей світ прийшла ти! Аве, тінь коханої руки! Аве, бровеня твоє підняте,– На віки! /Борис Мозолевський, « Його прихід»/

Вдома. Літній бузковий вечір. Ллється вітер із рукава. І далеких коханок плечі… І доньки трав’яні слова. Спить лелека на вічній стрісі. Кінь утік, як втікає час. Без нічної сорочки Місяць Із зорею танцює вальс. А на цвинтарі квітнуть верби, Тиху булочку хтось кладе. Я і сам вже давно помер би, Та не знаю – за віщо й де. Вчора знов журавлі кричали. Чи то в небі, чи в снах моїх. Я від ніжності і печалі Задихаюсь, як в косах сніг. Вітер. Флейта. Гніздо і зорі. І тривога. І трепет. Сіль. Вдома. Юність. Немає горя. Скоро осінь – Пора весіль… © Ігор Павлюк

Ми підем, де трави похилі, Де зорі в ясній далині, І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені. За річкою, за голубою Дві чайки у хмари зліта. В краю подніпровськім ми стрілись з тобою, Веселко моя золота. Над полем зарошені віти Дубове верхів'я звело. З тобою у парі ми будем любити Все те, що на серце лягло. І стеляться обрії милі, І вечір в осіннім вогні, І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені. /Андрій Малишко/

Дзвенить у зорях небо чисте, Палає синім льодом шлях. Неначе дерево безлисте, Стоїть моя душа в полях. Як надійшла щаслива доля, Збудила весняну снагу, Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу. Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла. Як надійшла і засіяла Та дружба, що живе в літах, Моя душа над снігом стала, Неначе яблуня в плодах. /Дмитро Павличко/

Мені з тобою добре як ніколи. За вікнами осінній дощ шумить. І коли міг би – зупинив би мить, – Мені з тобою добре як ніколи. Мені з тобою добре. Я мовчу. Боюся словом тишу сполошити. Але без слів неважко зрозуміти, Чому з тобою і про що мовчу. Я вимкну світло, й запалю свічу, І принесу із саду пізні квіти, І дощ до ранку буде шепотіти Святі слова, які я промовчу. /Микола Луків, «На дачі»/

У осені очі твої Слова: Сергій Мартинюк («Фіолет») Музика та виконання: Kozak System https://www.youtube.com/watch?v=V0041WueQVM Постукала в двері з ранковим дощем. Ввірвалась! Схопила! - Тримає! Я б їй написав сто віршів і поем, Та я її зовсім не знаю... Ні міста її, ні щоденних доріг, Ні друзів, ні рідних – нікого. Я б взяв її руку, якби тільки міг Й приклав би до серця до свого. Приспів: У осені очі твої, і я закохався. І де б не була б зараз ти, У осені очі твої. Мій світ обірвався У осені очі твої... І я б не питав в неї з ким вона спить Й по кому квітки її сохнуть. Я б слухав із нею, як клен шелестить, Як в жовтні садки мертво мовкнуть. Не знаю ні вулиць, ні дат, ні адрес, Ні розмірів ніг, ні героїв, Ні віршів улюблених, ні поетес, Нічого, та все ж я з тобою! Приспів. І поки не знаю, триває ця гра, І мій інтерес рветься далі. Спокусливо хвора осіння пора Полює на душі й медалі. Постукала в двері з ранковим дощем. Ввірвалась! Схопила! - Тримає! Я б їй написав сто віршів і поем, Та я її зовсім не знаю... Приспів. http://notatky.com.ua/wp-content/uploads/ks-osin.jpg

Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, Із ранкових туманів, з небесних октав, Коли думи збігалися з мли бездоріжньої І незвіданий смуток за душу смоктав. Я від тебе жадав незвичайного й дивного, Щоб з’явилася маренням, видивом, сном, Щоби я знемагав од дихання нерівного, Од заклятої радості під вікном. І не міг я спекаться словесної пишності, Одсахнутись ураз од кокетливих мрій — Волочив я тебе в ореолі безгрішності Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій. Припливла ти до мене з прибоєм уяви, Несподівано встала над смутком чекань — Розцяцькованих мрій павіани і пави Повтікали лякливо під купол світань. Розгубили вони свої зваби і почесті, І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя — материнством — стає. /Василь Симоненко, 4-6.05.1962/

Розбите світло першої сльози Життя зітре з дитячої долоні І засміється в материнськім гроні Могутньої і чистої лози. У щільниках дозріють голоси Землі кохання і землі розлуки. Я спалахну від первісної муки, Мов княжий круточолий корабель, Щоб радість повернулась до осель І гріла над вогнем закляклі руки. /Софія Майданська/

Не муч мене. Не муч мене, не клич На місячно засніжені галяви. Між звабливих усміхнених облич Понад усе – твоє лице смагляве. Мелодія жагучого смичка Мені про нього тихо сповістила. Та сон тіка і музика тіка, Але мені спинитися не сила. І я ходжу по горах і ярах, Спохмурилося небо в передгроззі... Зі мною — мій супутник вічний — страх, Що розминемось раптом по дорозі... Не муч мене. Не клич мене. Явись! У лісі, в полі — я тебе впізнаю.... Вже від мандрівок зір мій натомивсь, А серце зачекалося до краю.... Не муч мене... Ні, муч мене! І клич! Пройду бескеття, подолаю звори. Між звабливих усміхнених облич Понад усе — твоє лице суворе.... /Роман Лубківський/

Стояли ми на темній оболоні, Немов два дерева в однім гіллі. Мої долоні на твоєму лоні Тремтіли, мов на лампі мотилі. Лампада сонця в молодому тілі Принаджувала жителів темнот. Метелики згоряли очманілі І налітали, спалені стокрот. О, попелом вони не розсипались, Лиш очищались од вогнистих сфер… Єретиком ставав мій кожен палець – Готовим вийти вдруге на костер, Готовим знести найлютіші муки За світло, що зринає з темноти… Безсмертними ставали мої руки На пагорбах сяйливої мети. Так, ніби відкривав небесні далі Незайманості непорочний гріх На тих стежках біблійної печалі, На тих дорогах радощів моїх. /Дмитро Павличко/

У темній гущині її я наздогнав. Вона, вже лежачи серед пахучих трав, Руками пружними од мене одбивалась. Нарешті стишилась – і дивне диво сталось: Уста, що і мене, і весь мій рід кляли, Мов квітка багряна, до мене простягали Свій келих, сповнений солодкої знемоги. Натомлені з біги стрункі та дужі ноги Біліли мармуром під місяцем німим, – І тихим голосом, охриплим та чудним, Вона промовила: “Жорстокий переможче! Упасти в цім бою для мене найдорожче”. /Максим Рильський, "Поцілунок"/

Чорні від страждання мої ночі, Білі від скорботи мої дні Впали у твої свавільні очі, Жадібні, глибокі і чудні. Я тебе не хочу обминути, Я тебе не смію обійти. Дай мені губами зачерпнути Ніжної твоєї доброти. Диких орд незлічені навали Розтрощили пращури мої, Щоб несла ти гордо і зухвало Груди недоторкані свої. Щоб горіли маками долоні, Щоб гуло моє серцебиття, Щоб в твоєму соромливім лоні Визрівало завтрашнє життя. І моє прокляття очманіле Упаде на тім'я дурням тим, Хто твоє солодке грішне тіло Оскверняє помислом гидким. Стегна твої, брови і рамена, Шия і вогонь тендітних рук — Все в тобі прекрасне і священне, Мамо моїх радощів і мук! /Василь Симоненко/

Не боги придумали эти границы, А мы вспоминаем... уже - вспоминаем... ...любимый, нам было позволено сбыться... ...нам было позволено сбыться, родная... Нам вместе века - словно струйка песчинок, Мгновение врозь - неприступные скалы, И жизнь состояла из двух половинок, Такого ни с кем никогда не бывало! ...а мы узнавали друг друга - по взгляду, По ритмам и рифмам, по вздоху и смеху, По краешку сна, по тому, что не надо Ни света, ни мрака, ни звука, ни эха, Когда все дороги стремятся - навстречу... ...в ирониях судеб, в слепом карнавале, Где трогают тьму беспокойные свечи, А мы - узнавали, всегда - узнавали... По горсточке звезд, по истершимся фрескам... Нас там, наверху, кто-то взял на поруки... ...каким бесконечно коротким отрезком покажется жизнь во вселенной разлуки... Высокому небу навзрыд помолиться - И этого "было" у нас не отнимут... ...родная, нам было позволено сбыться... ...нам было позволено сбыться, любимый... /Египетский Мау/

Вигаптуй на небо райдугу-доріжку, Простели до сонця вишивку-маніжку, Щоб по тій доріжці з лебедями-снами Плавати по щастя білими човнами. /Василь Симоненко, "Вишивальниці"/

Дощ липневий, примруживши вії, З лісу виглянув - і пішов... Зав'юнились рухливі змії З-під іскристих його підошов. За плечима у нього не злидні, Не повчання нудні, неживі - Блискавиці горять кулевидні: Гульк - і котяться по траві. Вибухають у гіллі рясному І гримлять в заозерній імлі, - І ураз дідуганчики-гноми Виростають із-під землі. Ген біжать, і трясуть горбами, І танцюють обабіч тропи, І лишаються в лісі грибами... ...Доню, кошика прихопи. /Микола Руденко/

Щодень тебе перемагаю: ім’я й накреслення твоє, що підкріпилось бростю гаю і однослівним ручаєм. І, вочевидь, звитяжства денні значущі лиш для самовтіх. Джмелі літають нестяменні, продіркувавши злеглий сніг. Пониклість сходить з рук лінивих, коли стрічають обтинач: дерева тверднуть терпеливо, тамуючи у жилах плач. А завтра на ногах тремтячих духмяне визріє лоша, і випурхне у день, неначе легка кульбаб’яча душа… Безодголосним буде поле, загусне кров на язиці, і руку боязко проколе кристалик солі на щоці. /Павло Мовчан, "Весна"/

Якби помножити любов усіх людей, ту, що була, що є й що потім буде, то буде ніч. Моя ж любов — як день, не знають ще чуття такого люди. Якби зібрати з неба всі зірки і всі сонця з усіх небес на світі, — моя любов горітиме яркіш за всі сонця, на тисячі століттів. Якби зірвать квітки з усіх планет, що вітер їх під зорями колише, — моя любов пахтітиме міцніше над квіти всі, крізь років вічний лет. Якби зібрать красунь усіх віків, повз мене хай ідуть вони без краю, — Марії я на них не проміняю, ні одній з них не вклониться мій спів. Хай очі їх зіллються в зір один, і в серце зір цей буде хай світити, — зачарувать мене не зможе він — твоїх очей йому не замінити. З яких зірок злетіла ти сюди, така ясна, що спів про тебе лине? Світи ж мені, світи мені завжди, над зорі всі, зоря моя єдина! /Володимир Сосюра, "Марії"/

Не печалься, не журися, мила, Усміхнись і не корись жалю. Напинає доленька вітрила, Шепчуть губи: я тебе люблю. Дмуть вітри і підіймають хвилі, Океан житейський клекотить. Переможем чи впадем безсилі? Шлях далекий і важкий лежить. За кормою закипає піна, Хмариться на обрії блакить. Будь за мене впевнена й спокійна, Хай тебе майбутнє не страшить. Побажай удачі кораблю І люби, як я тебе люблю. /Микола Луків/

В Вас стільки сонця золотого, Блакиті чистої, тепла, — Неначе з краю чарівного Вас хвиля моря принесла. І як Ви можете тут жити, Серед безлюдних цих пустель, Промінням серця свого гріти Граніт холодний мертвих скель!! Чи принесли Вас крила хвилі, Щоб Ви світили в сизій млі, Щоб люде вірили, терпіли І ждали сонця на землі. /Олександр Олесь/

Я люблю твої очі у мрії, Ті, що глянули в душу колись, В них мої сподівання й надії Дивним карбом навік запеклись. Я узяв тих очей таємницю І зіниці твої золоті, Наче воду з ясної криниці, Щоб разхлюпати людям в житті. І дивились на мене ті очі, Як веселки, з-під маєва брів, Тож диханням твоїм опівночі Я людей у житті обігрів. І коли ти повернешся знову, Прочитаєш ти в людських очах. Свою душу легку і шовкову По стежках, по лужках, по ночах! /Андрій Малишко/

Не любити тебе — не можна. Володіти тобою — жаль. І хвилина діяння кожна Випромінює нам печаль. Бути разом... в однім цілунку. Злить уста і серця свої. Тільки хвилі нема порятунку... Плачуть вночі лишень солов'ї... Ти в хвилину чуттєвої бурі Не віддайся мені, дивись, Бачиш вечора крила похмурі? То над нами вони зійшлись. Хай нам кажуть: любити можна Тільки раз. Того разу й жаль, І щаслива хвилина кожна Випромінює нам печаль. Не ховайся в зволоженім зорі, Бо розгойдані береги Поглинаючих трансмагорій Будуть завжди нам дорогі. Ні! Знайди і в чуттєвих бурях Не перейдену нами грань, Щоб не відати днів похмурих, Щоб не знати про гнів прощань. Не любити тебе — не можна, то й любитись з тобою — жаль, бо хвилина кохання кожна випромінює нам печаль. /Василь Стус/

Коли відлунює твій кожен крок І щось таємне мариться деревам, Ти чув сріблистий передзвін зірок В морозну ніч у небі кришталевім? Нехай ти сам ідеш, нехай нема Ні хати, ні душі над берегами, Та зорі є — тож скаржитись дарма: Вони дзвенять у тебе під ногами. Дзвенять у соснах і в твоїй сльозі,— Дзвенять, неначе величальний келих; Як бронзові дзвіночки на дузі, Коли весілля котиться по селах. А білі коні срібні віжки рвуть І гривами трясуть у непокорі… Сиди в кутку, не смій рушати в путь, Коли не чув, як взимку дзвонять зорі. /Микола Руденко/

Що в нас було? Любов і літо. Любов і літо без тривог. Оце і все. А взагалі-то Не так і мало, як на двох. Ось наші ночі серпень вижне, Прокотить вересень громи, І вродить небо дивовижне Скляними зорями зими! І знову джміль розмружить квітку, І літо гратиме в лото. І знов сплете на спицях плітку Сторукий велетень Ніхто. І в цьому днів круговороті, Де все минати поспіша, Як та пташиночка на дроті, Спочине стомлена душа. /Ліна Костенко/

Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче, І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Хто воно за таке – любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу, й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? У годину суху й вологу Відходились усі мости, І сказав я – ну, слава Богу, І, нарешті, перехрестивсь… Коли ж – здрастуйте, добрий вечір… Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Сеньйорито, вогонь по плечі – Осінь, ви і осінній я… /Микола Вінграновський/

Забудь про осінь і туман, Візьми мене у сон на згадку, Як неабищицю, закладку У недочитаний роман. Засни із думкою про мене, Нам буде весело вві сні, Де усміхаєшся мені, Як суджена і наречена. Цвіте ромашками довкілля, Цвітуть гвоздики, чистотіл… Я наварю крутого зілля, Знайду вина, покличу змія, Скажу: - Всі яблука – на стіл! І знак подам – і через мить Шампанське піниться фатою, Сміється й плаче молодою… І вже дружиною шипить, Про щось інтимне чайник синій Пропихкотить у нетерпінні На вушко чашечці-білявці. І геть байдужий до подій Заклякне Буддою на таці, Задерши вгору ніс кривий. Оркестр запросить танцювати, Гостей з-за столу підведе. Зелений змій обійме брата І в ноги Єві упаде. А я шепну тобі: - Живи! Забудь, що є печаль, невдачі, Що вершником без голови Старий будильник в будень скаче. Допоки ми, як чаклуни, Допоки ми у позачассі В одному сні, в одному вальсі, В одному вихорі весни… /Леонід Талалай/

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, І здалося мені, що стрічаю весну. Ти явилась мені — і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ. Скільки ніс я для тебе тривог і тепла. Але ти, як весна, стороною пройшла. /Василь Симоненко/

Я радо йду у твій полон, в зіниці звабливі і темні. Із човників твоїх долонь стікає сонця мед на мене. І виростає маєво густе, ростуть над нами дивні трави. І пахнеш ти, як синій степ, омитий свіжими вітрами… А потім понесеш в очах, в зіницях радість невгасиму, що в травах травень нас звінчав, що дав нам сподівання сина. (Ігор Калинець)

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь. Проходь. Сідай. У дні оці і ночі Вчорашніми очима я дивлюсь В твої сьогоднішні передвечірні очі. Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу. Отут я видумав себе й тебе для тебе. Отут я серце виняньчив для неба, Не знаючи тоді, що небом назову. Тепер послухай: з нашого жалю Тепер залишились одні слабкі півзвуки. Любові нашої обличчя не люблю. ЇЇ обличчя — то обличчя муки… Кажу ж, кажу ж у звітреному сні У зимі, в осені, у літі, у весні: Весною, літом, восени, зимою Дві білих пісні рук твоїх зі мною. Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір, Ти — ніч моя… Хоч все на світі — втеча! /Микола Вінграновський/

Які гарні вірші! Дуже дякую, що поділилися з нами!

Гарний вірш. Дякую, що нагадали )

Користуючись нагодою цого форуму, зі словами подяки до його автора, опублікую два твори, які подобаються. Перший - ще з дитинства, мийого усім класом завчали на пам`ять, а другий твір - просто подобається з будь яких обставин. Дякую усім, і особливо за ваші коментарі. ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ Січень січе, лютий лютує, Березень плаче, квітень квітує, Травень під ноги стеле травицю, Червень збирає сіно в копиці... Липень медовий бджілок чарує, Серпень чудовий булки дарує. Вересень трусить груші в садочку, Жовтень гаптує клену сорочку. Йде листопад, застеля килими. Грудень надходить – початок зими. \Ф. Петрова\ --------------------------------------------------------------------- КУХЛИК Дід приїхав із села, ходить по столиці. Має гроші - не мина жодної крамниці. Попросив він: - Покажіть кухлик той, що з краю.- Продавщиця: - Что? Чево? Я нє панімаю. Кухлик люба покажіть, той, що з боку смужка. - Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.- Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови: - На Вкраїні живете й не знаєте мови.- Продавщиця теж була гостра та бідова. - У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.- І сказав їй мудрий дід: - Цим пишатися не слід, Бо якраз така біда в моєї корови: Має, бідна, язика і не знає мови. Джерело: Павло Глазовий. „Сміхологія” — Київ, „Дніпро”, 1989.

Дякую, Солнечная, за гарну поетичну добірку. Заходжу сюди дуже часто, бо тут у Вас майже всі мої улюблені автори. Уклінно дякую.

Об хмару хмара, мов об дошку дошка, ударить глухо, й небо затріщить. З лопати хмари сиплються дощі, немов пісок дзвінкий. В зелену ложку листка бере калина дощ, мов юшку, і п'є, і п'є, мов струмінь щастя жданий, мов бризки сім'я, мов росу цілющу, відкривши ягід гроно полум'яне, як віяло, червонопере гроно, аж рветься дощ, як втятий посторонок, і вітер звільнений вирує колом. До чорних уст припавши спрагло, мов палиця, у смерч скрутився й коле обличчя наші, наче розкіш нагла. Вузли долонь – у ритміці кохання ключі музичні, й ти – ляклива ланя. Не в біблії, не на троянднім ложі, пий бурю плідну і цілющу. Може, землі замало навіть для кохання, хіба зрівнятись з бурею всією! Гей, відходить буря, проспівавши лунко, лиш грім із громом, мов змія з змією, ще раз сплелись в останнім поцілунку. Не знаючи, віддаш себе всією. Так що ж, ні, не ламай долонь, ні рож. /Богдан-Ігор АНТОНИЧ, «Схрещення»/

Я довго вчив граматику кохання, граматику грудей і губ твоїх. Ти утікала і ховала сміх, межи зубів затиснений востаннє. Біліли стегна в хижих желюгах. Нескорена вовчиця зголодніла сікла по лезах розпашіле тіло, аж червонів багульник у ногах. О довгі гони видовжених тіл! Стріла і лук! Стріла і лук! І ось він — цей напад шалу, цей простоволосий, цей голий безум збурханих страшидл. Сто диких стріл і сто глухонімих ввійшли у лук і свист пообтинали по тятиві. Лиш гони клекотали, не вгамувавши плач, і сказ, і сміх. Горіло небо, падаючи вниз, земля горіла і пливла, як човен, увись. А я, шаленством диким повен, ламав пропахлий алкоголем хмиз. Димів, як погар, наш округлий сон, тремтіла перед ранком охолола безсонна річка, як богиня, гола, даруючи цілунок, як прокльон. /Василь Стус/

Дві казки про тебе недавно я вигадав: казку про ніч і казку про перстень. Купальської ночі за жеврієм вигону спорснули з рук мені непещені перса. А друга казка хіба найсумніша, голосить в мені як перезва осені: ти стала до шлюбу негадано з іншим, а перстень мій кинула в море із поспіху. А третю казку для тебе зоставлю, одвічну казку про поетову пісню: як сонце, засліпило мене до нестями лляного волосся духмяне повісмо. /Ігор Калинець, «Три казки»/

Коли настане ера вечора, Я вимкну місяць. Лампа вмре… І ти зійдеш із мого речення У паралель від ноти ре. Вітрила сну іще не піднято, І поки ми – одне лице, Ніщо не додано, не віднято – Тобі подобається це? Ой, горе нам – умов невільникам! Серед тайфунів і пожеж. Любові теж потрібні спільники – А як їх в темряві знайдеш? /Микола Дудар/

... І не дивуй, що я прийду зненацька. Мені ще ж побороти переляк. На штурм Бастилій – просто. На Сенатську. А от до тебе – я не знаю як. Вже одпручалась гордістю і смутком, одборонилась даллю, як щитом. Як довго йшла до тебе, як нехутко, і скільки ще і сумнівів, і втом! Прийми мою понівечену душу, збагни й пробач мій безнемірний острах. Дай хоч на мить забути слово – "мушу", це перше слово з букваря дорослих. Мені без тебе сумно серед людства. Вже людству не до себе й не до нас. А дика груша світиться як люстра. І чутно гомін тополиних трас... /Ліна Костенко/

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер. Між землею і небом – висячі плантації квітів… У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись. Між землею і небом ходили поет і блудниця. Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця. І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі, і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим – у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним. Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні, і довіку ходити удвох по висячій плантації, де кульбаби горять і наспівані сни повертаються… /Юрій Андрухович, "Дует"/

жив би з тобою на дикому острові чи в затінку кришталевої люстри бо жити з тобою — нормально і просто й життя не минає пусто і ранок завжди обіцяє зустріч а вечір завжди натякає на більше і в мозку на смітниках і пустищах цвітуть і буяють вірші густішає чай і вариться кава контрольні дві сигарети все співпадаює цілком нелукаво — знаки предмети прикмети все випадає зі схем і матриць і йде за козиром козир ми виграємо найважчу з партій і переходимо в прозу і проживаєм життя словами буквами числами фразами нуль розділових знаків між нами — ми завше пишемось разом Юрко Іздрик

Ти до мене прийшла не із казки чи сну, І здалося мені, що стрічаю весну. Ти явилась мені — і здалося, що світ Помолодшав навколо на тисячу літ. Скільки ніс я для тебе тривог і тепла. Але ти, як весна, стороною пройшла. /Василь Симоненко/

ранкове передмістя сну про тебе вертаюся до брами – і назад Бог загорта не дочитавши небо і кілька слів упало в білий сад і кілька солов’їв із інеєм на крилах течуть у гнізда втомлено мовчать неповерненна незбагненно світла і неминуча наче та печаль і сходить сонце Боже як це просто і вигорає місто до землі і вже прокинувшись усе ще чую постріл – це знак це повернулись кораблі /Кость Москалець/

Моя придуманная жизнь — Где мне искать её начало… На лёгком кончике пера, Иль в пыльной лавке антиквара… Я весь — придуман сам собой: От снов до замшевых перчаток, Мой дом, мой кот, мои друзья Театра носят отпечаток. Я на страницах старых книг Себя в чужих портретах вижу — Там мой таинственный двойник Ясней становится и ближе. В ночной игре скупых теней, Зеркал, туманных очертаний, Ищу я оправданья дней, И вдохновенья для мечтаний… Меланхоличный мизантроп, С коньячной капелькой лиризма… Мой мир продуман и суров, Хотя далёк от драматизма. Я разрисовываю дни В тона чистейшей акварели, Моя придуманная жизнь И настоящие дуэли. © Снежный Рыцарь

Я вже не доберу, де ти, а де не ти, Де витвір божевільної уяви, Де рай і пекло, янголи й чорти, Бур’ян ганьби, букети пишні слави. Усе змішалось в круговерті слів, І снів, і днів, і спогадів, і весен… А річка – сиротою без човнів, А човники – сирітками без весел. Мовчання – криком. Болем – дикий сміх. Земні страждання – яснозорим небом. І десь мій шлях покручений побіг, І не втекти від тебе, як від себе. /Надія Кир’ян/

Олександр Олесь ОДНУ Я ЛЮБИВ ЗА ВЕСЕЛІСТЬ Одну я любив за веселість, Другу я за вроду кохав, А третій за сонячний усміх Квітками дорогу встилав. Ти зовсім була не вродлива І завжди, як вечір, смутна... Чого ж ти з усіх моїх милих У серці осталась одна?! (1906)

Борис Пастернак Зимова ніч (Переклад Леоніда Талалая) Мело, мело по всій землі, Мело, сніжило. Свіча горіла на столі, Свіча горіла. Злітався сніг і вирував Перед шибками, Так влітку на вогонь мошва Летить роями. Ліпила віхола на склі Кружки і стріли. Свіча горіла на столі, Свіча горіла. І протяг тіні хилитав, І мимоволі Схрестились руки і уста, Схрестились долі. І черевички з ніг самі Упали м'яко. І віск із нічника слізьми На плаття капав. Все поглинала на землі Хуртеча біла. Свіча горіла на столі, Свіча горіла. На свічку дихала імла, Й спокуси сила Хрестоподібно підняла, Як ангел, крила. І доки хуга по землі Мела, сніжила, Свіча горіла на столі, Свіча горіла.

Леся Українка – Сон літньої ночі Посвята М. Ставиському Сон літньої ночі колись мені снився. Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, – він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла. Чудовая мрія, розкішна та ясна, Кохано в ту ніч обгорнула мене, Приснилась мені люба доля прекрасна, Приснилось невидане щастя дивне. Була я щаслива, безмірно щаслива; Приснилось мені… та того не списать! Де в світі є мова така чарівлива, Щоб справжнеє щастя могла розказать?

І шум очерету як музика давніх епох: торкнешся води – і розійдеться колами тиша. Велично і дивно тобі, ніби сам собі бог, у раї один: треться сонце об ноги, і глибші за всі океани ці трепетні звуки землі, окрилений танець берези на білих пуантах, а хмари пливуть піднебессям, великі й малі, у синій задумі, – з далеких країв емігранти. Їх завтра не буде, і річка кудись потече вражати самотнього мрійника медяно плином, а ти переносиш мільйони незвичних речей на жовто-блакитну основу своєї картини. /Ірина Саковець/

Червень, торкнися прозорої шкіри, Тіло моє заслуговує бронзи, Я дожила до останньої віри – В сонце. Не пошкодуй ні безсоння, ні спраги, Виснажи душу, безвольну і грішну, Зливою злизуй цю сіль наче благо, Ніжно. Нам пораховано дні, а не ночі, Літом керує легенда повернень… Зникнеш…а я наречу тебе, хлопче, Червнем. /Ольга Кричинська/

День величався і пишався. Ми ж, двоє піших пішаниць, упали в небо горілиць, а світ, немов горіх, розпався. І вже ні неба, ні землі — лиш ти, одна моя надіє, і та не жевріє — чорніє в опротипівнічній імлі. Та дякувати Богу — вдвох. Наш день — попереду, мов зараз. Ще й солов'їв любовна пара співає тьох та перетьох. /Василь Стус/

Як літати — то тільки душами. Обійматися — то крильми. …Посідаймо отут, під грушею, де сиділи батьки й мами. Поговоримо і помовчимо, заспіваєм на все село. І по-божому, і по-вовчому, і по-всякому нам було. Бо не сила, а доля зрушила потихеньку — одна на всіх. Посідаймо собі під грушею, пом’янімо усіх живих. Бо й самі вже у вирій линемо, наче ниточка сирова. От і був хоч на мить людиною, яка плаче, а не вбива. П.Гірник

Коли б ти знала, як ми є удвох! Як пропливаєм нерозлийводою за віком, за нещастям, за собою, і ледь зчиняється переполох, коли твоя рука черкає хвилю, коли торкає дна моя рука, і враз розлога пам’ять нешвидка до уст підносить пересохле зілля із тих лугів, де ми колись цвіли і перемиті квіти вибирали. Коли б ти знала, як ми не могли прощатися, бо все життя єднались і близились, і разом увійшли у спільне річище, де скільки плину — все видно нашу рідну Україну з журливими кущами бугили. /Василь Стус/

І помолюсь душею: сило світла, могутня сило недосяжних сфер, колись – така чужа і непривітна, така жадана і близька тепер. Прийми мене, малу, в свої чертоги, дай серцю – легкість, тілу дай – снагу. Так довго я блукала без дороги, себе губила в чорному снігу. Тепер я чую голос твій органний і бачу твій високий фіолет, і всі оті зневіри, втрати, рани – лиш старт, яким ти зачинаєш лет. Прийми мене, малу, в огром свій світлий і в серці у людськім відкрий огром – і, може, звідти, може, вже аж звідти збуджу я землю золотим крилом. /Наталка Поклад/

Чуєш, як сточують камінь чужі голоси, Як проростають у небо, скляне і глибоке, Поки покірно ковтають солоджену синь Ваших холодних будинків розбухлі коробки? Вас небагато лишилось – лиш ти і вона, Двоє на вимерзлу темінь порожніх кварталів, Двоє чужих і неторкана довга зима, Двоє живих на розметане сніжне провалля. Слухай різдвяного дзвону далеку луну, Слухай, як сиплеться тиша під шелестом вітру, Доки в розщелину вулиць, вузьку й крижану, Вийде одна, що тобі її хтось заповідав. Змоклі дерева тримають засніжений ряд. Вицвіло-стомлений день остигає на денці. Чуєш, у сонно-в’язкій порожнечі кімнат Б’ється її непокірне сполохане серце? /Галина Танай/

Коли вночі у дім, квартиру, хату Прийде Різдво, ялинка і вогні – Згадай, хоч на хвилинку, про солдата, Який в окопі мерзне на війні. Який своє Різдво зустріне в полі Під кулі свист і вітру коляду… Хай спогад твій йому тамує болі, Хай щира згадка піднімає дух, Бо в цьогорічнім році щастя й туга Змішались в датах, цифрах, іменах… Яке ж Різдво без батька, сина, друга… Які ж свята, коли іде війна. І в час, коли годинник цокне в тиші Й по вінця буде келих. Щастя… сміх… Не говори тостів хвалебно-пишних, А помолись за мертвих і живих. /Михайло Плосковітов/

Заплакала тоненько спрагла скрипка В прозорих пальцях вітра-скрипаля. Клен руку до чола приклав – чи видко Дівицю-весну хоч із віддаля? Вона, мабуть, неспішно чепуриться, Намисто обира, плете вінок… І журиться в старім садку криниця, Бо скучила за блискотом зірок. У насінинах сплять маленькі квіти І сниться їм травневий теплий дощ. Замріяно погойдуються віти Й дріма під снігом в полі сонний хвощ… /Ганна Коназюк, «В передчутті»/

Сріблиться дощ в тоненькому тумані, Як ниточка в прозорім полотні. А сонце по його блискучій грані Тече і душу сповнює мені. Зустрінь мене. Я повен пожадання Блакитної, мов сон, далечини. Моїх очей неголосне страждання Ти поглядом ласкавим зупини. Моя печаль тебе не поневолить, А тільки радісний розбудить щем, Немов цього туману срібна волоть, Замаєна і сонцем, і дощем. /Дмитро Павличко/

Люблю. Лелію. Обів'ю її — прозоро-мармурову, свою весну таку вирову в жагучі вінця переллю — весну свою; і дзвінко з вінців будем пить отруту спрагло — пелюстками, і будем п'яні, а за мить впадем осінніми листками — за мить — любить. /Василь Чумак/

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! ...А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди — я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих, і згадую про мертвих. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутніть. /Ліна Костенко/

Я із надій будую човен, І вже немовби наяву З тобою, ніжний, срібномовен, По морю радості пливу. І гомонять навколо хвилі, З бортів човна змивають мох, І ми з тобою вже не в силі Буть нещасливими удвох. І ти ясна, і я прозорий, І душі наші мов пісні, І світ великий, неозорий Належить нам – тобі й мені. О море радості безкрає, Чи я тебе перепливу? Якби того, що в мріях маю, Хоч краплю мати наяву. /Василь Симоненко, «Море радості»/

Я так довго чекаю на тебе, Так повільно минають хвилини... Вмить розбилося дзеркало неба На маленькі колючі краплини. Засміялись трави і квіти, І дерева, і люди навстрічні... Тільки крок залишився до літа, А до осені ще – майже вічність... Теплий дощ – нам з тобою на радість, На кохання – п’янке і щасливе – І обручки із сонячних радуг Ми одягнемо вдвох після зливи. Запроси мене на дощ, На весняну теплу зливу, Посміхнись мені щасливо Й запроси мене на дощ! /Володимир Шинкарук, «Запроси мене на дощ»/

Панночко з блакитними очима, панночко з блакитними сльозами, як мені хотілося навчитись бути з вами і не бути з вами. Як мені хотілося, повірте, на вітрах проворно пелехатих і вдихати вас, немов повітря, і, немов повітря, видихати. Але ви — не ви. Як у люстерці, роздвоїлись викриво й лукаво. Ви одна спинилися під серцем, інша ви пішли собі небавом. І тепер в неходжену завію, охопивши голову руками, я один голублю власну мрію, інший я зорію вслід за вами. Роздвоїло. Стерпло. Загірчило. Келих ночі. Крапелька отрути. Панночко з блакитними очима, з вами чи не з вами. Чи… не бути? /Іван Андрусяк/

Прийде весна, говорили вони, кинемо все й поїдемо звідси. Заходячи в ніч, як у власні сни, дістанемось її глибини. Відстань? Що таке, зрештою, відстань. Поселимось біля морських портів, там, де олія тяжіє в трюмах, де все, чого б ти не захотів, для тебе вивантажать з кораблів чоловіки в потертих костюмах. Там де жінки з вогнями в руках танцюють вночі на гарячих площах, носять кульчики в язиках, гадають на крові і на зірках, й спиняють вітри при кораблетрощах. Де вигріваються без кінця відвідувачі в тісних перукарнях, де пахнуть сигарами пальці творця, де кавові зерна, ніби сонця, пересмажуються у кав’ярнях. Там де не буде цієї війни, яка триває зараз між нами. Зникнемо, планували вони, головне дочекатись весни. Хай скумбрія рухається табунами. Коли вони обіймались вві сні, в їхньому ліжку, на їхній війні чути було як летять птахи, падаючи в сніги. /Сергій Жадан/

Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає. У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори. Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая. Я римую тебе, як римують вітрила вітри. Я ділюся на нуль, захлинаюся піною тиші, обмерзаю від слів і не можу намацати дна. Ніч напише мене, та безсоння усе перепише – я його полюблю, бо у нього твої імена. Бо у нього твій пульс і твоєї самотності профіль, бо допоки не сплю – ти як янгол стоїш за плечем. Наче двері з петель, позлітали стривожені строфи, до яких відтепер ти лишилась єдиним ключем. Я тебе промовчу голосніше за сурми і горни, я шалений літак, що не вийде з цього віражу… І безсоння моє як сторінку мене перегорне. …Я кохаю тебе. Та ніколи про це не скажу. /Олексій Бик/

Ця гостра, ця пронизлива весна - Мов синя сталь, у груди входить небо, І вибирає очі голизна Дерев, ще по-зимовому занедбаних. І душать хутра, душні, як гріхи, - Пальто, як душу, розметати в поли! Трамвай погодувати із руки, Гукнуть "прощай" - і не відчути болю, Сміятись і чманіти - так, як всі, В холодний писок цілувати вітер, В веселім і забрьоханім таксі Вчорашній день по вулицях ловити!... А день - на те він день, щоб - був і зник У вечір, прілий, як торішнє листя... Це ж тільки лютий - завтра буде сніг. Це тільки лютий. Тільки передвістя… /Оксана Забужко/

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом. І я не знаю, це весна чи ні? Сваровськи би позаздрив дивним стразам, що мерехтять у мене на вікні. Не встигне поле зазимків злякатись, не встигне вийти річка з берегів, - Весна пливе під парусом акацій, Зима пливе під парусом снігів. /Ліна Костенко/

Лежать сніги. Я виглядаю весну. Вона десь там, де змерзли солов’ї. Вона іде… І я тоді воскресну. Я жду її. А може, не її. Я жду себе. Не знаю, чи діждуся, бо це ж не я в ці тоскні вечори! Соснові плечі вивірка обтрусить, стрічати весну вийдуть явори. Вона іде – півнеба над плечима. І я іду – проз мертвий живопліт. У вікон призьби тануть під очима. Сидить на призьбі гофманівський кіт. /Ліна Костенко/

То був тендітний літній день, Йшло літо до прощання. Так мало випало пісень, Здавалось, це остання. І звідки линув дивний спів, Я не збагну донині. І розібрать не міг я слів Над озером в долині. Сотник, латаття, осока, А на воді – лілеї, І янгол божий звисока Замилувавсь землею. І ми ніколи і ніде Забути вже не зможем Отой тендітний літній день, Що був нам співом Божим. І все це піде в небеса, Щоб жити потойбічно, Бо чиста радість не згаса, Лишається навічно! /Іван Коваленко/ *сотни́к = ситни́к, ситняг

Зійшлися сосни, як сім’я, а з того боку вся плакуча в плакучих вербах тиха круча, яку відбила течія. Кори лахміття золоте, і тіснота, в якій не тісно, і височінь, в яку росте душа, як сосни, прямовисно. А поруч хата лісника, і під вікном високі мальви, і срібно світиться луска тарані свіжої крізь марлю. І срібно світиться полин... І вся обвішана шаблями, квасоля вперто перед нами штурмує непохитний тин. Ширяють оси і джмелі; і гарбузів густе гудиння, де надривається гудіння, щоб відірватись від землі. Повіки сонях розтуля, ще не цілований бджолою, і краєм ока за тобою ревниво стежить віддаля. Та підвелась зеленим муром і заховала нас трава, де коник згадує Сосюру, а я – Сосюрині слова. /Леонід Талалай/

Запахла осінь в'ялим тютюном, Та яблуками, та тонким туманом, — І свіжі айстри над піском рум'яним Зорюють за одчиненим вікном. У травах коник, як зелений гном, На скрипку грає. І пощо ж весна нам, Коли ми тихі та дозрілі станем І вкриє мудрість голову сріблом? Бери сакви, і рідний дім покинь, І пий холодну, мовчазну глибінь На взліссях, де медово спіють дині! Учися чистоти і простоти І, стоптуючи килим золотий, Забудь про вежі темної гордині. /Максим Рильський/

Відлітайте, дерева. Прощай, нетутешня пташко. Ані докору з уст. Нам лишається довга сльота. В керамічному глечику – кілька засохлих ромашок. Екібана від літа, довершена і проста. Півгодини дощу, півгодини ясного неба. Вогко дихає камінь бароко і рококо. Нагулятися містом, потім піти до себе, Відігрітись на кухні, запарити молоко. Підійти до вікна і дивитись, як дужий вітер Нагинає дерева і листя в саду мете. І про щось промовчати, торкнувши засохлі квіти. І про щось говорити: про вітер, про листя, про те, Що ця осінь така, як чудна перезріла панна – То дарує вам усміх, то хусточку мочить слізьми. А в долоні від літа – хіба що суха екібана. І щодень по пелюстці її обриваємо ми. /Мар'яна Савка/

Синиця в шибку вдарила крильми. Годинник став. Сіріють німо стіни. Над сизим смутком ранньої зими Принишкли хмари, мов копиці сіна. Пливе печаль. Біліють смолоскипи Грайливо пофарбованих ялин — Вони стоять, немов у червні липи, Забрівши в сивий і густий полин. Полин снігів повзе до видноколу, Лоскоче обрій запахом гірким, Лапаті, білі і колючі бджоли Неквапно кружеляють понад ним… /Василь Симоненко, «З вікна»/

Лягла зима, і білі солов’ї Затьохкали холодними вустами. В холодні землі взулися гаї. І стали біля неба, як стояли. Скоцюрбивсь хвіст дубового листа, Сорока з глоду водить в небо оком, І вітер пише вітрові листа, Сорочим оком пише білобоко, Що гай з землі дивився і стояв, Що солов’ї маліли, як морельки, А Київ, мов скажений, цілував В степах село чиєсь, чуже, маленьке. Що я з тобою ще одні сніги Зимуємо на щасті, як на листі. Нога в дорозі. Вітер з-під ноги. І пам’ять наша – мак в одній колисці. /Микола Вінграновський/

Падав сніг, ласкавий і лапатий, обнімав нас, крилами немов… І хотілось вічно так стояти… Перший сніг і першая любов. Як співала кров у юних жилах!.. Вечір той весну в серця нам ніс… На щоках твоїх, до болю милих, я губами пив алмази сліз… Ми стояли. Падав сніг без звуку. Твої очі зорями цвіли… І в руках моїх кохані руки ніжними й покірними були. Білі квіти розсипало небо, і співала в жилах юна кров… Ми мовчали… Слів було не треба… Перший сніг і першая любов. /Володимир Сосюра/

Зима-фотограф проявляє плівку. Працює майстер впевнено, уміло. Ось — чорний птах упав на чорну гілку. За мить — на білій гілці птаха біла. Ще мить — і негативи днів минулих Проявить снігу біле покривало. Де нас удвох між ліхтарів і вулиць Зимова ніч на літо повінчала. /Наталка Позняк/

І вже коли ти спиш, починається сніг. Прийшовши з ночі, виявившись із нічого, з чорного шепоту, з горизонту нічного, з повітрь усіх, із розламів усіх. Коли ти спиш, він рухається з передмість, рухається між дерев, падає над стежками, над цегляними брамами, над ганками й хідниками, над кожним із перехресть, над кожним з обійсть, над кожною з колій, над кожним із бездоріж, над школами, над вокзалами, над мостами, падає до безкінечності, падає до нестями. Коли нічого немає. Коли ти спиш. Над кожним із вікон, над кожною із осель, падає над крамницями, падає над дворами, засипаючи русла, огортаючись прапорами, влітаючи до підвалів, сягаючи стель. Над кожним із пустищ, над кожною з новобудов, над кожною із веранд, над кожною із віконниць. Пробираючись вглиб. Рухаючись від околиць. Сніг входить до міста так, як під шкіру входить любов. Глибоко. До крові. До сухожиль. До темних місць, з яких починається подих. Солодко, наче втома, наче наркотик. Гостро, наче впевненість, наче біль. Уздовж нервів, ніби уздовж рік. На дні легень, мовби на дні копалень, свідченням всіх майбутніх безсонь і запалень, свідченням всіх зупинок і всіх доріг, свідченням всіх перевтілень, які постають, свідченням всіх початків і всіх повернень, ламка, мов березень, зріла, неначе серпень, любов підіймається тілом, як гріта ртуть. Прогріваючи горлом промерзле скло. Над усіма алеями, над домами. Коли ти спиш, коли нічого немає. Коли немає навіть того, що завжди було. …Тримай це відчуття солоду й гіркоти, відчуття пекла, що в пальцях тобі запеклося, коли торкаєшся її одягу і волосся, коли простягаєш їй руку, виводячи з темноти. Це вона всотується в хребта високу пітьму. Це вона чередами жене золоті заметілі. Радій цій чорній любові у власному тілі. Не дивлячись ні на що. Всупереч усьому. /Сергій Жадан/

Сніги – мов окупація душі. Живеш до комендантської години, а там – чатуй! У тебе цілять дивні, нічим не мотивовані вірші. Тебе вполює дня остання п’ядь, де тінь стріли поціленої довша. Сутужно на слова, що не гірчать і не риплять, як сніг із-під підошви. Впадеш як звір. Останнє слово звіриш горбам старого бруку. Все так просто. І тільки другий, з милосерця, постріл начорно зачервонить сніг і вірш. /Галка Крук/

Весняний день. Вологий вітер. Хмари. Гримлять струмки. Ламаються льоди. Граки в садах влаштовують базари. В полях — озера талої води. То дощ. То сніг. То пролісків іскринки. То перший грім. То пломінка блакить… Усе мінливе, наче настрій жінки: Не добереш, чого чекать за мить. /Микола Луків/

Дзвенять німою тугою ліси, Коли їх ніч тремтлива обнімає І від очей у ревності ховає Принади їх первісної краси. Бринять живою радістю ліси, Як ранок спалахне на небокраї, Як сонце огняне завісу піднімає Із їх первісної і чистої краси. Мені здається,— може, я не знаю, Було і буде так у всі часи: Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси. І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає. /Василь Симоненко/

іноді любити – це мовчати німоту прийнявши наче смерть і стояти сторожко на чатах міста поруйнованого вщерть берегти руїни стіни трави чистотіл кропиву лебеду наче це – найважливіша справа наче спосіб відвести біду іноді любити – це не знати невідомість вибравши і страх бути зниклим безвісти солдатом що блукає по чужих лісах дослухатись до чужих прогнозів до вітрів до перелітних птиць жити снами і анабіозом широко заплющених зіниць бути гнаним і часами битим стати посміховиськом юрби.. іноді любити – це любити як ніхто й ніколи не любив /Юрій Іздрик/

Побудь, мій Боже, отут, зі мною, У цьому полі, у розпал бою. Серед руїни і серед краху Не дай пізнати глибини страху. Не дай упасти в зневіру й розпач І побратимам розбігтись врозтіч. Побудь, мій Боже, отут, між нами, Душею батька, сльозою мами, Сестри любов’ю, брата плечима, Чеканням милої, її очима. Побудь мій Боже, отут, зі мною, Посеред світу, посеред болю. ПРИСПІВ: Храни від смерті, від кулі вражої. Будь мені, Боже вартою, стражею. Я тіло й душу тобі офірую. Побудь, мій Боже, зі мною!  Вірую! Побудь зі мною, тут, незникомо, Коли немає звісток із дому, Коли чекання спалює в попіл, В серце і душу входить неспокій, Коли в набоях сиріє порох, Коли в обличчя сміється ворог. Побудь, мій Боже, отут, між нами, Душею батька, сльозою мами, Сестри любов’ю, брата плечима, Чеканням милої, її очима. Побудь мій Боже, отут, зі мною, Посеред світу, посеред болю. *** Ти знаєш, як ходить дощ? Тихо й невпевнено дуже. Посеред вулиць і площ, оминаючи теплі калюжі. Так ходить смичок струною, Так рими блукають віршами. Цей дощ між тобою і мною, Його не бува між іншими. Цей дощ не вловити поглядом, Й не видно його керунку. Він просто іде, без огляду, Легкий, як твої цілунки. *** Тріпочуть офірки над холодом цинку. Зів'ялі слова і гірким пахнуть квіти. А тиша спеклася - гаряча скоринка На першому сонці гарячого літа. А тиша обвуглена. Чорно зі Сходу, То звідти волхви не вернулись допіру. А тиша така, що змовкає природа. Говорять офірки про честь і офіру. Вертають. А їх же насправді немає. Вертають. Нікого із них не вернути. Хтось в темному небі за ними ридає. Чи мати, чи янгол... На землю не видно й не чути... /Дзвінка Торохтушко (Любов БУРАК)/

Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі. Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід. Потяги завмирають на мить і рушають далі. Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід. Ніхто не зупиняється в її місті. Ніхто не хоче забрати її з собою. Вона думає, стоячи зранку на своєму місці, що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою. Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго, що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами, що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого і літньої порожньої панорами. Ніхто не пояснює їй, у чому причина. Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату. Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина, ніби хребет у підлітка з інтернату. Формуються світло й темрява, складаючись разом.. Літнє сонце перетікає в зими. Все, що діється нині з ними всіма, називається часом. Головне розуміти, що все це діється саме з ними. Формується її пам’ять, формується втіха. В цьому місті народилися всі, кого вона знає. Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав. Коли згадувати немає кого, вона засинає. /Сергій Жадан, 2016/

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому, ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись, і стелимо на ніч худу споконвічну солому, та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись. Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати; збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят і хочемо щось підлатати і підмалювати, Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад. Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали, І гріємо чай, і говоримо про переїзд, а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали, та птиці минають, уже не звиваючи гнізд. І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону от-от увірветься забуте волання сурми; і ти ще стоїш на ламкій половині балкону, а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми. У небі, такому старому, тісному, блідому, легкими уламками світла розвіємось ми – салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому! Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми. /Юрій Андрухович, "Вулиця Єреванська"/

Я встав серед ночі і вийшов у степ, У скошене царство моє опівнічне, Де місяць над стернями наче затерп І лив у пітьму своє світло магічне. Воно колихалось, густе, як меди, Таке золоте і терпке, аж зелене, Що можна було розпізнати сліди Усіх, що ходили цим степом до мене. Озвався бугай – покотилась луна, Поволі затихла у травах зарічних. Стогнала в могилі чиясь таїна – Безмежна, як степ, і глибока, як вічність. /Мозолевський Борис/

Я в тебе запитав дорогу до зірок. Я не картав себе за цей небесний порух. Бо скоро буде мла, бо скоро буде змрок. А потім буде ніч, а потім буде морок. Ти надійшла мені. Настала ти мені на весь мій білий світ, на темний мегаполіс, щоб я промчав цю ніч, як месник на коні, – на голос твій, на зойк, на голос твій, на голос. /Василь Герасим’юк/

1. Біла лагода яблунь в цвіту. П'ю життя моє спрагненно-радо. Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду — Медоносним зітханням — ой, Ладо! День дзвенить — золота голубінь, День співає — блакитна безодня… Тільки — яблуні та голуби, Тільки барви буяють сьогодні! 2. Це нічого, що небо чуже і чужа Далечінь віє в очі. Дивись! Вже перейдена нами остання межа, Перед нами засяяла вись. Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій… Ясна Тільки вічність. — Навіщо ж слова? В лазуреві безмежжя нас кличе весна, Пружно-яро життя ожива. І земля — наречена в молочнім цвіту Яблунево-рожевих садів — Мліє солодко в сонячно-яснім меду В першій, росній красі пелюстків. 3. А дні пливуть — мелодія в блакить. А дні дзвенять, як золото в лазурі, І вічністю триває кожна мить, І в спокої втопились давні бурі, І океаном заясніла вись, І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих Бриніння бджіл замріяно злились В один хорал блаженний і безсилий. /Євген Маланюк, "СЬОГОДНІ"/

Торкатись так, як торкаються книг. Перших рядків протоптаний сніг. Зимова сповільнюється течія. Хто це читає тебе? Це я. Хто це читає тебе, як вірш? Облиш, говориш, просиш, облиш. Останні з прочитаних таємниць – гострі метафори твоїх ключиць. Читати родимки і хребці кольору олова в молоці, Брайль, прочитаний навмання, пальців отримане знання. Вчи мене, Брайле, свідчи, учи. Мов книгу, читати її вночі. Теплих вен її довгий шов, список тих, хто від неї пішов. Як торкаються сторінок, списаних іменами жінок, знайдених в шафах записників, з адресами зраджених чоловіків. Це я читаю тебе, як письмо, це я говорю до тебе – пітьмо, граматико зчитаних передпліч, шрифтів твоїх вереснева ніч. Мово, якою я мовчу, мово дихання і плачу, мово ліній на тихій руці. Сидять при столі мовчазні читці. Ніхто не скаже, ніхто не здасть. Зчитують книгу твоїх зап’ясть. Зчитують шрамів родинні листи. Це ти, говорять, боже, це ти. Це ти являєш тканину письма, з якої прописується зима, в яку врізаються навесні літери – приголосні і голосні. Це ти даєш імена, це ти виводиш, мов світло з темноти, голоси із глибоких мовчань. Я не розумію твоїх повчань. Граматико подиву і зими. Хто це кохає всю ніч? Це ми. Повільно дочитую до кінця. Світло торкається її лиця. /Сергій Жадан/

моя таємна свобода – свобода вільно любити не пам'ятаючи шкоди не підбиваючи збитків не сподіваючись завтра і не чекаючи зиску не оминаючи пасток і не підводячи риску любиш тому що любиш любиш отак собі просто носиш любов у грудях як мати дитинку носить і це проростає з тебе немов з мертв'яка трава заносить тебе у небо дарує тобі слова вирівнює постать і погляд вичавлює відчай і страх і бачиш посмішку бога на стулених міцно устах бо ця свобода таємна і недоступна чужим – взаємно або невзаємно любити і жити цим /Юрій Іздрик/

Коли до губ твоїх лишається півподиху, Коли до губ твоїх лишається півкроку — Зіниці твої виткані із подиву, В очах у тебе синьо і широко. Щось шепчеш зачаровано і тихо ти, Той шепіт мою душу синьо крає. І забуваю я, що вмію дихати, І що ходити вмію забуваю. А чорний птах повік твоїх здіймається І впевненість мою кудись відмає. Неступленим півкроку залишається, Півподиху у горлі застряває. Зіниці твої виткані із подиву, В очах у тебе синьо і широко, Але до губ твоїх лишається півподиху, До губ твоїх лишається півкроку. /Автор: Григорій Чубай, виконує гурт «Плач Єремії»/

Зоріти ніч і бути з вами, холодно-росяні поля, і слухать, як гуде з нестями і стугонить вночі земля... Як в темряві усе завмерло! Хруский на серці стигне лід, і з неба падають, мов перли, огненні сльози Персеїд. /Михайло Драй-Хмара/

І Я п’ю прив’ялу тишу саду, як стигне пізній холодок, і слухаю Шехерезаду, що знала тисячу казок. До мене простягла долоні: «Я жду давно тебе — прийди!» А на блакитній оболоні зринає срібний молодик. За садом царина і поле. Гей, скільки йде туди стежок! Не переслухаю ніколи Шехерезадиних казок! II Стогнала ніч. Вже гострі глиці проколювали більма дня, і синьо-золоті грімниці дражнили відгульня-коня. Розбурхалася хмар армада — а ти, опалена, в огні, ти, вся любов і вічна зрада, летіла охляп на коні. Під копитом тріщали ребра, впинались очі в образи — а ти розпліскувала цебра передсвітанної грози. Із бур, о молода гонице, ти пролила своє дання — і світом гомін і стрілиці дзвінкокопитного коня. III Помережав вечір кучерявий льодяними ґратами вікно. Жовтожарні там горять заграви, голубе кипить вино. А за ґратами останню мичку допрядає скалоокий день. Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку, чую голос вітряних пісень. Доки ти манитимеш з надземних, зачарованих тобою берегів? Я не хочу потороч таємних і важких, морочних снів. Проведи мене в простори сніговії, де метелиця розгониста гуля і смерком дрімає й леденіє над пухнатими заметами рілля. IV Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж: голуба й ясна,— тільки я, тільки я не розмаю снігового сна. Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй! Про мене — хай верби цвітуть: не топтатиму синього рясту, у глуху виїжджаючи путь». Ожило у душі незабутнє... Золотіє бань вінок, і співає в далеке майбутнє трамвайний дзвінок. /Михайло Драй-Хмара, "ШЕХЕРЕЗАДА"/ 1922-1924

танцюй, моя пташко, просто посеред села. саме для цього його спалили дотла. красива у своїй силі, сильна у своїй красі — танцюй, моя люба, покажи їм усім. посеред цього згарища, залишеного ворогами, танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно. танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг. танцюй за тих, у кого більше немає ніг. танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок. танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок. ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті — це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті. тож хай під твоїми ногами виростає нова трава. хай тут будуть нові посіви і нові жнива. хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати. хай тут буде чим дихати. буде чим дихати. хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги. хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги. танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття. бо це танець їхньої смерті, бо це танець твого життя. #Таняпише Тетяна Власова

– Ну що, Государю, приймаєш роботу? Все майже вдалось – загалом і окремо, щодня працювали, і навіть в суботу... – Йдемо. – Дивись, яке буде у нас тепер Небо! Воно під ногами, зруйнований обрій, загиджене, чорне і мити не треба... – Добре. – А це ось таким буде вранішнє Сонце. Воно вже не світить, а тліє, мов жупел. Поставив я навколо охоронців... – Супер. – Якщо здогадався – тепер такі Гори, розбили, роздерли і лізти намарно, а в їхніх пустотах болотяне море... – Гарно. – Оце догоджає із тацею Дружба – чистесенька, вимита, зовсім не в’їде, що в ній вже розвинулись навички служби... – Піде. – А поряд із нею плазує Пізнання – зіниці, як в зомбі, ворушаться плавно, і в телеканалах із рання до рання... – Славно. – А ось і проблема. В куточку – Кохання, нічого не п’є, викидає всю їжу, за ніч повертає до тями Пізнання, дає йому роздуми нові, свіжі. Відтворює заново Небо і Сонце, відновлює Гори. І навіть з надійних, до Сонця приставлених охоронців, робить адептів напіврелігійних... А потім тихенько береться за Дружбу – читає їй вірші, вмовляє, голубить, знімає урочення злі, осоружні говорить, що дружить, говорить, що любить... І все це на ранок я мушу вертати – і так без кінця. Ну от що нам робити? Йому дати спокій чи кинуть за ґрати? – Вбити! /Автор: Anatoliy Anatoliy, 2019/

Дракони не зникли, нікуди не ділись, вони в межичассі за краєм світів. Сумують, сердешні, лягли, причаїлись, завмерли у тиші до співу дроздів. Вони зголодніли від сну та чекання і крила змарніли без лету та хмар. В очах тужна нехіть, в очах запитання без речень і літер, без дива та чар. Безсилі, безвольні, луска – затхлі шати, перетинки в лапах щемлять і кровлять. Їм соромно жити, несила вмирати, знемога кричати і неміч мовчать. Та варто відчути їм подихи люті і відблиски болю в дитячих серцях – з'являються сили стожильні забуті, зникає зневіра, уїдливий страх. Дракони злітають за обрій у помсту, заповнені гнівом по вінця, ущерть, співають закляття фатально і просто: «Це ми, ваша кара! Це ми, ваша смерть!» /Автор: Anatoliy Anatoliy/.

В ті краї, де лірники-сліпці Оспівали степовиння рани,— Хтось прийшов з торбиною в руці І посіяв золоті тумани. Ще й черемху хмарами пустив, А на ній гудуть проміння – бджоли, І летять, летять-бринять листи — Привітання осені у поле. /Олекса Влизько, «Бабине літо»/

ПАРУБОЦЬКЕ I Гей, піду на села у веселім марші, Щоб за плугом взнати, чи поет і я! Сонце ти гаряче, братику мій старший, Мабуть, в тім і буде доленька моя! Як і кожний буду! В парубоцькім колі Вечором зі сміхом вийду на майдан. (Позабувши місто, де панелі голі, А на них самотній висиха каштан!) Паруб’ята виб’ють закаблуки в танку, Виб’є серце тугу — спадщину гнилу! Громом реготати буду аж до ранку, З перуном ходити у шовкову млу!.. Налигаю місяць за срібляні роги (Все можливо, друзі, серцю юнака!) І пісні закину зорями під ноги Для дівчат веселих біля тартака. Там на полонині, де в кущах омани,— В сутінь, біля ставу, а за ставом-млин, Безтурботно стану цілувать кохану, І зім’ятий буде пахнути полин. Та замало буде тихої дороги. — Усміхнеться неня: «Ну і басурман!» Налигаю місяць за срібляні роги, Шкереберть на ньому полечу в туман. По далеких гонах, за далекі межі, Мовби на казковім чудо-кораблі, — Заберу в обійми, у свої, ведмежі, — Все, що є ясного на оцій землі!.. Сонце ти гаряче, братику мій старший, Мабуть, в тім і буде доленька моя, Щоб іти на села у веселім марші, І за плугом взнати,— чи поет і я! ІІ Чи не ceрце там ото упало У гарячу вечора долонь, Що й у мене сонячним запалом Вже не б’ється промінь біля скронь? Чом сьогодні вдруге на майдані Я дарма мою кохану жду, І женуть імлою думи п’яні У простір, у безвість череду? Так шалено тягнуть хороводи, Вибивають землю парубки,— Та ніяк з холодної колоди Не зніму тремтячої руки... ... Де ж це ти,— прийди, моя хороша! Де ж це ти,— прийди, моя ясна!.. ... Золота завихрила пороша І завмерла дзвоном в ясенах... Б’ється бубон тонко і зухвало, І дзвенять дзвіночки біля скронь. . ... Та чи серце там ото упало У гарячу вечора долонь? III Розлилася зоряна коновка, І струмлять літавці, як вино, В кошениці, вистеленій шовком, За твоїм малесеньким вікном. В’ється хміль, і серце хмелем бродить: Жду-пожду:— Мо’ вийдеш на зорі? І здається, топлять серце води Океанів синіх і морів. І здається,— зовсім ні до чого Опівночі глупої краса... ... Тільки тепло падає під ноги, Мовби порох місячний — роса... Очеретом роги намантачив Журавлиний місяць... Суховій... ... Як давно, либонь, уже не бачив Я твоїх тривожних, чорних вій! Ти прийшла! — І б’ється серце вовком, І п’янять літавці, як вино, В кошениці, вистеленій шовком, В кошениці, вистеленій сном! /Олекса Влизько/

Хай на небі зовсім змарнілий Срібний місяць хмарку шука, — Бачу тільки платок твій білий, Знаю: в муфті тепла рука. Ми йдемо, і шепочуть віти, Між будинків вітер літа, Я діждався: знайшла в мені ти І читаєш свого листа. Зустрічаються радо зорі І зовуть, говорять вони, Що все далі, далі простори, Де лунають планетні сни. І не може бути іначе, Я не чую світів чужих, Коли серце землі гаряче Б'ється в ніжних грудях твоїх. /Павло Филипович/

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти, Левкоєю пахуче-золотою, Хоч ти пішла серед юрби плисти У океан щоденщини й застою, То все ж для мене ясна, чиста ти, Не перестанеш буть мені святою, Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки. Як ідеал все ясний – бо далекий. Я понесу тебе в душі на дні Облиту чаром свіжості й любові, Твою красу я переллю в пісні, Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, Коралі уст у ритми голосні… Мов золотая мушка, в бурштиновий Хрусталь залита, в нім віки триває, Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає. /Іван Франко/

Що хочеш ти почути? Я скажу, не затаюся і не приховаю, коли нарешті перейшли межу між пеклом переповненим і раєм, коли позаду чарівні сади, попереду розтерзані дороги, коли ми якось доповзли сюди, а тут нема ні краю, ні прологу, то запитай мене. Я розповім, що ти любив тепло і спілі вишні, тебе лякали блискавка і грім, на розмах буцали слова невтішні. Ти нам розповідав страшні байки, які почасти сам складав із мрії, там чаклували мотанки-ляльки, роздерті на шматки круки і змії. І ті байки заповнювали світ, усі пустоти повсякденних хронік. Метафори летіли у зеніт, залазили у душу і під бронік. Так їх читав, що десь дівався страх в очах твоїх і в кожного довкола і замовкали молитви в полях, де вже не вб’ють нікого і ніколи, де благо завжди переможе зло. А хто ж його ще може подолати! Якби не ти, усіх нас не було б і я б не зміг усе це написати. /Anatoliy Anatoliy/

Ви, як стежка, кохана. Лине сон мій по вашій стежині. З неба падають зорі в дзьоби журавлів. На крило небокраю сіла хмара в червоній хустині І задумалась, тиха, над краєм землі. Засинайте, спочиньте… вашій мрії я серцем заграю В бузинову сопілку дитинства свого, Бо у ваших долонях голос мій достига урожаєм, Тихоплинні слова колисають його. Засинайте, спочиньте… Спить у казці лиха бабаюка, На газеті заснула біля мене хороша розлука, Чебрецями і вишнями пахне вона… Із крила небокраю впала хмари червона хустина, І виглядує вірш мій, наче хлопчик рудий, із-за тину… Бузинова сопілка у золоті сну… /Микола Вінграновський/