Лента рецензий

1925 року містечко Ном на краю Аляски вразив спалах дифтерії. Спалах хвороби трапився у найгірший для Нома час. Місто будо відрізано від решти Аляски найхолоднішою за останні 20 років зимою, а місцевих запасів дифтерійного антитоксину не було. Без нього міські лікарі прогнозували рівень смертності до 100%. Найближча сироватка, яку можна було доставити залізницею, була в Ненані на відстані 1085 км. Щоби доставити в місто рятівну сироватку, 20 командам їздових собак довелося разом здолати понад 1000 кілометрів снігом і льодом. З усіх собак тоді найбільше відзначилися два сибірських хаскі на ім'я Балто і Того. 24 січня департамент охорони здоров'я Нома одностайно проголосував за перевезення сироватки з Ненани до Нома естафетою на собачих упряжках. За допомогою пошти США, яка регулярно користувалася їздовими собаками для доставки пошти на Аляску, маршрут розділили між 20 командами. Норвежець на ім'я Леонард Сеппала (на фото) мав пробігти зі своєю упряжкою передостанню ділянку від Шатулика до Головіна. Цей маршрут поштова служба зазвичай виконувала за 25 днів, але цього разу це було занадто довго. У жорстких погодних умовах сироватка могла витримати лише шість днів. Собаки мусили пробігти дистанцію менш ніж за чверть звичайного часу. Перше завдання було простим - не замерзнути до смерті. У порівнянні з іншими породами, сибірські хаскі мають підшерстя з дуже тонких, скручених волосинок, які зберігають тепло біля шкіри, як легкий пуховик. Коли собаки сплять вночі, вони згортаються в клубок, прикриваючи ніс своїм пухнастим хвостом. Він зігріває повітря, яким вони дихають. Ці властивості допомогли сибірським хаскі Леонарда Сеппали вижити під час перегонів. Вони мали пробігти 170 км від Нома назустріч останньому учаснику естафети. Термін дії сироватки спливав, і Сеппала вирішив скоротити шлях, перетнувши залив Нортон-Саунд по льоду. Це було ризиковане рішення, тому що крижаний покрив був нестабільним. До того ж, команду накрила снігова буря. Сеппала нічого не бачив навколо. Щоби обійти смертельно небезпечні ділянки відкритої води, погонич повністю довірив керування своєму ведучому псу Того. Того впорався із завдання чудово. Останній етап естафети виконав каюр Гуннар Каасен, його упряжку очолював сибірський хаскі на ім'я Балто. Вони доставили сироватку до Нома за півдня до завершення її терміну придатності і врятували життя 10 000 людей. За матеріалами BBC-Ukrainian

Дмитрий Чекалкин Мы не всегда свободны от ошибок, по поводу которых смеемся над другими. Фрейд Один из самых загадочных ученых в истории - австрийский психолог Зигмунд Фрейд родился 6 мая 1856 года. Он пришел к выводу, что для лечения психических недугов нужно просто дать пациенту возможность высказаться. Бессознательное изворотливо, оно скрывается под разными масками, но если уметь слушать, многое становится очевидным. Проводя психоанализ с самим собой, ученый понял, что сновидения - прямой путь к бессознательному. Пока мы спим, ящики бессознательного открыты и можно в них заглянуть. Фрейд сравнивал себя с археологом, который собирает обломки, чтобы воссоздать здание целиком. Фрейд считал, что сексуальное влечение лежит в основе любой деятельности человека, а все неврозы происходят от подавления сексуальных желаний. Еще будучи студентом медицинского университета, он утверждал, что человек должен быть свободен во всем, даже в праве выбирать, какой смертью ему умирать. Мог ли тогда двадцатилетний юноша предположить, что когда-нибудь он сам встанет перед этим выбором... Летом 1939 года 83-летний Фрейд окончательно обессилел. Из-за смертельной болезни его мучили сильные боли. Терпение его было на исходе. 22 сентября он попросил врача ввести ему яд, чтобы раз и навсегда прекратить невыносимые мучения. Врач ввел Фрейду несколько кубиков морфия. Так Зигмунд Фрейд стал первым объектом эвтаназии. После его смерти осталось около 4000 тысяч писем. На свой архив Фрейд наложил табу, завещав обнародовать письма в два этапа: часть – после 2000 года, остальные – в 2102-м. Возможно, в этих материалах кроется разгадка некоторых странных фактов его биографии: Фрейд всю жизнь боялся сочетания чисел 6 и 2. Он никогда не селился в гостиницах, в которых было больше 61 номера, чтобы ему даже случайно не досталась комната со злополучным числом. А 6 февраля Фрейд предпочитал не выходить на улицу. Он никогда не смотрел людям в глаза. Он избегал этого. По одной из версий, именно так появилась знаменитая кушетка в комнате психоаналитика. Когда началась Вторая мировая война и немцы вошли в Австрию, нацисты вызвали доктора на допрос и попросили подписать бумагу, что он не имеет претензий к тайной полиции. Фрейд поставил подпись и сделал шуточную приписку: “всем рекомендую”. Биографы ученого до сих пор не могут понять, почему гитлеровцы пощадили еврея, позволявшего себе дерзкие шутки. Существует версия, что Адольф Гитлер был пациентом Фрейда. В подтверждении этого, биографы указывают на картину, которая якобы была найдена в квартире ученого. На обратной стороне полотна стояла подпись фюрера. Однако, было ли это правдой, не известно…

Спираль Истории Римский император Калигула был большой шутник. Он любил комические представления с переодеваниями,и сам в них охотно участвовал. Делал это публично, собирая большие массы зрителей на стадионы и ристалища. Поначалу народ его слепо обожал и готов был на руках носить. Простым людям нравилось, как молодой император троллит местный парламент. Например, Калигула объявил, что назначит своего коня сенатором. Все решили, что это - круто, и смеялись удачной шутке. А он с улыбочкой сперва записал своего коня в гражданское сословие - по закону в парламенте мог быть только коренной римлянин - а после назначил, таки, сенатором. Кто-то говорил, что подобное есть попрание здравого смысла и насмешка над государственным строем. Но народ парировал, что это креативно, смешно и, поскольку касается лишь сенаторов, то пусть себе троллит их дальше. Тут Калигула объявил, что назначает своего коня-сенатора консулом. А согласно античной традиции, консулы были высшими гос лицами и управляли областями, входившими в состав империи. Вот здесь уже граждане поняли, что с императором что-то не то, и пришли в движение. И тут маска комика была сброшена, Каллигула ответил жестоким террором, что очень характерно для истериков, когда что-то идет не по ихнему. Одновременно обнаружились и другие сюрпризы - пустая казна, развал экономики, потеря союзников, активизация внешней угрозы. Оказалось, что веселый император был полностью некомпетентен во всех сферах, кроме самопиара и зрелищ. Граждане прозрели, но было поздно, страна оказалась на грани краха. Ситуацию спасла армия, которая взбунтовалась из-за задержек заработной платы и поперла на Капитолий . Военные убрали Калигулу и назначили управлять страной марионетку Клавдия. Но тот, как и предшественник, стал применять инструменты диктатуры и террора. Народ активно требовал вернуть гражданские права, демократические институты и взывал к совести военных. Те показывали цивильным кукиш, со словами, что не допустят, дабы незрелые личности, падкие до зрелищ, решали судьбы империи. Но управленцы и экономисты из военных оказались так себе. Императоров стали менять одного за другим, по принципу не сумел обеспечить чуда - пошел вон. Некоторые и года не задерживались, освобождая место следующему. Эта чехарда окончательно подорвала экономику страны. Наконец, методом проб и ошибок, назначили императором толкового управленца Марка Кокция Нерву. Это был серьезный чиновник, разбирался в экономике, уважал законы и был хорошим дипломатом. Он вернул демократические институты, поднял Рим из пепла, восстановил права угнетаемых и задружился с лояльными соседями. Римский орел расправил перышки, страна зажила обычной жизнью. Но тут народ решил, что чего-то ему не хватает. А именно - зрелищ. Как оказалось, люди не наигрались в Калигулу и выводов не сделали. Император Марк ответил, что стране не до веселья, надо затянуть пояса, укреплять оборону, только жесткой экономией можно обеспечить развитие. Люди сказали "нет" и Марка тоже сместили, причем - повязали и уморили голодом, в назидание следующим "спасителям нации". Следующие заигрывали с народом и сенаторами, но это ситуацию не спасало. Бардак в стране был еще тот. А тут соседи доперли, что грех не половить рыбку в этой мути с выгодой для себя. Они стали нападать и отхватывать от Рима кусок за куском. Снова ситуацию взяли в свои руки военные. Повезло с полководцем Аэцием, который разогнал сенат и возглавил военную диктатуру. Но законы экономики военному уставу не подчинялись и ситуация внутри страны становилась все хуже и хуже. Империя еще удерживала внешние границы за счет патриотизма и самоотверженности легионов. Хотя денег им платили все меньше. Скоро и легионы выдохлись, решив, что с какой стати они должны гибнуть за неблагодарных сограждан и потихоньку стали саботировать. А после пришли варвары. И никого не оказалось, кто мог бы дать им отпор. Так закончилась история вечного города. P.S. Это было краткое изложение событий, приведших к закату Римской империи. Здесь нет аллюзий на нашу действительность. Но помнить историю необходимо, потому что, как говорил Джордж Сантаяна, она возвращается, если о ней забывают. Ирина Леличенко

Дякую ха інформацію. Цікаво.

Дикий ліс🌿 Дуже акуратно почну нагадувати - нема в України смертельно небезпечних плазунів. Якщо ви їх боїтеся чи вони викликають у вас огиду - просто йдіть собі далі, в Природі нічого зайвого та даремного нема! Багато разів, і не тільки в наших спільнотах, ми бачили жахливі фото вбитих плазунів, незважаючи на те, що вони не несуть ніякої небезпезпеки ані життю, ані здоров'ю людей. Тож, наголошу ще раз : в Україні нема плазунів, які б були смертельно небезпечні для людини. Звісно, неможна виключити індивідуальних реакцій на укус та сумних наслідків неправильно наданої первинної медичної допомоги і самого лікування - в групі ризику - діти, літні люди та люди, які страждають від алергічних реакцій та сердцевої недостатності (з пониженим артеріальним тиском). Але ж, не треба чіпати тварин, які вам здаються небезпечними, або огидними, бо в Природі все заємопов'язано! Важливо, щоб люди зрозуміли, що отруйні змії, хоч і дійсно є небезпечними, але значно більшу небезпеку представляє їх знищення. Бо через те, що популяції гризунів перестають контролюватися зміями і іншими тваринами - їх кількість перестає обмежувати хвороби, багато з яких є небезпечними для людей. Так в Україні за останні роки швидко поширюється бореліоз, токсоплазмоз і інші небезпечні хвороби, зараження якими походить від, зокрема, і гризунів. Популяції отруйних змій настільки зменшилися, що дві отруйні змії України вже занесені до Червоної книги України. Якщо мова йде про частні домоволодіння та присадібні ділянки - попіклуйтеся про відсутність гризунів, саме їх наявність приваблює їх на ділянки. В абсолютній більшості випадків укус, навіть,гадюки для дорослої людини проходить болісно, але не смертельно. Укусу варто запобігати, але якщо вже це сталося, то робимо наступне: 1. Зняти з укушеної кінцівки кільця і браслети, звільнити її від одягу, взуття (бо вона неминуче розпухне). 2. Менше рухатися, більше пити теплої рідини і прийняти сечогінне ("промити організм"). 3. Прийняти антигістамінні (дімедрол, лоратідін або діазолін). 4. В разі проблем із серцем - прийняти кордіамін, або інший підтримуючий препарат. 5. Використання протиотрутної сироватки при укусі гадюки вважають зайвим (її використання має сенс лише при введенні одразу після укусу, пізніше воно несе більше небезпеки ніж користі, через часте недотримання особливостей зберігання і часту алергічну реакцію). 6. Звісно якщо є можливість доставити потерпілого у лікарню, то варто це зробити. Спеціалісти краще проконтролюють тиск, кардіограму, роботу нирок і інші можливі ускладнення. https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=943952882728958&id=210037316120522

❤ Харківський Фельдман Экопарк прихистив двох лосенят, які постраждали під час пожеж у Чорнобильській зоні. Тварин врятували жителі Київщини. Налякані малюки самі вийшли до людей. Дями їх передали до центру порятунку тварин. Червонокнижних погорільців оглянули ветеринари. На щастя травм та опіків у лосенят не виявилося. Втім тварини у стресовому стані, але, як запевняють фахівці, поступово вони заспокоюються і вже з апетитом п’ють козине молоко. Хлопчик і дівчинка ще зовсім маленькі. Незабаром їх планують перевести у великій природний вольєр парку, а після реабілітації їх повернуть у рідні ліси. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #фельдманекопарк #харків #лось

Dima Yaremenko: Это уже не новая фотография внучки Сталина, моей соседки по Портленду. В связи с очередным витком победобесия эта тема всплыла в многочисленных комментариях, поэтому я ее выношу в отдельный пост. Прежде всего хочу сказать, что мне довелось с ней пообщаться в её магазине у нас в Портленде, который она к сожалению уже закрыла. В жизни она выглядит совершено нормально. Этот снимок из серии частных фотографий-приколов, которые кто-то слил в интернет. При рождении её назвали Ольгой, но сейчас её зовут Chrese Evans. Её мама, единственная дочь Сталина - Светлана Алилуева. Светлана Алилуева прожила невероятно тяжёлую жизнь. Особенно тяжёлой она стала после смерти Сталина. Она была полностью под контролем главы КГБ Андропова. Каждый свой шаг ей нужно было согласовывать с Андроповым, включая личную жизнь, которую ей навязывали. Однажды она влюбилась в молодого человека из Индии и мечтала выйти за него замуж. Андропов ей запретил. Это стало главной трагедией её жизни. Она пыталась смириться с ситуацией и продолжала жизнь под охраной КГБ. Это было очень депрессивно, но она старалась. В один прекрасный день, семья молодого человека в которого она была влюблена, пригласила её на свадьбу каких-то своих родственников. В Индии свадьба это событие на несколько дней. Светлана попросила Андропова отпустить её на четыре недели. И он дал ей добро. Это был самый счастливый день в её жизни. Но что-то пошло не так, и через неделю её прибывания в Индии Андропов принял решение срочно вернуть её в Москву. Этот удар она не смогла перенести и ночью пришла в Американское посольство и начала стучать в двери. Охраннику она сказала, что она дочь Сталина и она хочет улететь в Америку. Он прозрел и поднял среди ночи посла. Всё руководство посольства приехало среди ночи и вышло на связь с Белым Домом. Белый Дом попросил её написать бумагу, что её никто не заставляет выехать в Америку, а она сама этого хочет. Она это сделала, но при этом никаких просьб о статусе беженца она естественно не писала. В течении часа за ней из Америки вылетел самолёт и её дипломатическим транспортом доставили в аэропорт. В Нью-Йорке её встречали камеры всех телеканалов. Её первая фраза в прямом эфире звучала так: «Я счастлива быть на свободной земле.» Это был период эйфории который быстро разбился о быт жизни в Америке. Со временем Светлана вышла замуж за американца William Peters. Это был её четвёртый брак. Предыдущие не длились больше трёх лет. Так-же произошло и с этим браком, они прожили три года. Но именно в этом браке родилась Chrese Evans, героиня нашей сегодняшней фотографии. С тех пор Светлана и её дочь Ольга регулярно меняли место жительства как только соседи узнавали кто они такие. Контроль КГБ для неё сменился контролем масс-медиа. Именно из-за этого Ольга сменила себе имя. Светлана кстати тоже в Америке начала называть себя Лана. Главным финансовым успехом Светланы Алилуевой стало написание ее автобиографии. Права на эту книгу купила немецкая паблишинг компания за сто с чем-то тысяч долларов. В 1984 они неожиданно приехали в СССР. Но Оле (Chrese Evans) в то время уже было 13 лет. Для неё это был чуждый образ жизни. Она и на русском то и не говорила. Поэтому в 86-м они вернулись в Америку. Светлана Алилуева умерла в возрасте 85 лет в хорошем доме для престарелых. Когда это случилось, Chrese Evans дала только одно интервью одной французской газете. Chrese Evans не хочет общаться на тему Сталина, и моя мягкая попытка заговорить о нем вызвала у неё взгляд в котором я увидел её деда. Но она прикольная. В татухах, в буддизме, и с хорошими социальными манерами. 100% американка. https://www.facebook.com/365125280180398/posts/4690882260937990/

"Кумовству бой!", або "Переезд "Квартала 95" на Банковую" 🔗глава СБУ - дру детства Иван Баканов, до этого он руководил ООО “Квартал 95” 🔗Сергей Шефир – многолетний товарищ и бизнес-партнер Владимира Зеленского, совладелец студии “Квартал 95” становится советником президента 🔗Андрей Ермак - последний юрист “Квартала” и восемь лет друг президента 🔗Сергей Трофимов - исполнительный продюсер "Квартала 95" - заместитель председателя Офиса Президента по региональным вопросам 🔗Игорь Костюк - сценарист "Квартала 95" - заместитель председателя Офиса Президента по информполитике и коммуникациям 🔗Ирина Победоносцева - пресс-служб президента 🔗Сергей Сивохо - это...Сергей Сивохо 🔗Владислав Бухарев - является кумом Евгения Кошевого, а его жена подрабатывает в “Квартале” сценаристом - руководителем внешней разведки, затем заместителем председателя СБУ и в конце концов советником Арсена Авакова 🔗Вице-спикер Руслан Стефанчук знаком с Зеленским много лет благодаря КВН 🔗Председателем Государственного управления делами сстал Сергей Борзов, бывший директор команды КВН “Веселые перцы”. Его тесть – Наум Боруля, который в свое время был “правой рукой” Александра Маслякова в игре КВН и занимал должность гендиректора компании “АМиК”. Дочь Борули Ирина Борзова избралась депутатом от “Слуги народа” по 14 округу в Винницкой области. 🔗от “Квартала” в Раду попали минимум 5 депутатов – актер Юрий Корявченков, юморист “Мамахохотала” Роман Грищук, совладелец компании “Квартал-концерт” Максим Ткаченко, пиарщица Ольга Руденко, сценарист Александр Кабанов. Ткаченко также пристроили советником секретаря СНБО 🔗глава регламентного комитета Сергей Кальченко в 2019 году помог российскому актеру со “Сватов” Федору Добронравову в суде отменить запрет на въезд в Украину 🔗экс-пресс-секретаря “Квартала 95” Татьяну Руденко, сестру депутата "СН" Ольги Руденко - членом Национального совета Украины по вопросам телевидения и радиовещания 🔗Штаб “Слуги народа” на Полтавщине на местных выборах возглавил Сергей Корявченков, двоюродный брат “Юзика”. Руководитель ЧАО “Рыжевский гранитный карьер” в мае прошлого года претендовал на должность председателя Полтавской ОГА, но его победил в этой битве кандидат от Арсена Авакова Олег Синегубов. Жена Корявченкова работает его помощницей в Раде. 🔗Нардеп Николай Тищенко не скрывает, что является кумом председателя ОП Андрея Ермака. 🔗Елену Криворучкину, которая избралась депутатом от “Слуги народа” в 32 округе и известна интимной перепиской в ​​зале Парламента, называют кумой Корявченкова. А еще одного депутата Владимира Захарченко – братом его матери 🔗Нардеп, глава оборонного комитета Завитневич – муж одноклассницы Зеленского Натальи. Училась в одной школе с Зеленским и нардеп Татьяна Цыба... и т.д. и т.п. и имяя им - легион https://bykvu.com/ru/mysli/ne-pereimaitesia-kumivstva-u-nas-ne-bude-skilky-kvartalivtsiv-i-kumiv-zelenskyi-pryviv-u-vladu/ Интересно,а в Кривом Роге жители еще остались? *спрвк. непотизм - (от лат. nepos nepotis "внук; племянник", также кумовство (от кум)) - вид фаворитизма, предоставление привилегии родственникам или друзьям независимо от их профессиональных качеств (например, при найме на работу). Согласно конвенции ООН непотизм - разновидность коррупции. Конвенция ООН против коррупции (UNCAC) принята на пленарном заседании 58-й сессии Генеральной Ассамблеи ООН 31 октября 2003 года и вступивший в силу 14 декабря 2005 года. Конвенцію ратифіковано із заявами Законом N 251-V ( 251-16 ) від 18.10.2006, ВВР, 2006, N 50, ст.496 Р.S. пусть здесь побудет...пока

За розрахунками, статуя може витримати навіть землетрус силою до 9 балів. 39 років тому, 9 травня 1981-го, у Києві відкрили монумент-скульптуру "Батьківщина-мати". Пам’ятник вражає своєю грандіозністю. Фігуру жінки зі щитом і мечем у руках установлено на п’єдесталі 40-метрової висоти. Загальна висота пам’ятника – 102 м, вага – 450 т, висота скульптури – 62 м. Спочатку пам'ятник замислювався як символ Перемоги, проте одразу ж після зведення всі стали називати його як "Батьківщина-Мати". Перший проєкт пам'ятника розробив скульптор Євгеній Вучетич, але спорудження почалося пізніше, коли він помер. Тож проєкт взяв на себе український скульптор Василь Бородай, який змінив вигляд скульптури. Замість бронзової з позолотою фігури жінки, яка тримає меч у руці, Василь Бородай зробив Батьківщину-мати зі сталі, з мечем і щитом у руках. До слова, скульптура – це унікальна суцільнозварна сталева споруда, що складається з трьох шарів. Сталь виливали на заводах Запоріжжя, а на київському заводі імені Паризької Комуни збирали частини конструкції – секції по 25-30 тонн і заввишки 4 метри. Допомагали у створенні скульптури працівники Інституту електрозварювання імені Євгена Патона. Вони зварювали сталеві листи у суцільну конструкцію. Товщина цих швів не перевищувала 1,5 мм, а загалом було зроблено швів довжиною у 30 км. Батьківщина-мати – дуже міцна і надійна споруда, що може витримати дев’ятибальний землетрус. Не пошкодить монументу і сильний вітер. Все тому, що всередині меча встановлено спеціальний пристрій, який гасить коливання вітрового навантаження і не дає змоги йому сильно розгойдуватися. Для пересування людей і технічного обслуговування скульптури всередині змонтовано два ліфти – похилий і вертикальний. Вертикальний може доставити на круговий оглядовий майданчик біля підніжжя скульптури на висоту 36,6 м, похилий – до рівня грудей, звідки по сходах можна піднятися на верхню окрайку щита – на висоту 91 метр. З обох майданчиків відкривається панорама столиці України. #Opendata #Суспільнеоко #Київ #Батьківщина_мати #памятник

🌻🌾На Хмельниччині відновлюють унікальну породу бджіл – українську степову. Бджіл розводить зооінженер Дмитро Яцишин. На його пасіці – 350 бджолосімей, у кожній – 60-80 тисяч комах. Відновлюють породу понад 40 років. За словами Яцишина, за цей час вдалося відродити українських степових бджіл на 90%. Як результат – породу комах підтвердили відповідним документом з поправкою "Хмельницький місцевий тип". "Ці бджоли відрізняються своєю трудолюбивістю, миролюбністю, зимостійкістю. Це їхні основні якості", – розповідає Дмитр Яцишин і пояснює, що раніше породи бджіл схрещували, бо перше потомство було більш продуктивним. Але друге і третє покоління навпаки цю продуктивність втрачали. За словами селекціонера, кращі зразки української степової шукали по всій області. Робили заміри на відповідність породі та відбирали в комах аналізи. Як результат – отримали високу чистоту породи. На основі досліджень селекціонерів та четверо студентів кафедри бджільництва агарної академії захистили кандидатські дисертації. За матеріалами: Суспільне Поділля #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #бджоли #українська_степова

Отакої! Антарктика позеленіла. Це помітно навіть з космосу 🌏 Дослідники створили масштабну карту поширення мікроскопічних водоростей на узбережжі Антарктиди. На знімках з космосу налічується майже 1700 ділянок, де сніг від них став зеленим. Хоча кількість мікроводоростей є невеликою в глобальному масштабі, на рівні Антарктики вона є істотною. Загалом мікроводорості покривають площу майже 2 км². Це означає, що вони щорічно споживають приблизно 500 тонн двоокису вуглецю, що, як підрахували вчені, відповідає викидам від 875 тис. середньостатистичних автомобільних подорожей в Британії. Цікаво, що станеться з цими водоростями, якщо в Антарктиці потеплішає. Температура там швидко росте, починаючи з другої половини минулого століття, і дослідники пророкують, що ця тенденція збережеться в наступні кілька десятиліть. У цікаві часи ми живемо, друзі 😅 https://www.facebook.com/groups/442853206592246/permalink/543589806518585/

У президента Линкольна была плохая жена.... Ее даже в пример приводят, когда рассказывают, как не должна себя вести жена успешного мужчины. Мэри Тодд была истерична. Ревнива до безобразия. Однажды она плеснула в президента горячим кофе, а один раз - метнула в него кофейник. Она приказывала ему уволить генерала за то, что жена этого генерала скакала на лошади вслед за лошадью, на которой сидел Линкольн. Ругалась и сцены устраивала. А кроме того, посещала спиритов и верила в мистику. Помешанная психопатка, бедный президент, как только он с ей жил! После убийства мужа Мэри Тодд сошла с ума и кончила свои дни в нищете. Как говорится, этого следовало ожидать. Люди ничего не понимают, вот и все. Они видели пару супружеских сцен - у кого их нет? Слышали про спиритов. Читали про психическое заболевание. И сделали выводы. Только вот в чем дело. Именно с Мэри Тодд Авраам Линкольн стал Президентом Америки. Она за него вышла, когда он был простым юристом. А она была богачкой, аристократкой, за ней ухаживал богатый поклонник. Но она выбрала "Честного Эйба", такое было прозвище у Линкольна. Она ответила согласием тому, кого три раза отвергали другие невесты. Бедному безвестному человеку из народа, который прежде работал землемером и почтмейстером, не имел образования и никаких надежд на будущее. Она сразу сказала: "Он будет Президентом!", - и вышла за него вопреки воле родителей. А он ее любил. Как только может любить Честный Эйб свою жену. И про характер жены говорил: "у нее зажигательный характер!". И на брачной церемонии пошутил так: "скорее впрягите меня в семейный воз, я хочу везти тележку!", - примерно так. И вез. А груз был тяжелым: из четверых детей трое умерли, не достигнув 19 лет. И характер у Мэри Тодд был так себе: ревнивый и резкий. И работы было полно, ведь Линкольн стал президентом. И вдвоем с женой они освободили Америку от рабства. К спиритам они ходили вместе, вот в чем дело. Авраам Линкольн именно от спиритов и услышал совет духов: "освободи Америку от рабтства!". И освободил. Он тоже был странным; таким же как его жена. Рабов освободил, за права женщин боролся, приказал бесплатно раздать землю тем, кто в ней нуждался. Много чего сделал этот странный человек в этом странном браке со странной женой. Они отлично подходили друг другу, вот в чем дело. И в их жизни было много удивительных и загадочных совпадений. Линкольна убили на глазах жены. И она сошла с ума после этого. Она спала только на половине кровати, потому что на второй половине спал ее Честный Эйб - она его чувствовала и видела. И говорила с ним. А потом умерла - что ей здесь было делать без него? Без того, кого она любила, бешено ревновала, обливала кофе и обнимала по ночам. Даже после смерти. А может, он действительно спал рядом с ней, откуда нам знать? Ведь Авраама Линкольна видел потом Черчилль и многие коронованные особы в Белом доме. Он просто стоял и улыбался, словно знал какую-то тайну. Хорошую тайну. Добрый секрет. О том, что со смертью ничего не кончается. Именно Авраам Линкольн первым поставил "смайлик", как выяснилось недавно. Это было послание, которое он нам передал: . Улыбка. Улыбка означает, что никто не знает ничего о любви между супругами. Об отношениях родственных душ. И о том, что будет после смерти. А он знал. И она знала. - вот и все, что они нам написали бы в ответ на рассказы о плохой жене Президента... Мелом на доске для спиритических сеансов. Или - на запотевшем окне, через которое тоже ведь ничего не видно. И кажется, что другого мира нет...

14 серпня 1939 року 50-річний інженер Сікорський в оточенні журналістів та фотографів нарешті втілить мрію всього життя. У вишуканому костюмі та капелюсі він сяде у відкриту кабіну, заведе двигун потужністю 75 кінських сил і на 10 секунд здійметься в повітря. Це був перший у світі гелікоптер з масивним гвинтом над головою. Нині ми згадуємо авіаконструктора українського походження Ігора Сікорського. Сьогодні – річниця від Дня його народження. Майбутній геній народився у Києві. Його дитинство минуло у садибі на Ярославовому Валу. Нині неподалік домівки інженера, біля входу в готель "Radisson" на вулиці Ярославів Вал, можна побачити міні модель першого гвинтокрила Сікорського. Вона нагадує кожному з нас, що мрії здійснюються. А почалося все з дитинства. Сікорський вже тоді марив небом. У 19 років молодий киянин почав конструювати справжні літаки, у 20 студент Київського політеху Ігор Сікорський розробив і побудував свій перший гелікоптер. На жаль, тоді він не відривався від землі, бо на той час несучим гвинтам ще не вистачало тяги. Вони могли підняти лише порожню машину, без пілота. Але свою мрію Сікорський не залишив. І у 22 роки молодий інженер став головним авіаконструктором. Гелікоптери Сікорського першими в історії здійснили перельоти через Атлантику і Тихий океан. Його літак-велетень "Ілля Муромець" у 1913-му став світовим рекордсменом у вантажопідйомності. А у 1941-му Збройні Сили США взяли на озброєння гелікоптери винахідника. Так сталося, що у 1919 році Ігор Сікорський мігрував до США. Декілька років перебивався випадковими підробітками, а згодом заснував компанію Sikorsky Aircraft і став автором трансатлантичного гідроплана, серійного гелікоптера та багатьох інших літальних апаратів… Загалом в Америці авіаконструктор створив 15 типів літаків і в світовому масштабі уславився як "батько вертольотобудування". Останнім творінням Сікорського став військово-транспортний гелікоптер, що вміщав на борту до 16 солдатів. Цю модель закуповували армії 25 країн світу, ним перевозили президентів Ейзенхауера та Кеннеді. У Києві на згадку про геніального авіаконструктора в Аеропорт Київ (Жуляни) відкрили пам’ятник. Сікорський зустрічає киян та гостей, які прибувають в столицю авіасполученням. За словами автора скульптури Володимира Журавля, цей пам’ятник — своєрідна алегорія: Сікорський повертається в Україну. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Київ #аеропорт #Сікорський

Не політикою єдиною. Сьогодні відбудеться визначна подія в історії людства. Вперше на орбіту Землі космонавтів виведе приватна комерційна компанія. Так, це компанія Ілона Маска, кого ж ще?;) Унікальність події в тому, що це початок нової епохи. Не змагання супердержав за понти, а звичайна комерція, яка і є рушуєм прогресу сучасного світу. Це означає, що скоро колонізація Марсу перестане бути фантастикою, а світ майбутнього стане сьогоденням:) Ну і плюс, це перший після згортання «Шатлів» виключно американський вивоз космонавтів. Москва плаче, їх відстале залізо скоро лише супутники третіх країн возитиме;) Отже, лише для «Своїх» 😉 Даю посилання на канали де можна буде в прямому ефірі попереживати за зліт космолета. НАСА ютюб канал: https://www.youtube.com/watch?v=Aymrnzianf0 НАСА ТВ: https://www.nasa.gov/nasalive Канал ютюб (російськомовний український канал) Alpha Centauri: https://www.youtube.com/watch?v=OUjDKGiF8ec Пс. Старт о 20.30 по Грінвічу, що 23.30 по Києву:) Удачі!

Дерев’яна церква Богоявлення 1658-го року у галицькому с. Корчмин, Люблінське воєводство, Польща. Корчмин знаходиться поблизу кордону з Україною. Здавна його населяли українці, тому і назва села походить від українського слово «корчувати». У період Другої світової війни тут діяли ОУН та УПА. Під час акції «Вісла» 1947-го року усе українське населення було виселено. Донині у Корчмині зберіглася дерев’яна церква Богоявлення, збудована у 1658 - найстаріша дерев’яна церква на Люблінщині. Там діє греко-католицька громада. «З Корчинп похо­­дить чудотворна ікона Богоро­диці-Оди­­гітрії ХVII ст. - Богородиця на лівій руці тримає Ісуса, а пра­­вою вказує вірянам на Христа, який є єдиною «Дорогою, Прав­­дою і Життям». Понад 45 років Корч­­минська ікона вважалася втраченою, після віднайдення на поч. 1990-х рр. її реставровано в Кра­­кові, а потім переміщено до греко-ка­­толицької церкви Різдва Пресвятої Бо­­городиці у Любліні. У 1862 вона вперше замироточила, а на честь цієї події за селом звели кап­­лич­­ку Успіння Пресвятої Богородиці (розібрано у 1940-х рр.)» - з статті Ю. Гаврилюка. Опублікувала Maryna Mirzaeva

Коли залізницею їдеш з Києва у напрямку Вінниці, поїзд зупиняється на станції Козятин. І тут вашу увагу привертає неймовірна будівля залізничного вокзалу. Дійсно, воказл вражає! Вокзал у Козятині – один із найстаріших вокзалів в України, який звели у 1889 році за проєктом архітектора Валер’яна Куликовського. Що цікаво, будівлю спроєктували таким чином, що з висоти нагадує вона величний пароплав серед залізничних рейок. Вокзал має свою цікаву історію. Місце, де зведуть майбутній "пароплав", було майже суцільне болото. Отже, тут вирили котлован, у якому вбили впритул одну до одної величезні триметрові дубові колоди. Поверх них вклали суцільний дерев'яний майданчик, а вже зверху виклали фундамент з каменю. Історики стверджують, що всі роботи виконувались вручну, адже спеціальної будівельної техніки тоді ще не існувало. До слова, сам вокзал знаходиться ніби на острові, навколо якого з обох боків прокладено рейки. Це значно підсилює пропускну здатність станції і дає можливість одночасно приймати і відпускати кілька поїздів. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Козятин #вокзал #залізниця

22 винаходи українців, які відомі світові. Україна - країна талановитих вчених та винахідників! Розробки та винаходи талановитих людей з різних куточків України: 1. Гелікоптер. Винахідником гелікоптеру є київський авіаконструктор, який емігрував до США, Ігор Сікорський. 2.Гасова лампа Лампа на основі згоряння гасу була створена львівськими аптекарями Ігнатієм Лукасевичем і Яном Зехом. 3.Поштовий індекс У 1932 році в Харкові була створена унікальна система маркування листів. 4.Ракетний двигун і перший супутник Землі Уродженець Житомира Сергій Корольов є конструктором радянської ракетно-космічної техніки і засновником космонавтики. 5.Гнучкий суперконденсатор Фахівці з Львівської політехніки придумали гнучкий тканинний суперконденсатор, який працює на сонячній. 6.Годинник-глюкометр для діабетиків Вчений із Закарпаття Петро Бобонич винайшов глюкометр у вигляді наручного годинника. 7.Екологічно чисте паливо Інженер зі Славутича Володимир Мельников сконструював машину, яка перетворює відходи деревини в паливні брикети. 8.Кінескоп Йосип Тимченко - людина, яка за два роки до відкриття братів Люм'єр, спільно з фізиком Миколою Любимовим розробив скачковий механізм "равлик". 9.Зварювання живих тканин Ідея зварювання живих тканин з'явилася серед вчених інституту електрозварювання ім. Євгена Патона. 10.Рентген Українець Іван Пулюй за 14 років до німця Вільгельма Рентгена сконструював трубку, яка згодом стала прообразом сучасних рентгенівських апаратів. 11.Гіпсова пов'язка Микола Пирогов - засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анастезії при оперативних втручаннях, вперше в історії світової медицини застосував гіпсову пов'язку. 12.Вакцини проти чуми та холери Володимир Хавкін створив перші в історії вакцини проти чуми і холери. Він працював у лабораторії Мечникова спочатку в Одесі, а пізніше в Парижі. 13.Місцева імунізація Олександр Безредка відкрив спосіб місцевої імунізації, створив учення про рецептивні клітини й антивіруси, увів термін — анафілактичний шок. 14.Перша пересадка нирки Юрій Вороний здійснив першу в світі пересадку нирки. 15.Безкровний аналіз крові Харківський вчений Анатолій Малихін придумав, як зробити аналіз крові безкровним. 16.Антибіотик батумін Вчені з Інституту мікробіології і вірусології НАН України створили новий антибіотик, що володіє високою активністю до всіх видів стафілококу. 17.Компакт-диск Мало хто знає, що прообраз компакт-диска в кінці 1960-х винайшов аспірант Київського інституту кібернетики В'ячеслав Петров. 18.Електричний трамвай На початку 1870-х полтавчанин Федір Піроцький розробив технологію передачі електроенергії через залізний дріт. 19.Рукавичка для людей з проблемами зору Хлопець із Луганська Іван Селезньов представив на міжнародному конкурсі "Intel International Science and Engineering Fair" свій проект "Нове чуття: ультразвукова рукавичка для просторової орієнтації людей з вадами зору 20.Вміння комп'ютера розпізнавати обличчя Киянину Єгору Анчішкіну було 26 років, коли він зацікавився проблемою розпізнання відео та фотоінформації. 21.Червоні лазери у CD- та DVD-програвачах Нік Голоняк працював у Головній лабораторії напівпровідників "Дженерал Електрик Компані" у місті Сіракузі (штат Нью-Йорк), де зробив кілька важливих відкриттів у галузі напівпровідникових приладів, серед яких — перший функціональний світловипромінювальний діод і напівпровідниковий лазер. 22.Один з "батьків" Інтернету Леонард Кляйнрок 1961 року, ще будучи студентом Массачусетського Технологічного Інституту, описав технологію, здатну розбивати файли на частини й передавати їх різноманітними шляхами через мережу. Українці - талановита нація і цей перелік винаходів цьому доказ. І ми, українці, маємо цім пишатися! Україна переможе! Слава Україні! З нами Бог!

Давніша за Стоунхендж і піраміди в Єгипті!!! На Запоріжжі біля селища Мирне є величний та одинокий кам’яний пагорб… Інакше це місце називають "Кам'яною могилою". Що ж це за глиби пісковику, оброслі зеленувато-сірим лишайником? Звідки вони взялися посеред безкрайнього степу? Чим вони унікальні? Науковці стверджують, що "Кам'яна могила" упродовж тисячоліть виконувала роль своєрідної Мекки для жерців Великого Степу. На згадку про себе у гротах і печерах пісковикового пагорба вони залишили кілька тисяч петрогліфів – наскельних малюнків. Хронологія петрогліфів охоплює величезний період – від епохи пізнього палеоліту до середньовіччя (XXIV-XX тис. до н.е. до XI-XIII ст. н.е.). Вчені припускають, що малюнки, вирізьблені на камені, виконували магічні функції. Також з їхньою допомогою люди передавали інформацію. Тут можна побачити знаки, ідеограми, символи, зображення тварин, птахів, людей, ромби, спіралі, лінії, зигзаги тощо. "Кам'яна Могила" – це виключно природне утворення. В наші дні висота пагорба сягає 12 м. Його площа – 1,6 га. Загалом тут близько 3-х тисяч плит. Середній розмір гротів – 5-8 м у довжину висотою до 1,5 м. Що ж являє собою "Кам’яна могила"? Це – останець піщаника Сарматського моря, яке 14-12 млн років тому займало територію Чорного, Азовського та Каспійського морів. Пізніше море пішло, а на його місці запанувала пустеля з червоно-бурими глинами, що містили залізо та марганець. Згодом тут утворилися впадини річки, води якої просочувались углиб, а оксиди заліза та марганцю виходили на поверхню, утворюючи кам’янисту породу. Так виник пісковиковий моноліт. Після льодовика під дією води та вітру первинний щит піщаника розколовся, уламки сповзли по піску. Так і виник своєрідний кам’яний пагорб. На багатьох плитах і досі видно відбитки молюсків Сарматського моря. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #КмянаМогила #Запоріжж

Віктор Таран Десять довгих років Ілон Маск йшов до здійснення своєї Мріі Було все - не порозуміння, конфлікти, невдачі, банкрутство, підстави Але він не спинився, і жодного дня не зрадив Мріі. Він просто йшов вперед. Наперекір всьому. І ось заслужене винагорода! Він здійснив свою Мрію - відправив людей в космос на своєму космічному кораблі! І це тільки початок! Судячи з усього його чергова Мрія - колонія на Марсі (!!!) - скоро стане реальністю 😉 Прекрасний приклад для кожного з нас, як завдяки наполегливості та незламності можна здійснити будь-які МРІЇ та змінити Світ! p.s. Ну і приємний бонус - російська космічна програма «накрилася мідним тазом» 😉 але це тема іншого посту :)

"БАТУТ ПРАЦЮЄ": ІЛОН МАСК ПОТРОЛИВ КЕРІВНИКА "РОСКОСМОСУ" ПІСЛЯ ЗАПУСКУ CREW DRAGON У соцмережах запуск Сrew Dragon жартома назвали "похоронами Роскосмосу" Мільйони очей, прикутих до екранів, та сотні людей з біноклями на узбережжях Флориди. Усі чекають одного й того самого – побачити, як у небо здіймається космічний корабель Crew Dragon компанії SpaceX. Уперше людей на орбіту доправлять ракетою приватної компанії. Запуск мав відбутися ще 27-го травня. Однак в останню мить його скасували – завадила негода. Цього разу погодні умови пішли з астронавтами на компроміс: ані грозових хмар, ані шторму. У соцмережах запуск Сrew Dragon жартома назвали "похоронами Роскосмосу". Саме ж російське агентство американських колег привітало – щоправда, без особливого ентузіазму. Хоча ще 2014-го теперішній глава "Роскосмосу" Дмитро Рогозін радив Штатам відправляти своїх астронавтів у космос на батуті. Так у Кремлі відреагували на американські санкції за анексію Криму. На прес-конференції після запуску Маск сказав: "Батут працює" – і розсміявся, як і глава NASA. Маск додав: "Це внутрішній жарт". Нагадаємо, ракета Falcon-9 злітає з мису Канаверал о 22:22 за київським часом. За запуском особисто стежать президент Дональд Трамп та віцепрезидент Майк Пенс. За 3 хвилини перший ступінь ракети відділяється, ще за 7 – успішно сідає на спеціальну платформу в Атлантичному океані. Сполучені Штати офіційно починають нову віху в історії вітчизняної космонавтики. Востаннє американських астронавтів відправляли на орбіту на Шаттлі ще 2011-го. Відтоді програму закрили, бо була надто дорогою. А NASA була змушена купувати квитки на російські кораблі – майже удвічі дорожче. За одне місце на "Союзі" платили 90 млрд доларів, у той час як на Crew Dragon – 55. Crew Dragon створений за останніми технологіями: сенсорна панель замість кнопок, зручні сидіння і клімат-контроль, а ще функція перерваного польоту, яка дозволяє безпечно приводнитися в разі аварії. У кабіні – троє пасажирів. Астронавти-ветерани – Роберт Бенкен і Дуґлас Герлі та іграшковий динозавр. Це не просто забавка. Плюшеві іграшки космонавти беруть із собою на борт, щоби знати, коли починається зона "нульової гравітації". Адже тоді забавки стають невагомими і починають літати кабіною. Ще одна традиція – ім'я для корабля. Свій транспорт Боб і Дуґ назвали Endeavor, що в перекладі – "порив" або ж "палкі старання". На МКС астронавти перебуватимуть до 4 місяців. Натомість Crew Dragon має повернути на Землю інший екіпаж, що перебуває на станції. Капсулу можна використовувати повторно, що значно здешевить перельоти. Якщо дебютна пілотована поїздка буде вдалою, то Crew Dragon стане "космічним таксі" і возитиме на орбіту не лише астронавтів, а й туристів. https://www.5.ua/nauka/batut-pratsiuie-ilon-mask-vidpoviv-na-zaiavu-hlavy-roskosmosu-pislia-zapusku-crew-dragon-216201.html

Бессмертный барак: В 1961 году первый секретарь ЦК КПСС Никита Сергеевич Хрущёв ездил в Берлин (ГДР), где во время встречи с немецкими коллегами прозвучало заявление, что такого страшного чёрного рынка, как в Москве, нет нигде в мире. Это была публичная пощечина всему социализму. Вернувшись в Москву, Хрущев потребовал провести показательный процесс. За основу было взято “Дело Рокотова - Файбишенко”. Ян Рокотов и Владислав Файбишенко были показательно расстреляны за спекуляцию, в том числе "жипсами", как было отражено в материалах дела. Торговля джинсами фигурировала, как один из пунктов обвинения и в своем последнем слове они сказали: "И все-таки лучшая одежда - это джинсы!". Во время процесса прокурор и судья умалчивали о том, что Рокотов еще в ранней юности был безвинно репрессирован, просидел в тюрьме и в лагере около семи лет, после чего был освобожден и реабилитирован в связи с отсутствием состава преступления. Хотя по закону им полагалось не более 8 лет колонии, лично Хрущёв добился для известных фарцовщиков смертной казни. Подсудимые до конца не верили в реальность происходившего с ними. В спешном порядке был принят указ “Об усилении уголовной ответственности за нарушение правил валютных операций” и после третьего пересмотра дела их приговорили к расстрелу по закону, принятому после совершения деяния. Все кассационные жалобы были отклонены, и приговор был приведен в исполнение в Бутырской тюрьме. В 1977 году Андрей Сахаров писал: "Я особо хочу обратить ваше внимание на то, что в СССР смертная казнь назначается за многие преступления, никак не связанные с покушением на человеческую жизнь. Многим памятно, например, дело Рокотова и Файбишенко, обвиненных в 1961 году в подпольной торговле драгоценностями и незаконных валютных операциях. Президиум Верховного Совета принял тогда закон, предусматривающий смертную казнь за крупные имущественные преступления, когда они уже были присуждены к тюремному заключению. Состоялся новый суд, и задним числом - что нарушает важнейший юридический принцип - их приговорили к смерти". Прочитано на симпозиуме, организованном Международной амнистией в декабре 1977 года. В 2013 году, через полвека после расстрела 1961 года, в Нью-Йорке (США) эмигрантами из бывшего СССР была основана компания Rokotov & Fainberg по производству джинсов. Линии моделей подразделяются по цифрам. Стартовая, классического пошива модель, носит номер 88, это номер статьи Уголовного кодекса РСФСР 1960 года “Нарушение правил о валютных операциях”. За три последних года правления Хрущева за экономические преступления было расстреляно около 5 тысяч человек. Эта статья была отменена лишь в 1994 году. #гетьвідмоскви #ніколизнову

Igor Aizenberg Новости из США. Воскресенье, 31 мая. * По всей стране прололжаются демонстрации, которые в особенности с наступлением темноты сменяются во многих городах актами вандализма, совершаемыми судя по многим признакам хорошо организованными людьми. В частности, комиссар департамента исполнения наказаний штата Миннесота Пол Шнелл заявил в воскресенье вечером в Миннеаполисе, что среди демонстрантов были замечены белые националисты, известные правоохранителям, которые выступают в качестве "агитаторов", разжигающих и провоцирующих толпу. - И в предыдущие дни было очевидно, что мирный протест, демонстрации, в которых участвует множество людей, следует отделять от действий вандалов, не имеющих отношения к демонстрантам. - Во многих городах введен комендатский час, но не везде он соблюдается. - В Вашингтоне многочисленная демонстрация проходила в непосредственной близости от Белого Дома. Вечером акты вандализма - поджоги, битье машин и витрин произошли и в столице. - Стало известно, что по крайней мере в пятницу вечером секретная служба, охраняющая президента, эвакуировала Трампа и его семью в бункер под Белым Домом, где они провели минимум час. - В Миннеаполисе днем едва не произошла большая трагедия. Водитель большой автоцистерны направил ее на большой скорости в толпу демонстрантов, двигавшуюся по шоссе. По счастливой случайности никто не пострадал. Водитель арестован без права освобождения под залог, ему предъявлены обвинения в умышленном нападении на людей. Водителем оказался 35-летний Богдан Вечирко, житель Миннесоты, работаювший в транспортной компании, из Огайо. Примечательно, что этот несостоявшийся террорист является сторонником Трампа - он переводил деньги в избирательные фонды Трампа и республиканской партии. Замечу для украинских друзей, что то, что он этнический украинец, в Америке вряд ли кого-то заинтересует. Преступник - он и есть преступник. Его происхождение не имеет при этом никакого значения. Скорее всего человек оказался жертвой пропаганды ненвисти, исходящей постоянно сверху и с того же телеканала Фокс. И отвечать за то, что неуравновешенные люди могут сотворить, наслушавшись и начитавшись этой прапоганды, должны те, кто этой пропагандой занимаются изо дня в день. * Президент молчит. Не находит нужным ничего сказать стране, как-то успокоить страсти. Как сообщаяет CNN со ссылкой на свои источники в белом Доме, в окружении Трампа имеются серьезные разногласия по поводу того, должен ли он выступить по ТВ и обратиться к американцам. Одни считают, что должен, другие, в том числе его зять и страрший советник Кушнер, считают, что не должен. - В Твиттере Трамп обвиняет в том, что просиходит в стране телеканалы CNN, MSNBC, газеты Нью-Йорк Таймс и Вашингтон Пост, "fake news", движение "антифа" (пригрозил, что объявит его террористической организацией) и "радикальных левых". - Джо Байден в интервью телеканалу CNN резко осудил Трампа за "непрезидентское поведение", за полное отсутствие лидерских качеств и способности вывести страну из тяжелого кризиса, в котором она оказалась, объединить людей. Байден заявил, что именно в этом, в объединениии людей, в том, чтобы страна вступила в диаог сама с собой, видит одну из главных своих задач. - В отдельном заявлении Джо Байден решительно осудил акты вандализма, заявив, что мирный протест против несправедивости законен и необходим, мирно протестовать - это поступать по-американски. Акты вандализма, поджоги - совершенно неприемлемы и должны быть осуждены. * Между тем пандемия коронавируса никуда не ушла. - Количество людей, у которых диагностировано заражение коронавирусом, превысило на 20:05 воскресенья по времени Восточного Побережья 1,797,400. Из них – 375,575 в штате Нью-Йорк. 160,445 заболевших в соседнем с Нью-Йорком штате Нью-Джерси. 120,582 больных - в Иллинойсе, 112,700 – в Калифорнии, 96,965 – в Массачусетсе. - Число выявленных за сутки новых больных в стране составило около 19,800 (примерно на 3,200 меньше, чем в течение предыдущих суток). - По состоянию на то же время 104,373 человека скончались от болезни с момента начала пандемии. Спасибо всем, кто прочитал. Берегите себя и своих близких. Берегите друг друга, помогайте друг другу. Здоровья всем.

Людмила Прокопович 10 год Корпорація "Рошен" - кондитерська компанія заснована Петром Порошенком в 1996 році. За короткий період вона досягла великих успіхів і зараз не шкодує грошей на благодійність. Перелічимо найбільші благодійні проекти солодкої корпорації 5-го президента: 1. В 2005 році "Рошен" встановила 80 спортивно-ігрових майданчиків в містах України. 2. 165 мільйонів гривень було витрачено на будівництво "Театру на Подолі" 3. 21 мільйон було вкладено у модернізацію Черкаського зоопарку. 4. 1 мільйон спонсорської допомоги надано дитячо-юнацькому ФК "Карпати" 5. 3 мільйони гривень було вручено Дитячому кардіоцентру МОЗ на відновлення обладнання. 6. 34 мільйони гривень допомоги було надано "ОХМАДИТу" 7. 35 мільйонів виділено на ремонт в Кременчуцькій дитячій лікарні. 8. Допомога постраждалим в АТО склала понад 12 мільйонів гривень. 9. На відновлення ЗСУ було витрачено 700 мільйонів. 10. 37 мільйонів гривень надали на будівництво житла військовим. 11. Понад 100 мільйонів гривень "Рошен" витратила на боротьбу з коронавірусом. Отже, за період свого існування, "Рошен" витратила понад МІЛЬЯРД гривень на благодійність в Україні. ЦЕ ВСЕ МАЕ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ! А що для України зробили компанії теперішнього президента? Відповідь - 0 . Олег Гриценюк

Олег Пономарь Почему Трамп разбудил Америку? И почему Трамп проиграл? Начнем издалека. Вы все знаете о событиях 1989 года на площади Тяньаньмэнь в Пекине, когда власти танками раздавили мирные протесты китайских студентов, требовавших свободы. Так вот, в интервью Playboy в 1990 г. Трамп комментировал эти события так: Власти прекратили это силой. Это показывает вам власть силы. США настолько слабыми воспринимаются в мире сейчас, что на нас можно плевать остальному миру. ‌И вот Трамп через 26 лет стал президентом и в угоду Путину вывел американские войска отовсюду, где мог. ‌Опустил США в глазах союзников до того, что ЮК, Канада, Германия отказываются участвовать в G-7 и тд. Но, как все диктаторы, Трамп думает, что о силе страны в мире судят по тому как жестко ты давишь свой народ (это то, что Путин требовал от Януковича и сегодня так же советует Трампу). И тогда Трамп заикнулся об участии армии в подавлении протестов и беспорядков. Но Трамп немного не знает и не понимает душу Америки (он всегда думал, что всё в Америке решают деньги, адвокаты и взятки). Вчера против Трампа выступил открыто экс Министр обороны США генерал Джеймс "Бешенный пес" Маттис (большой друг Украины, республиканец). Трамп набросился на него в Тви с оскорблениями, но посеял тем самым бОльшую волну. В поддержку Маттиса выступили уже около дюжины экс министров обороны и начальников штабов. Далее. Активно верующие (база Трампа). Поддержка Трампа среди белых евангелистов снизилась на 15% и среди белых католиков - на 27%. Про поддержку американцев цвета уже можно и не говорить. Последние опросы показывают, что Байден продолжает увеличивать свой отрыв по всей стране и в критически важных пурпурных штатах. И в конце. На субботу в Вашингтоне намечен миллионный марш протеста. Думаю, - это будет то, что Америка не видела очень давно. Думаю - это будут мурашки по коже от гордости за Америку. И прогноз хороший.

🌹🌷🌼Жоржини, бузок, гортензія, лаванда, конвалія, троянда... А ще смородина, ожина, суниця... Ірина Баланюк з Умані кілька років поспіль створює з холодної порцеляни квіти та ягоди. Виходять справжні шедеври, які майже неможливо відрізнити ві тих, що зростають на клумбах. "Зараз більше часу приділяю розбору квітів, їх будові. Якщо є можливість, пробую ліпити з натури — живої квітки. Завдяки майстер-класам від майстрів керамічної флористики та інформації, яку я по крихтах збираю з інтернету, прийшло розуміння як і чим тонувати квіти, щоб вони були максимально реалістичними", – ділиться деталями українка. За словами пані Ірини, холодна порцеляна – це різновидність полімерної глини. Єдина відмінність – її не потрібно запікати. Вона висихає на повітрі впродовж доби. Через зависоку ціну такої порцеляни жінка почала експериментувати і винайшла власний рецепт матеріалу, з якого робить таку красу. "За ці п’ять років її квіти перетворились із декоративних, у прекрасні, ідеальні і справжні", – каже вона. Виготовлення таких квітів – копітка робота. Спочатку треба виліпити квітку, листя. Подекуди на це іде тиждень. Потім виріб треба висушити і затонувати олійними фарбами. Далі – знову сушка і фінальне тонування. "Наприклад, у маків пелюсток лише чотири, а ось над майже сотнею тичинок доведеться посидіти пару днів. У цикламена інша історія — у них особливе і складне тонування листя, яке робить їх впізнаваними. А бузок… ви знаєте, скільки квіточок на невеличкій гілочці бузку? А їх потрібно не лише зліпити, а ще й затонувати, а потім зібрати. Також і лаванда. Поки що вона була найбільш трудомісткішою", – ділиться майстриня. Ірина Баланюк порівнює процес ліплення квітів з йогою чи медитацією, оскільки воно підіймати настрій, знімає стрес та відганяє погані думки. Серед найулюбленіших квітів пані Ірини – жоржини. Один такий букетик уманчанка навіть зробила для себе, аби радував. А вам подобається? За матеріалами УманьNews.City #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #ІринаБаланюк #квіти #холодна_порцеляна

#покивиспали Зібрали для вас ранковий дайджест новин, які ви могли пропустити: 🔹Новини ООС: ворог 12 разів обстріляв українські позиції, двоє військових поранені. 🔹Сьогодні в Україні святкують День журналіста. 🔹Петро Порошенко привітав журналістів: правда – єдина надійна зброя для протидії гібридній війні. 🔹Це важко заперечувати, бо це дивно і нерозумно: Білл Гейтс розповів чи "чіпуватиме" людей через вакцини. 🔹В Австралії виявили велику мережу педофілів. 🔹Принц Вільям попросив Гаррі повернутися до Великої Британії. Добрий ранок!

Viktor Khazan І ПРО ПУШКІНА Тиха украинская ночь. Прозрачно небо. Звёзды блещут. Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы. Луна спокойно с высоты Над Белой Церковью сияет И пышных гетманов сады И старый замок озаряет. Сьогодні виповнюється 219 років з дня народжнення Александра Сергеєвича Пушкіна. Він недарма вважається найвизначнішим, найавторітетнішим російським поетом. Адже його внесок в російську мову і літературу неможливо переоцінити. Але я хочу звернути увагу на інше. В наведених рядках з поеми "Полтава", дія якої відбувається на початку 17-го століття, йдеться про ніч в Україні. (Пробачимо поетові невірний нагоглос на "а", а не на "і" - так вже вийшло по ритму ямбовому). Тобто Україна тоді вже точно називалась Україною. А нинішня Росія стала називатися Росією лише через 100 з лишком років – з 22 жовтня 1721 року – за указом Петра І, перейменувавшого по своїй волі Велике Московське князівство, яке в Європі називали Тартарія або Московія (дивись карти), взявши на свій розсуд старовинну еллінську назву Русі – праукраїнської держави. І саме тому володарі Росії – і ординського, і німецького походження з фанатичною наполегливістю жадали втягти територію і народ України в свою імперію. Бо вважають це єдиною підставою називатися, власне, Росією. Відношусь до цього білш толерантно : Італійці ж не засмучуються , що румуни назвали свою країну ім'ям давнього Риму. Та втім румуни не претендують на територію Італії та інших країн, які складали Римську імперію, і не вважають громадян тих країн румунами.

Павло Бондаренко 29 березня 1933 року британський журналіст Ґарет Джоунс опублікував репортаж про Голодомор в Україні - знаменитий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «New York Evening Post» та "Манчестер Гардіан". Негайно його почали цькувати. Проти нього виступив сам Бернард Шоу, котрий перед тим їздив в СРСР, жер ікру в "Інтуристі", їздив на екскурсії, бенкетував з комуністичними бонзами, упиваючись вірменськими коньячками і ніякого Голодомору не помітив. Проти Джоунса виступили голова московського бюро газети "Нью-Йорк Таймс", лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті та американський кореспондент "Юнайтед Пресс" Юджин Лайонс. Причому обидва вони знали що Ґарет Джоунс правий. Але звинуватити Джоунса в брехні їх умовив заступник завідувача Відділом преси та інформації Народного Комісаріату Зовнішніх Справ Костянтин Уманський, котрий за принципом "ти мені - я тобі" оголосив, що ті, хто підтримає Ждоунса не отримають акредитацію для висвітлення судового процесу у «Справі Метро-Вік». І вони погодилися, тим паче, що халявна московська горілка та балики були такі смачні. Лайонс пізніше зізнався що його більшовики купили: "Ми визнали цього чортового Джонса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку". Це аби ви, друзі, знали чого вартують їхні знамениті "журналістські стандарти". Бо пізніше, під час Другої світової, журналістам США ба Британії було заборонено писати про Холокост і вони слухняно ту неофіційну заборону виконували. І на сьогодні теж практично нічого не змінилося. "Недрогенькі - це не українське породження". Таки у світі переважна більшість. А таких, як Ґарет Джоунс - одиниці і вони довго не живуть. Не прожив довго й він. Ґарет Джоунс був викрадений радянськими спецслужбами наприкінці липня 1935 року під час подорожі Внутрішньою Монголією і застрелений 12 серпня напередодні свого тридцятого дня народження. Лайонс дожив до 86 років, Дюранті - до 71... З Днем журналіста. З днем тих, хто є "цепними псами демократії", а не пещеними болонками на золотих ланцюжках.

Яка різниця між кобзою та бандурою? 🤔 Для більшості це тотожні речі, хоча насправді це два абсолютно різні інструменти. Кобза — це давній архаїчний інструмент. Вона практично зникла ще вкінці ХІХ століття, надовго залишивши за собою лише назву. Останнім виконавцем, який грав саме на кобзі, був Остап Вересай. Його інструмент з усією повнотою описав Микола Лисенко, а через сто років повернув до життя Микола Будник. Головна особливість кобзи – це притискання струн на грифі, як це роблять музиканти на скрипці, гітарі, лютні чи інших щипкових та смичкових інструментах. Тому кобзу ще іноді називають «козацькою лютнею», адже виникла вона і набула популярності приблизно в той самий час, як Європу підкорювала барокова лютня. Кобза має багато родичів: це «kopuz» в турків, «kopus» в хорватів, «koboz» в угорців, «kobuz» в азербайджанців, «cobza» в румунів, наприклад. Всі вони дуже різні між собою, але український варіант, певно, відрізняється найбільше, адже має на собі ще приструнки – бічні коротші струни на корпусі, які не притискаються. У Остапа Вересая їх було 6, на інших малюнках ця кількість коливається від 2 до 9, або ж їх взагалі немає. Натомість старосвітська бандура має таких приструнків дуже багато, в середньому до 20-ти. Така кількість струн відкинула потребу в їх притисканні до грифа, уподібнивши спосіб гри на бандурі швидше до арфи. Через таку особливу щипкову манеру гри двома руками з’явились гіпотези про походження бандури від давніх шоломовидних гусел. Але через візуальну і конструктивну подібність до кобзи, є вірогідність, що бандура – це видозмінена в середовищі сліпих виконавців та ж давня кобза, що зі значним збільшенням струн набула абсолютно нових рис та стала самостійним інструментом. Це може пояснити й спільне вживання «старої» та «нової» назви. Історія видозмін та еволюційний потенціал бандури в ХХ столітті слугує лише підтвердженням того, що це дуже гнучке явище, розвиток і адаптація якого ще триває. Кобза ж була повернута до життя зусиллями реконструкторів і є сьогодні пам’ятником старовинній культурі. 🎶 Тож, якщо перед вами інструмент, на якому дуже багато струн і який музикант тримає вертикально грифом вгору – це напевно буде бандура. Якщо ж струн не більше 12, а тримання інструменту й спосіб гри вам схожий на гітару – то перед вами швидше всього саме кобза! _______________ 🇺🇦 Почути давню кобзарську та лірницьку традиційну українську музику запрошуємо на Онлайн-фестиваль Кобзарська Трійця 2020. 🎥 Жива трансляція відбудеться 6 червня о 19:00 за посиланням >>> https://www.facebook.com/honcharmuseum/videos/284817089308078/ ❗️ Ставте помітку "нагадати", щоб не пропустити! _______________ 🎞 Ліворуч на фото Остап Вересай; Київ, кінець вересня 1873 р. Праворуч кобзар Степан Артемович Пасюга в старші роки свого життя; 1910 рік. Фото з фондової збірки НЦНК «Музей Івана Гончара». https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=3481919968504217&id=173813635981550

ВИБОРИ В США: БАЙДЕН СТАВ ОФІЦІЙНИМ КАНДИДАТОМ ВІД ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЇ Ексвіцепрезидент США Джо Байден офіційно став кандидатом на посаду президента від Демократичної партії, його попередньо підтримали 1995 делегатів. Про це повідомляє AP. Як пише видання, за попередніми підрахунками, Байден отримав 1995 голосів з 1991 необхідного. Інший кандидат Берні Сандерс, який раніше відмовився від президентських перегонів, отримав 1042 голосу. Таким чином Байден є єдиним кандидатом від Демократичної партії. "Для мене було честю боротися з однією з найталановитіших груп кандидатів, яких коли-небудь висувала Демократична партія, і я з гордістю можу сказати, що ми збираємося на ці вибори об'єднаної партією", - сказав Байден. Як відомо вибори президента США відбудуться в листопаді 2020 року. https://prm.ua/vibori-v-ssha-bayden-stav-ofitsiynim-kandidatom-vid-demokratichnoyi-partiyi/

2 июня 1962 г. советская власть расстреляла объявивших забастовку рабочих, которым нечем было кормить свои семьи, в г. Новочеркасске. Вспомните об этом, когда будут врать про то, как хорошо жилось рабочему человеку при советской власти.(Помните у Буркова: “И никогда коммунисты не представляли интересы рабочего класса. Никогда») Если вы встретите упоминание об этом событии, то будет написано «произошел Новочеркасский расстрел» - как бы сам собой произошел, подлежащее - «расстрел». Или «разыгралась чудовищная трагедия, подробности которой замалчивались ...” - опять трагедия (что сделала?) разыгралась, сама по себе. Обратите внимание, что о всех расправах и преступлениях советской власти, расстрелах и убийствах – без намека на виновных. Т.е. факт уже не скрыть, но то ли он украл, то ли у него украли. Весной 1962 в СССР на 30% выросли цены на молоко и мясо. (В газетах это событие преподнесли как «просьбу трудящихся» - у нас же трудящиеся регулярно просят родную власть ухудшить их невыносимо прекрасное положение). Для жителей Новочеркасска это совпало с понижением зарплат на электровозостроительном заводе, где трудилось больше половины городского населения. А условия труда на технически отсталом производстве были адские, в обмоточно-изоляционном цехе накануне отравились 200 человек (и ничего). Два известия: о росте цен и производственных норм, полученные рабочими завода в один день, поставили предприятие на грань забастовки. «На что нам жить? Чем кормить свои семьи?!», — с такими вопросами люди пришли к руководству завода 1 июня 1962 года. И как всегда в нашей истории, верхи (даже заводские) ответили хамством и наплевательством: директор завода ответил отчаявшимся работникам: «Нет денег на мясо? Жрите пирожки с ливером». Эти слова начальника еще больше разозлили людей, такого оскорбления рабочие стерпеть не смогли, и на НЭВЗ началась забастовка. Количество бастующих достигло 5 000 человек, они перекрыли железнодорожную магистраль, связывающую Юг России с центром, остановив пассажирский поезд Ростов-на-Дону — Саратов. На остановленном локомотиве кто-то написал: «Хрущёва — на мясо!». В Москву было доложено об «антисоветском мятеже» (у нас, когда люди требуют денег за свой труд, соблюдения законов и обещаний — это экстремизм). Было приказано «подавить сопротивление» (не установить причины, не рассмотреть требования, искать компромисс и т. д.) - подавить. Ну, это у нас умеют. На место прибыл бывший председатель КГБ СССР А. И. Шелепин. Маршал Р. Я. Малиновский отдал приказ при необходимости задействовать 18-ю танковую дивизию. (В Кенгире уже был опыт давить протестующих танками. Так что прежде, чем раздавить Пражскую весну в Чехословакии наши танкисты тренировались на своих. От имени которых они потом будут давить чехов). Пока рабочие митинговали перед заводоуправлением (ругаясь и кидая камни в пытавшегося зачитывать им решения партии директора), переодетая в гражданское группа спецназовцев и офицеров КГБ вывела запасным входом из здания блокированное руководство во главе с первым секретарём. (Когда говорят, что мы своих не бросаем, имеются в виду свои люди, а не все граждане, которых «бабы новых нарожают»:) «В ночь с первого на второе июня в город вошли танки и солдаты. Танки вошли в заводской двор и стали вытеснять ещё остающихся там людей...» Все важные объекты были взяты под военную охрану, из банка вывезены ценности, зачинщики арестованы (КГБ тайно снимало митингующих) Но рабочие отказывались работать «под дулом автоматов» - начался новый виток противостояния! «Совершенно секретно. Экз. № 1 ЦК КПСС …Движение по железной дороге 2 июня было прекращено. Под влиянием подстрекателей и провокаторов толпа, достав красные знамёна и портрет Ленина, в сопровождении детей и женщин направилась в город». Танки и БТРы пытались не пустить народ, перегородив мост — люди перешли реку вброд! Высокие московские чины, увидев приближающуюся толпу, сбежали из здания Горкома, приказав стрелять… Дальше вступил в дело генерал-майор Олешко с автоматчиками. Сколько погибло точно не известно до сих пор. «Очевидцы рассказывают, что после выстрелов посыпались, как груши, любопытные мальчишки, забравшиеся на деревья в скверике. Сидел среди ветвей и будущий генерал двенадцатилетний Саша Лебедь. Жил он на соседней улице Свердлова, которая теперь названа его именем, всего в квартале от горкома. Естественно, не мог не прибежать и не поглазеть. Он сам об этом потом рассказывал, когда приезжал в город во время персональной президентской кампании. О том, как после первых выстрелов кубарем скатился вниз, как каким-то чудом перемахнул через высоченный забор. Видел вроде бы и убитых малышей. Тому есть и другие косвенные подтверждения. Очевидцы вспоминают про рассыпанную обувь и белые детские панамки: они валялись по всей кроваво-грязной площади». Все тела погибших поздно ночью вывезли из города и похоронили в чужих могилах, на разных кладбищах Ростовской области. Ольга Ефремовна Артющенко, убитому сыну которой было 15 лет, рассказывает: «… Ну пришла я в милицию. В милиции сказали, нужно идтить в горсовет. Пришла в горсовет — там Сиротин, секретарь. Такой худой какой-то. Говорит: что ты хочешь? Говорю: да убили у меня мальчика, отдайте хоть тело. А он говорит, здесь никто не стрелял, никто никого не убивал… Молодой человек подошёл, забрал меня и рот мне закрывал… И до военных повёл. А там ничего не могут сказать. Говорят, ну придите завтра. Я и завтра ходила. И это… Сиротина побила. И меня отправили в нервное отделение. Там недалеко, в психдом» (Такая же судьба была у нескольких матерей, чьи дети погибли, когда самолет упал на детсад). И что вы думаете, город не успокоился! Народ снова стал собираться, требуя уже освободить арестованных, наказать виновных в расстреле!!! (Вот вам и бесконечное русское терпение) Вот только тогда из Москвы пообещали уступки в нормировании труда, а вину за расправу переложили на «хулиганствующих элементов». А под успокоительные обещания тихо шли аресты (ну, это у нас страя традиция). Потом прошел суд. Все, кто на фотографиях КГБ был в первых рядах митингов, были обвинены в попытке свержения советской власти, бандитизме и т. п. 7 из «зачинщиков» расстреляны (в 1996 полностью реабилитированы), 105 получили от 10 до 15 лет строгого режима. Со свидетелей взяты подписки о неразглашении. В 1992 было возбуждено уголовное дело против виновных в расстреле (всего 11 человек), но прекращено «в связи со смертью фигурантов». p.s. «Один, который не стрелял» Часто вспоминают Шапошникова, отказавшегося выполнять преступный приказ генерала армии Плиева (даже приказал подчинённым ему войскам сдать боеприпасы к стрелковому оружию, во избежание случайных жертв). Хорошо, когда кому-то хватает мужества не участвовать в преступлении (он поплатился за это карьерой, исключением из партии). Но… он отказался — выполнили другие. На сторону народа ни армия, ни милиция не перешли. «Я только сожалею о том, что не сумел по-настоящему бороться с этим злом. В схватке с произволом и самодурством у меня не хватило умения вести смертельнй бой» - напишет он в своем дневнике. А в 2015 с дома, где жил герой Советского союза М.К.Шапошников пропала мемориальная доска (повешенная в 1996) — недолгая у нас оттепель. А ведь и президент, бывший глава ведомства, виновного в расстреле мирных людех, когда-то возлагал цветы в Новочеркасске. https://rostov.aif.ru/incidents/details/novocherkasskiy_rasstrel_zhertvy_palachi_i_geroi_tragedii_1962_goda

Трудодні, як оплату праці у колгоспах, запровадили на початку 1930-х. Власне, трудодень — це один вихід на роботу, за що обліковець колгоспної контори записував «паличку». Кожен селянин мусив відробити 60—100 трудоднів на рік — залежно від регіону та рівня механізації колгоспу. Школярі, старші 12 років, мали обов’язкових 50 трудоднів. Хто не виконував, виганяли з колгоспу. Могли відібрати присадибну ділянку. Під час війни планку підняли до 150 трудоднів на рік. За невиконання карали виправними роботами. Селянська праця в колгоспах за трудодні була подібною до кріпацтво. Нерідко колгоспник отримував менший заробіток за трудодень, ніж норма хліба на одну людину в блокадному Ленінграді чи на одного ув'язненого радянських концтаборів. Гроші на трудодні почали давати з 1959 року. Трудодні скасували 1966 року.

Павло Бондаренко Павло Бондаренко А помнишь? Любителям СССР, особенно тем, кто в те времена не жил и наслушался про "вкусный пломбир". Знаете, что это? Это - первый советский бытовой кассетный видеомагнитофон «Электроника ВМ-12» на советском же телевизоре. Украден у японцев. Копия «Panasonic NV-2000». В СССР практически вся бытовая техника "тыренная". Но не в этом дело. СССР не был способен наладить производство даже стыренного. Этот "видак" производился только с 1982 года, когда в мире такие аппараты давно были почти в каждой семье. В СССР это жуткий дефицит. Его можно было "достать" (знаете, что такое в ССР "доставать"?) только благодаря крутейшему "блату". Знаете, что такое "блат" в СССР? Парень, который имел такую штуку, был тем, о котором говорили "все девки его". Особенно, если у него еще и кассеты с иноземными фильмами были. Кстати, о кассетах. По улицам советских городов ездили машины со специальным жутко сложным и дорогим оборудованием, которые выискивали по излучению видеомагнитофоны с запрещенными кассетами. И если обнаруживали того, кто смотрит идеологически вредные фильмы, начиналась "спецоперация". Оперативники КГБ выключали в доме электричество, а без него кассеты из видеомагнитофона не вынимались. Дальше чекистам оставалось зайти в нужную квартиру и повязать "преступника". Ни о какой санкции суда или даже прокурора, естественно, речи быть не могло - часто входную дверь просто выносили. За хранение кассеты с классикой мирового кинематографа "Последнее танго в Париже", «Девять с половиной недель» и т. п. давали реальный тюремный срок. "Ахкакуюстранупотеряли", правда?

Ці фрази відомі, мабуть, всім. Їх дуже часто вживають в повсякденній мові, навіть не підозрюючи, що зміст цих висловлювань з плином часу був спотворений. "Про мертвих або добре, або нічого…" Якщо бути точним, то давньогрецький поет і політик Хилон з Спарти, що жив в VI ст. до н. е., насправді сказав «Про мертвих або добре, або нічого, крім правди». "Вік живи вік учись" Цю фразу можна почути практично від кожного вчителя. Але при цьому мало хто знає, що в оригіналі вона звучала так «Вік живи – вік учись того, як слід жити», а автор цього вислову – Луцій Анней Сенека. "Мета виправдовує засоби" Авторство цієї фрази належить засновнику ордена єзуїтів Ігнатію Лойолу. В оригіналі вона звучить так «Якщо мета – порятунок душі, то мета виправдовує засоби». "Істина у вині" Знамените висловлювання Плінія Старшого «Істина у вині». Насправді, у фрази є продовження «а здоров’я у воді». В оригіналі «In vino veritas, in aqua sanitas». Джерело: vsviti.com.ua

Бессмертный барак: 2 июня 1962 года в городе Новочеркасске Ростовской области войсками была подавлена демонстрация протеста рабочих против повышения цен. Рабочие Новочеркасского электровозного завода вышли на демонстрацию после того, как накануне им было объявлено о снижении зарплаты на 30 процентов. Тогда же радио сообщило о повышении на 30 процентов цен на продукты. По пути к горкому КПСС демонстранты несли с собой плакаты, единственным “крамольным” лозунгом был “Хрущева - на колбасу!”. В итоге погибло 25 человек, 87 было ранено. Семеро участников волнений были расстреляны по приговору Верховного суда РСФСР, 114 человек осуждены. #гетьвідмоскви #ніколизнову

👏🌹Це –Наталка Ніколенко, і вона фантастично малює петриківський розпис! Втім є одна особливість – дівчина малює свої картини, тримаючи олівець зубами!!! Через важку патологію рук і ніг від дівчинки відразу після народження відмовилися батьки. Дитячий будинок, інтернат… півжиття лежачи… Нині Наталка живе у геріатричному пансіонаті Дніпра. Хвора на артогрипоз навіть не може довго сидіти – змушена пересуватися на невеличкій каталці з коліщатами. "Я з самого раннього дитинства знала, що буду малювати. Можливо, ще й тому, що розуміла, що нічого іншого я не зможу. До того ж було і прагнення до малювання", – ділиться художниця. А вперше Наталка стала малювати в інтернаті. Відкрили гурток, де дітей вчили користуватися фарбами. "Особливої складності для мене на той момент робота з пензлем вже не становила. І я навіть помітила – якщо довго пишеш, починають зуби боліти, а якщо малюєш, то ні", – розповідає героїня. Далі вона займалася з професійним художником, дуже прагнула вчитися в техінкумі, але через обмеженість у пересуванні відкинула цю ідею. І тоді на допомогу прийшов інтернет. Попри те, що у неї немає художньої освіти, у дівчини прекрасне почуття кольору і фактури. Щоразу Наталка використовує різні елементи та кольори, але правил петриківського розпису не дотримується. "Якщо мені хочеться малювати, я беру полотно і просто починаю водити по ньому пензлем з фарбами. Спочатку навіть незрозуміло, що виходить, малюнок сам народжується… Я люблю свободу, розумієте? У творчості теж повинна бути свобода. У петриківському розпису теж є свої нюанси і треба дотримуватися правил. А я малюю тільки те, що хочу", – ділиться художниця. Петриківським розписом оздоблює і дерев'яні дощечки. Мріє, аби її роботи почали приносити стабільний дохід і вона могла б фінансово не залежати від близьких людей і держави. "Я малюю своє майбутнє. Вірю, що в цьому житті немає нічого неможливого. Дуже хочу себе реалізувати, бути комусь корисною", – каже дівчина. Посилання на її сторінку https://www.facebook.com/nataliya.nikolenko.9 До слова, у 2006 році Наталку номінували на премію "Гордість країни". Дівчина стала переможницею у номінації "Сила духу". #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #художниця #НаталкаНіколенко #петриківка #малює_зубами

Олег Пономарь ⚡️ Новое дно, пробитое Трампом. Далеко не последнее. Не удивляйтесь, не пугайтесь. Вчера Трамп предложил назвать три военные базы в США именами трех генералов, которые воевали на стороне Юга в гражданской войне. Еще раз. Именами лузеров, которые проиграли. Лузеров, которые воевали за сохранение рабства, против Севера (который воевал за Соединенные штаты, за капитализм и прогресс). То есть, Маккейн, который воевал за Америку, был для Трампа (который откосил от армии с липовой справкой) лузером потому что попал в плен (с поломанными конечностями). А эти - герои? То есть, Трамп и далее раскалывает страну. Трамп и далее натравливает часть Америки на другую. Трамп и далее провоцирует новую гражданскую войну. Что вам сказать? Наверное, перед тем как Америка очистится и переродится, должна подняться вся пена и нечисть. И Трамп это делает. Но цена этому очищению может быть огромная. В ответ на действия в Трампа в Америке начался свой ленинопад и люди требуют либо сносят памятники тех "героев" гражданской войны, которые воевали за сохранение рабства, за Юг. Началась кампания по запрету флага конфедералов, как символа рабства и расизма. Так, например, уже вчера администрация гонок NASCAR запретила официально этот флаг на всех своих соревнованиях (на трибунах и тд). Два года назад я писал, что Трамп - не республиканец. Так как преступники и люди без грамма морали не имеют партийной принадлежности. Сегодня я уверен, что он - не американец. ................................... Хорошего дня всем💟

🌿Ужгород – не лише сакурова столиця Закарпаття. Тут ще зростає найдовша липова алея в Європі! Її протяжність – 2 км 200 метрів!!! Алею, що простяглася вздовж набережної річки Уж, заклали у 1928 році чехословацькі біологи. Загалом тут висадили 300 дерев різних сортів – кримські, американські, канадські, широколисті. Липи не лише прикрасили новий мікрорайон, а й зміцнили своїм корінням набережну для захисту від паводків. Алея належить до природно-заповідного фонду України і є ботанічною пам’яткою. Починається від колишнього Губерніума, де сьогодні розміщується лінгвістична гімназія. Далі тягнеться уздовж берега річки за двома набережними – Незалежності і Студентською. Кожен сорт цвіте близько двох тижнів, фактично один за одним. Тому солодкі квіткові запахи відчутні в Ужгороді до середини літа. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Ужгород #липа #алея

💮Лавандовому полю бути! Ми вже розповідали про унікальне місце під Києвом, у селі Копилів, де цієї весни відкрили Добропарк. Лише уявіть, розмір першої черги парку, де висадили тисячі дерев і квітів, – 400 футбольних полів!!! Це справжній рай для любителів природи! Над створення дендропарку працювали півтора року! Обіцяють, що тут зростатимуть понад 1 млн квітів!!! І свої обіцянки виконують! Нині тут висаджують 25 тисяч кущів лаванди. І вже наступного року хвилясті лінії перетворяться у лавандові річки... "І зовсім скоро ця сонячна галявина стане місцем естетичної насолоди, купи гарних фото, дихальної терапії, спокою та єднання з прекрасним від раннього літа, до самої осені", – зазначили садівники. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #лаванда #Добропарк🌫️

🏵️Рівненська "Ісландія", українська "Венеція", миколаївська "маленька Швейцарія"… Скільки таких локацій в Україні? І чому ми постійно порівнюємо їх із закордонними відповідниками? Чому неможна просто називати їх #своїми_іменами. На Рівненщині запустили флешмоб, який передбачає промоцію туристичних, культурних та історичних об’єктів області завдяки їхнім автентичним назвам. "Наша мета зберегти українську автентику", – закликають автори ідеї. Першим об’єктом для флешмобу обрали унікальну пам'ятку історії та археології Рівненщині Білівське городище. Зелені пагорби вже набули шаленої популярності завдяки своїй красі. "Білів – медитативний і пахне травами. Пагорби різних відтінків зелені, вид на річку, селище та церкву, особлива атмосфера – вітру, свободи та спокою", – діляться у соцмережах місцеві жителі. Це давньоруське городище, що розташоване за 2 км на північ від Пересопниці, на мисі правого берега річки Стубла. Городище є залишками укріплення, яке звели ще у VІІ–VІІІ століттях. Пізніше укріплення стало адміністративним центром для навколишніх територій. Наприкінці ХІХ століття тут проводили розкопки. Археологи знайшли кілька сотень курганів! Знайдені керамічні, металеві вироби, знаряддя праці, зброю та прикраси передали до Національного музею історії України в Києві. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Рівненщина #Білів #городище #Ісландія #флешмоб

💮Ви колись бачили безкрайні сині поля льону? Приїжджайте на Сумщину, де поблизу Глухова вирощують цю культуру у промислових масштабах. Тут зростає найбільше у світі поле льону площею 320 га! Вирощує льон компанія "Лінен оф Десна". З глухівської сировини виготовляють 100% лляне полотно. А ще поруч із полем щороку проводять фестиваль льону і конопель "Льон-фест". Сюди приїжджають сотні українців, аби побачити неймовірне красиве квіткове море. Гостей частують фіто-чаями із самоварів, випічкою із конопель та льону, також тут відбувається показ колекцій одягу з глухівського льону з ручною вишивкою, конкурс краси… До слова, в перекладі з латинської "льон" означає найкорисніший. У цій рослині в хід іде все: із стебел готують тканину, з насіння – лляне масло, що бореться з величезною кількістю захворювань. А ще кажуть, що квіти льону розцвітають на світанку, а до обіду вже в’януть, і що кожна квітка живе лише кілька годин, даруючи світові свою недовготривалу красу… #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Глухів #льон

🍒Наприкінці липня буде завершено реєстрацію ягоди з історичним географічним походженням "мелітопольська черешня". 🍒 Відтоді соковитий символ Мелітополя стане першою українською ягодою, що отримає реєстрацію як географічне зазначення і матиме право на визнання в ЄС. Круто! Мелітопольська черешня відома ще з ХІХ століття. Її вирощують навколо Мелітополя на обох берегах річки Молочна. Плоди збирають вручну. Вони ароматні та дуже смачні. Перші саджанці черешні привіз у степи Приазов'я відомий землевласник Луї Анрі Філібер. Дерева висадили у північній частині міста, на територіях, що відомі, як "Дача Філібера". Саджанці прижилися на унікальних піщаних ґрунтах і почали давати добрий врожай. А ще ягоди відрізнялися особливим смаком, який більше практично ніде не формується. Чому так? Все завдяки ґрунтам північної частини Мелітополя. Що було далі? Мелітопольську черешню почали експортувати за кордон. У Парижі навіть працював спеціалізований магазин з продажу української ягоди. Нині мелітопольську черешню продають по всій Україні. Її люблять за соковитість, вдале поєднання солодкого та кислого смаків і, звісно, за красу. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #черешня #Мелітополь

Олександр Палій ЩО ТАКЕ МОКСЕЛЬ І ЧОМУ ПРЕДКИ МОСКОВИТІВ РАЗОМ З МОНГОЛО-ТАТАРАМИ НАПАДАЛИ НА РУСЬ Російська імперія довго ховала секрет свого походження в найпотаємніші куточки, то ж не диво, що й українці часто плутаються. Називати предків московитів мокселлю - це лише частина правди. Насправді моксель (мокша) - фіно-угорський народ, який здавна населяв левову частину Залісся, значно більшу, ніж нині населяє мокша, однак поступово розчинився в московитах. Нині мокшу в Росії вважають частиною мордви, їх лишилося заледве 300 тисяч. Хоча територія розселення мокші в давнину справді становила ледь не половину Залісся, ядром російської держави і відповідно російського етносу став інший фіно-угорський народ - меря. Саме меря здавна заселяла територію Москви, і, що не менш важливо, суцільно заселяла перше державне утворення предків росіян - Володимиро-Суздальське князівство - яке акуратно вкладається в кордони племені меря. По-суті це було мерянське князівство зі слов'янською княжою династією. На відміну від мокші, меря до 17 століття вщент зникла, поступово назвавшися московитами. Тому, Росія постала як результат конвергенції різних фіно-угорських племен, але найбільший внесок в утворення росіян внесла саме меря. В Росії не дуже любили згадувати, що предки росіян - мокша - під проводом свого князя (каназора) Пуреша разом з ханом Батиєм видиралися на стіни Києва і пустошили Європу (https://ru.wikipedia.org/wiki/Пуреш). В середньовічній історії є кілька згадок про моксель. Вони дуже короткі. Ось головні з них. Гійом де РУБРУК, посланець французького короля Луї IX до монголів. «Звіт брата Вільгельма Рубрука про його поїздку на схід в роках 1253 до 1255»: "На півночі є величезні ліси, в яких живуть два людські роди, а саме: моксель, які не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст вони не мають, а живуть в маленьких хатках у лісах. Їхній володар і більша частина люду були вбиті в Германії. Татари вели їх разом з собою до вторгнення в Германію, і моксель прихильно ставляться до германців, бо сподіваються, що з їхньою допомогою ще звільняться від рабства татар. Якщо до них прибуде купець, то той, у кого він вперше зупиниться, повинен піклуватися про гостя весь час, поки той бажатиме пробути у нього в гостях. Коли хто спить з дружиною іншого, той не журиться через це, якщо не побачить на власні очі; тому вони не ревниві". Роджер БЕКОН, англійський філософ, «Великий твір», 1266–68 рр.: "Більш віддалений від півночі народ, що живе відразу за річкою Танаїс (Дон), зветься моксель, він підпорядковується татарам. І вони — язичники, які живуть зовсім без закону, міст у них немає, але є хатини у лісах. Володар їхній і більшість населення були вбиті в Польщі поляками, алеманами (німцями) і богемами (чехами). Адже татари повели їх на війну з поляками. А вони багато в чому підтримують поляків і алеманів, бо сподіваються звільнитися з їхньою допомогою від татарського рабства". P.S. Моксель і Москва теоретично можуть походити від спільного фінського кореня "моск" - вологий, потік, але однозначно це навряд чи можна стверджувати.

Случай в банке. Стою в очереди. Заходит женщина лет пятидесяти европейской национальности и спрашивает:- кто крайний? Говорю: -МЕН! Она снова спрашивает. Снова говорю - МЕН! Тут она вроде поняла что это я крайний и обращаясь ко мне говорит: - а что не можете ответить на русском? Отвечаю:- могу, но решил ответить на казахском. Она: -вы националист? Говорю - да! Она: - из за таких как вы сейчас люди гибнут на Украине. Спрашиваю:- вы уверены? Она:- да, абсолютно. Значит, говорю, из за таких как я войны, а вы носитель добра? Она:- да, я за мир. Я - "В данный момент что вы сделали что бы у вас со мной не было конфликта?" Она: - я вам обьясняю что национализм это плохо. Спрашиваю: - а вы интернационалист? Она:- да. Значит вы уважаете все народы? Она:-конечно! Хорошо говорю, а вы читали Мухтар Ауезова, Мухтар Шаханова, Абая Кунанбаева или другого казахского писателя? Она:- нет не читала, а при чем тут это? Спрашиваю: - читали ли вы Украинских писателей? Она :- нет не читала. Я:- Хоть знаете кто такой Тарас Шевченко? или вы кроме Бандеры никого не знаете? Она: - вы наверное точно фашист. Я засмеялся и говорю что знаю и читал практический всех русский писателей. С уважением отношусь ко всем национальностям. Даже к вам, к человеку, которая живя в Казахстане не только не уважительно относится к языку собеседника, но и не уважительно относится к государственному языку. Кто после этого националист а кто интернационалист? Вы не мира и дружбы хотите, вы хотите что бы другие хотели дружбы и мира с вами. Если бы у вас была хоть капелька интернационализма, то вы бы за свою не короткую жизнь выучили хотя бы пару несложных слов своих соседей, своих сограждан, своих коллег, своей страны в конце концов, поэтому снимите маску лицемерия, и хотя бы не говорите другим как им разговаривать и кем им быть.. Еділ Мәкен

Ужгopoдcькa poдинa poмiв, якa нaзвaлa cвoю дитину Зeлeнcьким, зaпpoшує пpeзидeнтa Укpaїни cтaти їхнiм кумoм.  Дьoпйoш Зeлeнcький Євгeнoвич – тaк звaти тpимicячнoгo мaлюкa. Вiн живe нa oкpaїнi Ужгopoдa у тaбopi poмiв.  Мaмa Дьoпйoшa Зeлeнcькoгo Мaгдaлинa фaнaтiє вiд шocтoгo пpeзидeнтa, пepeдивилacь уci фiльми тa пpoгpaми зa йoгo учacтi – тoму нa йoгo чecть нaзвaлa cинa.  “Мeнi зaвжди пoдoбaвcя Зeлeнcький, нaвiть кoли нe був пpeзидeнтoм. Вci йoгo кiнo, шoу – вce дивилacя. Кoли питaють, чoму тaк нaзвaлa, кaжу: oт тaк хoтiлa i вce.”  Хoч iм’я i нe звичнe, aлe пpoблeм iз peєcтpaцiєю нe булo. Cвiдoцтвo пpo нapoджeння oфopмили лeгкo. Пoки щo мaлюкa нe хpecтили – чeкaють зaвepшeння кapaнтину. Хpecним бaтькoм зaпpoшують cтaти caмoгo Вoлoдимиpa Зeлeнcькoгo.  “Ми хoчeмo пoкликaти йoгo, aби вiн був хpecним бaтькoм. Cпoдiвaємocя, щo пpиїдe. Aлe ми чули, щo зaхвopiлa йoгo жiнкa. Ми уci бaжaємo їй oдужaти швидшe!”  A в cуciдньoму тaбopi живe дитинa нa iм’я Янукoвич. 11 poкiв тoму нapoдивcя хлoпчик, якoгo нaзвaли нa чecть пpeзидeнтa, який згoдoм втiк дo Pocтoвa.  ‌“Щo будe кoли Янукoвич зуcтpiнeтьcя iз Зeлeнcьким? A щo мoжe бути? Тoчнo будуть гpaтиcя, будуть гpaти в кapти”, – cкaзaлa мaмa хлoпчикa нa iм’я Зeлeнcький.

Кот-поводырь Встречал я пару раз этого человека в тёмных очках на улице, с огромным рыжим котом на поводке. Но вот как-то не приходило мне в голову подойти. Не приходило, пока, что называется, не столкнулся нос к носу. А столкнувшись, я увидел, что он слепой и идёт с палочкой для слепых, вот только... Только вёл его совсем не сенбернар или другой пёс. А вёл его на поводке кот невероятных размеров. Нет, кот был не мейн-кун. Просто дворовая порода, от сочетания обстоятельств получившаяся размером в полсобаки. Раскрыв рот, я, как привязанный, пошел за ними. И идя в паре метров сзади, был свидетелем как кот, подойдя к переходу и остановившись, требовательно мяукнул. Его человек послушно остановился, и кот, подождав пока проедут все машины, опять издал особый мяв, после чего они пошли. «Нет, но это же совершенно невозможно», — объяснял я себе и шел за ними, всё больше и больше убеждаясь в том, что невозможное иногда сбывается. Метров через сто мужчина остановился и, повернувшись ко мне, сказал: — Вы идёте за мной уже давно, может присядем и поговорим? Я смутился, и, извинившись за свою настойчивость, присел рядом с ним, и он рассказал мне такую историю. Много лет назад попал он в аварию и получил удар по голове. Вроде всё ничего, но зрение начало очень быстро падать. Члены семьи отвели его к врачу, и тот после обследования сообщил неутешительный диагноз. Короче говоря, пока он ещё не ослеп полностью, стали к нему водить собак-поводырей. Но ни одна собака дома больше трёх дней не задерживалась. И не то, чтобы кот, живший у него к тому времени три года, нападал на них. Нет, он просто устраивал истерики, то есть орал так, что несчастные псы забирались в конце концов под кровать и отказывались вылезать оттуда. Так они и менялись, пока тренер и родственники не поставили ультиматум. Видя, что дело плохо, мужчина посадил кота рядом с собой и объяснил, что так не пойдёт, и если он думает, что сможет сам водить по улицам своего человека, и в собаке они не нуждаются, то придётся это доказать, а иначе он пойдёт к его сестре, потому что другого выхода нет. Мужчина в очках улыбнулся и, помолчав, продолжил: — Я одел на Дюа поводок, значительно доработав его, и мы пошли на улицу. Подходя к каждому препятствию или дороге, магазину, я подробно объяснял коту, что от него требуется. Все смеялись надо мной, да и я сам не верил, но... Но через неделю Дюа абсолютно точно повторил всё, что я ему объяснял. Мало того, входя в автобус он требовательно орёт, и люди вскакивают, поражённые такой картиной. Мы стали местной достопримечательностью. — Вот только одного я не могу изменить, — мужчина улыбнулся и погладил своего кота, забравшегося на скамейку и севшего рядом, — он, знаете ли, всегда идёт к одному магазину и ждёт свои боевые сто грамм — краковскую колбасу. И хоть ты тресни, но изменить это нельзя. Сперва мне продавали её, но потом, когда продавцы и хозяин поняли в чем дело, они стали выносить колбаску на тарелочке и класть перед моим красавцем, — и он, наклонившись, чмокнул кота в макушку. Потом он встал и пригласил меня пройти с ним к нему домой, обещая один сюрприз. Поднявшись на лифте, и убедившись в том, что кот совершенно точно может подвести и сообщить своему человеку о любом препятствии, я в полном раздумье оказался перед дверью его квартиры. А когда он её открыл, я застыл на пороге. С той стороны сидела абсолютная копия Дюа. — Это его сын, — объяснил человек, — Можете мне не поверить, но он учит его за мной ухаживать. И сказав «за мной», он вышел теперь уже с двумя котами. Кошачий сын шел абсолютно рядом со своим папочкой и смотрел на того во все глаза. Он повторял абсолютно всё, что делал Дюа, и даже звуки издавал такие же самые. Напоследок, прощаясь с мужчиной в тёмных очках, я всё не решался задать один тяжелый вопрос. Он, почувствовав это, сказал сам: — Не волнуйтесь, семья у меня большая и хорошая. И если что со мной, то они заберут этих двух красавцев, — и он, наклонившись, погладил двух огромных котов, папу с сыном, прижавшихся к его ногам. — Мы с ними ведь одна семья — я и мои коты, — пояснил он мне. — Они для меня стали самыми близкими существами на свете. Они не только мои глаза, но и моё второе я. И тут я протянул ему руку на прощание, и вдруг понял, что совершил неловкость. «Ох, дурак! — подумал я. — Он же не видит моей руки», — и, покраснев, уже начал убирать её. Но тут Дюа вдруг издал какой-то дребезжащий звук, и слепой мужчина, протянув вперёд руку, нашел мою и, пожав её крепко, повернулся и пошел по своим делам. А впереди шел кот. И люди расступались, и оглядывались на эту пару. Потому что, кот-поводырь — это, я вам скажу, нечто совершенно невероятное. /Олег Бондаренко. Фото https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=739020903510185&id=100022068459812

"Советская космонавтика – комедия ужасов"... Михаил Верещагин: Из записей космонавта Алексея Леонова... Космонавт, впервые в истории человечества выбравшийся в открытый космос, не смог влезть обратно. Он вольно парил на конце 5-метровой веревки над планетой, а вот когда пришла пора возвращаться — выяснилось, что скафандр разбух и никак не пролезает в шлюз. Чтобы забраться туда, ему пришлось стравить давление в скафандре до 0,27 земного — такое бывает где-то в трех километрах над Эверестом. Чудо, но он не потерял при этом сознание. Но теперь его не пускал второй шлюз. Влезть в него удалось, только грубо нарушив инструкцию — вперед головой, а не ногами. Едва отдышался, пришла новость — автоматическая система возвращения на Землю сломана. Снова впервые в истории человечества корабль пришлось возвращать на планету вручную. И тут вышла незадача: на новом корабле Восход — 2 единственное окно иллюминатора смотрело вбок. В нем были видны только звезды. Запустишь двигатель не так — вместо возвращения улетишь еще дальше и останешься там навечно. Космонавты отчаянно ползали по кабине, вглядывались с разных углов в злосчастный иллюминатор, прикидывали по памяти, где Большая Медведица, а где Земля, и наконец стартанули двигатель. Уже наверно смешно звучит, но снова впервые в истории человечества они занимали свои места при работающем двигателе ракеты, ускорение которой норовит превратить в лепешку. Для них оставалось загадкой, куда она их унесет. Спуск они мало помнят. Очнулись, выбрались. Вокруг сугробы по пояс. Холодно — минус 30. На корабле была масса средств спасения — рыболовные крючки, средство для отпугивания акул, единственный пистолет ТТ, и так далее. А вот от холода не подумали. Космонавты сняли скафандры, вылили из них литров по пять пота каждый, голыми развели костер, тщательно закутались и стали ждать, периодически настукивая морзянку — SOS. Текст разнообразить не стали — Оша что собственно писать на всю планету? Мы советские космонавты, находимся хрен знает где, нам плохо... Сигнал этот экранировали елки. Космонавты догадывались, перемещались по сугробам. В конце концов, SOS поймали в Бонне. Немцы сообщили в Кремль. Наши не поверили. А в это время — единственное, что Центр управления полетами знал о пропавших космонавтах, это то, что они приземлились где-то в России. Сотни вертолетов были подняты в воздух и прочесывали окрестности. В это время по телику сообщалось, что космонавты благополучно приземлились и отдыхают в санатории. Пауза между этим сообщением и появлением на экране самих космонавтов явно затягивалась. Не выдержав, Брежнев позвонил Королеву и спросил, какого черта. Королев зло ответил: «Мое дело запускать космонавтов, Ваше — извещать. Вы поторопились, не я». Наконец один из вертолетов засек костер и двух несчастных космонавтов возле него. Но сесть там было невозможно. Пехом отправилась группа лыжников для расчистки площадки топорами. А с неба посыпались подарки — теплая одежда и ящики коньяка. Одежда вся висла на деревьях, коньяк разбивался. Космонавты увертывались и мрачно матерились… P.S. В 84-м году несколько месяцев прожил на Мосфильмовской на одной лестничной площадке с Леоновым. Пару раз прокатился с ним в лифте. Запомнился как добродушный и вежливый "попутчик". Его младшая дочь - Оксана (родилась уже после полёта - в 1967 году) - ВИИЯКовка, окончила наш Военный институт иностранных языков, живёт с мужем в Лос-Анджелесе, занимается видео и кинопрокатом.

🕊А ви знали, що звичайна горлиця під час міграції долає до 700 км за один політ? При цьому, летить птах лише вночі зі швидкістю близько 60 км/год. Про це дослідники дізналися не так давно. Завдяки Титану — горлиці звичайній, яку помітили супутниковим передавачем у Великобританії 2014 року. Українське товариство охорони птахів назвало горлицю звичайну пташиним символом 2020 року в Україні. Близьким родичем горлиці звичайної є осідла горлиця садова, яку ми знаємо завдяки своєму "угуканню". А от цьогорічний символ – перелітний птах. З’являється на гніздуванні наприкінці квітня – на початку травня, а вже наприкінці літа відлітає зимувати в Східну Африку. Там, де мешкає горлиця, її можна чути ціле літо. У неї ніжна, заколисуюча пісня, яку птах подає, сидячи в рослинному покриві. Останніми роками пісню горлиці чути все рідше — вид зникає майже по всій Європі. Все через полювання в міграційний період у країнах Середземномор’я, посухи в Африці, інтенсивне сільське господарство… За оцінками орнітологів, європейська популяція горлиці звичайної з 1980-х років скоротилася на 62%. Торік птахом року був грак, у 2018 – припутень. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #горлиця #птах_року

НАРОД І ДОКАЗИ У 1929 році Сталін оголосив про "Великий передел". Це був план перетворення СРСР із регіональної імперії в глобальну. Кожній галузі "народного господарства" було поставлене питання: "Що ви зможете зробити для світового панування диктатури пролетаріату?". Усією країною покотилися збори "трудових колективів", де рапортували про те, що буде зроблено кожні п'ять років. Всесоюзний інститут прикладної ботаніки і нових культур. Збори. Партійні активісти вимагають підтримати ініціативу дорогого товариша Сталіна і до кінця п'ятирічки вивести нові сорти, які завалять країну шаленими урожаями. М.І. Вавілов вийшов на трибуну і каже: "Стопе чуваки. Неможливо за п'ять років вивести сорт із такими властивостями". Після нього на трибуну піднімається молодий активіст Т.Д.Лисенко. Простий чувак із простого наріду. Російська і рання радянська інтелігенція мала глибоке почуття провини щодо "зубожілих" і "знедолених" жертв старої влади. Тому Вавілов усяк підтримував безграмотного, але ініціативного парубка. А той вийшов і давай валити по своєму благодійнику, звинувачуючи в саботажі. Він казав: "Чуваки і чувіхи. Та ми до кінця п'ятирічки завалимо не лише країну хлібом, а й увесь світ". Його питають: "Як?" Він із впевненістю характерною для яскравих представників охлосу: "Ми виведемо гіллясту пшеницю". Його висміяли, тому що кожен хто на першому курсі вишу вчив ботаніку, знав що це маячня. Той, хто вчився на заочному в сільхозі - не завжди. Однак, про Лисенка написали в газеті "Правда" і тому його чекала дорога в велику науку. Дарма вчені насміхалися із безграмотних і популярних активістів. Ответка прилетіла незабаром. Почалися переслідування генетиків (вайсманістів-морганістів). Я вам до цієї історії хочу надати лише одну ілюстрацію. Вона дуже важлива для нашого часу. Особливо, для тих хто говорить, що наша криза через відсутність комунікації з простим нарідом. Приїжджає партійна комісія до генетиків. - Усі ці "гени", "хромосоми", "мутації" - ворожі фейки. Вчені заперечують. - Які фейки, коли ми їх бачимо в мікроскопи і перевіряємо експериментами. - А покажіть. Посилання скинь. Підводять партійну комісію до мікроскопа. Ті заглядають в окуляр: - А я тут нічого не бачу, - говорить перший. - Лайк. - Лайк. - Лайк. - Репост. - Репост... До речі, дрозофіли, в яких можна було добре роздивитися хромосоми, потрапили під заборону. Якщо в тебе знайшли пробірку із ними, то можна було отримати "десять років без права переписки". Оцей і тисячі подібних прикладів, вказують на те, що простому наріду до дистального кінця травної системи усі ваші факти і логіка. Якщо він у щось вірить, а ще ця віра заснована на страхах чи обіцянках халяви, то йому хоч кілок на голові теши. #читаємо_вголос Автор: Іван Хомяк

Коли руйнують кургани, то наче виривають сторінки з літопису… На щастя в Україні є активісти, які беруть ці мовчазні історичні пам’ятки під свій захист. Знайомтеся, Гріандр Тарновски – один із найвідоміших українців, який бореться за збереження тисячолітніх курганів. Справжнє ім’я дослідника – Олександр Кликавка. Він представляє всеукраїнське об'єднання Хранителі Курганів. Рух об’єднує десятки активістів із різних регіонів та десятки курганів, які перебувають під захистом дослідників. Також він є ініціатором відновлення п’яти курганів на Чернігівщині. Вперше Олександр познайомився з курганами у дитинстві, коли проводив у бабусі канікули. "Моє перше знайомство з курганами в Безводівці відбулося тоді, коли ми їхали підводою шляхом від села Ступаківка до міста Ічня. Обабіч дороги далеко в полях було добре видно давні могили, а зовсім поруч із дорогою височів курган Осичиха. Бабуся розповідала, що це могила козацького полковника, а насипали її козаки шапками. Як виявилося згодом, ця версія була лише спробою місцевих жителів пояснити походження великого земляного насипу", – пригадує дослідник. Друга зустріч з курганами Безводівки відбулася за 20 років, коли Олександр натрапив на мапу середини XIX сторіччя, на якій були позначені відомі з дитинства кургани. "Мене вразили дві речі: позначок на мапі було значно більше, ніж курганів зараз у полях, а ще позначки були розміщені так, що складалося враження наявності логіки або архітектурного проєкту, який поєднує їх у єдиний комплекс", – пояснив він. За словами Олександра, курганам у Безводівці понад 4 тисячі років. Лише уявіть?! Вони є "однолітками" пірамід Єгипту та обсерваторії Стоунхендж у Британії!!! Втім, це не просто кургани. Вони є прадавнім астрономічним комплексом. "У відстанях між курганами та їх розміщенні відносно центра комплексу закладено математичні пропорції та астрономічні величини, що за своїм значенням і складністю прирівнюються до знань прадавнього Єгипту та Вавилону. Комплекс дає змогу визначати астрономічні події рівнодення, сонцестояння та 19-річний цикл Місяця", – зазначив фахівець і додав, що на території курганного комплексу "Безводівка" в Ічнянському районі Чернігівщини вони відновили межі п'яти розораних аграріями курганів. "П'ять історичних пам'яток повернуто українському народу", – розповів дослідник і зазначив, що хранителі курганів проводять інформаційну роботу з аграріями і пояснюють їм важливість курганів, їх значення та необхідність захисту. Відтак кургани засіяли травою, оборали колією, а деякі обсадили деревами. Наступний крок – реставрація пам’яток – досипання землі та відновлення до рівня, описаного в документах XIX сторіччя. Більше інформації за посиланням http://www.bezvodovka.com/index.html #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #курган #Чернігівщина #ГріандрТарновски

Дмитрий Чекалкин #ЧеловеческийФактор Чести золото не купит. Честный чести не уступит. Честь нужна ему, как свет. Рад продать её бесчестный… Но, как всякому известно, У бесчестных чести нет. На соревнованиях по бегу спортсмен Абель Мутай, представляющий Кению, остановился всего в нескольких метрах от финишной черты, подумав, что завершил гонку. Испанский спортсмен Иван Фернандес находился прямо позади него и, поняв, что происходит, начал кричать кенийцу, чтобы тот продолжил бежать, но Мутай не понимал по-испански. Тогда спортсмен из Испании буквально дотолкал его до победы. - Зачем ты это сделал? - спросил журналист Ивана после гонки. - Моя мечта - когда-нибудь жить в справедливом обществе, - сказал Иван. - Так почему же ты позволил кенийцу выиграть? - Я не позволял ему выиграть, он итак выиграл. Журналист продолжал настаивать: - Ты мог бы выиграть вместо него! Иван посмотрел на него и ответил: - Но какова была бы ценность моей победы? Какова будет честь этой медали? Что бы подумала об этом моя мама? Да, господа, как говорил Генри Филдинг: Истинная честь не может терпеть неправду.

Віктор Уколов НАЙЦІКАВІШЕ З ІСТОРІЇ РЕФЕРЕНДУМІВ: • 1934 року Гітлер через референдум добився об’єднання посад президента і кінцлера в одну посаду – фюрера і рейхканцлера (вождя). • 1938 року аншлюс Австрії, яку захопив Третій Рейх, був затверджений через референдум. • 1994 року Сапармурат Ніязов через референдум продовжив свою каденцію до 2002 року. За це проголосували 99,99% виборців. • 1996 року Олександр Лукашенко через референдум перетворив свою країну на президентську республіку і залишився при владі до цього дня • 2000 року Віктор Медведчук переконав президента Кучму провести референдум про зменшення Верховної Ради і утворення двох палат парламенту. • 2020 року планується проведення референдуму в Росії, який дозволить Путіну фактично довічно залишатись на чолі держави...

Испортить себе некролог. Смысл понятен. Это когда какой-то известный человек живет достойным образом, обзаводится почтенной репутацией, а потом вдруг совершает нечто такое, после чего относиться по-прежнему к нему уже не получается. И все говорят: «Да, конечно, стыд и срам. Но зато какой он был раньше...» С этой опасностью чаще всего сталкиваются художники, которым не повезло посетить сей мир в его минуты роковые. Наверное, самый хрестоматийный и ужасно грустный пример испорченного некролога — Алексей Максимович Горький. Невероятно сильный талант, очень красивая жизнь, в которой было всё: мощные книги и всемирная слава, любовь прекрасных женщин и обожание читателей, большие гонорары и большая щедрость, борьба с диктатурой царизма и борьба с диктатурой большевизма. Если бы Алексей Максимович умер десятью годами раньше, в эмиграции, он остался бы в нашей памяти как одна из самых светлых фигур русской культуры. Но финал его жизни был так жалок, что перечеркнул все былые заслуги. Поездка на Соловки посмотреть на перевоспитание зеков; восторженный отчет об этой поездке; «Если враг не сдается — его истребляют»; особняк Рябушинского; Нижний Новгород, переименованный в город Горький при живом Горьком... Господи, до чего же всё это стыдно. Или Кнут Гамсун. В восемьдесят лет — живой классик. В девяносто — позор норвежской нации, осужденный за поддержку фашистов. Пел дифирамбы Гитлеру, преподнес свою нобелевскую медаль Геббельсу. Мафусаила пожалели, в тюрьму не посадили. Доживал, как зачумленный. И сейчас невозможно читать «Плоды земли», не помня о том, к чему в конце концов пришел автор знаменитого романа. Всё дело в том, что большой художник в чем-то очень силен, а в чем-то очень слаб. На этом они, бедные, и подламываются. Воланды и его мелкие хвостатые родственники отлично знают, на чем можно поймать Мастера. Он часто бывает тщеславен и падок на почитание. Его надо по шерстке, по шерстке, да сахарку ему, да золотую дверцу распахнуть. Он и не поймет, что дверца ведет в золотую клетку. А войдет — хлоп, и обратной дороги нет. Максима Горького большевики и гепеушники обхаживали очень долго, ключики подбирали терпеливо, сам Вождь не жалел времени и усилий — писал душевные письма: «Ввиду горячки в работе, не писал Вам. Это, конечно, нехорошо. Но Вы должны меня извинить». Какой человек извинения просит, подумать только! А Гамсуном восхищался Геббельс и уважил своим личным вниманием фюрер германской нации. Один великий человек, так сказать, оценил величие другого великого человека. Есть два железных правила, которые предохраняют художника от испорченного некролога. Во-первых, держись подальше от диктаторов и авторитарных правителей (а лучше вообще от всяких правителей, ну их к лешему). Во-вторых, как бы ты ни был эстетически сложен, оставайся этически прост. Любуясь оттенками серого, не разучись отличать черное от белого. В общем, не спи, не спи, художник. Придет серенький волчок и испортит некролог. Б. Акунин

Невський - постійна фігура роспропоганди. Його використовували як символ боротьби за РПЦ, включивши його навіть до святих. Втім, життя "святого" було далеко не тим, яким його малюють. Отож, народився Невський приблизно в 1228-1232 роках, що підтвердили мимохідь самі історики Москви. То ж це заперечує його основний здобуток - Льодове побоїще 1242 році, де не міг би перемогти 14 річний підліток. За допомогою Орди 1252 році вступивши війну на боці Батия, посів престол Володимирського улусу. Досить часто " святий" звертався до монголо-татар за допомогою у боротьбі із власними синами, які чинили опір насильницьким перепесам населення в Золотій Орді. Але 1252 році Новгород здався і Олександр довів вкотре свою вірність хану. Звичайно не такого святого РПЦ хотіла бачити, та створила образ боротьби з монголами. Сини Невського дійшли згоди з ханом Менгу Тимуром і заснували Москву 1272 році. Улус Московія виник у 1277 році, коли престол посів син Олександра, Данило. ‌https://www.facebook.com/groups/442853206592246/permalink/570172223860343/

Павло Бондаренко Привет. Кто соскучился по "историческому ликбезу? Сегодня о жизни слесарей поговорим. «Я женился в 1914-м, двадцати лет от роду. Поскольку у меня была хорошая профессия (слесарь), я смог сразу же снять квартиру. В ней были гостиная, кухня, спальня, столовая. Прошли годы после революции, и мне больно думать, что я, рабочий, жил при капитализме гораздо лучше, чем живут рабочие при Советской власти. Вот мы свергли монархию, буржуазию, мы завоевали нашу свободу, а люди живут хуже, чем прежде. Как слесарь в Донбассе до революции я зарабатывал 40-45 рублей в месяц. Черный хлеб стоил 2 копейки фунт (410 граммов), а белый - 5 копеек. Сало шло по 22 копейки за фунт, яйцо - копейка за штуку. Хорошие сапоги стоили 6, от силы 7 рублей. А после революции заработки понизились, и даже очень, цены же - сильно поднялись...» Это воспоминания некоего Никиты Сергеевича Хрущева. Через 42 года после "Великой революции". И не надо нам рассказывать, что война виновата - Германия в 1945 году лежала в руинах, ее ободрали, как липку - по репарациям из нее вывезли все, начиная со станков, тракторов и электростанций и заканчивая носками, трусами и даже байдарками из олимпийского гребного канала. Нищета царила жуткая - немцы на улицах окурки подбирали. Плюс 12 миллионов переселенцев, сбежавших от "советского рая". Но к 1950 году ФРГ уже вышла на довоенные объемы промышленного производства и пошла дальше. А моя мама в это время голодала и ее семья жила в хате с земляным полом. Но это им еще повезло - большая часть советских людей вообще в бараках ютилась. Скажут: так США дали немцам денег по Плану Маршалла, вот они и поднялись. Дали. Но кто мешал СССР часть этих денег взять? Ведь американцы предлагали, но коммунистические бонзы отказались. И принудили отказаться окукпированные страны Восточной Европы и Финляндию. Сакажут: так США через этот план планировали установить свою гегемонию в Европе! Тут надобно или трусы надеть или крестик снять и определиться хорош или плох был план Маршалла для ФРГ. А для остальных 15 стран, которые получили эту помощь? Кстати, в СССР стыдливо замалчивали настоящее название Плана Маршалла - Программа восстановления Европы. И еще вот в чем загвоздка: даже в 1980 году, когда по плану Хрущева в СССР должен был вовсю буять коммунизм со всеобщим изобилием, половина населения жила в халупах с "удобствами" во дворе и в коммуналках. Скажите, какая молодая советсякая семья могла себе позволить сразу после свадьбы вселиться в дом, где на двоих бездетных молодоженов - спальня, гостинная и столовая, как у двадцатилетнего Хрущева в 1914 году? А ведь слесарь тогда был не самым высокооплачиваемым работником. Правда, друзья, в том, что по состоянию на 1996 год в "колыбели пролетарской революции" Санкт-Петербурге было 200 025 коммунальных квартир, в котрых проживало 587 099 человек - примерно каждый седьмой петербуржец. Это не считая общаг. И не надо о "бесплатных квартирах", которые "давали". Потому, что они бесплатными не были. Средняя зарплата в США в 1980 году - 1042 доллара, а в СССР - 242 по официальному курсу. Вот на эти 800 долларов, которые коммунисты ежемесячно не доплачивали своим слесарям, строились уродливые "хрущевки", которые "давали". Но не в собственность, а - в пользование. Да и то не всем, и в очереди постоять доводилось по 5-10-20 лет. Так что не тужите по СССР - не было там ничего хорошего. Врут вам все адепты "советского прошлого". Кстати, всего лишь через три года после того, как Хрущев лил крокодильи слезы о плохой жизни советских слесарей, он отдал приказ о расстреле бунта этих самых слесарей в Новочеркасске, который вспыхнул из-за повышения цен на харчи с одновременным снижением зарплаты.

Сьогодні День Незалежності святкують США - найпотужніша держава світу з чисельною та активною українською діаспорою. 🎇🇺🇸 🎉🇺🇸 🎉🇺🇸🎆 У США нині живуть майже 1 млн громадян українського походження (неофіційні цифри більші). Переважна більшість з них народилася у США, близько третини з них володіють українською мовою і біля 15 % використовують її у побуті. Перші етнічні українці з'явилися тут ще до Війни за Незалежність. Так, першим українцем у США вважається Іван Богдан, який потрапив туди разом з легендарни капітаном Джоном Смітом у 1608 році. Однак якщо постать Івана Богдана напівміфічна, то постать "батька української діаспори в Америці", українського священика з Київщини Агапія Гончаренка, який прибув до США в 1865 році і першим з українців розгорнув там громадську діяльність, цілком реальна. Початок масовій імміграції українців до США поклала група українців-русинів, яка у 1876 р. оселилася у м.Шенандоа (Пенсильванія). Саме тут постали перша українська організація та перша українська церква. Відтоді українці оселялися у північно-східних штатах Пенсильванія, Нью-Джерсі та Нью-Йорк, де знаходили роботу у видобувній промисловості чи на заводах. Саме на північно-східному узбережжі нині і живе понад половина американських українців. Водночас потужні українські громади сформувалися і в інших штатах, зокрема у Каліфорнії, Іллінойсі (Чикаго має чи не найактивнішу українську громаду, як і Нью Йорк), Огайо (Клівленд), Міннесота, Флорида і т.д. Від початку українці виявилися досить активними та почали гуртуватися навколо допомоги Україні у критичні періоди. За півтора століття українська діаспора добре інтегрувалася в усі сфери суспільного життя США - від політики та бізнесу до культури та спорту, та через свої організації, центральною серед яких є Український конгресовий комітет Америки, здійснюють вплив на вищу владу США у питаннях, пов'язаних із їхніми національними інтересами та Україною. Українці створили тут низку наукових, культурних та освітніх інституцій (наукові інститути при провідних університетах США, музеї, архіви, мережу рідних шкіл та літніх таборів, хорів, танцювальних і музичних ансамблів тощо), акумулювавши значний інтелектуальний та мистецький потенціал, зберігаючи та досліджуючи в Америці українську культуру та історію. Водночас саме тут чимало українців здійснили видатні відкриття або науково-технічні розробки, що слугують всьому людству. Тож сьогодні наші вітання з Днем Незалежності линуть до найбільшого стратегічного партнера України та української діаспори США! ⒸDiaspora.ua Текст підготовлено для Diaspora.ua, передрук і використання - за умови згадки в тексті та активного посилання на Diaspora.ua! #УД_США #УД_українці_в_США #УД_День_Незалежності_США

"Одна писательница давным-давно приехала в Лондон. И увидела, извините, общественный туалет - отдельно стоящее здание с двумя входами. Над каждой дверью была надпись: - "Вход для женщин бесплатный. Для леди - один пенс", - "Вход для мужчин бесплатный. Для джентльменов - один пенс". Пока изумленная писательница размышляла об отличии леди от женщин, к ней подошел полицейский и деликатно спросил, не дать ли ей пенс. Может, у нее проблема с мелочью, так он готов услужить леди, как истинный джентльмен. Вот уж действительно, странные они, эти «чопорные» англичане. Но в этой истории есть глубокий смысл: леди и джентльмены всегда платят за себя. Не бегут, пихая других локтями, чтобы ухватить что-то задаром, даже если можно это сделать. Не пользуются бесплатным, если в состоянии заплатить. И всегда благодарят за услугу, пусть даже никто не требует благодарности. Они не привыкли пользоваться "халявой", истинные леди и джентльмены. Не потому, что их заставляют платить. А потому, что плата за услугу или за вещь позволяет сохранить чувство собственного достоинства. Самоуважение. Иногда всего лишь пенс нужно отдать. Но одни не платят даже мелкую монетку. А другие считают своим долгом заплатить за себя. Отблагодарить, рассчитаться, соблюсти негласные правила, даже если это никто не увидит и не оценит. Да еще деликатно помогут тому, кто оказался в затруднительном положении. Быть мужчиной или женщиной могут все. Никаких усилий обычно прилагать не надо. А вот быть леди или джентльменом не все могут. Хотя разница иногда в мелкой монетке, которую можно отдать. А можно сберечь или просто позабыть заплатить. Но с этого грошика начинается наша самооценка. Самоуважение и уважение к другим людям... Есть один простой способ поднять самооценку - заплатить, если можешь заплатить. Отблагодарить, если можешь отблагодарить. Даже если платы и благодарности не требуют и не ждут. Леди и джентльмены всегда платят за себя." Анна Валентиновна Кирьяновна К сожалению поймут не все, ..

4 липня 2020 року відбудеться рідкісне і унікальне явище – повний парад планет. За прогнозами астрономів, ця подія триватиме близько двох тижнів. Ми розповімо про особливості рідкісного астрономічного явища, де його можна подивитися і чи вплине воно на людину. Такого наукового терміну, як «парад планет» не існує. Але він використовується для опису астрономічного явища, коли всі або кілька планет Сонячної системи шикуються в ряд. Відсьогодні ми зможемо стати свідками повного параду планет. Це означає, що всі планети Сонячної системи і Плутон вишикуються в ряд. Планети рухаються повільно, тому будуть шикуватися в лінію поступово. У людей буде можливість спостерігати парад близько двох тижнів. За прогнозами астрономів, всі планети Сонячної системи – Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і карликова планета Плутон вишикуються в ряд на одній стороні зірки одночасно. Відбудеться повний парад планет – це майже ідеальне вирівнювання, коли відхилення кожного небесного тіла від лінії буде мінімальним. Останній такий великий парад відбувся у 1982 році. Наступний очікується в 2161 році. За словами астрономів, в липні можна буде спостерігати парад планет, але побачити неозброєним оком всі небесні тіла не вийде. З 4 липня на нічному небі можна буде побачити Марс, Сатурн, Юпітер. Вранці буде видно Венеру. Уран і Нептун ви не побачите без телескопа, а Меркурій закриє сонячне світло. Повний парад планет – рідкісне явище. Однак воно ніяк не впливає на Землю і метеозалежних людей. З наукової точки зору – це всього лише регулярна повторюваність конфігурації планет, ніякого містичного сенсу вона не несе.

Історія українця, який став одним із найкращих художників ХІХ століття Його звикли називати російським художником, значно применшуючи вплив України. Це Ілля Рєпін. Народився Рєпін у Харківській губернії і прожив на українських землях 20 років. Саме тут спочатку опанував акварель, а потім долучився до місцевої іконописної школи. Талант був очевидний, тож сім’я вирішує відправити сина до легендарної Академії мистецтв у Петербурзі. Так юнак з провінції стає її кращим випускником. Після мандрів старою Європою, його тягне у рідне містечко Чугуїв. Тут пише портрети селян і ескізи для майбутніх робіт. Протягом усього життя Рєпін постійно повертатиметься до українських мотивів. Це й вечорниці, українські жінки і козаки. Останні прославлять художника особливо, а саме робота “Запорожці пишуть лист турецькому султану”. Задум з’явився у 34 роки, а реалізувати вдалось тільки у 47. Художник ретельно підійшов до справи – вивчав козацьку зброю і одяг, постійно радився з українським істориком Яворницьким і ще довше шукав моделей. Вони тут непрості. Картину придбав імператор Олександр III за 35 тисяч рублів – просто гігантську суму. Українські сліди бачимо й в іншій культовій роботі “Не чекали”. Якщо придивитися до картин на стіні, то помітимо портрет Шевченка. Рєпін любив вірші українського кобзаря. Коли вперше з’явилася ідея поставити йому в Києві пам’ятник, Рєпін запропонував одразу 4 проекти, плюс намалював його портрет. Образ самого художника доповнювали його численні дивацтва. На вході до його дому висіла табличка “Прислуги немає. Знімайте пальта і калоші самі.” Посеред їдальні стояв круглий стіл з рухомою серцевиною, так щоб гості самостійно брали собі добавку, а не просили їм щось подати. А ще, будь-якої пори року художник спав при відчинених вікнах. У період лютих морозів прокидався з інеєм на ковдрі, але спокійно струшував його і бадьоро брався до роботи. Не менше дивувала людей і скромність художника. Попри всі схвальні відгуки й величезні гонорари, сам Рєпін називав себе працелюбною посередністю. В останні роки життя, коли художник вже жив у Фінляндії, він знову звернувся до теми України та запорозьких козаків. Джерело: uapost.us

Оксана Музичук А ви знаєте, що підчас таємних переговорів Гітлера і британського принца, Гітлер поставив умовою неокупаціїї Великої Британії усунення з посади премєр-міністра Черчілля? А ви знаєте, що саме Черчіль був єдиним керівником держави в Європі, який не ліг під Гітлера, добровільно чи силою, і тим самим зберіг енергію опору нацизму, що далі привело до його подолання? А ви знаєте. що багато британців звинувачували Черчілля у тому, що він є причиною тисяч смертей британців підчас бомбардування Лондона і інших міст - і після його перемоги над Гітлером його премєр-міністром не переобрали . Вони вважали що з Гітлером треба було домовлятися... А ви знаєте, що у великій війні, щоб отримати перемогу над набагато сильнішим ворогом, Черчіль жертвував окремими підрозділами, щоб відкрити шлях до перемоги цілій Армії, бо цього вимагало оптимальне вирішення воєнних задач? І, нарешті - а ви знаєте, що Черчіль є лауреатом Нобелівської премії в літературі?

Павло Бондаренко Ну, что, снова "исторический ликбез"? Видели ли вы фильм "Место встречи изменить нельзя". Там, где Глеб Жеглов и Володя Шарапов ловят банду "Черная кошка"? А помните в нем эпизод, когда на коммунальной кухне Шарапов ведет беседу со старым соседом-евреем Михаилом Михайловичем Бомзе и вспоминает его сына Венечку, который, учась в консерватории, "с каждой стипендии покупал матери цветы". Это ложь. Не мог Вениамин Михайлович Бомзе покупать цветы за стипендию. Просто потому, что ее у него не было. Более того, его родители за обучение родному государству платили. Именно так, вопреки лживым советским мифам, обучение в СССР было платным и не только в университетах или в данном случае - Московской конерватории, но и - внимание(!) старших классах средних школ. Платное обучение было введено 2 октября 1940 года постановлением Совета Народных Комиссаров СССР № 1860, которое называлось "ОБ УСТАНОВЛЕНИИ ПЛАТНОСТИ ОБУЧЕНИЯ В СТАРШИХ КЛАССАХ СРЕДНИХ ШКОЛ И В ВЫСШИХ УЧЕБНЫХ ЗАВЕДЕНИЯХ СССР И ОБ ИЗМЕНЕНИИ ПОРЯДКА НАЗНАЧЕНИЯ СТИПЕНДИЙ". Согласно этому постановлению, только учащиеся техникумов имели право на стипендию, и то при условии отличных успехов в учебе. Для учащихся 8-10 классов средних школ Москвы, Ленинграда и столиц союзных республик устанавливалась плата 200 рублей в год, в других населенных пунктах - 150 рублей. За право учиться в высших учебных завдениях студенты должны были заплатить родному государству 400 рублей в год в столицах и 300 рублей - в провинции. По официальной версии делалось это (цитата) "Учитывая возросший уровень материального благосостояния трудящихся". Неофициально - для того, чтобы детям малообеспеченных (прежде всего из рабочих семей и семей мелких служащих) перекрыть дорогу к образованию и отправить их в фабрично-заводские училища, готовившие кадры для военных заводов. По моблилизации. Насильно. Не можешь платить - на завод. Уклоняешься - тюрьма. 200-400 рублей в год сумма вроде бы небольшая. На первый взгяляд. Если не знать, что средняя месячная зарплата в СССР в 1940 году составляла 339 рублей. Но масса народу получала, естественно, гораздо меньше. Например, зарплата медиков - около 260 рублей, работников общепита - 220, торговли - 250. Чтобы вы понимали, буханка дешевого хлеба в 1940 году стоила 90 копеек, килограмм лука - 1 рубль 20 копеек, ботинки 90 рублей. Но это государственные цены в магазинах, где было шаром покати. На рынках все дороже, как минимум, в 2-3 раза. Это не считая принудительных займов по государственным облигациям. Поэтому отдать за обучение в консерватории сумму, которая превышала среднюю месячную зарплату, могли себе позволить далеко не все. Но даже если и позволяли... Никуда не девается ложь о стипендии студента консерватории Вениамина Михайловича Бомзе. Так работала советская пропаганда, создавая иллюзию "счастливого советского прошлого". И не надо вот этого вот "А вот сейчас..." Речь не о "сейчас", а о лжи о "бесплатном образовании в СССР". Кстати, это постановление было отменено только через 16 лет, в 1956 году.

Незважаючи на те, що в Бразилії існує заборона на утримання диких тварин у якості домашніх, пінгвін за кличкою Дінді порушує всі закони та щороку, починаючи з 2011-го, припливає пожити до свого старого друга, Жоао Перейра де Соуза. Цей 71-річний пенсіонер одного разу знайшов пінгвіна, покритого нафтовою плівкою, ослаблого й виснаженого, який перебував на межі загибелі. Чоловік відмив бідну тварину, вигодував й вилікував його і з подивом помітив, що новоспечений друг не бажає розлучатися з ним назавжди. Щороку пінгвін навідується до свого рятівника, щоб провести з ним трохи часу. Він виляє хвостом, як собака… «Він пробув зі мною 11 місяців і потім зник… Але з тих пір він щороку пропливає 8000 км, щоб відвідати мене.» "Я люблю пінгвіна як свою власну дитину, і вважаю, що пінгвін любить мене. Коли він бачить мене він виляє хвостом, як собака, й бурчить від захоплення.» «Він більше нікому не дозволяє чіпати себе та відразу клює, якщо хтось хоче це зробити.» "Я ніколи не бачив нічого подібного раніше. Я думаю, що пінгвін вважає Жоао частиною його сім’ї та, ймовірно, думає, що чоловік теж пінгвін», – прокоментував професор Краєвський.

Сьогодні День народження святкує САКУМА СУЇЦІ (Чарлі Сакума) - японець, який живе в Україні, грає на бандурі і танцює гопак. Він народився в Токіо, і в пошуках роботи опинився у Канаді, де працював електриком. Саме там, в Едмонтоні, де чисельна українська громада, японець зацікавився українською культурою і зокрема бандурою. "Коли я вперше побачив українські народні танці, захотів і сам навчитися. Хоча це було важко, адже я не мав жодного українського підґрунтя і знань про цю культуру. Але згодом мені таки вдалося ці танці опанувати, розповів Сакума Суїці в одному з інтерв'ю. - Потім я натрапив на оголошення про уроки бандури. Вирішив спробувати. Щотижня відвідував урок бандури у репетитора. Пізніше потрапив до Bandura-camp у Штатах. Це такий собі літній табір гри на бандурі. Багато людей приїжджають туди, аби грати на бандурі весь день протягом двох тижнів. Так я і отримав основні свої навички". Зокрема, грі на бандурі його навчали відомі бандуристи Андрій Горняткевич, Тарас Лазуркевич та Олег Созанський. У 2005 році він вперше відвідав Україну, побував у Львові, де замовив собі професійну бандуру з портретом Т.Шевченка і написом «Чарлі Сукумачук». Він настільки добре оволодів грою на українському інструменті, що вже тривалий час виступає з концертами, виконуючи під бандуру українські пісні (деколи — японські) у традиційному українському вбранні. Зокрема, він мав низку концертів в українських містах, а також проводить майстер-класи гри на бандурі й у себе на батьківщині, в Японії. До слова, там мало хто розуміє його захоплення українською культурою. Нині Сакума Суїці живе в Україні, одружився з українкою, виховує донечку та продовжує вдосконалювати свої навички гри на бандурі і вивчає гопак. Коли його питають, чим він може пояснити таку свою любов до України, він, не задумуючись, відповідає: "Ви бачили гопак? Це моє все! Українська культура абсолютно відмінна від моєї рідної. Але в чомусь вони здаються мені схожими. А ще я вірю в реінкарнацію. Можливо, у минулому житті я був козаком. І зараз я повертаюся до цього. Мені здається, я сотні разів у Едмонтоні бачив українські танці. Але кожного разу плакав". Фото з фейсбук-сторінки Чарлі Сакуми Текст підготовлено спеціально для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, зокрема уривки з інтерв'ю - https://www.eastbook.eu/ua/2013/07/15/charlie-suichi-sakuma-japonets-zakohanyi-v-ukrainu/. Передрук - за умови активного посилання на Diaspora.ua. #УД_музика #УД_бандура #УД_Сакума_Суїці #Чарлі_Сакума

Павло Бондаренко Знаете, что это? Это "красная икра" из манки, томатной пасты и селедки, изобретенная в СССР находчивыми домохозяйками. Вкус, как говаривал Аркадий Райкин, "спицифисский". Кстати, манную крупу тоже изобрели в России и нигде в мире знаменитую "советскую" манную кашу не едят. А зачем это блюдо, которое, кстати, очень вредно для здоровья, готовили? Да потому, что детей нечем было кормить. Это в проклятом капитализме были всякие мюсли-пусли, сосиски двадцати сортов и мясные пюрешки, а в СССР считали, что йогурт - это пища богов, космонавтов и американских миллионеров. Обыкновенный творог в советском магазине (если он не в Москве, Питере или Риге) появлялся, если в лесу откыдывала копыта реально большая зверюга. А еще советские хозяйки путем сушки низкорсортной копчено-вареной колбасы делали имитацию сыровяленой и сырокопченой, потому, что настоящую сыровяленую и сырокопченную колбасу можно было достать только по огромному "блату". Знаете, что такое "блат" в СССР? Это то, что сейчас называется коррупцией. Жареный рябчик, картофель, свежие огурцы, каперсы, оливки, соус «Провансаль» с добавлением соуса «Соя-кабуль». Знаете, что это? Правильно - настоящий салат "Оливье", а не то чудо, которое красмовалось на новогоднем столе у граждан СССР. Потому, что рябчики, оливки, каперсы, свежие огурцы посреди зимы и соус "Соя-кабуль" были доступны только партийным товарищам уровня первого секретаря обкома. А для "гегемона" в радость достать соленых огурцов, которые не разлазились под ножом в кашу; вместо каперсов шел репчатый лук, вместо оливок зеленый горошек (правда, и его трудно было достать), а рябчика заменяла дрянная вареная колбаса. Вкус - спицифисский. Кстати, к знаменитой колбасе "Докторская" по цене 2 рубля 20 копеек по ГОСТУ полагалось приложение - чем можно заменить в ней мясо. Там и выварки костей, и крахмал, и пищевая плазма. Знаете, что такое пищевая плазма? Вкус - специфисский...

Павло Бондаренко Для тех, кто ностальгирует по советским временам, а также тех, кто в СССР не жил, но верит песенкам о том, «как хорошо в стране советской жить». Мой вам «исторический ликбез» о «самом гуманном советском правосудии». В августе 1960 года КГБ разоблачил группу «валютчиков». Так называли тех, кто занимался подпольным обменом рублей на иностранную валюту и наоборот, ибо в СССР свободного рынка валюты не было. Тем, кто стенает «а вот курс доллара в СССР был 67 копеек» напомню, что это вранье. Тот «курс», который печатался в газете «Известия» никакого отношения к курсу не имел – его лепили «от фонаря», для пропаганды. Реально в банках у иностранцев советская власть покупала доллары по курсу 8-10 рублей. Но и этот курс был занижен. «Валютчики» приобретали доллар по 25 рублей, а продавали желающим едва ли не вдвое дороже. А желающих было море – моряки, туристы, которые имели возможность (выпускали далеко не всех) посетить Югославию, Финляндию или Францию, спортсмены, члены официальных делегаций, ученые, дипломаты и т. д. Многие хотели привезти из-за границы дубленку, джинсы, обувь и другие качественные товары, которых в СССР был острейший дефицит. Некоторые хотели импортные автомобили. Словом, спрос на валюту был. А в Госбанке меняли мизерное количество рублей на валюту причем по справке: едешь в составе туристической группы в Югославию? Вот тебе 50 долларов и ни в чем себе не отказывай. И вот КГБ раскрыл «валютчиков» - Яна Рокотова, Владислава Файбишенко и Дмитрия Яковлева. По существующему тогда закону, им дали «на всю катушку» - по 8 лет лагерей. Но. Но на следующий год Первый секретарь ЦК КПСС Никита Сергеевич Хрущев посетил Германскую Демократическую Республику и, очевидно в ответ на хвастовство (а похвастаться Хрущев любил) о том «как хорошо в стране советской жить» ему сказали что-то вроде «Тогда почему у вас такой жуткий «черный рынок»? Такого нигде в мире больше нет». Никита Сергеевич взбеленился. Вернувшись в СССР, он затребовал дела на всех валютчиков и фарцовщиков. И приказал организовать громкий показательный процесс, чтоб «неповадно было». Но даже в СССР громкого процесса за подпольную торговлю югославскими штанами или итальянскими кедами не получилось бы. И тогда кто-то вспомнил о выдающейся «троице», которая валила лес где-то в тайге. Было срочно организовано «письмо трудящихся», которые «возмущались» мягкостью приговора. Несчастных з/к вернули с «зоны» и судили вторично. Судить повторно это нарушение всех норм юриспруденции, но в СССР чхать хотели на законы. Поэтому Рокотову, Файбишенко и Яковлеву «впаяли» 15 лет. Согласно тогдашнему законодательству такой срок по «валютным» делам могли дать только если человек до изобличения в преступлении был ранее судим. Эти трое не были. Но в СССР чхать хотели… Генеральному прокурору СССР Руденко (ага, тому самому, главному обвинителю от советской стороны на Нюрнбергском трибунале), который объяснял генсеку тонкости криминального законодательства, Хрущев пригрозил: «Не думайте, что ваша должность пожизненна!» Но и 15 лет Хрущева не удовлетворили. Он требовал расстрела! И тогда советские законодатели не только плюнули на все нормы закона. Они положили на него известный анатомический орган. В спешном порядке Указом Президиума Верховного Совета был исправлен уголовный кодекс, в него была введена «расстрельная» норма. Рокотова, Файбишенко и Яковлева судили в третий(!) раз и дали «вышак». «Закон обратной силы не имеет». На этом фундаментальном принципе стоит мировая юриспруденция. Он – основополагающий. Нельзя судить человека по закону, принятому после совершения деяния. Это все равно, что принять закон о смертной казни за самогоноварение и расстрелять всех, кого поймали на этом за последние 10 лет. Расстрел вызвал протесты даже у следователей по делу, так как был вопиющим нарушением фундаментальных принципов права. Во время третьего судилища Рокотов сказал подошедшему к нему журналисту: «Они меня расстреляют. Они не могут без расстрелов. Но я хоть пожил два года (они в течение этого периода занимались валютой) как человек, а не как тварь дрожащая». Расстрел вызвал протесты даже у следователей по делу. Но ничего поделать было нельзя. Ведь СССР – самая справедливая страна в мире, и его суд самый гуманный и честный суд в мире. Кстати, по решению горкома КПСС от должности был отстранён председатель Московского городского суда Громов за «мягкость» первоначального приговора. Отстранен за то, что следовал закону. И еще одна «изюминка». Тот Указ от 01.07.1961 «Об усилении уголовной ответственности за нарушение правил о валютных операциях» был подписан Председателем Президиума Верховного Совета СССР Брежневым, зять и дочь которого собирали валюту чемоданами и секретарем Президиума Верховного Совета СССР Георгадзе, который коллекционировал доллары, фунты стерлинги и другую валюту килограммами, что выяснилось в результате «разборок» и грызни за власть в советской партийной верхушке спустя 20 лет после расстрела Рокотова, Файбишенко и Яковлева. А теперь давайте, начинайте мне бухтеть о том, какие коммунисты были честные и какое вкусное было мороженое в стране «где так вольно дышит человек»(с)

Helgi Sharp Маргарет Тэтчер. * * * Интересные факты: ОБРАЗОВАНИЕ Тэтчер окончила Оксфордский университет в 1947 году, получив степень бакалавра химических наук. Специализировалась на рентгеновской кристаллографии и работала химиком-исследователем - прежде чем заняться политикой, она помогала разрабатывать мягкое мороженое. ТРИ СРОКА Была единственным политиком двадцатого века, который занимал пост премьер-министра Великобритании три срока подряд. В отличие от Черчилля, у Маргарет Тэтчер не было государственных похорон, но она получила почести наравне с Дианой, принцессой Уэльской. ПРОЗВИЩЕ Известное прозвище "Железная леди" Тэтчер получила благодаря статье советского журналиста в газете «Красная звезда», назвавшего за ее резкую критику СССР "железной дамой". Британская пресса перевела эту фразу как «железная леди». А Маргарет охотно воспользовалась этим, проводя свою первую избирательную компанию под лозунгом «Британии нужна железная леди». ДОМОХОЗЯЙКА За 11 лет на должности премьера Тэтчер ни дня не пользовалась услугами повара. Каждый вечер она самостоятельно готовила ужин для своего мужа, Дэниса Тэтчера. Своей стряпней Железная леди часто угощала членов кабинета министров. КАЛИГУЛА Президент Франции Франсуа Миттеран так описал британского премьера: "Брижит Бардо с глазами Калигулы". ПРИЧЁСКА Имела огромное значение для Железной леди. Перед зарубежными поездками Тэтчер обращалась к посольству Британии в стране визита с просьбой найти хорошего парикмахера. СУМОЧКА Как зонт Джозефа Чемберлена и сигара Уинстона Черчилля, бессменной спутницей и фирменным символом Тэтчер была ее сумочка. Как заметил бывший министр правительства Тэтчер лорд Бейкер: "Сумка была ее секретным оружием. Она обычно доставала из нее документ, который становился решающим аргументом в споре". ПОХИТИТЕЛЬНИЦА МОЛОКА На посту министра просвещения и науки Тэтчер закрыла программу по бесплатной выдаче молока в школах детям 7-11 лет. За это непопулярное решение в народе её прозвали «Тэтчер — похитительница молока». СИНЕМАТОГРАФ Жизнь Тэтчер была от отображена в фильме 2011 года "Железная леди". Главную роль сыграла Мерил Стрип, получив в результате Оскар. * * * На посту премьера Тэтчер смогла вывести страну из экономического кризиса конца 1970-х годов и восстановить имидж Британии в качестве мировой державы, хоть и использовала при этом жесткие и непопулярные меры: приватизацию госкомпаний, монетаризм, сворачивание социальных программ и отказ от поддержки бесперспективных предприятий. Благодаря им, правительство выручило более £29 млрд от продажи госпредприятий и £18 млрд от продажи муниципальных зданий. Проводимая ею политика получила название «тэтчеризм». Она до сих пор являясь предметом споров среди ярых сторонников и не менее ярых противников социально-экономических реформ МТ. Тем не менее, Маргарет по сей день служит примером для женщин по всему миру — она навсегда вошла в историю мировой политики. Off!

Олександр Палій 17 липня - 174 рік уродженому запорожцю, українському мандрівникові Миклусі-Маклаю. ТОЙ, ХТО НАВЧИВ ПАПУАСІВ УКРАЇНСЬКОЇ Його явне українство не заважало радянській і російській пропаганді вважати Миколу Миклуху-Маклая "найвидатнішим російським мандрівником", назвати його іменем Інститут етнографії академії наук СРСР (нині – Росії) тощо. Старші читачі пам'ятають пропагандистський радянський фільм "Миклухо-Маклай", де бородатий мужик в лаптях просвіщав папуасів. Тим часом радянська експедиція, яка у 1971 році відправилася вивчати побут папуасів до "берега Маклая" у Новій Гвінеї, зафіксувала в мові папуасів кілька цікавих слів. Одне з них – "сокира". За 100 років це слово так і не зникло з лексикону папуасів. Прадід визначного мандрівника Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888 роки) Степан Миклуха відзначився тим, що у 1788 році під час російсько-турецької війни 1787-1792 років під час штурму козаками Чорноморського козацького війська, зібраного з колишніх запорожців, першим видерся на мури міста Очакова. За це його родові надали дворянське звання. Здвоєне прізвище Миклуха-Маклай рід Миклух отримав теж героїчно. Їхній далекий предок під час Визвольної війни українського народу 1648-57 років поріднився з шотландцем. Козак Стародубського полку Грицько Миклуха під час битви під Жовтими Водами у 1648 році захопив у полон шотландського найманця з характерним прізвищем "горянина" Мак-Лай. Перспективи отримати викуп за нього не було жодної: Шотландія далеко, а полякам він не був потрібен. Щоб "добро не пропадало" шотландця Майкла одружили з сестрою Грицька Ганною. На думку більшості істориків, ця сімейна легенда, що побутувала в родині Миклух, є достовірною. Батько мандрівника Микола Миклуха за свій інженерний талант став головним залізничником Російської імперії – керівником столичного Петербурзького залізничного вокзалу. Проте імперії не вдалося купити його. Батько мандрівника надіслав Тарасові Шевченку в заслання 150 рублів, бажаючи полегшити долю поета. За це Миклуху було звільнено з роботи й ледь не заарештовано, а невдовзі він помер. За український патріотизм батька та його зв'язки із Шевченком з Петербурзького університету було вигнано майбутнього мандрівника Миклуху–Маклая, який у 18–літньому віці залишив Російську імперію. Тому Миклуха-Маклай отримав вищу освіту у Німеччині. Після цього він здійснив мандрівки на Канарські острови, у Марокко, на узбережжя Червоного моря, у Філіппіни, Індонезію, Китай, Малакку, Австралію, Океанію, острови Меланезії тощо. Проте найбільшої слави Миклуха-Маклай зажив за фантастично сміливі дослідження північно-східного узбережжя Папуа-Нової Гвінеї, відомого донині як "Берег Маклая". Папуаси були дуже несумирними дикунами. Та й нині рівень злочинності у Папуа-Новій Гвінеї один з найвищих у світі. Залишитися наодинці (!) добровільно (!) поміж войовничих папуасів, ще й кілька разів поспіль протягом кількох місяців щоразу міг лише самогубець, вважали його колеги-дослідники. Друзі відзначали в Миклусі-Маклаї надзвичайну холоднокровність в умовах ризику й любов до екстремальних ситуацій. Він ніби піднімався над небезпекою й випробовував і людей, і себе. У своїх спогадах Миклуха-Маклай згадує, як під час його проживання у папуасів слідом за ним почав ходити якийсь вояк папуасів зі списом. Під час візиту до його хатини він у присутності інших папуасів запитав у Миклухи-Маклая: "Якщо вдарити тебе списом, ти помреш?" Відповісти "ні" означало спровокувати його. Сказати "так" – те ж саме, тільки, можливо, швидше. Миклуха-Маклай відповів йому, дивлячись просто в очі й простягуючи списа: "А ти спробуй". Після цього папуас не діставав дурними питаннями нащадка героїв Жовтих Вод і Очакова. Одного разу Миклуха-Маклай допомагав папуасам відбивати напад на їхнє поселення малакських піратів і навіть захопив кількох із них у полон. Критики Миклухи-Маклая дорікають йому, що він нібито зверхньо ставився до папуасів –швидше як до предмету досліджень, ніж як до людей. Але насправді так само він ставився й до себе. Принаймні, папуаси на нього не ображалися, користуючись його лікарськими послугами та вважаючи "людиною з Місяця". Неймовірно, але в кінці ХІХ століття були такі регіони й такі люди, що цілком самотня людина могла вести свою зовнішню політику й висувати умови не останнім державам. Таким регіоном був регіон на схід від Індонезії, а такою людиною був Миклуха-Маклай. Він намагався не допустити колонізації "його" берега великими державами того часу – Великою Британією й Німеччиною. Англійці були досвідченими колонізаторами, а німці щойно перед тим нещадно розправилися з дикунами в Південній Африці. Миклуха-Маклай викликав кораблі однієї держави, у листах погрожував європейській державі кораблями іншої, називав себе "володарем і правителем Берега Маклая". І все з метою зберегти "свою" землю. Може, тому, що справжню свою країну він втратив назавжди. Російські дослідники й досі мляво дорікають Миклухо-Маклаєві, що він "не був відданий престолу". Після того, як йому виповнилося 18 років, він ніколи не приїжджав до Росії більш ніж на 9 місяців, одружився з донькою англійського управителя однієї з австралійських провінцій тощо. Проте, знаючи походження й біографію Миклухи-Маклая, важко було б чекати від нього імперського патріотизму. Особливо після того як російський царат позбавив його батька роботи, й фактично спричинив смерть через його український патріотизм і зв'язки з Тарасом Шевченком, та за це ж позбавив майбутнього мандрівника права на освіту й зробив довічним вигнанцем. http://www.pravda.com.ua/articles/2009/07/20/4103608/.

#файне козацтво# ⁉️ Чому запорізькі козаки носили довгі чуби? Чуб запорізького козака, або як говорили самі козаки, оселедець — це не просто елемент козацького образу, це ще й ціла легенда. По-перше, потрібно відзначити, що лише зрілі козаки, які вже встигли, що називається, понюхати пороху, мали право на довгий чуб. Така зачіска була під забороною для молодих воїнів. Це показує, що досвідчені козаки за час проведених боїв встигли «заробити» стільки гріхів перед Богом, що ніякими молитвами їх вже не замолити. Запорізький козак був упевнений в тому, що численні гріхи, після смерті, обіцяють йому лише одне — «горіти в пеклі». У зв'язку з цим потрібно було придумати якесь рішення, здатне пом'якшити козацьку долю. Вихід був знайдений. Він полягав у наступному: козак не дарма відрощував собі оселедець (чуб) — саме за нього Господь все-таки витягне козака з пекельного полум'я, якщо змилується. При цьому досвідчений козак мав носити оселедець так, щоб той спадав на ліву сторону. Це було потрібно для того, щоб волосся спадало на нечисту силу, яка, нібито, сиділа у козака на лівому плечі і намагалася штовхнути того на безбожництво. Оселедець був відмітною ознакою справжнього козака, який не забув про віру і усвідомив всі свої неправедні вчинки. Саме тому, у полонених запорожців турки часто відрубували довгі чуби, щоб їх віра похитнулася, і порятунку з пекла можна було не чекати.

А ви знали, де в Україні зберігається найдавніший дзвін? У Соборі Святого Юра у Львові. Його ще називають Святоюрським. Дзвін відлили у далекому 1341-му на честь перемоги луцького князя Любарта над польським королем. Відлили дзвін із високоякісної бронзи – сплаву міді, олова та срібла – львівські ливарники. Про це свідчить словʼянський текст, що зберігся на самому дзвоні: "Въ Лѣ Sωмθ [6849 року] сольѧнъ бы колоколъ сиї Стому Юрью при кнѧзи Димитріи игумєномъ Євьфимьємъ". Науковці пояснюють, що дата відливання дзвона показана від "сотворіння" світу, як тоді було заведено. Якщо перевести її на порядок літочислення від Різдва Христового виходить 1341 рік. Ближче до середини плаща дзвона є напис від руки "А писалъ Скора Ѧковъ". За словами українського мистецтвознавця Павла Жолтовського, Яків Скора є не лише автором напису, а й майстром-відливником. Висота дзвона із короною – 85 см, діаметр дзвона у нижній, найширшій частині – 71 см, вага – 415 кг. Жодних орнаменті, окрім згаданих написів, на дзвоні немає. До святоюрського дзвона ставилися шанобливо, бо вважали його історичною памʼяткою. Наприклад, єпископ Йосиф Шумлянський у 1685 році писав, що дзвонити у цей дзвін можна хіба що на урочисті свята, за дозволом єпископа. На початку ХХІ століття, било дзвона впало. Причиною стало зношення ременя, на якому воно висіло. Після цього для світової памʼятки виточили нове серце, дещо довше від попереднього. Це сприяло кращому збереженню дзвона. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Львів #дзвін #СоборСвятогоЮра

NASA планирует построить космический аппарат «Психея» для изучения астероида «16 Психея», сообщает Forbes. По данным ученых, 226-километровый метеорит состоит не из камня и льда, а из золота, железной руды и никеля. Стоимость астероида оценивается в 10 тысяч квадриллионов долларов – это больше всей экономики Земли. «Психея» будет запущен на ракете-носителе SpaceX Falcon Heavy в августе 2022 года со стартовой площадки 39А космоцентра на мысе Канаверал, штат Флорида. Планируется, что в 2023 году аппарат пролетит мимо Марса, а на орбиту астероида выйдет к январю 2026 года. Ученые отмечают схожесть ядра «16 Психея» с ядром Земли и предполагают, что когда-то астроид был сердцем планеты, разрушенной впоследствии.

ЯК БРЕЖНЄВ ХОТІВ СКАСУВАТИ ОЛІМПІАДУ-1980 В МОСКВІ 19 липня 40 років тому почалася Московська олімпіада. Власне, через вторгнення до Афганістану і наступного бойкоту - до СРСР не приїхали делегації найсильніших спортивних держав світу - її можна вважати провальною. ‌Навіть Олімпійський вогонь пронесли максимально коротким маршрутом - лише через т. з. «країни соціалістичного табору» - боялися масових акцій протесту на шляху руху. З Греції до Болгарії, потім через Румунію до Молдавської РСР і через Київ до Москви. На організацію Олімпіади було кинуто гігіантські кошти. Передусім на «показуху». Гості СРСР мали переконатися у «перевагах радянського способу життя». Немає сучасних їдальнь і ресторанів? Купимо. Не вистачає готелів та спортивних комплексів? Побудуємо. ‌Лише на спорудження готельного комплексу «Ізмайлово» на 10 тисяч місць було витрачено 188 мільйонів рублів. Не рахуючи фешенебельних «Космос» та «Міжнародна» в Москві, «Пулковська» і «Прибалтійська» в Ленінграді; готелів «Братислава» та «Русь» в Києві, «Планета» в Мінську тощо. І це лише верхівка айсбергу. Олімпіада-80 зрештою стала тією хворостиною, яка зломила хребта Радянському Союзу. За наявними відомостями, на неї було витрачено 2,2 мільярди доларів за тодішнім курсом Держбанку - колосальна на ті часи сума. Але якщо врахувати, що комерційний курс долара був приблизно у 15 разів вищий за той, що «від ліхтаря» друкували в газеті «Ізвестія» , то колосальна сума стає ще більш колосальною. Крім цього, тут не враховано витрати, зовні не пов`язані з Олімпіадою - як на Будинок письменника в Ірпіні. ‌Цікаво, що рішення МОК щодо проведення літньої Олімпіади 1980 року в СРСР було прийнято 1974 року, а уже наступного Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв писав Костянтину Черненку: ‌"Якось склалося, що нами прийнято рішення провести Олімпіаду в СРСР. Коштує це захід колосальних грошей. Можливо, нам варто переглянути це питання і відмовитися від проведення Олімпіади... Знаю, що це викличе багато пересудів ... але на перший план висуваються питання про вартість заходу. Деякі товариші підказали, що є можливість відмовитися... сплативши якийсь невеликий внесок у вигляді штрафу». Партійним бонзам уже тоді було відомо про катастрофічну ситуацію в економіці. У 1980 році у зв’язку з міжнародними санкціями через вторгнення до Афганістану та початком падіння світових цін на нафту навіть близькострокова перспектива ще погіршилася. Але відступити комуністи не могли. Як результат, не пройшло і трьох років після закриття Олімпійських ігор в Москві, як в країні відновилася карткова система на товари першої необхідності й почали поступово зникати харчі… Павло Правий ‌

Из серии "исторический ликбез". "Ах, какой в СССР был пломбир по 20 копеек - лучший в мире. Самый вкусный и самый качественный! А какая в СССР была колбаса - лучшая в мире, самая вкусная и самая качественная!" Это такое одна дама лет 70 в плацкартном купе поезда Киев-Ужгород выдала. Закусывая курочкой гриль, осторожно так спрашиваю: а вы какой, кроме советского, пломбир едали? Американский, например? Или итальянский? Нет, не едала. Но знает... "Это ведь всем известно"... Люди, раньше было "всем известно", что Земля плоская и покоится на спинах трех слонов, а вокруг нее вращается Солнце, и что за морем живут люди с песьими головами. Только это не так. Чтобы вы знали. "Самый лучший советский пломбир" на самом деле - "самый лучший американский пломбир". Технологию его производства в 1936 году за валюту купил в США тов. А. И. Микоян во время своей рабочей поездки в эту страну. А заодно и линии по его производству. И да, советский пломбир соответствовал по качеству американскому недолго. Постепенно рецепт его начали "усовершенствовать". А уже в 1965 году "пломбировский" ГОСТ вообще был упразден и введены ТУ - технические условия. И тогда же в мороженое начали пихать то, чего американский рецепт не предусматривал, влоть до пальмового масла. Наши африканские братья за автоматы Калашникова пальмовым маслом рассчитывались - не задумывались, куда его в СССР девали? Ага, туда же. Хотите про "Докторскую" колбасу? Ту самую, по 2-20, на которую так молятся члены секты "Свидетели Брежнева". Которая не чета американской. Это ведь "всем известно", правда? Упссс. На самом деле и рецепт этой колбасы, и линии по ее производству были куплены... Неужели Анастасом Ивановичем? Ага. И тоже в 1936 году. И тоже в США. Точнее - в Чикаго, тогдашней "столице" американской мясной промышненности. Анастас Иванович тогда был наркомом пищевой промышленности СССР. Вот он и закупился разнообразными западными технологиями, продав за границу сокровища Эрмитажа, в том числе картины Рубенса, Рафаеля, Рембрандта. Рембранд в обмен на колбасу! Рубенс в обмен на тушенку! Да, друзья, секрет ее производства, как и оборудование для ее производства купил в Чикаго все тот же Микоян. В память о тех славных подвигах Анастаса Ивчановича до сих пор существует Микояновский мясокомбинат в Москве. Вот только недолго музыка играла, и "Докторскую" (опустим тот факт, что колбасу далеко не в каждом советском городе можно было сыскать) тоже начали "совершенствовать". А потом и вообще закладывать в нее разнообразную дрянь. ГОСТ продолжал существовать, но к нему полагалось примечание. Например, вот какого содержания: «Допускается взамен говядины, свинины, баранины совместное использование стабилизатора белкового, массы мясной говяжьей или свиной, или бараньей, пищевой плазмы (сыворотки) крови, крахмала или муки пшеничной». Это - знаменитый ГОСТ 23670-79 от 1979 года в редакции года 1980 (вареная колбаса и сосиски) - благословенные "брежневские" времена "развитого социализма". Знаете, что такое упомянутая "масса"? Это мачмала из перемеленных сухожилий, хрящей и костей. А бывало, что и целлюлозу добавляли. Просто, любимые мои "свидетели Брежнева", в СССР ни на блямбе, наклееной поверх мятого стаканчика мороженого, ни на упаковке "Молочной" или "Докторской" состав сих продуктов не указывался. Только ГОСТ. Это сейчас вы можете все прочесть и решить, покупать ли вам дешевую "варенку" по 60 грн или дорогую, но более качественную по 180. И, наверное, даже самый глупый член секты "Свидетелей Брежнева не станет утверждать, что купленная по лицензии колбаса была лучше оригнинальной американской, как не мог советский пылесорс «Сатурн», скопированный с американского «Hoover Constellation», быть лучше оригинала. Павло Бондаренко

Helgi Sharp 💥 Японське місто Нара, в якому олені замість собак і кішок. Принагідно, декілька фактів про Японію: 🦌 До складу Японії входить понад 6800 островів. Найбільший із них – це Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю. 🦌 В Японії мешкають понад 60 тис осіб, які вже відсвяткували 100-річний ювілей. У цій країні найвищий рівень тривалості життя в світі – 83,8 року. 🦌 В Японії курсують одні з найбільш пунктуальних поїздів у світі. Їх відхилення від графіка зазвичай не перевищує 16 секунд. При цьому поїзд на магнітній подушці може розвивати швидкість до 610 км/год. 🦌 Щороку в Японії трапляється близько 1,5 тисячі землетрусів. Один із найбільш руйнівних за всю історію країни стався в березні 2011 року. Він викликав цунамі, яке забрало життя 15 869 життів. 🦌 В Японії більше домашніх тварин, аніж дітей. Їх кількість сягнула 20 млн, у той час як дітей у країні близько 16 млн. 🦌 90% мобільних телефонів у Японії – водонепроникні. Тому що молодь користується ними навіть у душі. 🦌 В Японії вирощують квадратні кавуни. Така форма спрощує процес пакування, транспортування, а також зберігання у холодильнику цих ягід. 🦌 Японці часто сплять в громадських місцях і на роботі. Така практика називається інемурі. Дивно, але керівництво не має нічого проти того, щоб їхні підлеглі задрімали за комп'ютером, оскільки вважають, що їх втомила важка робота. 🦌 В Осаці є будівля, через яку проходить автомагістраль. 16-поверховий бізнес-центр називається Gate Tower Building. Коли його вирішили будувати, дорога вже існувала. Тому, щоб не втрачати дохід від землі, було вирішено пустити крізь будівлю шосе. Раночку, бандерівці та інші самураї! 😉 Фото https://www.facebook.com/100011830050778/posts/847479065656421/

Павло Бондаренко Добро пожаловать на очередной исторический «ликбез». Сегодня будет очень интересная тема. Ровно 90 лет назад, 22 июня 1930 года Всесоюзный союз сельскохозяйственных коллективов (Колхозцентр) СССР установил оценку и оплату труда в колхозах не в деньгах, а в трудоднях. Так называемые «палочки». Что это такое? О, это чудесное изобретение коммунистов. За работу теперь колхозникам не платили. Отработал день – поставили палочку в ведомость. В конце года колхоз сдавал родине урожай по заранее утвержденному плану: столько-то тонн зерна, лука, капусты, гороха и т. п. А то, что оставалось после этого делили между колхозниками в соответствии с тем кто сколько «трудодней» набрал. Прямо скажем – оставалось после расчета с любимым государством немного. В неурожайные годы – вообще ничего. Потому, что любимому государству рабочих и крестьян было абсолютно начхать урожайный год или нет. План выполни. Как хочешь. Неурожай – роди эти тонны, купи в Америке или на Марсе, но государству план дай – не греши. Например, в урожайном 1937 году в половине колхозов крестьянам выдали аж до трех килограммов зерна на трудодень. «До» это могло быть и 3, и 2 и даже один килограмм. А в неурожайном 1939 в более чем трети колхозов на «трудодень» дали меньше килограмма. Вот эти вот «жиденькие» килограммы, если их продать на рынке или тому же любимому государству по «твердой» (т. е. мизерной) цене и были единственным источником денег советской крестьянской семьи. На вот эти копейки должны были крестьяне приобретать керосин и мыло, ткань на пошив штанов и соль. С чего жили? А натуральным хозяйством – спасали огород и корова. Можно было еще в колхозе украсть, только за это давали минимум 10 лет лагерей по известному «Закону о пяти колосках» или сразу расстрел. А чтобы крестьяне не бежали из колхозного рая, советская власть постановила отобрать у них паспорта и таким образом прикрепила к колхозам. То есть вернула крепостное право, отмененное царем-батюшкой 69 лет назад. Еще один страшный нюанс. «Трудодни» давали председателю колхоза, бригадирам и прочим колхозным начальникам абсолютную власть над крепостными советскими рабами. Ибо бригадир мог высмотреть у мужика или бабы «плохую работу» и абсолютно законно не поставить «трудодень». Отишачил ты с двух часов утра до одиннадцати вечера в поле, а тебе – дулю. А вот куму или куме своей бригадир мог и два, и четыре «трудодня» записать. И десять. Совершенно законно. Закон такой был в СССР. Кстати, так колхозных «ударников» создавали. Бывало, что эти кнут и пряник использовался в личных целях. Еще как бывало. Захотел бригадир молодуху – предложение ей: пойдем на сеновал, два трудодня запишу. А не пойдешь – месяц горбатиться будешь задарма – я все равно «некачественную работу» у тебя найду. А за невыработку минимума трудодней – уголовная ответственность, между прочим. Кстати, в колхозах должны были пахать и подростки, начиная с 12 лет. Минимальная выработка для них устанавливалась 50 дней в году. Такая типа барщина советского образца. Один день в неделю двенадцатилетняя девчушка должна была отработать на родное государство, в котором, как пели в знаменитой песне. «Так вольно дышит человек». И вот эта вот страшная система рабства ХХ века существовала 36 лет. Только в 1966 году трудодни отменили и стали платить деньги колхозникам. Ну, как платить. Не назовешь 40-60 рублей шикарной зарплатой. Кто там по сталинскому «порядку» скучает? Давно мечтаю – создать такой туристический объект – колхоз времен Сталина-Хрущева-раннего Брежнева. Да и помещать в него на пару месяцев всех фанатов «счастливого советского прошлого». Чтобы прочувствовали, как оно…

Павло Бондаренко Привет, мои любимые любители СССР и «Русского мира»! Сегодня сам Бог велел провести очередной «ликбез» по истории. Знаете, что это там на фотках? Это загородное имение Ленина. Знаменитая усадьба Горки. Мог что-нибудь вождь мирового пролетариата и поскромнее подобрать, но остановился на имении одного из богатейших людей России - фабриканта Саввы Морозова. С библиотекой, кинозалом, зимним садом, целым штатом слуг и тремя десятками охранниками. Это помимо роскошной кремлевской квартиры, напомню. Только сад и огород в имении (там трудилось несколько садовников) занимали площадь 5 гектар, которые давали обильные урожаи яблок, вишни, малины, красной и черной смородины, экзотической по тем временам клубники… Вы представляете 5 гектаров сада и ягодников? А вот этот автомобиль видите? Это личный «членовоз» Ленина. Это запредельно дорогой «Delanay Billville», который принадлежал самому императору Николаю ІІ. Но не единственным им жил вождь. Был еще суперроскошный французский «Turket Mery-28» 1915 года выпуска. Собирался вручную и был по карману лишь самым богатым людям мира. У кого его отобрали – история умалчивает. Был знаменитый гоночный автомобиль Rolls Royce 40/50 Silver Ghost, который раньше принадлежал одному из богатейших людей Европы - предпринимателю Рябушинскому. Были еще 3 автомашины для повседневных рабочих поездок и загородных прогулок. Чуть позже на заказ из самого центра тогдашнего мирового империализма – Англии для вождя привезли бронированный «Rolls Royce Silver Ghost», который стоил фантастические деньги – 3 тысячи фунтов. Чтобы вы понимали, годовое жалование декана Лондонского университета в те времена составляло 250 фунтов в год… Не стеснялись и другие «вожди»: Троцкий, Калинин, Дзержинский, Луначарский. Причем каждый мог выбрать марку авто себе по душе. Например, Сталин приобрел себе новенький «Packard Twin-Six», первый в мире автомобиль с 8-цилиндровым двигателем. В начале 1921 года для Ленина в Англии приобрели «Rolls-Royce Silver Ghost Continental», который на Путиловском заводе переделали в полугусеничные автосани на которых Ильич «рассекал» окружающими полями, релаксируя таким образом от тяжелых дум о светлом будущем пролетариата. У жены Ильча, Надежды Константиновны Крупской был, естественно, свой автомобиль. И тоже, естественно, не малолитражка, а мощный элитный «Rolls-Royce» с подогревом салона. Он раньше тоже семейству Николая ІІ принадлежал... Вам в книжках наемные писаки крапали жалостливые рассказы о том, как Ильич голодал. Враки все это. Жрал он от пуза, причем не сухарики, а наиотборнейшие деликатесы. Максим Горький как-то в 1918 году был в гостях у знаменитого историка и писателя Дмитрия Мережковского. Тот был на грани голодного обморока. И тогда «пролетарский писатель» воскликнул: «А провизия есть… есть… Это я знаю наверное… есть… в Смольном куча… икры – целые бочки… Вчера у меня одна баба из Смольного была… там они все это жрут, но есть такие, которые жрут со стыдом»... Конечно же, Ленин жрал икру со стыдом и никак иначе. Но не икрой единой. В 1918 году была организована столовая для народных комиссаров. Еду подавали на награбленном в царском дворце севрском фарфоре. Ленин лично контролировал поставку продуктов. В меню должны были быть в обязательном порядке: - сыры нескольких видов (их вождь полюбил во время пребывания в швейцарской эмиграции); - рыбные деликатесы (семга, стерлядь, осетрина, угри и т. п.); - маринованные грибы и огурчики (к ним вождь пристрастился в сибирской ссылке). Для любителей нашлись коллекционные вина и коньяки. Кстати, о Швейцарии. Осенью 1918 года, когда в стране от голода, тифа и холеры люди гибли миллионами, большевики нашли возможность направить Дзержинского с семьей на отдых в Швейцарские Альпы, о чем свидетельствует знаменитое фото на котором «Железный Феликс» отнюдь не в шинелишке. Сохранилось меню Дзержинского, в котором отнюдь не кипяточек с сухариком. Хотите? Понедельник: консоме из дичи, лососина свежая, цветная капуста по-польски. Вторник: солянка грибная, котлеты телячьи, шпинат с яйцами. Среда: суп-пюре из спаржи, говядина-булли, брюссельская капуста… Четверг: похлебка боярская, стерлядь паровая, зелень, горошек. Пятница: пюре из цветной капусты, осетрина, бобы метрдотель. Суббота: уха из стерляди, индейка с мочеными яблоками, вишней и сливой, грибы в сметане. Воскресенье суп из свежих шампиньонов, цыпленок маренго, спаржа. Вы когда-нибудь пробовали цыпленка маренго, которого в свое время придумали для Наполеона Бонапарта, любимые мои любители СССР, Ленина и «Русского мира»? Вы уже звиняйте за такое количество буков.. https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=2852990764808304&id=100002922255854

Дмитро Чекалкин У 1980-му житель Кривого Рогу розгорнув саморобний банер "Незалежність профспілкам від КПРС! Робітникам - м'яса!" й отримав 10 років в'язниць і таборів. 1 травня 1980 року об 11:00 в першотравневій колоні демонстрантів Тернівського району міста Кривого Рогу несподівано з'явився чоловік з саморобним плакатом: "Незалежність профспілкам від КПРС! Робітникам - м'яса!". Тільки-но він пройшов уздовж трибуни на вулиці Короленка, його відразу ж заарештували й "винагородили" кількома термінами ув'язнення поспіль. Це був не звичайний робітник, а незалежний профспілковий діяч зі стажем боротьби з радянською системою й стійкими поглядами Едуард Крицький, 1940 року народження. Тоді він працював водієм криворізького Північного гірничо-забагачувального комбінату. Присвячені йому два документи з розсекречених архівів спецслужб опублікував на своєму авторському Telegram-каналі KGB files сучасний український історик і журналіст Едуард Андрющенко. Проти Крицького та його брата по матері - В. Б. Черешенко, 1953 року народження, який встиг зробити фото акції - було порушено кримінальну справу за ст. 206 КК Української РСР (злісне хуліганство). 22-23 травня 1980 року обох братів засуджено до позбавлення волі. Крицький отримав 3 роки колонії загального режиму, Черешенко - 2 роки суворого режиму. Позбавлення волі за першотравну акцію розтяглося на довгі 10 років. За різними звинуваченнями його потім засудили вдруге та втретє. КДБ переслідувало його й там - Крицького катували, на нього тиснули та намагалися вплинути у той чи інший спосіб, аби він зрікся власних антирадянських переконань, визнав провину, просив помилування та не писав скарг. На волю Едуард вийшов аж 1990 року. За його звільнення боролися українські, шведські, вірменські, російські, європейські й американські правозахисники. Західна преса присвячувала йому окремі матеріали. За Незалежності Крицький долучився до становлення демократичного профспілкового руху, зокрема, у Кривому Розі. Помер 13 листопада 2010 року.

Дмитрий Чекалкин #ШуткиПодКофе: Проснулась утром, лежу, жду, когда мама завтрак приготовит, а потом вспомнила, что мама - это я!!! Власти хотят сократить число бедных. Чёрт, мне страшно... Большинству наших граждан полноценно отдохнуть удается только от денег. Чтобы поймать террориста в кукурузе, нужно думать как кукуруза. При входе в магазин не разрешайте приставлять градусник к вашему лбу, чтобы измерить температуру. Они стирают так память. Вчера я зашёл за хлебом и молоком, а вышел с двумя бутылками пива. А вот в Советском Союзе никакого коронавируса не было. И люди были здоровы и жили себе счастливо до самого расстрела. Колю жена так достала, что он решил ограбить магазин, чтобы отдохнуть в тюрьме от надоеды жены. А суд дал ему 3 года домашнего ареста! Чтобы блюдо было вкуснее, рестораторы рекомендуют добавить 1-2 нолика к цене. Я всегда соглашаюсь с людьми, потому что если не согласиться, то они продолжают говорить. Чем проще девушка, тем сложнее у неё дизайн ногтей. я подарю тебе подарок но ты его не открывай пока я не захлопну двери и не уеду из страны

Павло Бондаренко И снова "исторический "ликбез". Тем, кто не жил в СССР, этой фотографии не понять. Снимок сделан киевлянином Валерием Решетняком, выставки работ которого накануне развала СССР проходили в Киеве, Москве, Дании и США. Десятки людей толпятся в очереди за "дефицитом". Судя по горе убитых тарных ящиков на переднем плане - это фрукты - овощи тогда тарились в ящики большего размера, не на 2, а на 4 дощечки. Чем мог быть этот дефицит? Нет, это не фейхуа, не манго и даже не бананы - эти фрукты привозились в другой, ипортной таре и доставались только избранным - партийным и комсомольским секретарям, директорам заводов, председателям исполкомов крупных городов, милицейским и армейским генералам, прокурорам и руковдителям КГБ. Скорее всего, это обычные яблоки, груши, сливы или виноград. Да, в СССР это был дефицит. Хорошее яблоко надо было "достать" или (у кого деньги были) купить на рынке у вездесуших "кавказцев". Цены на рынках разнились - например в нашем славном шахтерском городе Дзержинске килограмм отборного джанатана мужчины "кавказской национальности" продавали по три рубля за кило. Эквивалент стоимости 15 буханок хлеба. Яблочки попроще шли по рублю-два. "Доставали" дефицит по-другому. С черного входа в магазин, по "блату". Знаете, что такое "блат" в СССР? Это все та же коррупция. Иметь в числе знакомых рубщика мяса или продавщицу из гстронома, была большая удача. А если ты имел заведующую этим гастрономом - ты был князем местного масштаба. Ну, или по крайней мере, дворянином так точно. Наконец, изредка дефицит можно было "достать" и вот так - выстояв несколько часов в очереди. Правда, его "выбрасывали" не каждый день, а в основном на выборах или перед пролетарскими праздниками. Судя по погоде, это фото сделано перед 7 ноября, сиречь очередной годовщиной "Великой Октябрьской социалистической революции". Правда, при таком варианте, продавщица обязательно вам пару порченых яблочек докинет и не смейте возмущаться. Вкусный пломбир был, говорите? ЗЫ. Народ, который не знает или забыл свою историю, не имеет будущего. Это не я - это Платон так сказал. От себя добавлю: такой народ обречен ходить по кругу, притом по граблях, снова и снова выбирая во влсть тех, кто про "вкусный пломбир" вешает на уши. Фотоhttps://www.facebook.com/100002922255854/posts/3125086504265394/

І ЗНОВУ ПРО ПАНТЕОН ГЕРОЇВ... Хочу вашій увазі представити двох персонажів, які брали безпосередню участь в тих подіях і про яких ви, без сумніву, не раз чули. І так... ПЕРШИЙ: Русский. Родной брат Сергея Владимировича Михалкова, автора гимна СССР и России, дядя знаменитого режиссёра Никиты Михалкова. Михаил родился в самом конце 1922 года и уже в 17 лет, в 1939 окончил спецшколу НКВД. Когда началась Великая Отечественная война, Михаил Владимирович служил в контрразведывательном особом отделе войск Юго-Западного фронта. Когда немцы в сентябре 1941 года захватили Киев, Михалков оказался в плену. Впрочем, он быстро сумел обустроиться в новых условиях. Михаил перешёл на службу к немцам и стал командиром подразделения эсесовской танковой дивизии, где и воевал против соотечественников вплоть до 1945 года , получая новые звания и награды... Зимой 1945 года, когда судьба Германии была практически предрешена, Михаил перешёл линию фронта в Латвии и сдался советским войскам... По просьбе знаменитого брата Сергея, Михаила Михалкова отправили в Москву, где он стал тайным осведомителем НКВД в тюрьме на Лубянке. Михалков должен был заводить дружбу с другими заключёнными и получать от них информацию, которая могла бы быть полезна для чекистов. Вскоре он был осуждён как германский шпион и пробыл в заключении 5 (п'ять!!!!!), лет — сначала в Лефортовской тюрьме, затем в лагерях на Дальнем Востоке. Не смотря на это, Михалков награждён в 1985 году Орденом Отечественной войны 2-ой степени. Впрочем, тогда, к 40-летию победы, им награждали всех участников войны. Умер Михаил Владимирович в 2006 году, в Москве, в возрасте 84 лет, прожив длинную , обеспеченую жизнь в почёте и комфорте... ДРУГИЙ: Українець. Степан Андрійович Бандера, про нього йшлося в попередньому дописі, тож не буде повторюватись, тільки коротко, для тих, хто не читав... Як вже писалося, що 15 вересня 1941-го Бандера був відправлений у центральну тюрму гестапо. Одночасно провели масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні і Європі. В ув’язненні опинилися півтори тисячі оунівців. Братів Бандери Василя та Олександра було закатовано у кінці липня 1942 р. у концтаборі Аушвіц. У Херсоні [є версія, що в Миколаєві] ґестапо розстріляло третього брата Богдана. Та у львівській в’язниці - вбили брата дружини. Одночасно НКВД у Києві розстріляло 10 липня 1941 р. батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори. На початку січня 1942 р. Бандеру розмістили у камері-одиночці № 73 концтабору Заксенгаузен, де знаходився до грудня 1944 року... Радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року... І от радянська пропаганда, як зрештою і російська зараз, всі ці роки вкладає в думку громадян, що бандерівці, як і сам Степан Андрійович - "прислужники фашизму" і ні одного поганого слова, про своїх "героїв", і вірять люди!!! У кожного народу є свої герої, тільки нам не дозволялося їх мати... Світ пізнається в порівнянні!

Автор: Сергій Піддубний УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ – Ведія Маковія, в давній Україні свято, що звеличувало великого предка, володоря світу Олександра Македонського, який народився на 14 серпня (за новим стилем). Нині церковники цього дня вшановують вигаданих юдейських повстанців за віру в єдиного Бога (за іншою версією – повстанців проти еллінізації юдеїв, братів мучеників Маковіїв.

Anatoliy Kuznetsov Дочь Сталина в 1967 году пришла в американское посольство в Индии и уехала в Штаты, где вышла замуж за американца. Светлое будущее, которое построил отец, с ГУЛАГом, голодоморами и героями НКВД, ей почему-то не понравилось. Даже вкусный пломбир не помог. Внучка Сталина Крис Эванс тоже живёт в США, в Портленде. По-русски вообще не говорит. Потомки Троцкого - Мексика, США, Израиль. Сын Хрущева в 1991 году, как только представилась возможность, сразу же свалил в Штаты, которые так хаял его папаша, для чтения лекций по истории холодной войны, на которой специализируется ныне. Остался на постоянное жительство, в настоящее время проживает в г. Провиденс, штат Род-Айленд. Работает профессором Института международных исследований Томаса Уотсона университета Брауна. Внучка по линии второго сына также живет в США. Правнучка Никиты Сергеевича – Нина Львовна Хрущёва, преподает на факультете международных отношений в университете New School в Нью-Йорке. Преподавала хореографию в Майами внучка председателя КГБ СССР и Генсека КПСС Юрия Андропова – Татьяна Игоревна Андропова. Там же, в США, живет и её брат Константин Игоревич Андропов. Живут в "проклятой Америке" и в ус не дуют. Всем довольны. Потомки Брежнева - США, Англия. Племянница живет в Калифорнии. Правнуки Дмитрий Андреевич и Леонид Андреевич закончили Оксфордский университет. Дочь главного идеолога позднего коммунизма, Михаила Суслова – Майя Михайловна Сумарокова вместе с мужем и двумя сыновьями живет в Австрии. Дочь Горбачева – Ирина Вирганская живет, в основном, в Сан-Франциско, где располагается главный офис "Горбачев-Фонда", в котором она работает вице-президентом. Внучка живет в Германии. Удивительное дело, но после краха коммунистического эксперимента никто из потомков его строителей не поехал заканчивать реализацию Великой Мечты - в Северную Корею или Кубу. Они все переехали в нормальные страны, ЕС и США. Всем им хорошо в загнивающих капиталистических государствах с правами человека и демократией (не исконно русскими ценностями). В Россию никто возвращаться и не думает. Интересно, почему...!?!....

Павло Бондаренко Знаете, почему советские колхозники резали свиней ночью, в сенях, предварительно надев на голову мешок с золой - чтоб кабанчик задыхался и не кричал? Не знаете? Потому, что мужик, который собственными руками вырастил кабана, обязан был отдать его шкуру государству. На офицерские сапоги, портупеи и другое нужное стране военное имущество. А сало хотелось чтоб со шкуркой было. Какое же сало без шкурки? Вот и резали свиней тайком. А председателю колхоза и председателю сельсовета взятку давали. Этим же салом со шкуркой и лучшим куском мяса. Знаете, почему крестьяне ив СССР рубили фруктовые деревья? Потому, что коммунисты ввели драконовские налоги на них. Нет денег? Не беда. Брали "натурой" - шерстью, мясом, овощами и теми же фруктами. Вот мужики и взялись за топоры. Рубили и плакали - те груши и вишни еще их деды сажали. А еще моя мама вспоминала, как их обязывали вывозить на колхозные поля... собственные экскременты. На удобрения. Сам должен был свой туалет типа "сортир" вычистить и сам на поле, куда бригадир укажет, вывезти. Или вынести. Никого не волновало как это гуано в поле окажется. Но отдай - не греши. А вы в курсе, что родное государство облагало всех крестян, которые имели коров, натуральным налогом - 220 литров молока в год дай. Горбатишся на коровку ты, а молочко государство подгребает. Если кто не в курсе, как оно дается - молочко - попробуйте денек косой помахать. Я махал - знаю. А сено скирдовать не пробовали? Тоже скажу - не ложкой за столом работать. И да, если у вас был десяток кур - любимое государство рабочих и крестьян заботливо обязывало сдать 180-250 яиц в год. Ибо государство своими яйцами пролетариат обеспечить не могло. И да - на каждую свинью, которую вырастил советский мужик, тоже существовал налог. Это все в придачу к тяжелейшей, от темна до темна работе в колхозе. Практически бесплатной ибо что такое зарплата 40-50-60 рублей? И ту лишь с 1966 года начали платить. А до этого целых 36 лет ишачили колхозники задарма. За "трудодни". Отработал "трудодень" - получи 2 кило зерна, и ни в чем себе не отказывай. Денег хочешь? Продай эти 2 кило родному государству. По цене в 2 раза меньше, чем государство у колхоза покупает. Как люди не бежали из этого "рая"? Бежали, еще как. Несмотря на то, что родное советское государтство, в котором "так вольно дышит человек", сделало мужиков крепостными, фактически запретив выезд из колхоза, отобрав паспорта. Моему отцу повезло. Родной кохоз направил его учиться на тракториста в Старобешево. После этого он попал в армию, а из армии уехал "поднимать целину" по "комсомольскому набору". В Калмыкию. А это уже - паспорт. А паспорт давал право "на лево". Так наша семья оказалась не в колхозе, а в государственном предприятии - совхозе. А это уже совсем другое дело. Платили хоть и мало, но все же платили, а не те мизерные 40-50 рублей "колхозных". И пенсионный стаж шел государственный, а не колхозный. Знаете, что такое "колхозная пенсия"? Это 12-18 рублей в месяц. Бывало, что и 5 рублей и даже три. Но об этом как-нибудь в другой раз. ЗЫ. Народ, который забыл или не знает своего прошлого, не имеет будущего, - сказал Платон. От себя добавлю: такой народ обречен ходить по кругу, причем - по граблям.

Бессмертный барак: 21 августа 1973 года академик Сахаров провел у себя дома в Москве свою первую пресс-конференцию для иностранных журналистов, где рассказал о нарушении прав человека в СССР. После этого разразилась мощная газетная кампания травли ученого. Она началась с «Письма 40 академиков», опубликованного в «Правде». Сахаров вспоминал: «Утром Люся достала газету, и мы своими глазами увидели печально-знаменитое заявление 40 академиков во главе с президентом Келдышем. Потом мне рассказывали разные истории, касавшиеся сбора подписей под этим письмом. Некоторые из подписавших объясняли свою подпись тем, что они считали (им „разъяснили“), что подобное письмо — единственный способ спасти меня от ареста. Капица, как я слышал, отказался подписать. Зельдовичу не предлагали. Академик Александров уклонился от подписи. Когда ему позвонили домой с предложением присоединиться к письму, кто-то из домашних сказал: - Анатолий Петрович не может подойти, у него запой». В 1980 Сахаров по дороге на работу был задержан, а затем вместе с женой Еленой Боннэр без суда сослан «за преступную деятельность» в г. Горький. Деятельность состояла в резкой критике начала войны в Афганистане и призыве к международной общественности осудить действия СССР. Сахаров был доставлен в Горький самолетом под «конвоем» зампредседателя КГБ С.К.Цвигуна. «Духовный отщепенец, провокатор Сахаров всеми своими подрывными действиями давно поставил себя в положение предателя своего народа и государства» – писала «Комсомольская правда» в 1980 году. В тот же день, Президиум Верховного Совета СССР лишил его звания трижды Героя Социалистического Труда и постановлением Совета Министров СССР — всех остальных званий и премий. Он провел в Горьком почти 7 лет, неоднократно объявлял голодовку. «Андрей Дмитриевич, умереть мы вам не дадим, но инвалидом сделаем» – таковы были слова главврача Обухова в день очередной насильственной госпитализации лауреата Нобелевской премии мира в областную больницу им. Семашко. #гетьвідмоскви #ніколизнову

Дмитрий Чекалкин 📌1 вересня 1939- го - розпочалася, а 2 вересня 1945-го завершилася Друга світова війна – наймасштабніший збройний конфлікт в історії людства. 📝У війні брали участь 👉61 країна (80% населення Землі) 📝Воєнні дії відбувалися на територіях👉 40- ка з них 📝До військових формувань мобілізовано👉 110 млн. осіб 📝Загальна кількість втрат становить близько 👉60 млн. чоловік. Із них -безпосередньо на фронтах загинули 👉27 млн ✅Війну розпочала гітлерівська Німеччина, напавши на Польщу. Водночас не меншу роль у розв’язанні війни зіграв Йосиф Сталін. Підписання «Пакту про ненапад» між СРСР та Німеччиною 23 серпня 1939-го відкрило шлюзи Другої світової. ✅Прикметно, що Гітлер призначив дату й час нападу на Польщу (26 серпня о 04.30 ранку) ще до підписання пакту, як тільки отримав інформацію про його невідворотність. Лише несподіваний військовий альянс Британії і Польщі, оформлений 25 серпня, відтермінував війну ще на кілька днів. ✅СРСР вступив у війну на боці агресора, а його ідеологічна машина до самого нападу Гітлера на Радянський Союз на всі лади лаяла Англію і Францію як головних розпалювачів війни. ✅Протягом майже двох років Сталін проводив агресивну загарбницьку політику – війна проти Фінляндії, окупація Литви, Латвії, Естонії та належних Румунії Бессарабії і Північної Буковини. ✅Зрештою, територіальні апетити СРСР прискорили рішення Гітлера про війну з Радянським Союзом. Навіть нацистське керівництво було шоковане, коли Молотов під час візиту до Німеччини в листопаді 1940-го вимагав: остаточного розгрому Фінляндії, датських проливів для виходу в Північне море, Південної Буковини від Румунії, включення до радянської сфери впливу Болгарії, а також Східної Туреччини, Північного Ірану, Іраку, опорних пунктів на Адріатичному морі в Югославії, опорних пунктів в Греції, у Персидському заливі, а головне – на чорноморських протоках Босфор і Дарданелли. ✅Невизнання СРСР міжнародних угод та конвенцій нарівні з діями нацистів спричинили неймовірно кривавий перебіг військових дій та величезні людські втрати. ✅Чи не половина безповоротних втрат у Другій світовій війні припадає на СРСР, де людське життя повністю знецінилось ще в 1930-і роки. ✅Вже в листопаді 1945-го Сталін підписав таємну постанову «Про десятирічний план військового суднобудівництва на 1946-1955 рр.», за якою належало збудувати понад 3500 бойових суден. Планувалося створення 100 нових авіаційних дивізій. Але головні зусилля були скеровані на створення ядерної зброї та засобів її доставки. ✅Вже за рік після останніх пострілів Другої світової планета опинилися перед загрозою нових конфліктів. На щастя, все обмежилося лише «холодною війною» та локальними конфліктами за сфери впливу. Однак непокаране зло загрожує рецидивами. Чечня, Грузія, Крим та Донбас тому яскраві приклади. 📌Джерело: Український державний центр національно-патріотичного виховання: #УДЦНПВ 

Дмитрий Чекалкин #ЧеловеческийФактор Антон Павлович Чехов: - Надо, чтобы за дверью каждого довольного, счастливого человека стоял кто-нибудь с молоточком и постоянно напоминал бы стуком, что есть несчастные... - Служение общему благу должно непременно быть потребностью души. - Нужно по капле выдавливать из себя раба. Будучи дипломированным медиком, Чехов мог бы стать частным столичным врачом. Но он сознательно выбрал самое сложное медицинское призвание - быть земским доктором. На этой должности, где полагается государственное жалование, он, будучи человеком долга, отказался от оплаты. Большую часть его пациентов составляли крестьяне, которых Антон Павлович лечил бесплатно. В 1892 году во время эпидемии холеры Чехов, работая санитарным врачом, обслуживал 26 деревень, четыре фабрики, один монастырь. Преодолевая пассивное сопротивление косного земства, надувательство подрядчиков, равнодушие темных крестьян, за собственные средства остроил четыре деревенские школы, дорогу; Основал в Таганроге общественную библиотеку, пожертвовав туда более 2000 собственных книг, и 14 лет непрерывно пополнял ее; В разоренном и обглоданном Мелихове посадил около тысячи вишневых деревьев и засеял голые лесные участки елями, кленами, вязами, соснами, дубами и лиственницами; на выжженном пыльном участке в Крыму посадил черешни, шелковицы, пальмы, кипарисы, сирень, крыжовник, вишни и прекрасный цветник; Совершил героическое путешествие на остров Сахалин, в одиночку сделал перепись всего населения этого острова, написал книгу “Остров Сахалин”, доказав цифрами и фактами, что царская каторга – “бездарное издевательство имущих и сытых над бесправной человеческой личностью”; Помог тысячам людей. Содержание многих из писем Чехову в каталоге собрания сочинений формулируется так: “Благодарность за полученные от Чехова деньги…”, “Благодарность за содействие в получении службы…”, “Благодарность за хлопоты о паспорте…” и т. д. В записной книжке Чехов оставил такие строки: “Мусульманин для спасения души копает колодезь. Хорошо, если бы каждый из нас оставлял после себя школу, колодезь или что-то вроде, чтобы жизнь не проходила и не уходила в вечность бесследно”. “Будьте, прежде всего и больше всего, человеком. Не бойтесь отяготить себя гуманностью”.

Дмитрий Чекалкин История Скреп или "Эти Вовы Такие Слуги" Свобода, равенство, братство! Рабочие и крестьяне живут впроголодь в нищете, а Ленин и Крупская разъезжают на одном из трёх автомобилей Роллс-Ройс «Серeбряный призрак», принадлежавших царской семье. 1923 год. За что и боролись. Пешком им ходить, что ли? Уже очень скоро их идейные последователи и соратники закрепостят рабочих при заводах, ограбив крестьян до нитки, за одну корову или пару лошадей будут ссылать целыми семьями в Сибирь, устроят голодомор, отберут у них паспорта. Их новый мир окончательно будет построен! И, раскинувшись мелким бесом И поклявшись вам всем в любви, Он пройдёт по земле железом И затопит её в крови. И наврёт он такие враки, И такой наплетёт рассказ, Что не раз тот рассказ в бараке Вы помянете в горький час...

Дмитрий Чекалкин 5-го вересня. Історія терору. Слово «терор» у перекладі з латини terror — страх, жах. По суті, це законодавчо виправдані насильницькі дії з боку влади проти політичних або класових угрупувань, або всього народу з метою придушення спроб спротиву опозиції, формування відчуття жаху (генів страху). 5 вересня 1793 р. Французький національний конгрес встановив Режим Терору для захисту революції. По суті, якобінці вперше офіційно запровадили системний політичний терор. 5 вересня 1918 р. Раднарком РСФРР видав декрет «Про червоний терор». «Забезпечення тилу шляхом терору» було названо «прямою необхідністю» більшовицької влади. В.Ленін узаконив терор як метод державного управління та комуністичного будівництва. У постанові підкреслювалася потреба ізоляції «класових ворогів» у концтабори та розстрілів усіх причетних до білогвардійців осіб із публічним оголошенням про такі каральні акти. У Олександрівську (пізніше Запоріжжі) на Правому березі за часів Леніна з’явився перший концтабір для інтелігентів. Гірко визнавати, що трохи згодом з’ясувалося, що розстрільні плани червоного терору перевиконані – нікому було проектувати Дніпрогес, заводи. Тому заводи будували в США, перевозили в Запоріжжя і встановлювали. Для американських спеціалістів було спроектовано та побудовано найкращий виселок – Шостий, Соцмістечко. «Самий человечный человек» вимагав: священиків знищити, як клас; інтелігентів брати в заручники, кожного десятого розстрілювати і додавав: чим більше, тим краще. Кобзарів прирівняли до жебраків і революційні трійки могли їх розстрілювати на місці. За різними даними, упродовж 1918 – 1919 років червоні кати знищили понад півтора мільйона осіб. Найстрашнішою карою для українців були три штучні голодомори: 1919 – 1921 рр. – вимордували міську інтелігенцію: 1932-1933 рр. – криваві жнива українського села; 1947 р. – контрольний постріл для українців. Тим, хто народився у худеньких дистрофічних матерів, влаштовували покоси інтелігенції: перший покос – 1965-го, другий – Варфоломіївська ніч України – Різдво 1972-го. І у кого повернеться язик запитати де наша еліта?

Беременная женщина в штате Аляска попала в сильную метель, когда ехала по трассе на своей машине. Из-за плохой видимости машина съехала с дороги. Женщина решила добираться пешком. Не прошла она и сотню метров, как у нее начались схватки. Она смогла найти место возле камня, где меньше снега, и потеряла сознание. Когда очнулась, возле нее была стая волков. Они окружили ее, как бы укрывая от ветра. Женщина даже не успела испугаться, как у нее начались роды. Минут через 20 она родила. Одна из волчиц перегрызла пуповину, вылизала ребенка и подтолкнула к матери. Та смогла взять малыша на руки и покормить его. «Волки все время находились рядом со мной, прикрывая от вьюги. Я была как бы членом их стаи, нуждающимся в помощи. Вожак стаи слизывал снег и слезы с моих щек», — рассказывала в последствии женщина. Через некоторое время на трассе был обнаружен пустой автомобиль и ее начали искать. Увидев волков, люди выстрелили в воздух. Когда те разбежались, спасатели заметили женщину с новорожденным ребенком.

Олег Вишняков ВІРТЕ В СВОЇХ ДІТЕЙ Одного разу один маленький хлопчик повернувся додому зі школи і передав матері лист від учителя. Мама раптом почала плакати, а потім зачитала синові листа вголос: «Ваш син - геній. Ця школа занадто мала і тут немає вчителів, здатних його чомусь навчити. Будь ласка, вчіть його самі». Через багато років, після смерті матері, він переглядав старі сімейні архіви і наткнувся на цей лист. Він відкрив його і прочитав: «Ваш син - розумово відсталий. Ми не можемо більше вчити його в школі разом з усіма. Тому рекомендуємо вам вчити його самостійно вдома». Хлопчика звали Томас Едісон і на той час він уже став одним з найбільших винахідників століття. Едісон проридав кілька годин поспіль. Потім записав до свого щоденника: «Томас Апва Едісон був розумово відсталою дитиною. Завдяки своїй героїчній матері він став одним з найбільших геніїв свого часу».

Хабаровськ - дух свободи Нової України. Так, слова гучні, але ми маємо на них право, адже його засновником був українець. Його ім'я – Яків Дяченко, уродженець Полтавщини. Він заснував Хабаровськ у 1858 році. Також заснував ще майже 30 населених пунктів на Далекому Сході. У кінці ХІХ століття спільники Дяченка заснували розгалужену мережу сіл навколо Хабаровська. Самі українці складали там майже 90% населення. Коли в імперії почались революційні події, Хабаровськ став ключовим центром "Нової України". В місті діяла велика українська громада, школи, видавалися газети українською і формувалися частини українського війська. Вже в 1930-х роках Хабаровськ став центром українізації Далекого Сходу. Пам'ятаємо. Все буде Україна! https://www.facebook.com/groups/promovugroup/permalink/805339780039885/

Ибигдан: Африканский Голобородько! В 60-х жил в Замбии один учитель начальной школы и по совместительству глава Национальной академии науки, космических исследований и философии. Так вот, он на полном серьезе хотел первым отправить замбийцев на Луну, опередив США и СССР! Эдвард Нколосо сам тренировал двенадцать замбийских астронавтов-подростков. Эдвард сажал детей в бочки и спускал с горы, так он имитировал перегрузки. Для привыкания к невесомости он сделал качель из тарзанки и шины, а чтобы невесомость была полной, веревку он перерезал после хорошего раскачивания. А еще он учил ходить своих афронавтов на руках, потому что был уверен, что это единственный способ ходить по Луне. А как же ракета? Его ракетой была большая железная бочка, а вместо топлива он хотел использовать катапульту. Как вы уже поняли, у него ничего не вышло. - Ну "папуасы" поверили же? И сейчас мы имеет точно такой же факт. "Зато честный и не ворует", "главное не умение, а намерение". Ну вы понели из какого ряда вот это вот все:) - А назад как собирались возвращаться? - А зачем? Кто же по собственному желанию вернется в Замбию? (снобо-сарказм) https://www.newyorker.com/culture/culture-desk/ the-zambian-afronaut-who-wanted-to-join-the- space-race?intcid=mod-latest

Павло Бондаренко В Україні досі є Кіровоградська область. Якщо хтось не знав трохи про людину, на честь якої її названо. Сергій Миронович Кіров. Справжнє прізвище Костріков. До Жовтневого перевороту співчував "меньшовикам". Потім перебіг до Леніна і його банди. Жорстокий цинічний кар`єрист. Гарний оратор (базікало) і вкрай поганий організатор. "Астраханський кат" - у 1920 році безпосередньо керував розстрілом демонстрації голодних робітників в цьому місті (до 4 тис. трупів). Як член Політбюро несе відповідальність за організацію Голодомору в Україні. Ідейний натхненник Постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, яка у народі отримала сумнозвісну назву «Закону про п’ять колосків». Як Перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) і член "трійки" причетний до сотень позасудових смертних вироків. Улюбленець Сталіна і його відданий холуй. 1 грудня 1934 року вбитий у власному кабінеті Леонідом Ніколаєвим, який застав свою дружину Матильду Драуле та Кірова голими на дивані. Взагалі Кіров славився тим, що був видатним "бабником". Ганебну смерть голого Кірова Сталін використав як привід для масових репресій, вигадавши міф про те, що Ніколаєв був учасником "фашистскої змови" й підстеріг Кірова у коридорі Смольного. Розстріляли й Матильду Драуле. А також і віх її родичів. І всіх родичів Ніколаєва. Для перейменування Кіровоградської області у Верховній Раді не вистачає 300 голосів. Нова фактична коаліція із "Слуг народу" та ОПЗЖ не хоче. Бо "Ета же наша історія"... Ага. Дуже красива історія. Героїчної загибелі одного з кривавих комуняк від кулі чоловіка-"рогоносця" верхи на його дружині. Післянаписаного. Народ, який не знає, або забув свою історію, не має майбутнього" (Платон)

Яков Иосифович Богорад, военный капельмейстер 51-го Литовского пехотного полка – настоящий автор и первый исполнитель марша “Прощание Славянки”, написанного им в 1904 году в Симферополе. Позднее марш был издан Богорадом в 1912 году под авторством некоего Агапкина, с ура-патриотическими лозунгами на обложке. Марш представляет собой обработку хасидских мелодий “Хад гадья” и “Ле Шона”. В рассказе “Гусеница” Куприн описывает эту мелодию в 1905 году, за семь лет до официального издания марша, как песню подвыпивших балаклавских рыбаков. В 1904 году в Симферополе выпускник Варшавской консерватории по классу флейты и дирижирования, молодой капельмейстер Яков Богорад (1879, Гомель – 1942, Симферополь) написал два военных марша для 51-го Литовского полка, расквартированного в городе, – марш “Тоска по Родине” (в качестве встречного полкового марша), и марш “Прощание Славянки” (как походный, прощальный марш полка). В “Прощания Славянки” Богорад, который вырос в традиционной еврейской семье, использовал две старинные синагогальные мелодии. В сущности, он лишь сплёл в некое единство две музыкальные темы, оркестровал их, сменил традиционную синагогальную тональность и характерный еврейский литургический размер - три восьмых, на парадный маршевый - две четверти. Автор назвал свой марш с местным колоритом – “Прощание Славянки”, из-за симферопольской речки Славянка, на берегу которой находились казармы 51-го Литовского полка. В городе был фонтан со статуей покровительницы реки – Славянки. К нему приходили прощаться перед отъездом из города. С самого начала марш стал довольно известным. В связи с начавшейся Японской войной, на его мотив в народе стали сочинять протестные стишки, которые распевались от Крыма до Дальнего Востока: Почему нас забрили в солдаты, отправляют на Дальний Восток? Неужели я в том виноватый, что я вырос на лишний вершок? Оторвут мне иль руки, иль ноги, на носилках меня унесут. И за это, за страшные муки, Крест Георгия мне поднесут. Тут же, специальным приказом, был дарован Литовскому полку другой марш лейб-гвардии. Через много лет режиссер Михаил Калатозов умудрился вставить “Прощание Славянки” в свой фильм “Летят журавли”. Сцена с уходящими на фронт солдатами, под древние хасидские мелодии, составившие пафосный марш, произвела настоящий фурор в Каннах. Зал аплодировал стоя. Но это произошло уже в другую эпоху, в 1957-58 годах. Яков Богорад не дожил до этого времени. Он был расстрелян фашистами в числе тысяч евреев Симферополя в 1942 году, в танковом рву на 11-м километре Феодосийского шоссе, то есть – примерно на речке Славянка… https://ru.wikipedia.org/wiki/Прощание_славянки

Павло Бондаренко Ах, какую страну потеряли! Вот раньше... А сейчас... Бедные бабули - что они могут на свою минимальную пенсию купить... А вот в СССР... Ну что же. Моя баба Паша в СССР как раз получала минимальную пенсию. Не потому, что ленива была в молодости. Там грустная история про колхозную пенсию. В общем, получала она минимальную государственную. Это 28 рублей или 90 копеек в день, чтобы вы понимали. Ну да ладно - у тогдашних цен цифры от нынешних отличались. Поэтому сравним чего и сколько могла моя баба Паша купить в далеком 1980 году с тем, чего и сколько современная украинская пенсионерка на минимальную (1712 грн) пенсию может себе позволить. Хлеб. В СССР - 20 копеек. Баба Паша могла на свою месячную пенсию купить 140 буханок. Сейчас на минималку (15 грн/буханка) - 114 буханок. Картоха в СССР - 14 коп/кг (200 кг), сейчас - 7 грн (245 кг) Молоко разливное 1 литр в СССР 28 копеек (100 литров), сейчас разливное молоко продавать запрещают, но я беру у бабушек на рынке по 15 грн/литр (114 литров). Масло сливочное в СССР 3 рубля 60 копеек (7 кг 800 гр.) сейчас - 200 грн (8 кг 600 гр). Сахар в СССР - 94 коп/кг (30 кг), сейчас - 14 грн/кг (122 кг). Селедка - 1 рубль 30 коп/кг (21 кг 500 гр), сейчас 56 грн/кг (30 кг 500 гр). Яйца в СССР 11 коп/штука (255 штук), сейчас 1 грн. 70 копеек/штука (1000 штук) Пальто женское самое дешевое в СССР 110 руб (почти 4 пенсии бабы Паши), сейчас - 1800 грн (чуть более 1 минимальной пенсии). Телевизор цветной «Рубин-707Д».в СССР 685 рублей (24,5 бабулиных пенсии), сейчас TOSHIBA 32S2855EC - 3200 грн (2 минимальные пенсии). Проезд в троллейбусе в СССР стоил 4 копейки (700 поездоб бабі Паши), а сейчас... Я ошибаюсь или пенсионеры в троллейбусах бесплатно ездят? Скажут: зато квартплата, вода, канализация, электроенергия в СССР стоили сущие копейки, а сейчас?! Правильно: в СССР электроэнергия стоила всего 4 копейки за киловатт и на пенсию моей бабули ее можно было "накрутить" аж 700 киловатт. А сейчас, при цене 1 грн 68 копеек/киловатт (даже не берем "льготные" 90 коп до 100 киловатт) на "минималку получается 1 тысяча 14 киловатт. Правда, еще доставка... Правда за холодную воду и водоотведение баба Паша платила бы действительно копейки - целых 58 в месяц. Но... После закупки картохи, масла, селедки или сахару утешение слабовато, согласитесь. Так что про расчудесную жизнь пенсионеров в СССР (можете такой же расчет сделать, например, для учителей, если интересно) и про "полвареника сейчас - это вас обманывают. И да - в СССР субсидий не было. Правда, при "слугах народу" количество тех, кто их получает резко снизилось, но это уже другой вопрос к данной теме отношения не имеющий. Хотя как посмотреть - 73% проголосовали так, как проголосовали, свято увровав в "полвареника" и "тарифній геноцид" в надежде "вернуть саветское время". ЗЫ. Народ, который не знает своего прошлого, не имеет будущего - сказал Платон. От себя добавлю: такой народ обречен ходить по кругу, причем еще и по граблям.

Вперше за 100 років! У Чорнобильську зону повернулися ведмеді. Відомо, що ці тварини мігрують з Білоруської території. Щоправда, поки невідомо скільки їх. Науковці зазначають, що бурий ведмідь зник на території українського Полісся ще у ХІХ столітті. До початку 2000-них років не було жодних свідчень відновлення виду на цій території. Влітку 2018-го дослідникам пощастило нарешті зафільмувати хижака на відео. За словами українського зоолога, який вже 30 років досліджує фауну Чорнобильської зони, Сергія Гащака, повернення великого хижака може бути пов'язане з відсутністю на цих землях людини і слідів його діяльності, зокрема, сільськогосподарської. "Ведмедя можна зустріти практично по всій території, навіть взимку. Але їх ще не багато. Вони мігрують. До нас вони потрапляють, швидше за все, з білоруської території. Ми не знаємо скільки їх, як довго вони тут затримуються. Можливо, деякі живуть постійно. Ведмедів не було тут понад 100 років", – розповідає дослідник. Також у цій місцевості значно зросли популяції вовків і рисей. За матеріалами ВВС. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Чорнобиль #ведмідь

Helgi Sharp 💥 ПРОНЗИТЕЛЬНЫЕ РАССКАЗЫ ИЗ ШЕСТИ СЛОВ. Однажды Хемингуэй заключил пари, что сможет написать самый короткий трогательный рассказ в мире. Он выиграл спор: «Продаются детские ботиночки. Неношеные» («For sale: baby shoes, never worn»). С тех пор многие пытаются повторить его эксперимент и составить целую историю из 6 слов, способную тронуть и удивить читателя (в переводе может быть на слово больше или меньше): 📙Незнакомцы. Друзья. Лучшие друзья. Любовники. Незнакомцы. 📙 «Вы ошиблись номером», – ответил знакомый голос. 📙 Пассажиры, сейчас с вами говорит не капитан. 📙 Я встретил родственную душу. А она – нет. 📙 Продаю парашют: никогда не открывался, слегка запятнан. 📙 Это наша золотая свадьба. Столик на одного. 📙 Сегодня я снова представился своей матери. 📙 Путешественник еще подавал сигналы. Земля – нет. 📙 Я принес домой розы. Ключи не подошли. 📙 Моя мама научила меня бриться. 📙 На разбитом ветровом стекле было написано «Молодожены». 📙 Наша спальня. Два голоса. Я стучусь. 📙 Я спрыгнул. А затем передумал. 📙 Мое отражение только что мне подмигнуло. 📙 Извини, солдат, мы продаем ботинки парами. 📙 Он кормит из бутылочки убийцу своей жены. 📙 Воображал себя взрослым. Стал взрослым. Потерял воображение. 📙 Хирург спасает пациента. Пациент благодарит бога. Off!

Всегда есть выбор Roman Volokh: У рейхсмаршала авиации и официального наследника фюрера Германа Геринга был младший брат – по имени Альберт. Он родился в 1895-м году, и до 1933-го вёл жизнь богача, наслаждаясь удовольствиями – этому способствовало производство фильмов, Геринг-младший занимался кино. Всё изменилось после прихода к власти Гитлера. Альберт Геринг не собирал антинацистских демонстраций (да и не собрал бы). Он протестовал по-своему. Например, однажды Геринг-младший присоединился к группе еврейских женщин, которым приказали вымыть улицу: взял тряпку, и стал на коленях тереть асфальт. Ответственный за охрану офицер СС, проверив его документы, в панике приказал прекратить уборку – испугавшись, что ему достанется за публичное унижение брата самого Германа Геринга. Когда Альберта приветствовали популярной фразой «Хайль Гитлер!», он вежливо отвечал – «простите, но мне абсолютно на это плевать». Он не стеснялся использовать свою фамилию, когда это было надо для спасения от смерти людей. Геринг-младший помог своему бывшему начальнику-еврею Оскару Пильцеру выехать из рейха и спасти тем самым свою жизнь, это же он сделал для нескольких участников антифашистского Сопротивления, включая и коммунистов. После оккупации Германией Чехословакии Альберт занял место управляющего внешними продажами в концерне «Шкода». Он помогал подпольщикам в саботаже военной продукции. Альберт Геринг договорился с руководством СС, чтобы к нему отправляли заключенных для рабского труда на «Шкоде», а потом организовал побег – подкупленные водители остановили грузовики в лесной зоне, отошли типа покурить, а узники разбежались. Гестапо начало расследование, и Геринг-младший в 1944-м году оказался под арестом. Правда, старший брат немедленно вступился, и младшего освободили. Герман злобно сказал родственнику – «Заканчивай со своим ненужным благородством. Моё влияние на фюрера катастрофически уменьшилось, возле него стоит Гиммлер, в следующий раз я не смогу тебя спасти». Альберт не послушался. Официально на данный момент подтверждено, что он спас от смерти 34 еврейских гражданина Германии – но, учитывая другие случая, включая бегство узников концлагеря, число спасённых намного больше. В мае 1945 года обоих братьев задержали войска союзников. Геринг-младший находился в тюрьме Нюрнберга на расстоянии нескольких камер от Геринга-старшего. Следователи не верили Альберту, считали ложью, что тот спасал людей, однако, спасённые выступили в его защиту, и Альберт Геринг был освобождён в 1946-м году. Затем, на короткое время его задержали чехословацкие власти, но тут же отпустили – после протестов бывших участников Сопротивления. Трудно было поверить – надо же, брат заместителя Гитлера спасал партизан, коммунистов и евреев. Но, тем не менее, это всё-таки чистая правда. Каждый побег он оплачивал своими деньгами, с личного счёта, открытого в тридцатых в Швейцарии. Альберт потратил все средства до копейки, и это отразилось на его жизни. Из-за своей фамилии, Геринг-младший не смог устроиться на нормальную работу – подрабатывал стенографистом и переводчиком, снимал маленькую квартирку, затем получал весьма скромную пенсию от правительства. Он умер 20 декабря 1966 года. О заслугах Альберта в спасении людей от смерти начали говорить лишь в конце девяностых. Сын спасённого им Оскара Пильцера, Герберт Пильцер, заявил в интервью германскому ТВ, что Геринг-младший помог не только его отцу – ему обязаны жизнью десятки семей из разных стран Европы. Брат рейхсмаршала, конечно, не шёл с гранатой на танки, не убивал эсэсовцев, не устраивал засады. Однако, Альберт мог бы прекрасно устроить свою жизнь в рейхе при высокопоставленном братце, но предпочёл растратить все свои деньги на спасение незнакомых ему людей, и остаток жизни прожить в бедности. Он не получил такого признания, как Шиндлер.

Язичницька легегда А ви знаєте звідки на Землі з'явилися коти? Ще в давнину, коли на Землі владували боги - славетний Велес, наймудріший і найвпливовіший з богів по своїх сравах часто мандрував між світами! У світі Прави, спілкувався зі своїми братами богами...в світ Нави супроводжував душі померлих...а в наш світ - Яви, приводив душі новонароджених... Одного разу застала його в нашому світі ніч.. Дуже стомлений Бог вирішив просто де небуть перепочити та переночувати... Не знайшовши поряд ніякого поселення, він просто прийшов на прибране від врожаю поле і ліг спати в скирті сіна... Заснув швидко і, мабуть, навіть грім не зміг його розбудити, так Бог міцно спав! Прокинувшись вранці, простягнув Велес до своєї заплічної суми руку аби дістати кусень хліба, який завжди брав з собою в дорогу, відкрив її - там купа мишей...і хліб зник! Розлютився Бог! Закричав, затупотів ногами, що аж миші від його голосу злякались та кинулись навтьоки з суми в розтіч.... Тоді Велес зняв свою чарівну рукавичку, вдарив нею об землю і та вмить обернулась на дивного малого звіра хижого та прудкого! Кинувся той звір за мишами і миттю всіх переловив та... з 'їв! Вдоволений Велес простягнув руку, щоби обернуть звіра знов в рукавицю...а того й слід простиг! Від того славетного звіра з тих пір живуть на Землі поряд з нами його пращури - КОТИ !!! Переказано Н.Сорока

«Злые песни Гийома дю Вентре». История созданий этого произведения тронула меня до глубины души. Думаю, что равнодушным эта история не оставит никого. Этот текст я перепечатала из интернета Харон и русский зэк Гийом дю Вентре Гийом родился в сталинском лагере, а вышел после своих родителей ОБЩЕСТВО22:00 06 августа 20081 069 Хочу представить вам, читатель, бретера и гуляку, друга моей юности, дравшегося в Варфоломеевскую ночь на стороне избиваемых гугенотов, еретика и атеиста, осужденного по 58-й с несколькими пунктами, гасконца, потому что им был Д ‘Артаньян, и друга Генриха Наваррца, потому что мы все читали «Королеву Марго», великого и никому не известного зэка Гийома дю Вентре. Нет, все это не бред воспаленного воображения — это наша жизнь, умеющая сплести из нитей чистой, неприкрашенной правды ковер-самолет, или шапку-невидимку, или судьбу Гийома дю Вентре. Возьмем ее вполне реальные очертания, которые можно под¬твердить документами из личного дела, досье, переписки или метрикой, патентом, справкой о реабилитации. Жил-был человек по фамилии Харон, хромировал бабки и преподавал во ВГИКе, дирижировал оркестром и валил двуручной пилой кедры, изобретал многоканальную систему звукозаписи и карусельный станок по непрерывной разливке чугуна, присутствовал на премьере «Броненосца «Потемкин» в Берлине и при записи фонограммы фильма «Дневные звезды» в Москве, бил ломом лунки под взрывчатку и учил сына произносить букву «р» непременно в слове «синхрофазотрон». Был поэтом и педантом, вольнодумцем и ортодоксом, болел всеми болезнями своего времени и имел к ним пожизненный иммунитет. Был похож на птицу и вообще, и в смысле «мы вольные птицы; пора, брат, пора». И умер в благополучной Москве от лагерного туберкулезного удушья, перехватившего вздох легких. Вам уже стало понятнее? Значит, мы на верном пути. Когда-нибудь, ну, не при нашей с вами жизни — при жизни наших внуков и правнуков человечество преодолеет распри и в новом, удивительном единстве своем захочет заново прочесть историю, избрав в качестве оглавления не хронологическую цепь войн и монархов, катаклизмов и классовых битв, а последовательную, никогда не прерывавшуюся череду вершин — деяний человеческого духа, которая одна только и способна привести человечество к осознанию себя как единства. И построит это будущее человечество музей, в который со всех концов земли, из всех стран и континентов будут привозить детей. Здесь, в залах этого музея, человечество выставит самые памятные, самые гордые свидетельства того, как вопреки всем мерзостям зла и вражды, сытой тупости и голодного отупения, сквозь все ночи мира светил людям бережно сохраняемый огонь добра, братства и творческой воли. В разделе рукописей, между дневниками Анны Франк и обгорелыми листами «Мастера и Маргариты» будет лежать небольшая, отпечатанная на розоватых синьках книжка «Злые песни Гильома дю Вентре». Задача у меня как у автора нелегкая. Мне необходимо изложить четыре биографии трех авторов «Злых песен…». Яков Евгеньевич Харон — известный советский звукооператор, начинавший работу в кино фильмами «Поколение победителей» и «Мы из Кронштадта». Он автор «Прозаического комментария» к пяти поэтическим тетрадям, принадлежащим перу Гийома дю Вентре — поэта, которого не было. Этого поэта придумали два молодых человека, сидя в лагере под названием «Свободное» на трассе нынешнего БАМа. Один из них — Харон, второй — Юрий Николаевич Вейнерт, потомственный интеллигент, профессию которого определить довольно трудно, ибо академий он не кончал и главные свои знания и умения приобрел в ссылках и лагерях, где с небольшими перерывами провел всю жизнь с шестнадцати лет до трагического дня 1951 года, когда его не стало. Таковы три автора: Харон, Вейнерт, которого Харон постоянно называл Юрка, и Гийом дю Вентре — поэт, которого они выдумали. А биографий четыре, потому что у Гийома дю Вентре их было две. «…Вот она, — писал о первой из них Харон, — заветная коробка из-под какой-то подписной книжки — хранилище полулистков, перепечатанных в самом конце сорок седьмого. Мы были не только суеверны, но и предусмотрительны. Поэтому мы «уточнили» дату рождения дю Вентре, далеко не достоверную, — 1553; мы надеялись приурочить издание к четырехсотлетию. В какой-то мере — с поправкой на эти четыреста лет — мы, сами того не подозревая, оказались пророками: уж раньше пятьдесят третьего (молодым уже приходится пояснять: 1953-й — год смерти Сталина. — А. С.) эта публикация никак не могла состояться». Эту первую биографию сочинили дю Вентре авторы. И если не знать, что такого поэта вообще не существовало в природе, можно вполне принять его жизнеописание за старомодный, но добросовестный экскурс в историю Франции XVI века и ее литературы. Со времени предполагаемого четырехсотлетия со дня рождения дю Вентре прошло уже немало лет, но оно так и осталось неотпразднованным. Даже имя героя стали писать иначе: не Гильом, как это было в сорок седьмом, а Гийом, как это принято теперь, пятьдесят с лишним лет спустя. Выбыли по возрасту те, кто слышал первые сонеты Гийома в «Свободном», в Москве, в Воркуте, в Ленинграде, — свидетели и участники другой биографии дю Вентре, той, которая началась в 1943 году, когда, разлив в кокили жидкий чугун из рогача и опустившись без сил на пол литейного цеха, построенного за месяц в заводе-лагере, двадцатидевятилетний Юрий Вейнерт сказал своему напарнику и ровеснику Якову Харону, глядя на льющийся чугун и красноватую окалину: — Вот так Вулкан ковал оружье богу… — Персей Пегаса собирал в дорогу, — отозвался Харон, от усталости с трудом ворочая языком. Это начало второй биографии дю Вентре. Впрочем, ее можно было бы назвать биографией сонетов, и продолжалась она до того дня, когда в 1989 году из печати вышел первый сигнальный экземпляр книги. На этом можно было бы поставить точку и дать читателю самому разобраться в литературных и исторических хитросплетениях этой игры в поэта XVI века. Он просвещенный, он знает, что именем Козьмы Пруткова прикрывались в достославное время Алексей Константинович Толстой и братья Жемчужниковы. Равно как про Клару Гасуль ему известно, что настоящее ее имя вовсе Проспер Мериме. И во всех энциклопедиях написано, что от избытка сил, литературного веселья и мастерства рождались на свет литературные мистификации — плоды свободных занятий свободного ума в свободное время. И, следовательно, ничего особенного нет ни в Гийоме дю Вентре, ни в его сонетах. Просто еще один литературный факт. Тут-то и явится странная фантазия или даже страшный сон. А взять бы тех свободных фантазеров и посадить в лагерь или шарашку какую-нибудь. И после шестнадцатичасового рабочего дня дать им возможность сочинять веселые афоризмы, пьесы или стихи! «Такой эксперимент некорректен», — скажет ученый муж из тех, кто пишет энциклопедии, чурается фантазий и не видит страшных снов. Но что поделать, если жизнь время от времени сама ставит сей некорректный эксперимент, и не в страшном сне, а на самом что ни на есть яву. Помните, где писал «Дон Кихота» Сервантес? «Что делать?» — Чернышевский? Эксперимент, побочным резуль¬татом которого явился на свет Гийом дю Вентре, был поставлен в нашем Отечестве с большим размахом и занял более полутора десятилетий. Поэтому не знаю, как там было бы с Алексеем Толстым или Проспером Мериме, а насчет дю Вентре позволю себе сделать один предварительный вывод: свободная фантазия свободного ума, видимо, может осуществить себя в стихах и в прозе даже в «Свободном». Как я уже говорил, именно так назывался завод-лагерь — место рождения Гийома дю Вентре и его стихов. Чтоб в рай попасть мне — множество помех: Лень, гордость, ненависть, чревоугодье, Любовь к тебе и самый тяжкий грех — Неутолимая любовь к свободе. Харон всегда иронизировал над теми, кто считал его неисправимым оптимистом. Я был и остался одним из них. Все дело в том, что оптимизм Харона не был свойством его ума, оптимизм был скорее присущ всему его существу, его способу жить, какими бы малоприятными гранями жизнь к Харону ни оборачивалась. Мне больше не довелось встретить в жизни человека, который восемнадцать лет тюрьмы, лагеря, ссылки считал бы затянувшейся нелетной погодой и сетовал на то, что эти годы можно было употребить с большей пользой для дела. Да, да, и карусельный станок, и Гийом дю Вентре, и все прочее, сделанное в этих условиях и вполне достойное именоваться чудом воистину возрожденческой отдачи, он считал отлучением от той — самой главной своей любви, — отлучением от звукового кинематографа. В сорок седьмом, вернувшись после первых десяти лет, он вошел в свой звуковой кинематограф, как входит в родной дом человек, вышедший на полчаса прогуляться, — ему было в нем все ведомо и профессионально подвластно. Вернувшись второй раз еще через восемь лет (на свободе он не провел и года), он снова оказался профессионалом первой руки, способным и к совершенствованию своего дела (о чем говорит медаль ВДНХ за изобретение новой четырехканальной си¬стемы звукозаписи), и к передаче своего опыта — лекции во ВГИКе, беседы о звуке на 4-й программе ТВ и прочая, и прочая. Что это — застой в теории и практике звукооператорской профессии или счастливое умение не отстать от времени? Или, может быть, это вневременное свойство человека искусства оста¬ваться им, если искусство это ты носишь в самом себе? И в этом смысле строки дю Вентре, напоминающие шумовую композицию: Ночь. Тишина. Бой башенных часов… Их ржавый стон так нестерпимо резок: В нем слышен труб нетерпеливый зов И злобный лязг железа о железо… Это не только стихи, но еще и упражнения пианиста, лишенного рояля, — дробь пальцами по лагерной доске, профессиональная тренировка звукооператора? Или просто доказательство невозможности сломить человеческий дух ничем, кроме прямого убийства? Человеку, чтобы изжить свой страх, необходимо сначала решиться и назвать его. Может быть, это характерно и для человечества? И в конце 50-х вместе с поднявшимся из небытия архипелагом потому и возникла «лагерная литература»? В моем представлении это понятие имеет никак не меньшее право на существование, чем деревенская проза или городской фольклор. Она начиналась для нас, читателей, с «Одного дня Ивана Денисовича» Солженицына и стихов Заболоцкого «Где-то в поле возле Магадана», она была предуготовлена песнями про Ванинский порт и про то, как мы бежали «по тундре, по широкой дороге..». Она наконец уже не для всех, но все же в те времена для многих продолжалась «Крутым маршрутом» Евгении Гинзбург и рассказами Варлама Шаламова, написанными тогда же, но не напечатанными нигде, кроме самиздата. Когда зарождавшемуся потоку была поставлена официальная плотина, он ушел под землю и, поддерживаемый беззаветной смелостью безымянных машинисток, бурлил в укромных ящи¬ках письменных столов. В него вливались новые и новые ручьи, и в конце концов стоило времени открыть шлюзы, он снова выплеснулся на поверхность в наши дни. Однако поток этот внутренне не был един. Наряду с названными мною появлялись и другие книги, тоже свидетельства очевидцев, кем лагерь был воспринят или по крайней мере описан не как всечеловеческое общенациональное бедствие, а как некое специфическое испытание партийной совести и партийной нравственности, побуждавшее героев (не только в смысле героев книг, но и в прямом, словарном смысле этого слова) совершать там, в лагере, поступки с особым значением. Я не имею права быть кому бы то ни было судьей. В конце концов абсолютное большинство книг о лагере написано людьми, там побывавшими, и дело их взгляда и дело их совести писать о том, что они пережили там, — как они считают нужным. Поэтому мне кажется важным в этом очевидном и, видимо, принципиальном разногласии прояснить позицию Харона. «…Ну разве не жаль будет, если из обширной уже мемуарной литературы, и так и этак освещающей те безвозвратные времена, ты только и усвоишь, будто делились мы там на «работяг» и «придурков», на «настоящих, стойких» (вся настоящесть и стойкость которых предположительно в том и заключалась, что они «ничего не подписывали») и на «сломившихся, ненастоящих» (поскольку они, сукины дети, что-то там подписывали), или еще: что были там «урки», «блатные» — этакие бяки, свалившиеся с Марса или засланные к нам с не открытых еще островов Юмби-Тумби, — словом, не нашего роду-племени, не нашей отчизной рожденные, вскормленные и воспитанные… И будто стойкие занимались изнурительным трудом — принципиально! — и никаким другим, недоедали, недосыпали, не играли, не сквернословили, не выпивали, не воровали, не роняли ни при каких обстоятельствах своей настоящести, так что даже трудно поверить, что у них не отросли ангельские крылышки. И что они, как и подобает святым, ну ни капельки не причастны к тому, что с ними — и не с ними одними — приключилось, равно как не причастны они к появлению на свет божий блатарей и прочих исчадий ада…». Объективности ради процитирую еще раз Шаламова, его опубликованные в «Новом мире» фрагменты «О прозе»: автор «Колымских рассказов» считает лагерь «отрицательным опытом для человека — с первого до последнего часа. Человек не должен знать, не должен даже слышать о нем. Ни один человек не становится ни лучше, ни сильнее после лагеря. Лагерь — отрицательный опыт, отрицательная школа, растление для всех — для начальников и заключенных, конвоиров и зрителей, прохожих и читателей беллетристики». Где же среди этих координат сама книга Харона, его лагерь, его опыт, такой, каким он его помнил и написал? Собственно, ради этого и затеян весь разговор о лагерной литературе. И это не праздный вопрос: когда время позволило извлечь хароновскую рукопись вместе со стихами из-под спуда, я показал ее нескольким очень уважаемым мною редакторам литературных журналов. Но они отказались ее публиковать. Я был удивлен и разочарован их незаинтересованной сдержанностью. И только рассмотрев это их решение в оси названных мною координат, я, кажется, понял: хотя рукопись «Злых песен» несомненно принадлежала к общечеловеческому, а не ведомственному руслу лагерной литературы, она имела слишком необычный, нерастворимый цвет. Рядом с теми же «Колымскими рассказами» Шаламова лагерь через призму хароновской памяти мог показаться забавным, нестрашным и уж по меньшей мере кощунственно легкомысленным. Если не знать, что любимым литературным героем Харона был Иосиф Швейк, если не прислушаться к его предупреждению, что сходство свое с бравым героем Гашека он объяснял «…сходством если не самих наших приключений, то уж характера нашего восприятия таковых», или не обратить внимания на такое признание: «От трагического до смешного, как известно, — один шаг, и я, кажется, так устроен, что делаю этот шаг с особой радостью, хотя бы самому мне и пришлось быть объектом осмеяния — какая разница?!», то можно и вправду подумать, что либо лагерная ноша, доставшаяся Харону, оказалась легче прочих, либо наружная легкомысленность его манеры изложения свидетельствует о недостаточной серьезности самого автора. Мы вообще если уж беремся вскрывать темные стороны жизни, то непременно с помощью тяжелых предметов. Вы не замечали, как тяжелеют басни Лафонтена в крыловских переложениях? «Печаль моя светла» — на это во всей русской литературе отважился только Пушкин. Я был знаком с Хароном задолго до собственного рождения. И потому да простится мне вольное рассуждение об этом странном поколении, поколении моих родителей. Особенно привлекает меня одно его уникальное, ныне почти вытравленное качество, которому мы с вами обязаны многим, в том числе и появлением на свет Гийома дю Вентре. Харон в одном из писем так определил интересующее меня свойство: «…удивляться хоть какой эрудированности не полагалось: это свидетельствовало бы о собственном невежестве, а в те годы невежество считалось еще предосудительным». Жажда знать и умение учиться — вот главные приметы тех, кто родился между 10-м и 17-м годами два¬дцатого века. Я не обществовед и потому не берусь судить, что породило эту черту: то ли детство, совпавшее с величайшими социальными катаклизмами, то ли еще не выветрившийся дух академического знания, в конце концов этими катаклизмами вытравленный, — во всяком случае большинство людей этого поколения обладали совершенно недоступным мне спектром человеческих знаний. И ведь никак не скажешь, что жизнь их к этому подталкивала наличием каких-то особо благоприятных условий — скорее наоборот. Харон, с его тремя курсами Берлинской консерватории и немецкой гимназией, где он влюбился в генетику, — скорее исключение, чем правило. Но ведь не там же его учили устройству двигателя внутреннего сгорания или технологии литейного дела! А Вейнерт? Вейнерт, который первый раз отправился в ссылку сразу после окончания девятилетки, окончил в промежутках между отсидками ФЗУ и один курс Ленинградского института железнодорожного транспорта! Его университеты, правда, более разнообразны. «В это время я была у него в Малой Вишере, — вспоминала о ссылке его мать, Ядвига Адольфовна, — маленький городишко, скорее село, деревенские домики, грязь, немощные дороги, и на каждом шагу то научный сотрудник Эрмитажа, то известный историк, то профессор университета — «бывшие». Или о свидании в Мариинске — это уже следующая ссылка: «Сначала все были на общих работах, тащили из замерзшей земли турнепс и свеклу, потом были на строительных работах. В группе строителей счастливо сочетались: архитектор, музыкант и художник-живописец. Жадный на всякие знания, особенно по разным видам искусств, Юра оказался благодарным учеником. Глотал, пожирая, все, о чем говорилось, вырабатывал свою точку зрения, свой собственный вкус». Но ведь и мое поколение уважение к чужому умению и даже восторг перед ним сохраняло. Однако восторг перед чужим мастерством не был связан с потребностью освоить его. А вот что по этому поводу думал Харон: «Всю жизнь, сколько я себя помню, это казалось мне величайшим счастьем — уметь что-то делать. Не как-нибудь, не тяп-ляп, а по-настоящему, красиво, легко, свободно, виртуозно. Разницы в профессиях для меня в этом отношении просто не существовало. Красивая работа столяра или пианиста, тока¬ря или живописца, слесаря-лекальщика или хирурга — всё мне казалось равно прекрасным и вызывало горячую зависть. «Вот бы мне так» — пожалуй, наиболее постоянный лейтмотив моих заветных дум и мечтаний в течение долгих лет, чуть ли не всей жизни».. Наверное, только на крутом переломе эпох рождаются поколения, которым так щедро отпущен талант всему научиться, суметь все, что потребует от них жизнь. Но уж зато и требования были под стать эпохе: войны, лагеря, коллективизация, индустриализация. Их эпоха не давала им, да и сама не знала, передышки — может быть, поэтому меньше всего они были философами. Если они чувствовали разрыв между перенасыщенностью времени и неустроенностью души — они писали стихи. Что же они такое — эти стихи Харона и Вейнерта, рожденные «во глубине сибирских руд»? Откуда они, каковы их ценность, их поэтическая генеалогия, наконец, как вообще могли они появиться на свет в зауральском лагере с их латынью и французским, с их Шатильонами и Дуврскими скалами? Что в них всерьез, а что игра? Они — порыв истинного поэтического чувства или упражнения изощренного ума? Зачем он им нужен был там, этот веселый и трагичный, отчаянный и нежный француз с его сонетами? И все-таки: почему француз, почему XVI век. На первый вопрос ответ столь прост, что даже неловко: кто был первым героем нашей мальчишеской дружбы, образцом благородного рыцарства — д’Артаньян, не так ли? И у Харона с Вейнертом, чем они хуже? Впрочем, если вам больше по вкусу Атос или Сирано де Бержерак, я лично не стану с вами спорить — суть-то та же. И XVI век с Варфоломеевской ночью — тоже под влиянием «Королевы Марго» Дюма, да «Хроник времен Карла IX» Проспера Мериме, а также из-за сходства его с современностью, которая началась для Харона в 1937-м. Правда, времена Генриха Наваррского позволяли хотя бы определить позицию в происходящем избиении инакомыслящих, а в 1937— 1938-м в этой всеобщей варфоломеевской ночи «папистов» от «гугенотов» не отличало ничто, кроме временного служебного положения. Только цитировать Дюма и Мериме и блистать изречениями приходилось в «Свободном» исключительно по памяти — литературных справочников или латинских словарей в заводе-лагере не было предусмотрено. Если б у нас с вами был такой культурный запас, мы, может, тоже бы не удержались — похвастались. «Чем богаче эстетический опыт индивидуума, чем тверже его вкус, тем четче его нравственный выбор, тем он свободнее, — ска¬зал в своей нобелевской лекции Иосиф Бродский, чей личный опыт в иных исторических обстоятельствах сходен с хароновским, и добавил: — Свободнее — хотя, возможно, и не счастливее». Вообще, как вы уже, видимо, заметили, слово «свобода» и его производные витают над этой историей как призрак судьбы и как парадокс времени. Так и хочется вспомнить дю Вентре: Пять чувств оставил миру Аристотель. Прощупал мир я вдоль и поперек И чувства все порастрепал в лохмотья – Свободы отыскать нигде не мог. Пять чувств всю жизнь кормил я до отвала, Шестое чувство — вечно голодало. Немногие события в жизни Гийома дю Вентре уподоблены обстоятельствам жизни его авторов. Заключение в Бастилию, изгнание из Франции — вот, пожалуй, и все. Зато в зеркале характера дю Вентре отражаются их черты: и молодость, и бесшабаш¬ный атеизм, ироничность, задиристый, не признающий запретов юмор, неприхотливость в житейских обстоятельствах и даже уве¬ренность в незаурядности своего предназначения. Пусть не так отчетливо и резко, но отразился в сонетах и разнобой их чувств (ведь писался дю Вентре не один год): грусть и жажда мщения, тоска несвободы и жар схватки со злом, моление о справедливости, страх перед беспамятством близких, счастье полученного письма, горечь измены… Чувства сосуществовали, влияя на жизнь авторов, — овеществленные в стихах и собранные в тетради, они становились биографией героя. Только не стоит воспринимать сходство их чувств и биографий слишком буквально. Очень соблазнительно в строках «дрожи, тиран, перед моим пером» или «но я тобой, король-мясник, не побежден» — и еще в десятках подобных строчек вычитать их ненависть к Сталину или, на худой конец, к Ежову с Берией. А по-моему, не стоит им навязывать нашу сегодняшнюю «мудрость». Свобода и тирания — вечное противоречие, вечная боль человеческой души и, следовательно, — вечная тема. «Стихи заводятся от сырости, /от голода и от войны/ и не заводятся от сытости,/ и не выносят тишины» — это определение Слуцкого куда точнее разъясняет, откуда они брались — сонеты дю Вентре со всеми их эскападами, драмами, любовью и враждой. Еще одна забавная деталь: готовя к изданию на инженерных синьках первые сорок сонетов, уже переписанных каллиграфическим почерком Вейнерта на специально вынесенных из заводского КБ, где они к тому времени работали, восковках и кальках, авторы остановились перед необходимостью снабдить свое издание портретом героя. Тогда они взяли Юрину фотографию, недрогнувшей рукой пририсовали ему усы и мушкетерскую эспаньолку и — в бой… Мы потом в книге этот портрет использовали: слева — Харон, справа — Вейнерт, а посередине — Гийом дю Вентре: сходство с родителями весьма очевидное. В конце 1947 года, отсидев свои сроки, Харон и Вейнерт уехали из «Свободного», увозя четыре экземпляра книжки дю Вентре с готовыми 40 сонетами. Нельзя сказать, что они чувствовали себя свободными, как ветер, так как жить в Москве, Ленинграде и еще одиннадцати городах им не разрешалось. Проведя контрабандой несколько дней в Москве, они разъехались. Вейнерт устроился в Калинине на вагоностроительном, Харон отправился в Свердловск — на киностудию. И если б судьба недвусмысленно не на¬помнила им о себе, то вторая биография дю Вентре могла бы на этом оборваться: продолжать писать сонеты, находясь на воле, со всеми ее проблемами и соблазнами… Впрочем, как сказал поэт, «что ж гаданье, спиритизма вроде...» Гадать нет надобности, судьба в обличье определенного ведомства, как я уже сказал, призвала их снова, не подвергнув даже годичному испытанию свободой. Теперь их ждал уже не лагерь, а бессрочная ссылка. У Харона — в местечке Абан, в Зауралье, у Вейнерта — на шахте в каких-нибудь четырехстах километрах. В четырехстах непреодолимых километрах. Сонеты рождались порознь и совершенствовались в письмах. А жизнь авторов, теперь, увы, не скрепленная единством места, шла разными руслами. Харон работал счетоводом, преподавал в школе, вел автотракторный кружок и даже ставил спектакли в самодеятельности. Спектакли имели успех на областных смотрах, правда, постановщика туда не выпускали. Харона спасали работа и легкомыслие. У Юры была только работа. И тоненькая ниточка писем не выдержала. Никто так до конца и не узнал, был ли это несчастный случай или самоубийство. Юру нашли в шахте мертвым. Ботинки его почему-то стояли отдельно. Это был 1951 год. До четырехсотлетия со дня рождения дю Вентре оставалось всего два года. Харон вернулся в 1954-м. Жил он у нас с мамой на Зубовской, и главное, чем был первое время занят, — перепечатывал на машинке, доделывал, шлифовал сто сонетов Гийома дю Вентре. Это был его долг перед памятью Юры. Поразительно все-таки сосуществовали в нем легкомыслие и основательность. Он не разогнулся, пока не собрал в томик форматом в полмашинописного листа все сто сонетов. И пока не скрепил их только что появившимися тогда блокнотными пружинками, для чего собственноручно и многократно проколол верх и низ левого обреза каждой им перепечатанной страницы. Это было второе издание сонетов дю Вентре и первое полное собрание его сочинений. И только потом пошел получать бумаги по реабилитации. Но мне бы не хотелось, чтобы создалось впечатление, что, собрав в книжку сонеты дю Вентре, Харон закончил главное дело своей и Юриной жизни. Нет и еще раз нет. Дю Вентре был в их жизни эпизодом, важным, многое в ней проявившим, но эпизо¬дом — и ничем иным.

Знову почув про "Дике поле". Друзі, це маніпуляція. Термін "Дике поле" вигадали поляки у 16 ст. "Диким полем" називали усі землі на південь і схід від Білої Церкви. Навіщо? Щоб загарбати. Хоч український Степ належав Війську Запорізькому, поляки ласо поглядали на нього, тим паче, що Січ стримувала тиск на на ці землі татар і турків. Тож польський уряд обізвав цей регіон "Диким полем", мовляв, там ніхто не живе, це "нічийні" землі й під цим приводом почав видавати шляхті грамоти на володіння тутешніми землями, незважаючи на наявність тут українських сіл, хуторів і зимівників. Надто гарною була тут землиця для вирощування пшениці й жита, яке за срібло й золото у необмеженій кількості купувала супербагата Англія, яка усі свої землі пустила під випас овець - виробництво шерсті та сукна давало надприбутки. Захоплення земель, названих поляками "Диким полем" стало однією з причин визвольних війн українського народу, в т. ч. тієї, що її почав Богдан Хмельницький 1648 року. До речі, хутір Суботів, який відібрали у Хмельницького його вороги Конецпольські поміж інших населених пунктів теж вважався поляками "Диким полем", як і уся Чигиринщина, яку за такою само схемою король "подарував" Конєцпольським. Така практика дуже сподобалася Катерин ІІ, яка теж обізвала Великий Степ "Диким полем" і привласнила. Луганськ стоїть на місці давніх козацьких поселень "Кам`яний брід та Вергунка. Два величезні його райони досі мають ці назви. Донецьк стоїть на місці козацького села Олександрівка. Маріуполь - давня козацька фортеця Домаха, а Слов`янськ - Тор. Так що не ведемося на псевдоісторію від загарбників, вивчаємо справжню, і якщо вам зустрінеться ця картина відомого українського хадожника Сергія Васильківського під назвою "Дикое поле", знайте: насправді вона називається "Козак в Степу". І да - Васильківський народився в місті Ізюм, яке - за визначенням польських і московських загарбників" було "Диким полем". Післянаписаного: "Народ, який не знає, або забув своє минуле, не має майбутнього" (Платон) Від себе додам: а ще він приречений крокувати по колу та ще й по граблям, вперто обираючи ц владу комуняк та "совків". Як минулого року. Павло Бондаренко

Дмитрий Чекалкин Главную роль в спасении итальянской экспедиции сыграли два человека - профессор Рудольф Самойлович и радиоинженер Николай Шмидт. Оба расстреляны... Из материалов уголовного дела: “28 декабря 1941 г. обвиняемый, провоцируя следствие, вскрыл себе вены, симулируя свою невиновность...”. Бессмертный барак: Вечером 3 июня 1928 года Николай Шмидт на самодельный одноламповый приёмник-сверхрегенератор среди шума и треска услышал и записал в журнал обрывки фраз радиограммы на эсперанто: “ITALI... NOBILI... FRAN... SOS SOS SOS... TERRI TENO EHH”. Сигналы подавал дирижабль “Италия”. Экспедиционный дирижабль с экипажем из 16 человек вылетел из Ню-Олесунна на Шпицбергене 23 мая, пролетел над Северным полюсом, но на обратном пути потерпел катастрофу. Часть экипажа погибла. Выжившие около месяца провели на льду в лагере, который получил известность как “Красная палатка”. SOS, через неделю после катастрофы, передавал из ледового лагеря радист экспедиции Джузеппе Биаджи (при помощи аварийной КВ- радиостанции, которая чудом уцелела после того, как дирижабль рухнул на лед). Эффективность передач была малой из-за низкого расположения антенны, и профессиональные радиостанции, обслуживающие ход экспедиции, их не принимали. Это навело официальные организации на мысль, что дальнейшие поиски в связи с катастрофой являются бессмысленными. Однако поймать сигнал удалось Николаю Шмидту. В зарубежной прессе разлетелась весть о том, что “... молодой радиолюбитель, живущий где-то под Архангельском, сумел на самодельный приёмник принять сигналы бедствия экспедиции Нобиле”. На помощь экспедиции были направлены советские ледоколы “Малыгин” и “Красин”. На “Красине” спасательной операцией руководил полярный исследователь Рудольф Лазаревич Самойлович. “Малыгин” был зажат во льдах Баренцева моря и выбыл из процесса 20 июня. Операция прошла успешно и 25 июля спасенные итальянцы отправились домой. После этих событий Николай Шмидт работал в строительном учреждении и радиоотделе Узбекского управления связи - изготавливал и монтировал КВ-передатчики. В декабре 1941 года он бы арестован, в августе 1942 - расстрелян. Шмидт был обвинен в антисоветской агитации и шпионаже. Обвинение основывалось на том, что дома у него были обнаружены радиоаппаратура и компоненты приёмников и передатчиков (после начала войны гражданам было предписано их сдать), а также некоторые закрытые документы наркомата связи. Кроме того, в вину ему вменили критические высказывания о кадровой политике правительства. #гетьвідмоскви #ніколизнову

В 1799 году Суворов перешёл через Альпы. Зачем? …А зачем русский фельдмаршал с 20 тысячами солдат ходил через Альпы в Швейцарию? Цель была ― очистить Швейцарию от революционных французских войск и идти потом на Париж.Потому, что Париж был сердцем революции, городом, провозгласившим свободу, равенство, братство. И смерть королям. Цель была ― подавить революцию, усмирить Францию, загнать людей в прежнее бесправие, восстановить старый порядок. От Москвы до Швейцарии 2 с лишним тысячи километров, а до Парижа и того больше. Пешком шла русская пехота через всю Европу, чтобы на полях Тосканы погибать во имя рабства и падать в альпийские пропасти во славу монархии, крепостного права, тюрем и цензуры. В 1830 году восстала Бельгия и отделилась от Голландии. Царь Николай I выпустил манифест, где грозил Бельгии за ее восстание, за то, что отделилась, не спросив разрешения в Санкт-Петербурге, за то, что выгнала своего короля и нарушила порядок, за ее мысли о конституции, правах человека и свободе. И уже собирались войска, чтобы идти подавлять бельгийскую революцию, но только тут восстали поляки, и стало не до Бельгии. Три раза восставали поляки, в 1794-м, в 1830-м и в 1863 годах, против заведомо более сильного врага, вступали в бой со стотысячными и двухсоттысячными армиями, приходившими с Востока, вели партизанскую войну, гибли сотнями и тысячами, мечтали о независимой Польше, о свободе и конституции. А после разгрома восстаний шли по этапу на пожизненную ссылку в Сибирь. Трижды империя подавляла польские восстания, вытравляла из поляков саму мысль о независимости, вешала и сажала в тюрьмы, выгоняла профессоров и поэтов в эмиграцию, наваливалась всей тушей и настаивала на своем: Польша — неотъемлемая часть России, и не быть ей свободной. Но, глядя из сегодняшнего дня, видим, что бессмысленным был этот упорный, занявший века труд по принуждению Польши. Ума и чутья не хватило понять, в какую сторону идет история. Только тысячи людей погубили без толку. В центре Будапешта стоит памятник генералу Бему. В 1848 году, во время венгерской революции, поляк Бем командовал венгерскими войсками. Но, как польские восстания Россия давила вместе с Пруссией, заранее определяя, кому в какой области расстреливать и вешать, так венгерскую революцию давили вместе с Австрией. Кажется, что нам до Венгрии, пусть живет, как хочет! Но нет, нельзя позволять людям жить, как хотят, ― и поэтому сюда, в Венгрию, в Трансильванию, шла сотни верст пешим ходом русская армия, чтобы подавлять, разгонять, усмирять и возвращать людей под ту власть, которую они ненавидели и терпеть не хотели. Это и была должность России, начиная с конца XYIII века ― жандарм Европы. Он посылал корпуса в Италию и дивизии в Венгрию, шпионил за Герценом в Лондоне, охотился за русскими политическими эмигрантами во Франции и Австрии. Шел в Париж срывать с парижан якобинские колпаки, приводить их под присягу старым порядкам, а дошел, в конце концов, до подвала Ипатьевского дома. В Библии бесы, изгнанные из людей, вселяются в свиней, в фильмах ужасов монстр из убитого тела перепрыгивает в новое, здоровое. Так имперское чванство и имперский садизм переселились из русской империи в советскую республику. И теперь уже те, кто убил жандарма во имя свободы, сами стали жандармами. И снова смотрел недоброжелательным взглядом всеевропейский соглядатай, отслеживая малейшее дуновение свежего ветра в оккупированной Европе. Снова тяжело снимались с места армии и шли подавлять. Танки против вышедших на улицы берлинских рабочих 1953 года. Против повстанцев в Будапеште 1956 года. Против Пражской весны 1968 года. Все то же, что было, только словесная обертка и пропагандистская оболочка иная. Снова Россия, как какой-то неизбывный монстр с Востока, набрасывалась и давила польские, немецкие, чехословацкие поползновения к свободе, демократии, многопартийности и отсутствию цензуры, снова убивала и ссылала, допрашивала и сажала. И снова была слепота, только имперские бельма на глазах сменились советскими. Как прежде Романовы, так теперь генсеки, не чуяли, не видели, не понимали, куда идет время, которое им не дано остановить. Мертвенным своим взглядом обводя Европу, они видели повсюду жизнь, желающую жить, студентов, грезящих свободой, рабочих, мечтающих о профсоюзах, писателей, ненавидящих цензуру, демонстрантов, протестующих против оккупации. И ни разу в их закостеневших мозгах не возник вопрос: «А зачем мы все это делаем? Зачем лезем в чужие дела и навязываем людям то, что им ненавистно? Зачем тратим силы страны и ее историческое время на подавление того, что все равно подавить нельзя? Разве у нас в России, в нищей, пустеющей, обескровленной России, — нет дел?…» Александр и Ольга Беляевские

Дмитрий Чекалкин Изначально этого человека звали Иешуа–Залман Михайлович Свердлов - это старший брат известного большевика Якова Свердлова. Однако в 1902 году у него возникли сложности с пребыванием в Москве, поэтому он решил креститься в православие. Его крестным стал Максим Горький, от которого он "унаследовал" отчество и фамилию, а имя получил согласно святцам. В 1904 году Пешков эмигрировал в Канаду, а оттуда перебрался в США. Когда он узнал из газет, что в США приезжает Горький, то смог встретить его в порту прибытия. Горький, благоволивший крестнику, взял его с собой в качестве переводчика в свое турне. После Америки Горький поехал на Капри и позвал Зиновия с собой. Тот согласился, но свой маршрут проложил через Новую Зеландию, устроивший помощником кочегара на торговом судне. С 1907 по 1910 год он исполнял обязанности секретаря–референта у Горького (например, он присутствует на оригинальной фотографии игры в шахматы между Лениным и Богдановым в 1908 году). В 1910 году он перебрался во Францию, а когда началась Первая мировая, то вступил в Иностранный легион. В мае 1915 года потерял правую руку в боях под Верденом. Французское командование оценило его заслуги - ему вручили Военный крест с пальмовой ветвью, дали французское гражданство и перевели на дипломатическую службу. Первой его миссией было участие в переговорах с США по вступлению тех в войну, за которую он получил орден Почетного легиона. А затем последовала командировка в Россию, где ему сначала поручили курировать адмирала Колчака от лица Антанты, а после его разгрома перевели к Врангелю (французы отправили курировать Колчака человека, чей родной брат был одним из главных большевистских вождей. И не боялись же саботажа с его стороны). Затем было участие в Рифской войне и новые дипломатические задания по всему свету. Когда началась Вторая мировая Пешков вступил в движение де Голля "Сражающаяся Франция", по поручениям которого опять колесил по миру - Южная Африка, затем Китай, где он уже в чине генерала был главой французской миссии. По окончанию войны его перебрасывают в Японию - наводить новые мосты, где он пробыл до 1950 года, после чего вернулся во Францию, получив при выходе в отставку Большой крест Почётного легиона. Когда де Голль вернулся во власть, то вспомнил о старом сослуживце, который вновь был призван для выполнения особых дипломатических поручений — именно он ездил в Китай в 1964 году, чтобы лично объявить Мао о признании коммунистического Китая Францией (на тот момент ему было уже 80 лет). Через два года он скончался, завещав, чтобы в его гроб положили православную икону, военный крест с пальмовой ветвью, Большой крест Почетного легиона и портрет Максима Горького. Exmercy

Павло Бондаренко И снова «исторический ликбез». Сегодня будет интересно. Итак, пристегивайтесь к креслу нашей машины времени, чашечку кофе в одну руку, бокальчик коньяка в другую и поехали... Я, когда мне говорят про «вкусный советский пломбир», всегда вспоминаю другой вкус детства. Вкус рыбьего жира. Пробовали? Это ни с чем не сравнимое «лакомство» от которого мы прятались в кустах. Это... Это надо испытать на себе. И только в зрелом возрасте я узнал, что рыбий жир действительно может быть вкусным и ароматным. И что дети с удовольствием его принимают. Но только тот, который производится в Норвегии, Исландии, Голландии, Германии. Почему? Потому что там его изготавливают из печени трески, из тунца, сардин, анчоусов. А в Советском Союзе? О-о-о, друзья, тут все совсем не так. Ибо в СССР рыбьего жира практически не производили. Наши бедные детские организмы в обязательном порядке пичкали не рыбим, а РЫБНЫМ жиром. В чем разница? Разница в том, что так называлась... старая добрая ворвань, сиречь китовый и тюлений жир. История такова. После Второй мировой войны СССР в качестве репараций достался крупный китобойный флот Германии. Который был немедленно пущен в дело да в таких масштабах, что добрым гансам и не снилось. На прилавках советских магазинов появилась альтернатива говядине и свинине - китовое мясо. Оно слегка пованивало рыбой, было очень жилистым и без дефицитных на то время специй употреблялось внутрь тяжело. Но, как говорится, на безрыбье и кит говядина. А топленый китовый жир шел в медицину, то есть детям с ложечки. Фишка в том, что вместе с китобойным флотом СССР грабанул в Германии и технологию производства РЫБНОГО жира. Нацисты практиковали его выдачу членам Гитлерюгенда чтобы, значит, растить молодых здоровых нацистов. В Москве здраво рассудили, что и пионеров можно им угощать, чтобы растить молодых здоровых коммунистов. И если одна известная европейская компания (не буду ее рекламировать ибо денег за это мне не платят) рыбий - действительно из рыбы - жир пропускала через 6 ступеней очистки, то в СССР все шло по технологии Рейха 30-х годов. Только хуже. У нас тыренные технологии всегда почему-то работали много хуже. А в результате - психологическая травма у детишек. Мне лично иногда в кошмарах снится этот вкус и запах и просыпаюсь я среди ночи в немом крике ужаса. Но это не вся история. С 1970 года обязательное кормление рыбьим-рыбным жиром детей в СССР было отменено. Официально – из-за загрязнения морей отходами. Неофициально… Исследования показали, что советский РЫБНЫЙ жир опасен для здоровья. Потому, что в него добавляли бросовую рыбу типа колюшки (не путать с корюшкой) и требуху селедки, что существенно удешевляло производство. Результатом этого "удешевления" было наличие в советском РЫБНОМ жире огромного количества токсинов, которые накапливались в организме. Впрочем, несмотря на запрет поголовного окучивания РЫБНЫМ жиром советских детей, в аптеках он был и некоторым из нас по рекомендации врачей вливался. Хотя и не ежедневно, как раньше. Бр-р-р… ЗЫ. Народ, который забыл или не знает своего прошлого, не имеет будущего - сказал Платон. От себя добавлю: такой народ обречен ходить по кругу, причем еще и по граблям.

Павло Бондаренко У цей день 1307 року за наказом короля Франції Філіпа IV Красивого були заарештовані лицарі ордену тамплієрів (орден Храму). До речі, звідси пішов забобон про "п`ятницю, 13". Тамплієрів було звинувачено у єресі, поклонінню дияволу, сексуальних збоченнях і канібалізмі. Що цікаво - звинувачення йшло не від Церкви - папа Климент V захищав лицарів. Звинувачення вигадали у таємній канцелярії короля. І лише під тиском Філіпа папа був змушений оголосити про переслідування тамплієрів. Причина знищення могутнього ордену стара, мов світ. Королю були потрібні гроші. Філіп був бездарним правителем, який увігнав державу у страшну економічну і фінансову кризу, намагаючись укріпити свою особисту владу І вирішив трохи "поправити справи" за рахунок багатств ордену Храму. А вони були величезні. "Віднімати і ділити" королю було не вперше. За кілька років до цього він зробив подібний трюк із Церквою, оголосивши, що "у ці важкі часи священики мають матеріально допомагати державі" і заборонивши вивозити з Франції церковний податок - "десятину", яку за законом мав виплачувати папі. А коли той справедливо "возбухнув" - ув`язнив його у Авіньоні. Цікаво, що тієї ночі, коли у Франції пішли арешти тамплієрів, їхній флот зник з гавані Ла Рошель. Разом з ним кудись подівся величезний архів ордену і невідома кількість цінностей. І тисячі лицарів ордену, яких не встигли заарештувати, теж зникли. Французький хроніст Годфруа Паризький свідчить, що коли 18 березня 1314 року після тривалих катувань Великого магістра ордену Жака де Моле и командора Нормандії Годфруа де Шарне живцем спалювали на Камишовому острові Сени, Великий Магістр прокляв короля та папу. "Не мине й року, як я призову вас на суд Божий! Проклинаю вас! Прокляття на ваш род до тринадцятого коліна!" - кричав він, корчачись в муках. Папа Климент V поплатився за те, що піддався волі короля й помер в муках від запалення кишок через 32 дні після страти Великого магістра Храму. Король теж почав страждати на напади дивної хвороби, йому кілька разів відбирало мову. Нарешті під час чергового нападу він впав з коня і через два тижні, 29 листопада 1314 року врізав дуба. Нащадки його правили недовго і бездарно. 1328 році останній з них - Карл IV Красивий помер, не залишивши спадкоємців. Трон перейшов до молодших гілок Капетингів - спочатку Валуа, а потім Бурбонів. Останній з них, який мав право на французький престол, - Людовик XVI помер на гільйотині 21 січня 1793 року як «громадянин Луї Капет». До речі, усі причетні до розгрому Ордену теж помирали швидко і дивно. Хто від ножа під ребра у підворітті, хто на шибениці, хто від хвороб. "Народ, який не знає, або забув своє минуле, не має майбутнього" (Платон)

ЦИТАТЫ ПИСАТЕЛЯ ПАУЛО КОЭЛЬО, КОТОРЫЕ ЗАСТАВЛЯЮТ ЗАДУМАТЬСЯ Иногда нужно обойти весь мир, чтобы понять, что клад зарыт у твоего собственного дома. Если ты способен видеть прекрасное, то только потому, что носишь прекрасное внутри себя. . Что случилось однажды, может никогда больше не случиться. Но то, что случилось два раза, непременно случится и в третий. Когда чего-нибудь сильно захочешь, вся Вселенная будет способствовать тому, чтобы желание твоё сбылось. Если я буду совершать именно те поступки, которых ждут от меня люди, я попаду к ним в рабство. Самый темный час - перед рассветом. Все на свете - это разные проявления одного и того же. Там, где нас ждут, мы всегда оказываемся точно в срок. Наши ангелы всегда с нами, и часто они используют чьи-нибудь губы, чтобы сказать нам что-то. Есть люди, которые родились на свет, чтобы идти по жизни в одиночку, это не плохо и не хорошо. Как только я нашел все ответы, изменились все вопросы. Самые важные слова в своей жизни мы произносим молча. То, что ты ищешь, тоже ищет тебя. Человек все делает наоборот. Спешит стать взрослым, а потом вздыхает о прошедшем детстве. Тратит здоровье ради денег и тут же тратит деньги на то, чтобы поправить здоровье. Думает о будущем с таким нетерпением, что пренебрегает настоящим, из-за чего не имеет ни настоящего, ни будущего. Живет так, словно никогда не умрет, и умирает так, словно никогда не жил. Случается иногда, что жизнь разводит двоих людей - только для того, чтобы показать обоим, как они важны друг для друга. Все всегда заканчивается хорошо. Если все закончилось плохо, значит это еще не конец.

Роман Сущенко 17 жовтня виповнюється 171 рік з дня смерті Фридерика Шопена (1810–1849), польського композитора і піаніста. Широкому загалу, людям далеким від світу класичної музики, Шопен відомий передусім як автор чарівних ноктюрнів. Композитор помер у Парижі від сухот. Згідно волі Шопена його серце було перевезено сестрою до Варшави і поховане в підземеллі костьолу Святого Хреста; в 1879 році воно було замуровано в одній із колон цього храму, на якій встановлена дошка з написом: «Фридерику Шопену – співвітчизники». Шопен відіграв величезну роль у розвитку польської культури і утвердженні її світового значення. Він спілкувався з Ференцом Лістом, Гектором Берліозом, Віктором Гюго, Генріхом Гейне, Альфредом Мюссе та іншими видатними письменниками, композиторами та художниками свого часу. Дякую колегам Укрінформу

НАВІЩО ВОНИ БРЕШУТЬ? Київська Русь була відсталою країною, яка навіть хрещення прийняла ледь не останньою у Європі. Торгувала Русь виключно медом та воском диких бджіл, шкурками диких білок і такими само дикими рабами. Навіть державу цим диким варварам побудували прийшлі з холодних нордичних країв варяги. Але держава теж була дикою, язичницькою. І лише після того, як грецькі попи принесли на Русь християнство, місцеві дикуни навчилися читати, писати, рахувати на пальцях, дізналися про існування паперу, чорнил та навчилися кам`яні храми будувати. Ви щойно коротко дізналися про усю сутність поглядів професійних істориків-професорів на минуле нашого народу; на історію наших пращурів. І це, друзі, справжній історичний фашизм. А ще тут немає ані слова правди. Не лише у Європі, але навіть на ринках Багдада і Дамаска цінувалися роські мечі, причому вище за знамениті клинки дамаських майстрів. А перський енциклопедист початку Х-го століття Ібн Русте писав про "чудесні, міцні й коштовні кольчуги", що їх мав "цар слов`ян". На ринках Риму, Венеції, Константинополя, Антиохії, Багдаду буквально розмітали чудову льняну тканину, яку так і називали - "руська", а мати у себе на столі чудовий хмільний мед з Руси могли собі дозволити лише дуже небідні люди. Не підозрюючи, що СПРАВДІ чудовий мед князі київські возити за кордон забороняли і рецепти їх приготування тримали у суворій таємниці. А виробами із скла - причому не аби якими, а ХУДОЖНІМИ Русь славилася з Х-го століття, про що сумлінно доповідає вчений монах-пресвітер Теофіл з монастиря Панталеоне у своєму трактаті про художні ремесла. І кам`яне будівництво Русь знала задовго до того, як народився Володимир Великий, про що свідчать знайдені археологами залишки ПАЛАЦУ його бабусі, княгині Ольги. Просто у дерев`яних хоромах в умовах клімату Руси жити було затишніше. А паперу у Х-му столітті не лише Русь, але і Європа, і Східна Римська імперія не знали - то автори навчальних посібників, які застосовуються ПРОТИ наших школярів, вигадали. З повагою ПАВЛО ПРАВИЙ (Бондаренко)

Дмитрий Чекалкин #ЧеловеческийФактор “Гнев есть кратковременное безумие” - писал Гораций. Живет и правит во Вселенной не зло и ненависть, а воля доброты. Однажды китайский философ разговаривал с учеником о важном для человека умении - смирять в сердце гнев. Снимая с полки треснувший глиняный чайник философ сказал ученику: Возьми этот чайник и поступи с ним так, как ты хотел бы поступить со своим врагом. Ученик неуверенно повертел чайник в руках, не решаясь ничего сделать. Тогда мудрец промолвил: - Старый чайник - это всего лишь вещь, это не человек, не бойся поступить с ним сейчас так, как тебе хотелось бы поступить с врагом. Ученик поднял чайник над головой и с силой швырнул его об пол. Чайник разлетелся на мелкие кусочки. Учитель посмотрел на пол, усеянный осколками: - Ты видишь, что получилось? Разбив чайник, ты не избавился от него, а лишь превратил во множество осколков, о которые ты сам или те, кто тебя окружает, могут порезать ноги. Поэтому каждый раз, не находя сил выбросить гнев из своего сердца, вспомни об этих осколках, а лучше — старайся не допускать появления трещин там, где их не должно быть. “Если ты ненавидишь, значит тебя победили" - отмечал Конфуций.

Федеральное агентство по чрезвычайным ситуациям США (FEMA) утилизировало 45 аппаратов ИВЛ «Авента-М», которые с пафосом и надписью «Из России с любовью» передал Кремль. Из-за технических проблем, начавшихся буквально с момента доставки аппаратов, они ни разу не использовались в США, а в РФ из-за низкого качества «Авенты-М» скончались шесть человек. В марте президент США Дональд Трамп обратился к Путину с просьбой о помощи – которая была доставлена и активно освещалась российской пропагандой. В числе этой «гуманитарной помощи» и были переданы аппараты «Авента-М», изготовленные компанией, находящейся под американскими санкциями. Аппараты были распределены по больницам в Нью-Йорке и н Нью-Джерси, однако их невозможно было использовать без адаптера – аппараты попросту не подходили к электросетям США. Спустя несколько недель в РФ такие же аппараты ИВЛ загорелись в больницах, из-за чего скончалось 6 человек. Уже в мае российскую «гуманитарную помощь» поместили на склад, а на сегодняшний день аппараты «Авента-М» были утилизированы, сообщает BuzzFeed News со ссылкой на представителя FEMA. Издание также подчеркивает, что получение аппаратов ИВЛ вызвало немалый скандал в Конгрессе, потому что РФ заявила что намерена взыскать более полумиллиона долларов за поставки, а также из-за серьезной разницы в объеме переданной в РФ и полученной оттуда же медицинской помощи.

Павло Бондаренко Каждый вечер вечер наступает вдруг. А это значит, что можно расслабиться после дня трудового, посетив наш "историческом ликбезе". Итак, пристегивайтесь к креслу нашей машины времени, чашечку кофе в одну руку, бокальчик с бренди в другую и, как говаривал космонавт Юрый Гагарин, "Поехали". Сегодня поговорим о выборах в СССР, благо у нас не за горами. Сравним, так сказать советскую демократию с нашей. Выборы в Советском Союзе, начиная с председателей и депутатов сельсоветов и заканчивая депутатами Верховного совета СССР были безальтернативными. Что это значит? Это значит, что избиратели выбирали из одного кандидата. Не только потому, что желающих баллотироваться не было, но и потому, что кандидатов подбирала родная Коммунистическая партия. Когда подходил срок очередных выборов, в ЦК КПСС утверждался список тех, кто должен был заседать в советском парламенте и единогласно голосовать за предложенные им "решения партии и правительства". Ну, а кандидатуры в сельский совет утверждались на уровне райкома партии, точно так же, как кандидаты в депутаты обласногог совета на уровне обкомов, а, например, в Верховный совет Украинской советской социалистической республики - в ЦК КПУ. Правда, избиратель мог кандидатуру эту из бюллетеня вычеркнуть. Но только зайдя в кабинку (с остальных не требовалось) для голосования. За кабинками зорко наблюдали специальные людишки: кто это туда полез? И почему он/она против предложенной партией и правительством кандидатуры. Поэтому в кабинки никто не заходил, никого не вычеркивал и 99,99% - стандартное количество пришедших на избирательные участки граждан самой демократичной страны в мире, голосовали за кандидатов от блока коммунистов и беспартийных (их так официально называли, хть это и абсурдно). Да и реально бюллетени никто не считал - эти вот 99,99% лепили "от балды". А практика такая была установлена еще товарищем Сталиным. Делегаты, приезжающие на съезд в Москву, заполняли огромные анкеты, якобы для статистики: количество рабочих, служащих, колхозников,пол, возраст и т. д. А потом делегатам предлагали бюллетени для голосования за состав ЦК ВКП(б). Бюллетень интересный - в виде списка кандидатов в этот орган. Депутат имел право вычеркнуть любого из кандидатов - даже самого Иосифа Виссарионовича. Но по правилам, он должен был вписать вместо него фамилию кандидата, который нравится. В принципе, в некоторых демократических странах - например Швейцарии - тоже такое есть. Чего нет - так это анализа почерка товарища депутата, который посмел выступить против предложенного партией списка да еще, не дай Бог - самого Иосифа Виссарионовича. Анализом этим занимались графологи из ОГПУ-НКВД под чутким руководством личного сталинского порученца Ивана Палыча Товстухи. Такие "оппозиционеры" после зарытия съезда до своих далеких олених стойбищ и горных пастбищ не доезжали. Для того анкеты и нужны были. Кстати, Сталин умер, но методы выборов ЦК и некоторых других партийно-государственных органов остались... А так да - "сталинская" Конституция 1936 года была самой демократичной... ЗЫ. Народ, который забыл или не знает своего прошлого, не имеет будущего - сказал Платон. От себя добавлю: такой народ обречен ходить по кругу, причем еще и по граблям.

Helgi Sharp 💥 Исторические фото (via George Costanza). СССР, 80-е. Главная гордость и самое ценное, что было у советской женщины - меховая шапка. Для тех, у кого ещё не было такой драгоценности - это была голубая мечта! Примерно как сейчас двенадцатый IPhone. Их старались не снимать, так как сей меховой артефакт доставался всеми правдами и неправдами - даже шили на заказ. Носили с собой везде, потому что тырили их в мгновение ока. Не снимали даже в кинотеатрах, и если впереди сидела такая вот, гордая собой, фемина, приходилось выпрыгивать из штанов, чтобы понять в конце фильма, кто победил - наши или фашисты. Парик, золотые зубы, югославские сапоги и сервиз "Мадонна" на самом почётном месте домашнего серванта дополняли набор счастливой строительницы коммунизма. Мужчины, не очень ухмыляйтесь - о вас, тогдашних, будет отдельный рассказ. Кстати, кто смотрел советский фильм "Шапка"? Один из моих любимейших. А пока... Off! Фото https://m.facebook.com/story.php?story_fbid 912522195818774&id =100011830050778

#ЛюдськийФактор Впевненість у собі - перша умова великих перемог. Одного разу вчителька математики з Міннесоти дала учням завдання: скласти список класу, подумати, що найбільше подобається в кожному з однокласників і записати ці якості навпроти його прізвища. За вихідні вона опрацювала результати і в понеділок роздала кожному учневі аркуш, на якому перерахувала все те хороше, що помітили в ньому однокласники. Учні читали, то тут, то там було чути шепіт: “Невже це все про мене? Я і не знав, що мене так люблять”. Вони не обговорювали результати в класі, але вчителька знала: вона досягла мети. Її учні повірили в себе. Через кілька років один з цих учнів загинув у В'єтнамі. Його ховали на батьківщині, в Міннесоті. З ним прийшли попрощатися друзі, колишні однокласники, вчителі. На поминках його батько підійшов до вчительки математики: - Я хочу показати вам дещо. З гаманця він дістав складений учетверо, потертий на згинах аркуш. Було видно, що його багато разів читали й перечитували. - Це знайшли в речах сина. Він не розлучався з ним. Впізнаєте? Батько простягнув папір вчительці. Це був список позитивних якостей його сина, які помітили його однокласники. - Велике вам спасибі, - сказала мати хлопця. - Наш син так цим дорожив. І тут сталося дивовижне: один за іншим однокласники діставали такі ж самі аркуші. Вони завжди тримали їх при собі, в гаманцях. Хтось навіть зберігав свій в сімейному альбомі. Один з них сказав: - Ми всі зберегли ці списки. Хіба можна таке викинути? З книги Гері Чепмена та Росс Кемпбелла Йоганн Гете колись сказав: “Диво - це віра в себе. І коли тобі це вдається, то вдається і все інше”. Дмитро Чекалкин

Дмитрий Чекалкин #ЛюдськийФактор Звичайна порядність На 19-му році революції Сталіну прийшла думка влаштувати в Ленінграді “чистку”. Він винайшов спосіб, який здавався йому тонким: обмін паспортів. І десяткам тисяч людей, головним чином дворянам, стали відмовляти в них. А ці дворяни давним-давно перетворилися в сумлінних радянських службовців з дешевими портфелями. За відмовою в паспорті слідувала негайна висилка: або ближче до тундрі, або - до розпечених пісках Каракуми. Ленінград плакав. Незадовго до цього Шостакович отримав нову квартиру. Вона була рази в три більше колишньої. Не стояти ж квартирі порожній. Шостакович нашкріб трохи грошей, приніс їх Софії Василівні і сказав: - Будь ласка, купи, мама, що-небудь з меблів. І поїхав у справах до Москви, де пробув два тижні. А коли повернувся в нову квартиру, очам своїм не повірив: в кімнатах стояли павловські і олександрівські стільці червоного дерева, столики, шафа, бюро. - І все це, мама, ти купила на ті гроші, що я тобі залишив? - У нас, бач, страшно подешевшали меблі, - відповіла Софія Василівна. - Чого б це? - Дворян висилали. Ну, вони в поспіху мало не даром віддавали речі. Ось, скажімо, це бюро раніше коштувало... І Софія Василівна стала розповідати, скільки раніше коштувала така і така річ і скільки тепер за неї заплачено. Дмитро Дмитрович посірів. Тонкі губи його стиснулися. - Боже мій!… І, квапливо вийнявши з кишені записну книжку, він взяв зі столу олівець. - Скільки коштували ці стільці до нещастя, мама? А тепер скільки ти заплатила? Де ти їх купила? А це бюро? А диван? Софія Василівна точно відповідала, не зовсім розуміючи, для чого він її про це запитує. Все записавши, Дмитро Дмитрович нервово вирвав з книжечки лист і сказав, передаючи його матері: - Я зараз поїду роздобувати гроші. Хоч з-під землі. А завтра, мама, з ранку ти розвези їх за цими адресами. Адже у всіх залишилися в Ленінграді близькі люди. Вони і надішлють гроші - туди, тим... Ці стільці раніше коштували півтори тисячі, ти їх купила за чотириста, - поверни тисячу сто. І за бюро, і за диван. За все. У людей, мама, нещастя, як же цим користуватися? - Я, зрозуміло, зробила все так, як хотів Митя, - сказала мені Софія Василівна. - Не сумніваюся. Що це? Мабуть, звичайна порядність. Але як же нам не вистачає її в житті! Цієї звичайної порядності! А. Марієнгоф з книги “Це вам, нащадки!” via Oleg Vyshniakov Вершина душевного розвитку - поводитися порядно навіть там, де ніхто не бачить і не засудить.

Павло Бондаренко И снова "исторический ликбез". Поскольку сейчас разгар рабочего дня, обойдемся на сей раз без бренди. Итак, чашечку кофе или чая в руку, пристегиваемся к креслу нашей машины времени и вперед, в прошлое! На этот траз поговорим о "самой качественной" и "самой бесплатной" в мире советской медицине. О качестве медицинского обслуживания в СССР можно судить даже сейчас, взглянув на зубы тех, кому посчастливилось родиться и жить в СССР. Вернее, на их отсутствие. На жуткие коронки советского производства и установки. Советское стоматологическое кресло было похоже на кресло для пыток в Гестапо. Только гестаповское поаккуратнее будет. Те, кто жил в СССР подтвердят: бесплатные советские пломбы выпадали из зубов через неделю во время жевания "ириски". А родильные дома? Это же мрак, кошмар и ужас, от которого до сих пор вздрагивают женщины, коим доводилось рожать в 60-70-е годы прошлого века. Вообще-то родильные дома не советское изобретение - это коммунисты себе присвоили для пропаганды. Мол, вони как мы заботимся о женщинах и новорожденных. Под присмотром квалифицированных акушеров-гинекологов все происходит. На самом деле первый роддом был учрежден в 1897 году по указу царя-батюшки. Учрежден для... проституток. Так в царском указе и говорилось: "... дабы женщины лёгкого поведения не рожали на улицах". В царских роддомах рожали также женщины из самых низкизких социальных слоев. Те, кто не мог себе позволить оплатить - как все - услуги повитух, и нормально рожать дома. В советских домах рожали абсолютно все. Или почти все. К женщинам из партийно-номенклатурной элиты было особое отношение. И жена первого секретаря обкома партии не попадала в одну палату роддома с "пролетариями". Для такого контингента имелись спецполиклиники и спецбольницы. Такой контингент, как и при царе-батюшке, мог рожать дома, обслуживаемый профессорами. Несмотря на наличие квалифицированных акушеров-гинекологоов, в советских роддомах процветало абсолютно зверское, брутальное отношение к роженицам. Об этом не один трагический роман можно сочинить. Как и о количестве заболевших и даже умерших младенцев. И это только верхушка айсберга. Ибо "советская бесплатная медицина" финансировалась, как тогда говаривали, по "остаточному принципу". Что это за принцип такой? Деньги в первую очередь уходили на строительство танков, пушек, самолетов, ракет и атомных подводных ракетоносцев. А то, что ОСТАВАЛОСЬ - шло на медицину, образование и другие типа "бесплатные" штуки для народу. В результате советская медицина была бедна. Она обеспечивала пациентов мининумом простых лекарств и услуг. Ну, а если советский гражданин хотел более качественного медобслуживания - требовалось "дать". "Дать" доктору и медсестре. И в особенности "дать" санитарке. Потому, что из-за "остаточного принципа" зарплата у нее 60 рубликов, а "утку" вам именно она подносит. Кстати, стоматологу тоже можно было "дать" и он обслуживал в свое личное время. Но это уже никакая не бесплатная медицина, а самая настоящая коррупция и хищение социалистической собственности - цемента, новокаина, мышьяка (ага, в СССР с зубными нервами боролись с помощью этого яда) и других медикаментов. О каком качестве медицинского обслуживания может идти речь, если врачи имели чудовищную нагрузку, принимая за день по 20-30 пациентов? Если терапевт пешком бегает по огромной территории к пациентам на дом? А почему? Потому, что врачей не хватало. Вернее, не хватало "ставок" врачей из-за того, что "остаточный принцип" и все деньги на минометы и противогазы уходили. И, наконец, о "бесплатности". Забудьте это слово. Ничего бесплатного в этом мире нет. И в СССР не было. Ложь это бравых горластых хлопцев и девчат из Агитпропа. Все это оплачивалось из налогов, которые советская влась аккуратно взимала с граждан. Но... Но тут вот в чем штука... В США рабочий из каждого доллара созданной им "прибавочной стоимости", получал в качестве зарплаты 60-65 центов. В СССР из каждого рубля - 15 копеек. Вот на эти 85 копеек и финансировались быльницы, роддома, аптеки, фельдшерские пункты и т. п. Вернее не так. На эти 85 копеек финансировались танки, пушки, самолеты ракеты и атомные подводные ракетоносцы. А на то, что ОСТАЛОСЬ - страшные больничные палаты, в которых ютились по 8-10 больных (некторым и в коридорах полежать доводилось) и больничный пшенный супчик сизого цвета с котлеткой, которую в шутку называли "хлеб с хлебом".. Потому как "остаточный принцип". Американский рабочий, получив на руки эти самые 65 центов, волен был выбирать и врача, и больницу. У советского рабочего такого выбора не было. Он был "приписан" к одной конкретной больнице. А его жена к конкретному роддому. И если не везло с врачами... И да. О санаторыях профсоюзных - в следующий раз, хорошо? Как и о самих профсоюзах. ЗЫ Народ, который забыл или не знает своего прошлого, не имеет будущего - сказал Платон. От себя добавлю: такой народ обречен ходить по кругу, причем еще и по граблям.

Сьогодні день пам'яті відомого американського вченого-інфекціолога МАКСВЕЛЛ ФІНЛАНД (1902-1987) - одного з піонерів застосування антибіотиків у лікуванні туберкульозу та пневмонії, якого називали «гігантом в галузі інфекційних хвороб» та найкращим інфекціологом. Він народився 15 березня 1902 року у місті Жашків на Черкащині. У чотирирічному віці з батьками емігрував до США. Навчався у Гарварді - у коледжі та вищій медичній школі. Отримавши диплом та відзнаку за успіхи в навчанні, Фінланд 60 років пропрацював у Бостонському медичному центрі, вивчаючи туберкульоз та способи боротьби із ним. Зокрема, у 1944 році він разом з "пеніциліновим королем" Честером Кіфером займався першими дослідженнями з використанням пеніциліну для лікування інфекційних хвороб. Максвелл боровся з фармацевтичними компаніями, які вдаючись до маркетингових ходів, продавали ліки, які шкодили, а не лікували. Максвелл Фінланд – автор більш як 800 наукових праць. Він також зробив значний внесок у швидке виявлення нових інфекційних проблем, таких як резистентність бактерій до антибіотиків. Через відданість науці особисте життя Максвелл так і не налагодив, залишився одинаком до смерті. Тож усі грошові нагороди, які отримував за свої роботи та відкриття, він перераховував на користь Гарварду, а це, за різними підрахунками, майже 6 мільйонів доларів. У 1988 році, за рік після смерті вченого, Американська Національна фундація з інфекційних хвороб заснувала Премію Максвелла Фінланда, яка щорічно присуджується вченому, який зробив «видатний внесок у розуміння інфекційних захворювань чи здоров’я людей». Текст підготовлено на основі матеріалів ЗМІ спеціально для Diaspora.ua, використання - за умови посилання на Diaspora.ua. #УД_США #УД_наука #УД_медицина #УД_Максвелл_Фінланд

Знову пролунало: "А от Фінляндія проти СРСР вистояла". Друзі, Фінляндія не вистояла. Фінляндія війну програла. Лінію Маннергейма було прорвано, окуповано 11% території країни. Величезні втрати радянських військ? А коли це комуністи цінували людські життя? Головне - результат. Так, Фінляндію не було захоплено цілком. Але це не заслуга фінів. Велика Британія і Франція пригрозили Сталіну війною. На той момент для СРСР це було дуже невигідно. Тому радянські війська зупинилися. А деякі захоплені території (як, наприклад, район Петсамо) фінам повернули. Проте будь-якої слушної миті з Кремля могла надійти команда "Вперед!" і беззахисна Фінляндія впала б. Тепер цікаве. Ніхто фінів не врятував би, навіть Франція з Англією, якби не мудрий маршал Маннергейм. Він так і не оголосив Радянському Союзу війну. Бо тоді, згідно з міжнародним правом, саме Фінляндія вважалася б винуватцем війни з усіма сумними наслідками. У Фінляндії не було оголошено ні військового стану, ні навіть загальної мобілізації, бо їх також можна трактувати, як "акт агресії". Офіційно вважалося, що фінських мужиків призивають не на війну, а - на навчання. Найголовніше - Фінляндія замість того, щоб "зійтися посередині" та "зазирнути в очі Сталіна", чинила - здавалося б безнадійний - але шалений спротив. Це не дало Сталіну "розкрутити" тему "народного уряду" маріонеткової Фінської Демократичної Республіки. Увесь світ бачив, що фіни в СРСР не хочуть. Щоправда, це все не завадила тому, що Фінляндія у 1940-1941 році була предметом торгів між Молотовим та Гітлером, коли обговорювалися умови приєднання СРСР до країн "Осі". Така вже доля "малих держав" у великій геополітиці. До чого це я все. Це відповідь тим критиканам Порошенка, які досі ще носяться з питанням "чому не оголосили війну", мов дурень з писаною торбою. І це відповідь тим, хто питає "що зробив Порошенко?" Бо він якраз не дав зробити з України предмет торгу між Заходом та Росією. Як це йому вдалося - не знаю. Маннергейму не вдалося. Він змушений був прийняти "обмежений контингент" німецьких військ і таким чином зрештою Фінляндія втягнулася у Другу світову, за результатами якої залишилася без тих таки 11% території та ще й втратила порт Печенгу, а з ним і вихід до Північного океану. ЗІ. Історія нічому не вчить. Вона лише карає за незнання уроків. А Платон сказав так: "Народ, який не знає, або забув своє минуле, не має майбутнього". Від себе додам: такий народ приречений ходити колом, причому ще й по граблях. Павло Бондаренко

#ЛюдськийФактор До дня народження "українського Моцарта" На стіні Болонської академії золотими буквами висічено: “Маssimo Веresovski”, а на стіні церкви Сан-Джакомо є портрет “maestro”, академіка Максима Березовського. 27 жовтня 1745 року у Глухові в козацько-шляхетській сім`ї народився Максим Березовський - перший композитор-українець, автор опер. Він з 10 років навчався в Київській духовній академії. Головним джерелом, звідки емісари з Москви, а згодом з Петербурга, забирали співаків до придворної капели, були церковні та монастирські хори України. Малолітніх співаків вивозили, не питаючи згоди ані у дітей, ані у батьків. 16-літній Максим вступив до Петербурзької придворної капели. З 1758 р. Березовський був зарахований оперним співаком до театру майбутнього імператора Петра III. Все так добре складалося, але… один із фаворитів Катерини ІІ – Г. Потьомкін, крім забав із царицею, мав розваги з найкращою балериною петербурзького театру Францою Ібершер. Цариця довідалася про це, коли танцівниця була вже на п’ятому місяці вагітності. Після сцени ревнивої образи та засоромлювань, цариця зі своїм фаворитом надумали у наказовому порядку видати Францу заміж за Максима Березовського. Розпачу Максима не було меж, адже у нього була у Києві наречена Христя… 19 жовтня 1763 р. Березовського обвінчали з Франциною Ібершер. У цій скруті граф Кирило Розумовський помітив геній юного композитора і допоміг добитися рішення про надання коштів на його десятирічне навчання в Болонській академії. А від себе подарував капшук золота зі словами: “Це не для тебе. Ти - перший із України будеш у Болонській академії, а там про нас не дуже багато чули.” Європа почула українського Моцарта і заговорила про нього. 25-літнього Березовського обрали академіком Болонської академії, його ім`я золотом записали на мармуровій плиті уславленого навчального закладу. На замовлення театру в Ліворно Березовський створив оперу “Демофонт”. Потім була опера “Іфігенія”. Упродовж 9 років Максим Березовський посилав свої твори до Петербурга, їх виконували у присутності царських осіб, концерти українського композитора вивчали любителі церковного співу. Але у Петербурзі його трактують, як малоросійського вискочку. Злидні переслідують першого композитора царської Росії, він ледве зводить кінці з кінцями, не має навіть власного костюма. І продовжує працювати, створює шедеври духовної музики – концерти “Вірую” та “Отче наш”. У цей час Потьомкін захопився ідеєю створення музичної академії в Катеринославі чи Кременчуці, запросив Березовського на посаду ректора. Але із зруйнуванням Запорозької Січі ця ідея вмерла, Потьомкін забув про Березовського, а цариця дуже різко, знахабніло поводилися з Максимом. Він вирішив їхати додому. Безнадія, депресія, цькування довели 31-річного композитора до чарки. 24 березня (2 квітня 1777 р.) у Петербурзі Максим Березовський перерізав собі горло. Правда, ніхто не спростував чуток, що він був убитий за наказом Катерини ІІ. За іншою з версій, Березовський помер від лихоманки. Навіть ховали генія за казенний кошт на чужій землі. Майже увесь архів композитора загинув. Нині 275 років від народження Максима Березовського. Дмитрий Чекалкин

Пласідо Домінго - уродженець Мадрида, а Хосе Каррерас з Каталонії. З політичних причин в 1984 році вони стали ворогами. У контрактах обох співаків було записано, що в якій би країні світу не відбувся їх концерт, кожен з них буде виступати тільки в тому випадку, якщо інший не запрошений. У 1987 році у Каррераса з'явився більш серйозний противник, ніж Пласідо Домінго. Йому було поставлено діагноз лейкемія. Відтоді його боротьба з хворобою стала постійною і болісною. Він пройшов кілька курсів лікування, таких як пересадка спинного мозку, переливання крові, для чого йому знадобилося літати в Штати раз на місяць . Нездатність гастролювати і витрати на лікування відбилися на матеріальному становищі тенора. Він звернувся за допомогою в Мадридський фонд "Hermosa", діяльність, якого була спрямована на підтримку людей які страждають на лейкемію. Фонд оплатив лікування і незабаром співак повернувся на сцену і вирішив також прийняти участь в роботі фонду. При знайомстві з документами він виявив, що засновником, головним спонсором і президентом фонду був Пласідо Домінго. Каррерас також дізнався, що з самого початку фонд був створений спеціально для того, щоб підтримати хворого співака. Пласідо Домінго побажав залишитися анонімним, щоб не ображати почуттів Каррераса, який ніколи б не звернувся за допомогою до свого ворога. Спільна зустріч відбулася на концерті в Мадриді і це було початком чудової дружби двох великих співаків. Коли репортери закидали Пласідо Домінго питаннями навіщо він створив фонд для свого ворога і продовжив життя єдиному виконавцю, який міг змагатися з ним. Відповідь була короткою "Тому що такий голос ми не можемо втратити" Володимир Олександрович

Дмитро Чекалкин #ЛюдськийФактор "Люди починають розпускати чутки тоді, коли не знають, як по-іншому пояснити, чому у когось все виходить, а в них - ні." 28 жовтня 1955 року народився Білл Гейтс. Останнім часом його ім’я стало одним з найбільш згадуваних, воно і зрозуміло – Гейтса звинувачують у світовому Covid-заговорі та у планах провести масову чипізацію населення Землі. Але, поки люди з запаленою уявою продукують нісенітниці, ми пригадаємо правдиві факти з життя відомого бізнесмена та філантропа. Свою першу комп’ютерну програму Гейтс написав ще коли навчався в школі. Це була гра в "Хрестики-нулики". Коли школа дізналася про здатність Гейтса до програмування, йому довірили написати програму, яка розподіляла б учнів по класах. І, як автор програми, він схитрував і написав код таким чином, щоб йому дістався саме той клас, який він хотів. Ще в підлітковому віці Білл Гейтс прочитав 22-томну енциклопедію повністю. Це була World Book Encyclopedia. У ній присутні знання з усіх сфер, але акцент зроблено на науці, техніці та медицині. У 20 років він кинув навчання в Гарварді, щоб присвятити себе роботі в "Майкрософт". Раніше мільярдер літав в економ-класі, але в 1997 році купив приватний літак. Також Білл Гейтс придбав блокнот самого Леонардо да Вінчі. Зараз цей блокнот відомий під назвою "Лестерський кодекс". Да Вінчі почав писати його в 1506 році. У ньому вчений міркував про те, чому світиться Місяць, як тече вода і т.д. Гейтсу ця покупка обійшлася майже в 31 млн доларів. Його статки становлять 91 мільярд доларів. Але кожному з трьох дітей він заповідає тільки по 10 мільйонів, так як вважає, що залишати дітям величезні суми грошей - погано. А чи є в нього якісь недоліки? Звичайно! Білл Гейтс не знає жодної іноземної мови. І це його дуже сильно засмучує. Білл Гейтс читає 50 книг на рік і регулярно радить кращі в своєму блозі.

Дмитрий Чекалкин #ЧеловеческийФактор Папа, таки да, был прав Когда великий римский архитектор Антонио Браманте закончил строительство Сикстинской капеллы, он предложил Папе Римскому Юлию II для росписи ее сводов пригласить молодого флорентийского скульптора Микеланджело Буаноротти. На первой же аудиенции у Папы Римского Микеланджело в испуге отверг предложение, поскольку у него не было ни малейшего опыта росписи церковных сводов. Он считал себя всего лишь начинающим скульптором. Микеланджело предлагал перепоручить почетную миссию другому флорентийскому художнику - Рафаэлю. Потребовалось несколько аудиенций у Папы, чтобы уговорить Микеланджело взяться за работу. Так появился один из самых знаменитых шедевров мирового искусства. Мораль сей притчи - "нужно всегда слушаться папу". Обычно на застольях после этой фразы я предоставляю слово отцу виновника или виновницы торжества... “Чти отца и мать свою” - сказано в дарованных Моисею десяти заповедях. “Кто злословит отца своего и мать свою, того светильник погаснет среди глубокой тьмы” - сказано в притчах Соломоновых.

🤢Запахи СССР Кто жил в те времена очень хорошо помнит мусоропровод в советских панельках. Это была такая железная труба с девятого по первый этаж и выходом на каждом этаже для сброса мусора. Практически во всех домах этот мусоропровод сейчас заварен и нерабочий. И вот каждый день в этот мусоропровод советские семьи выбрасывали свои отходы в ведёрке, на дно которого стелилась газета с портретами вождей. До сих пор не могу понять предназначение этой газеты, ведь она всегда намокала и не выпадала, и приходилось её пальцами вытягивать из ведра, чтобы бросить вместе с отходами. Мусор скапливался на первом этаже подъезда в специальном помещении, а во время падения по мусоропроводу все жильцы слышали этот процесс у себя дома, а те, у кого стена примыкала к трубе, мог даже ощутить вибрацию от падения тяжёлого предмета, если он был помещён заботливым жильцом советской панельки в ведро с газеткой. Это помещение в каждом подъезде освобождали от скопившегося мусора раз в неделю, а собиралось его там пару тройку сотен килограмм. Зимой ещё терпимо, а вот летом вонь стояла приличная и особенно свезло тем, у кого окна квартиры выходили непосредственно на двери загадочного мусорного помещения на первом этаже. Почему загадочное? – да просто детей всегда интересовало, что там и особенно тогда, когда что-то выбрасывалось по ошибке и потом приходилось искать дворника, чтобы он дал доступ открыв дверь, вот тогда с наслаждением можно было окунуться в гору бытовых отходов своих соседей. Дворник мыл помещение из шланга и посыпал пол хлоркой, но это было только раз в неделю и в тёплое время года. Возле подъезда образовывалась приличная лужа с характерным запахом сгнивших отходов и хлора. Очень часто в самом подъезде при входе тебе приходилось преодолевать тучу мух, которые летом прятались от жары, а зимой от холода. Но ничего, зато Гагарин в космос полетел. 🍆Овощные магазины Я всегда очень не любил, когда меня туда отправляли. При подходе за пару десятков метров можно было уже по запаху определить, что рядом овощной. На прилавках были полусгнившие картошка, лук, морковь, капуста и ещё какая-то хрень. Выбирать было нельзя, а вечно злая продавец сгребала самый некачественный товар в какой-то алюминиевый тазик и после взвешивания высыпала в авоську покупателю. Иногда там бывал какой-то дефицит и определить его наличие можно было по длиннющей очереди, которая выходила за пределы магазина. Но это тоже мелочи для советского человека, ведь в программе Время всё время рассказывали, что закрома Родины наполняются, а это важнее отсутствия нормальных овощей и фруктов в свободной продаже. 🚎Транспорт. Утро и вечер были ещё тем квестом втиснуться в него, а если это была конечная остановка, то народ вваливался с напором вылетевшей пробки из бутылки шампанского, чтобы занять заветное место у окна. Запах утреннего перегара был заметен всегда, а вот летом добавлялся ещё и запах пота. Советские женщины за собой следили, а вот мужчины – нет, ну за редким исключением. Если ты вдруг не успел сесть возле окна и сел на сидение в проходе, то всю дорогу над тобой кто-то будет нависать и в летний период обязательно на тебя упадут капельки пота с подмышек или лба с носом едущего на работу. Ведь советский мужчина должен был быть суров и немного выпивший, потому использование антиперспирантов не допускалось – на работе не поймут и обзовут нехорошим словом. Дорога домой с работы наполнялась ещё большим амбре, где смешивался уже свежий перегар с вспотевшими рабочими и работниками общепита, которые тянули в сумках всё, что плохо лежало на работе. Зато нас все боялись и уважали! 🥏Столовка с раздевалкой в школе. В столовой я никогда не ел, но запах в помещении напоминал смесь овощного магазина и раздевалки. Посуда всегда была немного жирной, а в супах очень трудно было найти мясо, ведь работникам столовой тоже хотелось что-то домой принести. В советских школьных передевалках душевых кабинок не было и после занятий физкультурой школьники возвращались в класс, наполняя его феромонами взрослеющих или уже почти половозрелых юношей с девушками. Обычно учитель оставлял дверь в класс открытой, чтобы был приток воздуха и хоть какая-то вентиляция. Это только в американских фильмах мы видели, как после игры в баскетбол мальчики шли в душ. Советский мальчик должен был уметь держать автомат, а принятие душа было лишним. Нечего равняться на америкосов ведь у нас есть целый Гагарин! 👬Армия. Банный день только раз в неделю, когда выдавали бельё и портянки. Портянки были зимние и летние. И вот советский солдат, призванный защищать Родину, целую неделю ходил с 6 утра до 10 вечера в одном белье и портянках, а вечером, после отбоя, вешал портянки на быльце кровати или на сапоги. Представляете какой запах стоял в казарме? Попробуйте носить бельё с носками неделю не снимая. А ведь советский солдат не сидел за компьютером и в основном занимался строительными работами с наведением порядка на территории части. Подобные работы оставляли на теле молодого военнослужащего столько всего, что в бане отмыться было не так уж и просто. Конечно со временем грели чайники и как-то старались подмываться холодной водой. Туалетная бумага в армии отсутствовала, как и в быту большинства гражданских, а влажных салфеток тогда в природе не существовало. Так что ещё раз представьте все ароматы быта защитника отечества. Зато у нас было ядерное оружие и мы могли запустить ракеты в сторону США. П.с. почему всё это вспомнил? Да просто перед выборами очень многие пророссийские политики манипулировали ностальгией населения по их молодости, а молодость всегда ярче вспоминается, даже если она прошла в условиях, которых быть не должно в цивилизованном обществе. #читаємо_вголос Автор: Алексей Гурджиян

Вечер добрый в вашу хату. Ну, что, еще она серия "исторического ликбеза"? Вечер субботы, значит можно налить себе бренди и заварить под него кофейку. Пристегивайтесь к креслу нашей машины времени и поехали... Лето 1921 года. Три года и восемь месяцев со времени прихода большевиков к власти. Главный большевик Владимир Ульянов (Ленин) живет в одном из роскошнейших имений Подмосковья, которое отобрали у вдовы фабриканта Саввы Морозова. Ездит в суперроскошном «Delanay Billville», который принадлежал последнему российскому императору. К услугам "вождя мирового пролетариата" и его супруги еще полдесятка автомобилй из царского гаража. А в швейцарских банках на имя Ленина имеется вкладов на 75 миллионов франков. Главный чекист Феликс Дзержинский живет в особняке золотопромышленника Стахеева, отделанном итальянским мрамором и яшмой. К услугам Дзержинского личная дача на ЮБК - знаменитый дворец князей Юсуповых. Там для "Железного Феликса" даже бункер оборудовали, ибо он был изрядно трусоват. А еще одна "скромная дачка" Дзержинского - в подмосковном Любаново, бывшее имение помещика Шлиппе. А в Звенигородской волости - еще одна, бывшее имение нефтяного магната Зубалова, позже известная как "Горки-9". На швейцарских счетах Дзержинского - 80 миллионов франков. Столько же - у главы исполкома Коминтерна Григория Зиновьева. На счетах у "большевика № 2" Льва Троцкого в США 11 миллионов долларов, а в Швейцарии - 90 миллионов франков. И "скромная дачка" в Черкизово. Там же - дворцы Калинина, Свердлова и других видных большевиков. О количестве миллионов на их счетах в сказочной Швейцарии и килограммах изумрудов в личных сейфах не скажу, чтобы не огорчать. Скажу только, что в 1921-1922 годах в Южной Африке была остановлена добыча алмазов - река бриллиантов из России, продаваемая про бросовым ценам, сделала ее невыгодной. А хотите меню товарища Дзержинского в том году, когда от голода гибли миллионы крестьян и пролетариев? Понедельник: консоме из дичи, лососина свежая, цветная капуста по-польски. Вторник: солянка грибная, котлеты телячьи, шпинат с яйцами. Среда: суп-пюре из спаржи, говядина-булле, брюссельская капуста. Четверг: уха боярская, стерлядь паровая, зелень, горошек. Пятница: пюре из цветной капусты, осетрина, бобы метрдотель. Суббота: уха из стерляди, индейка с мочеными яблоками, вишней и сливой, грибы в сметане. Воскресенье суп из свежих шампиньонов, цыпленок маренго, спаржа. И не то гадко, что жили они во дворцах, жрали с серебра и сервского фарфора сладко и от пуза. И даже не то, что десятки миллионов вывозили из страны на случай если придется бежать из охваченной войной страны. Гадко то, что сотни литераторов и тысячи журналистов писали по заданию Агитпропа чудовищую ложь про то, как Дзержинский в голодные обмороки падал. Как Ленин пустым кипяточком с кусочком сахарку вприкуску черный сухарик запивал. Какими они все были человечными-пречеловечными и скромными-прескромными. И выходит в той отвратительной истории, написанной советскими "историками по вызову", что "Желзный Феликс", бывший законченным наркоманом, не от передоза кокаина ноги протянул, а то ли сердечнеого приступа, то ли от туберкулеза. И что Свердлов умер от испанского гриипа, а не был отравлен Лениным за то, что организовал на Ленина покушение. Павло Бондаренко

1. Державу с названием Московия царь Петр I переименовал в Россию аж в 18 веке, в 1721 году. 2. Племя Мокши назвало свою речку Москва, а перевод этого названия, с языка Мокши, звучит как «грязная вода». Любые другие языки Мира не могут перевести слово Москва. Слово «кремль» — татарское и обозначает укрепления на возвышенности. З. В средние века все картографы Европы писали и проводили границу Европы вдоль границ Руси (Русь — это территория нынешней Украины). Московия — улус, со своими финскими народами, всегда была составляющей Орды, и ее Европа справедливо относила к Азии. 4. Московия (Россия) платила дань Крымскому Хану, своему СУВЕРЕНУ и ХОЗЯИНУ, который был правопреемником Золотой Орды, вплоть до 1700 года. Царь Московии встречал крымского посла на Поклонной горе, садил его на своего коня, сам пешим, под узду, вел коня с крымским послом в Кремль, садил его на свой трон и вставал перед ним на колени. 5. В 1610 году, в Московии на Борисе Годунове (мурза Гудун) закончилась династия Ченгизидов (родственник Чингисхана), и на трон возвели Алексея Кошку из финского рода Кобылы, а при венчании его на Царство церковь дала ему фамилию Романов, который якобы прибыл из Рима править Московией. 6. Екатерина II, после оккупации последней свободной Руськой Державы — Великого Княжества Литовского (территория Беларуси) в 1795 г., своим приказом велела назвать угро-финские племена Московии какими-то великороссами, а украинцев — истинных русичей — малороссами. 7. Никто и никогда не видел в оригинале договор о воссоединении между Московией и Украиной, якобы подписанный Б. Хмельницким и Царем А. Романовым. 8. Уже несколько столетий археологи Московии ищут артефакты, подтверждающие достоверность Куликовской битвы, но пока безуспешно, вот только басню о победе Д. Донского над Мамаем распевают до сих пор, на все голоса. 9. Псковская, Новгородская, Смоленская области России, — это бывшие славяно-руськие Княжества, и к угро-финской Московии не имели никакого отношения, покуда Московия-Орда не оккупировала их соответственно в 1462, в 1478 и в 1654 годах. А в других областях России (Московии) никогда не обитали славянские племена и народы. 10. Золотая Орда и ее дочь — Московия, — это единственные страны мира, которые держали в рабах собственный народ. Это и объясняет вечную отсталость богатой на природные ископаемые Московию от сравнительно обделенных на природные ресурсы европейских стран. Ведь эффективность работы свободных людей гораздо выше, чем рабов.

СССР de facto просуществовал 69 лет. Почти день в день. Из этих лет: 28 при карточно-талонной системе; 51 в войнах (не считая многочисленные локальные военные конфликты); 30 при самой большой в истории человечества системе концлагерей ГУЛАГ; 50 при крепостном праве, когда крестьяне без разрешения властей не могли покидать колхозы; 59 при четырех сортах граждан, когда страна была разбита на 4 категории снабжения (в зонах с третьей категорией в магазинах практически ничего не было). 69 при карательной психиатрии. Помер СССР в младенческом возрасте. Ибо 68 лет 11 месяцев и 27 дней для государства не срок - США, которым исполнилось 244 года, считаются молодой страной. Помер, ибо был нежизнеспособен. А de jure Советский Союз и вовсе не существовал. Никогда. Но это уже следующая удивительная и хорошо забытая во времена СССР история, которую я поведаю на ближайшем уроке "исторического ликбеза". Заходите. А вы, товарищи любители "совка" расскажите же мне теперь старую рассказку о "вкусном пломбире" и "колбасе по 2-20". ЗЫ. Народ,который не знает или забыл свое прошлое, не имеет будущего - сказал Платон. От себя добавлю: такой народ обречен ходить по кругу, причем еще и пограблям, периодически приводя к власти лениных-кравчуков-януковичей-зеленских. Павло Бондаренко

#ЛюдськийФактор 30–річний сенатор Джо Байден приймає присягу поруч з лікарняним ліжком Джо Байдена–молодшого, 1973 рік, Уілмінгтон, Делавер, США Джо Байден вперше став сенатором за декілька днів до свого 30-річча. Це було у 1972 році і з того часу він переобирався від штату Делавер. Однак, не всі знають, що радість Байдена від першої перемоги тривала недовго. Через десять днів машина з його дружиною і дітьми потрапила в страшну аварію. Його дочка і дружина загинули, а двоє синів опинилися в лікарні. Байден прийняв рішення відмовитися від посади і присвятити своє життя вихованню синів, заявивши: "У вас може бути інший сенатор, але у них не може бути іншого батька". Однак, соратники змогли переконати його в можливості суміщення ролі хорошого батька і політика. Як виняток, процедура прийняття присяги була проведена в лікарняній палаті його синів. Джо Байдена не зламало навіть те, що у 2015 році його син Бо, який вижив у тій аварії, помер від рідкісного різновиду раку мозку. У тому ж 2015 році був здійснений можливий замах на вбивство політика. Пролунали постріли в бік його будинку. Секретна служба почула їх, а потім побачила, як від будинку від'їжджає автомобіль… Сьогодні, як і багато років тому, Джо так само міцно тримає удар та демонструє незламність у найголовнішій битві свого життя. Дмитро Чекалкин

"КАК ТОЛЬКО умер Ленин (1924), оказалось, что второй человек в партии, товарищ Троцкий — предатель. Каменев, Зиновьев, Бухарин и Сталин свергли Троцкого и изгнали из СССР (1927). Но через пару лет оказалось, что Каменев, Зиновьев и Бухарин тоже враги и вредители. Тогда доблестный товарищ Генрих Ягода их арестовал (1936). Чуть позже Ягоду как вражеского агента арестовал Ежов (1937). Но через пару лет оказалось, что и Ежов не товарищ, а обычный предатель и вражеский агент. И Ежова арестовал Берия (1938). После смерти Сталина (1953), все поняли, что и Берия тоже предатель. Тогда Жуков арестовал Берию (1953). Но вскоре Хрущев узнал, что Жуков враг и заговорщик. И сослал Жукова на Урал. А чуть позже вскрылось что и Сталин–то был врагом, вредителем и предателем (1956). А вместе с ним и большая часть политбюро. Тогда Сталина вынесли из мавзолея, а Политбюро и примкнувшего к ним Шепилова разогнали честные партийцы во главе с Хрущевым (1957). Прошло несколько лет и выяснилось, что Хрущев был волюнтаристом, проходимцем, авантюристом и врагом. Тогда Брежнев отправил Хрущева на пенсию (1964). После смерти Брежнева, выяснилось, что и он был вредителем и причиной застоя (1964-82). Потом было еще двое, которых никто и запомнить-то не успел (1982-85). Но тут пришел к власти молодой, энергичный Горбачев. И оказалось, что вся партия была партией вредителей и врагов, но он–то сейчас все исправит. Тут–то СССР и развалился (1991). А Горбачев оказался врагом и предателем. Вы ознакомились с кратким курсом истории КПСС." Дмитрий Чекалкин

#ЧеловеческийФактор Из воспоминаний Мстислава Ростроповича: “Когда в 1942-м в эвакуации не стало отца, у меня началась депрессия, я не хотел больше жить. Вот тогда-то меня и стали брать с собой на гастроли артисты Малого театра оперы и балета. Они хотели меня спасти. 3имой, в жуткий холод, они отправились в Орск с мальчиком, тащившим за спиной казённую виолончель номер восемь. Нас ехало шестеро, я всех помню по именам... Вошли мы в общий вагон, мне досталась боковая полка, на которую я и лёг, потому что ехали мы в ночь. И сразу же погасили свет в вагоне, и каждый из взрослых стал не раздеваться, а, напротив, что-то дополнительно на себя надел. Потому что одеяльца нам выдали прозрачные. Мне нечего было на себя надеть, да и та одёжка, в которой я пришёл, была аховая. Я скорчился под своим одеяльцем, и поезд тронулся. Я никак не мог согреться и понял, что уже не согреюсь, в вагоне становилось всё холоднее. Ночь, мрак, как в каком-то круге ада, умерший отец позади, впереди неизвестность, я еду куда-то никому не нужный. И я, помню, подумал, как было бы замечательно сегодня во сне умереть. И перестал сопротивляться холоду. Проснулся я в полной темноте, оттого что мне было жарко. Одеяло стало почему-то толстым и тяжёлым. Я пальцами в темноте начал перебирать его и обнаружил, что всего на мне лежит шесть одеял. Каждый из ехавших со мной, не сговариваясь, в темноте укрыл меня собственным одеялом. Позже, когда меня уже лишили гражданства, я говорил друзьям, которые требовали от меня злобы: а вот за эти одеяла я ещё не расплатился. И, может быть, никогда не расплачусь. Вот эти пять артистов, мой отец и масса других людей, согревавших меня каждый по-своему, - это и есть моя страна, и я ей должен до сих пор”. Мстислав Ростропович не одобрял решения правительства, которые считал морально неприемлемыми: “Ведь кого только ни ругали, кого ни уничтожали! Но уничтожали только тех, кто чего-либо стоил; тех, кто не стоил, не трогали...”. Ростропович несколько лет поддерживал опального писателя Александра Солженицына и даже поселил его на своей даче. Это вызывало недовольство властей. Позже Солженицын писал, что Ростропович, “предложив мне приют широкодумным порывом, еще совсем не имел опыта представить, какое тупое и долгое на него обрушится давление”. Весной 1972 года Мстислав Ростропович вместе с Андреем Сахаровым и другими известными деятелями советской науки и культуры подписал два обращения в Верховный Совет СССР: об амнистии политических заключенных и об отмене смертной казни. Вскоре после этого музыканта уволили из Большого театра, лишили зарубежных гастролей, запретили столичным оркестрам приглашать Ростроповича и его супругу Галину Вишневскую для выступлений. Оставшись без работы и денег, Ростропович добился выездной визы и в 1974 году уехал с семьей в Лондон. Через четыре года пребывания за границей Ростроповича и Вишневскую лишили гражданства СССР из-за “антипатриотической деятельности”, порочащей советский общественный строй. Дмитрий Чекалкин

10 фактів про нового президента США: 1. Джо Байдену 77 років, він буде найстарішим президентом Америки і другим (після Джона Кеннеді) католиком - главою США. 2. Байден - доктор юридичних наук. В середині 60-х Байден отримав в університеті Делавера ступінь бакалавра в галузі історії та політології. А через кілька років додатково закінчив школу права Сіракузького університету в штаті Нью-Йорк і в 1968-му отримав ступінь доктора юриспруденції. 3. Він є одним з найдосвідченіших політиків в США. Став сенатором, коли йому було 30 і залишався ним цілих 36 років - з січня 1973 року аж до обрання Барака Обами президентом. У різні роки він очолював судовий комітет Сенату і комітет з міжнародних відносин. Потім став віце-президентом США і зберігав цю посаду всі вісім років президентства Обами. 4. Був включений в список 200 осіб майбутнього. У 1974 році, коли Байден був ще сенатором-новачком, журнал Time включив його до списку 200 осіб, які визначать майбутнє (200 Faces for the Future). Редакція назвала Байдена «впевненим в собі» і «надзвичайно амбітним». 5. Раніше двічі висував свою кандидатуру в президенти. Вперше заявив про своє рішення балотуватися в президенти США в 1987 році. Тоді він міг би стати наймолодшим президентом після Джона Кеннеді, проте вирішив зняти свою кандидатуру через скандал зі звинуваченнями в плагіаті в ході публічних виступів. Також мав намір поборотися за висунення в президенти від Демократичної партії на виборах 2008 року, проте зняв свою кандидатуру вже на початку кампанії через більшу популярність інших претендентів - Барака Обами і Гілларі Клінтон. 6. Відомий своєю невибагливістю. Уже будучи сенатором від штату Делавер Байден довгі роки користувався звичайним транспортом - зокрема, добирався на роботу міською електричкою. Крім того, був відомий як один з найменш заможних сенаторів в США. В 2007 році, у свій передостанній рік роботи в Сенаті, Байден задекларував річний дохід трохи більше $ 300 тис. 7. Є володарем найвищої нагороди США. На своїй прощальній прес-конференції в Білому домі в 2017 році Барак Обама зробив Байдену сюрприз, нагородивши його президентською медаллю Свободи з відзнакою - однією з двох вищих нагород США для цивільних осіб. Обама відзначив Байдена за «віру в співгромадян і любов до країни». 8. Був однією з ключових фігур в адміністрації Обами по контактам з Україною. Саме Байден став обличчям американської підтримки на адресу України під час Майдану. У червні 2014 року він очолив делегацію США на інавгурації новообраного президента Петра Порошенка. А в грудні 2015-го виступив у Верховній Раді в Києві. 9. Початок політичної кар'єри Байдена затьмарила сімейна трагедія. У переддень Різдва 1972 року, коли Байден вперше був обраний до Сенату і готувався прийняти нові повноваження після нового року, його перша дружина Нелія і однорічна дочка загинули в автокатастрофі. Крім жінки і малятка, в машині були також двоє синів Байдена - Бо і Хантер. Вони отримали важкі травми, проте вижили і згодом відновили здоров'я. Через кілька років Байден одружився з професоркою англійської мови Джилл Трейсі Джекобс, яка залишається його дружиною досі. У цьому шлюбі у нього народилася дочка Ешлі. 10. Байден - рекордсмен серед кандидатів в президенти за кількістю голосів, поданих за нього виборцями. «Для мене велика честь, що американський народ довірив мені стати президентом. Майбутня робота буде важкою, але я обіцяю, що буду президентом для всіх американців, незалежно від того, голосували ви за мене чи ні. Я збережу віру, яку ви в мене вклали», - сказав вчора Джо Байден. Байден зазначив, що незважаючи на безпрецедентні перешкоди, у виборах взяла участь рекордна кількість американців. За його словами, ці люди довели, що «демократія б'ється глибоко в серці Америки». Байден також закликав американців залишити свій гнів і жорстку риторику і об'єднатися як нація в цей кризовий час. Політик вважає, що немає нічого неможливого в тому, аби зробити це. https://enovosty.com/news_ abroad/full/711-dzho-bajden-budet-starejshim-prezidentom -ssha-top-10-interesnyx- faktov-pro-novogo-glavu- belogo-doma

Helgi Sharp 💥 Вибори позаду. Програвший ще пручається, але пристрасті вляжуться, і наймогутніша країна світу розпочне новий етап свого буденного життя. Сім'я Джо Байдена звикла перебувати в центрі уваги, а його дружина – Джилл – встигла обзавестися багатьма шанувальниками по всій країні завдяки простоті і професії педагога, яку вона не залишає, попри політичну кар'єру чоловіка. Цікаві факти біографії дружини президента США: ⭕ Вчитель. Після закінчення університету Делавера в 1975 році, вже будучи нареченою Байдена, Джилл не збирається йти по стопах матері і ставати домогосподаркою. Замість цього вона починає працювати вчителем англійської мови початкових класів, а потім здає спеціалізацію і починає роботу з підлітками в психіатричній лікарні Рокфорд. Одночасно Джилл захищає дві магістерські роботи. ⭕ Допомога військовим. Вже більше 20 років Джилл приділяє особливу увагу підтримці сімей військовослужбовців. Все тому, що старший син Джо Байдена – Бо – служив в Іраку. У 2011 році вона разом з Мішель Обамою запустила загальнонаціональну кампанію Joining Forces, яка допомагала ветеранам війни та їх родинам знайти можливості кар'єрного росту в мирних умовах. ⭕ Письменниця. У 2012 році Джилл написала книгу книгу Do not Forget, God Bless Our Troops – "Не забувай, нехай благословить Бог наші війська". Книга була присвятою внучці Байдена Наталі, батько якої – Бо, приєднався до американських військ в Іраку. ⭕ Боротьба з раком. Ще одна сумна і сімейна справа подружжя Байденів. Бо Байден пішов з життя в 46 років – всьому виною гліобластома (рак мозку), і йому не змогли допомогти навіть найдорожчі клініки. Відтоді Джилл і Джо Байден є особами національних кампаній боротьбі з раком, а також регулярно жертвують великі суми грошей на дослідження з пошуку ліків від цієї хвороби. Однак, сама Джилл також є обличчям і засновником "Ініціативи Байден по здоров'ю грудей" - організації, яка займається інформуванням молодих жінок про рак грудей, а також підтримкою і частковим забезпеченням лікування. Ця ідея у Байден виникла після того, як чотири її подруги зіткнулися з цією проблемою. ⭕ А ще Байден має намір стати першою леді за 231-річну історію ролі, яка продовжить свою кар'єру та збереже оплачувану роботу, живучи в Білому домі. "Вона справді перенесе роль першої леді у ХХІ століття", — каже історикиня Кетрін Джеллісон, професорка Університету Огайо, зазначаючи, що жодній попередниці не було дозволено жити життям більшості сучасних американських жінок. Трохи не забув... На додаток до всього переліченого, перша американська леді особисто знайома з українською першою леді. І я зараз не про Лєнку. Джерела: USA Today, Oboz, Gardian.

Так здорово жить было Я застал советский союз на одиннадцать лет. И молоко в треугольных пакетах с синими и алыми полосками, и галстук цвета полосок на молоке, и ту самую колбасу по 2.20, и мороженое, ага, куда ж без него. Я его, понимаешь, помню неплохо, и вижу, как за тридцать почти лет память о союзе превратилась в ложь. Вранье, которое "совки" вливают в уши молодым, скучая на самом деле не за Союзом как таковым, а просто - за молодостью. Молодым врут. Врут искренне, самозабвенно, даже в этот момент будучи абсолютно уверенным в том, что говорят. Отставные генералы врут про мощь советской армии. Танки-пехота-огонь-артиллерии, дедовщина и самодурство, воспетое в анекдотах. Ах, какую страну просрали. Главы профсоюзов врут про возможности. Путевки в Геленджик по распределению, румынские гарнитуры, блат, блат, блат, десятку грузчикам сверху, чтоб не поцарапали трильяж. Благодарочки на день работника профсоюза. Ах, какую страну просрали. Начальники отделов и лабораторий врут. Белые халаты, очки, ядерный щит Родины и билеты в театр под Новый Год, от того самого профсоюза. Одна поездка в Болгарию, на автобусе. Первый секретарь райкома похвалил, руку пожал, сказал "Обращайся, если что". Б - благоговение. Какую страну просрали. Директриссы школ врут. Папы выпускников, не пискнув, красили актовый зал перед выпускным. Секретарь гороно отметил благодарностью в приказе, ну и первое место по району на олимпиаде, очередь на "Жигули" подходит. Какую страну просрали. Так здорово жить было. Прям зашибись. #читаємо_вголос Автор: Мартин Брест

#ЛюдськийФактор Людина може стати тобі близькою за три дні. А той, хто живе поруч з тобою роками, може так і не дізнатися, який твій улюблений колір. Еріх Марія Ремарк Марлен Дітріх любила згадувати про першу зустріч з Ремарком. Актриса розповідала про те, як вона “охопила своїми блідими пальцями його бронзові руки”, як її зачарували манери Ремарка, якого вона відразу ж визнала втіленням елегантної мужності. “Я мало не впала зі стільця”, - зізналася Дітріх. Після знайомства в ресторані Марлен запросила Еріха до себе в готельний номер. Всього через декілька годин знайомства, у дверей номеру, Ремарк пильно подивився на актрису і сказав: “Я повинен тобі в чомусь зізнатися. Я – імпотент”. Її реакція спантеличила б кожного: “О, це чудово!”. Ремарк не підозрював, що він був подарунком для Марлен, яка, незважаючи на безліч шанувальників, не любила плотські втіхи. Будучи 19-річною дівчиною, Дітріх була згвалтована її учителем. Ця подія негативно вплинула на її подальше відношення до інтимного життя. Дітріх пізніше розповіла біографу: “Я була така щаслива! Ми просто читали і спали, були ніжні - все так чудово, легко. Боже, як я любила цю людину!”. Після знайомства вони провели кілька місяців разом. Як не дивно, Марлен краще всіх розуміла Ремарка. Вони були неймовірно схожі. Обидва досягли успіху в 1930 році - з нею вийшов фільм “Блакитний ангел”, він опублікував роман “На Західному фронті без змін”. Обидва публічно відвернулися від нацистів. Вона відправилася в США, щоб уникнути спроб Гітлера “завербувати” її в якості пропагандистки Третього Рейху. Його книги спалив Геббельс і вигнав письменника з країни. За три чарівних місяці, проведених разом, від чоловічого безсилля Ремарка нічого не залишилося. Марлен зцілила його тіло. Також вона зцілила і душу письменника, схильного до депресії. Вона замінила собою його улюблений кальвадос, в якому він топив свою вічну печаль. Коли Дітріх поїхала в Америку, а Ремарк відправився до швейцарського містечка Порто-Ронко, він жив тільки листами до коханої. Незважаючи на те, що їхній роман закінчився в 1940 році, їхня історія тривала ще довго, до тих пір, коли 25 вересня 1970 року Ремарк пішов з життя. Після його смерті вдова письменника, актриса Полетт Годдар знищила всі листи, написані Дітріх Ремаркові. Одне з небагатьох, яке збереглося, було відправлено за тиждень до його смерті. В ньому Марлен останній раз зізналася у своїх почуттях: “Улюблений Альфред (так актриса іноді називала письменника), посилаю тобі все моє серце”. И к черту жалкие рассужденья, Все чувства уйдут, как в песок вода. Временны только лишь увлеченья. Любовь же, как солнце, живет всегда! И мне наплевать на циничный смех Того, кому звездных высот не мерить. Ведь эти стихи мои лишь для тех, Кто сердцем способен любить и верить! Едуард Асадов Дмитрий Чекалкин

Роман Сущенко Цього дня, 9 листопада 1989 року було зруйновано Берлінський мур — стіну-кордон, що стала одним із символів Холодної війни та поділу Німеччини. Як відомо, в ході Другої світової війни, 2 травня 1945 року, Берлін був зайнятий радянськими військами, а після капітуляції Німеччини місто було поділене між Радянським Союзом, США, Великобританією і Францією на чотири окупаційні зони. У травні 1949 року німецькі землі, що перебували в західній зоні окупації, об’єднались у Федеративну Республіку Німеччина, а в жовтні того ж року, в радянській зоні окупації була створена Німецька Демократична Республіка. Відносини між ФРН і НДР загострилися у 1960 році, коли НДР ввів в дію обмеження на відвідування громадянами ФРН Східного Берліна, посилаючись на необхідність припинити ведення ними «реваншистської пропаганди». В той же час тисячі східних німців продовжували виїжджати на Захід. Зрештою, 13 серпня 1961 року, о першій годині ночі, почалося зведення Берлінської стіни - кордон між Західним і Східним Берліном був заблокований військами і до 15 серпня вся західна зона була обнесена колючим дротом. З того дня для відвідування Західного Берліна громадянам НДР був потрібен спеціальний дозвіл. Будівництво та переобладнання стіни тривало з 1962 по 1975 рік, коли вона перетворилась на складну інженерно-технічну споруду довжиною 155 кілометрів. Сама стіна складалася із бетонних сегментів висотою до 5 метрів, зі сторожовими вежами і прикордонними пропускними пунктами. До 9 листопада 1989 року Берлінська стіна слугувала державним кордоном Німецької Демократичної Республіки з Західним Берліном. Фактичне ж об’єднання двох Німеччин відбулося 3 жовтня 1990 року. Дякуючи колегам Укрінформу

В марте 1928-го СССР широко отмечает 60–летний юбилей Горького. Однако, самый “пролетарский писатель” не присутствовал на этих чествованиях - он уже 7 лет жил в эмиграции и юбилей встречал на вилле в Сорренто. В письме Ромену Роллану Горький признаётся: “У меня возникло желание отказаться от русского подданства, заявив Москве, что я не могу быть гражданином страны, где законодательствуют сумасшедшие бабы”, имея в виду Надежду Крупскую, приказавшую изъять из библиотек Платона, Декарта, Канта, Шопенгауэра, и других таких же “контрреволюционных” сочинений. Тем не менее, в мае 1928–го, поддавшись на многочисленные уговоры друзей, Горький все же решает поехать в СССР. Писатель посетил Нижегородскую радиолабораторию, отвечающую за организацию радиовещания в молодой советской республике. Большевики ценили радиосвязь за возможность оперативного распространения информации среди широких масс. Воодушевленный увиденным, Горький стал регулярно приезжать в Союз. В 1931 году советское правительство дарит пролетарскому писателю особняк Рябушинского в центре Москвы для постоянного проживания, обещает выполнять все его просьбы и даже не возражает против выездов за границу. В 1932 ближайший помощник и секретарь Ленина Владимир Бонч–Бруевич написал Сталину и Ягоде письмо, приложив анонимную эпиграмму на Горького: В Сорренто некогда барон Жил с пролетарской простотою: Хранил он в банке миллион И поторговывал собою. Он летом — ярый коммунист; К зиме ж, как заяц, вдруг белеет. Зимою — преданный фашист. А к лету снова багровеет. Весною здесь, зимою там, — И всюду денежки сбирает... Вот у кого учиться нам, С кого пример брать подобает!.. Сталин, прочитав, накладывает поверх стишка резолюцию: “Подлец! И. Ст.” и налагает гриф “Секретно”. Неизвестно, сыграл ли пасквиль особую роль в судьбе писателя, но после 1933-го года Горького больше из страны не выпускали. Летом 1934–го при не вполне ясных обстоятельствах неожиданно умирает его сын Максим Пешков. Через 2 года не станет и самого Максима Горького, человека, написавшего “Безумству храбрых поем мы песню!” и не принявшего революцию, будучи пораженным её жестокостью и беспощадностью. Дмитрий Чекалкин Avordic #гетьвідмоскви #ніколизнову

Картина “Неизвестная” Ивана Крамского знакома каждому. Есть несколько версий о том, с кого художник писал полотно. По одной из них – это Софья (1867-1933) – его любимая дочь. Судьба Софьи сложилась трагично и не последнюю роль в этом сыграла советская власть. Грациозностью девушки восхищался ученик Крамского Репин, за ней ухаживал Альберт Бенуа, но в женихи Соня выбрала молодого врача из известной медицинской династии - Сергея Боткина. Однако свадьба не состоялась. Боткин влюбился в близкую подругу Софьи - Сашу Третьякову. Софья нашла в себе силы простить обоих и сохранить дружеские отношения с Сашей. Но удар оказался тяжелым. От тоски Софья спасалась работой, она всерьез занялась живописью. Отец заметил успехи своей талантливой ученицы. Софья добилась признания. Она писала царскую семью, талантливую портретистку осыпали заказами. Художница активно помогала своему мужу Георгию Юнкеру, который собирал материалы о декабристах. Книга с его исследованиями так и не была опубликована. В 1916 году он скончался. В 1918 году Софья устроилась в художественно-реставрационные мастерские Главнауки. Ей пришлось стать организатором антирелигиозного музея Зимнего дворца и делать иллюстрации для издательства “Атеист”, несмотря на глубокую веру в бога. Своих взглядов Софья не скрывала. Она помогала своим знакомым, которые после переворота в стране остались без ничего. Ее арестовали 25 декабря 1930 года по подозрению в контрреволюционной пропаганде. Попытки не дать подругам умереть с голоду власти сочли созданием “контрреволюционной группировки из бывшей знати, ставившей себе целью проведение своих людей в разные советские учреждения на службу для собирания сведений о настроениях…”. Положение Софьи усугубляла ее религиозность. Юнкер-Крамскую признали “чуждым элементом” и приговорили к трем годам ссылки в Сибирь. У женщины случился инсульт из-за потрясения, ее парализовало. Четыре месяца она провела в тюремной больнице, после чего ее отправили по этапу в Иркутск. Полупарализованную Софью с ухудшением состояния здоровья отправили в Красноярск. 15 октября 1931 года она написала из красноярской больницы жене Горького Екатерине Пешковой, которая помогала политзаключенным. Пожилая женщина рассказала о перенесенных операциях и о том, что старается быть полезной, несмотря на тяжкий недуг. Она продолжала работать иллюстратором и фотографом. В Красноярске у нее случился второй приступ, после которого парализовало всю левую сторону. Софья просила хотя бы позволить ей остаться в Красноярске, пока не станет легче, если вернуться в родной Ленинград было нельзя. Она продолжала работать здоровой рукой. 28 февраля 1932 года ее дело отправили на пересмотр в связи с болезнью и тем, что осужденная “не представляет социальной опасности”. 25 марта 1932 года женщина вернулась в Ленинград. Она горячо поблагодарила свою спасительницу и пообещала работать, пока силы не оставят ее. Спустя год художница скончалась при загадочных обстоятельствах. По словам брата, она уколола палец рыбьей костью, когда чистила селедку, и “умерла от рыбьего яда”. В 1989 году Софью реабилитировали. Дмитрий Чекалкин #гетьвідмоскви #ніколизнову

П`ятниця, 13 2020 Для забобонних - поганий день. Для тих, хто знається на історії - чергова цікава сторінка у веселому минулому людства. У цей день 1307 року було проведено одну з найкрасивіших таємних операцій спецслужб. За наказом короля Франції Філіпа IV Красивого практично одночасно були заарештовані лицарі ордену тамплієрів (орден Храму). Звідси й пішов забобон про "п`ятницю, 13". Навіть серія культових у 80-90 роки "жахливчиків" з такою назвою вийшла - хто трусився перед телевізорами у відеосалонах періоду Перебудови добре пам`ятає. Що ж до тамплієрів. Їх було звинувачено у єресі, поклонінню дияволу, сексуальних збоченнях і канібалізмі. Що цікаво - звинувачення йшло не від Церкви - папа Климент V спочатку захищав лицарів. Звинувачення вигадали у таємній канцелярії короля. І лише під тиском Філіпа папа був змушений оголосити про переслідування тамплієрів. Причина знищення могутнього ордену стара, мов світ. Королю були потрібні гроші. Філіп був бездарним правителем, який увігнав державу у страшну економічну і фінансову кризу, намагаючись укріпити свою особисту владу, і вирішив трохи "поправити справи" за рахунок статків ордену Храму. А вони були величезні. "Віднімати і ділити" королю було не вперше. За кілька років до цього він зробив подібний трюк із Церквою, оголосивши, що "у ці важкі часи священики мають матеріально допомагати державі" і заборонивши вивозити з Франції церковний податок - "десятину", яку за законом мав виплачувати папі. А коли той справедливо "возбухнув" - ув`язнив його у Авіньоні. Цікаво, що тієї ночі, коли у Франції пішли арешти тамплієрів, їхній флот зник з гавані Ла Рошель. Разом з ним кудись подівся величезний архів ордену і невідома кількість цінностей. І тисячі лицарів ордену, яких не встигли заарештувати, теж зникли. Французький хроніст Годфруа Паризький свідчить, що коли 18 березня 1314 року після тривалих катувань Великого магістра ордену Жака де Моле и командора Нормандії Годфруа де Шарне живцем спалювали на Комишовому острові Сени, Великий Магістр прокляв короля та папу. "Не мине й року, як я призову вас на суд Божий! Проклинаю вас! Прокляття на ваш рід до тринадцятого коліна!" - кричав він, корчачись в муках. Папа Климент V поплатився за те, що піддався волі короля й помер в муках від запалення кишок через 32 дні після страти Великого магістра Храму. Король теж почав страждати на напади дивної хвороби, йому кілька разів відбирало мову. Нарешті під час чергового нападу він впав з коня і через два тижні, 29 листопада 1314 року врізав дуба. Нащадки його правили недовго і бездарно. 1328 році останній з них - Карл IV Красивий помер, не залишивши спадкоємців. Трон перейшов до молодших гілок Капетингів - спочатку Валуа, а потім Бурбонів. Останній з них, який мав право на французький престол, - Людовик XVI помер на гільйотині 21 січня 1793 року як «громадянин Луї Капет». До речі, усі причетні до розгрому Ордену теж помирали швидко і дивно. Хто від ножа під ребра у підворітті, хто на шибениці, хто від хвороб. До чого ця уся загадкова історія, яка досі дає теми для численних фільмів і книг про "скарби тамплієрів"? Це я до того, що іноді "відібрати і поділити" буває дуже поганою ідеєю. Післянаписаного. "Народ, який не знає, або забув своє минуле, не має майбутнього" (Платон) Від себе додам: а ще він приречений крокувати по колу та ще й по граблям, вперто обираючи цю владу комуняк та "совків". Як минулого року. Павло Бондаренко

Олег Пономарь Выборы в США. Апдейт. 🔸 За Байдена проголосовало более 78 млн. американцев! Это абсолютный рекорд за всю историю Америки. 🔸 Авторитетные мировые и американские Агентства со вчерашнего дня показывают финальный результат Байдена - 306 голосов выборщиков (в первом комментарии). То есть, как мы и прогнозировали и уже включая Джорджию (Северную Каролину взял Трамп). 🔸 Отрыв Байдена от Трампа в Пенсильвании увеличился до 63 тыс голосов. 🔸 Всего вчера суды отклонили 7 (семь) исков команды Трампа о якобы нарушениях во время выборов. Юристы Трампа не смогли предоставить судам ни одного факта фальсификаций. То есть, они пытаются подавать иски только ради того, чтобы Трамп мог писать в Тви, что они не признают результаты выборов и борются, только ради того, чтобы трамписты имели ложную надежду. Пока Трамп торгуется за своё будущее. 🔸 Вчера Байдена по телефону поздравил глава Италии. Спасибо. Хороших выходных всем.💟

💥 Helgi Sharp * * * Нашёл у М. Мировича хорошую подборку убогих советских пословиц и поговорок. Надо сказать, что некоторые из этих пословиц появились ещё до советских времён, но особенную популярность обрели именно в СССР — так как идеально передавали всю суть тех или иных аспектов советской жизни. 1. «Деньги не главное». Самая пошлая совковая пословица, которую и сейчас то там то сям можно услыхать от старых совков. Смысл пословицы в том, что деньги — якобы не главное в жизни, не нужно стремиться их зарабатывать и не нужно стремиться к финансовой независимости от государства — лучше тихо мечтать о бесплатном Коммунизме. Этот страх денег и вообще любого благосостояния всячески прививался в СССР в качестве нормы — делалось это потому, что совковому государству были нужны бедные и зависимые люди, которыми легко манипулировать. Не хочешь фальсифицировать протоколы? А мы тебя уволим, останешься без средств к существованию. Не хочешь ходить на первомайскую демонстрацию? Выкинем с работы, умрёшь с голоду. На таком шантаже и была построена система, для которой богатый и независимый человек был опаснее солдата НАТО — просто потому, что он давно послал бы такое государство куда подальше. На самом деле деньги — это обычный ресурс, который освобождает в жизни человека множество свободного времени для занятия любыми другими делами, не связанными с поиском хлебом насущного — но для идейных совков деньги являются чем-то страшным — потому что всю жизнь пропаганда пугала их россказнями про "злых богачей" и прочем подобным. 2. «Жили бедно зато честно». Ещё одна чисто совковая поговорка, касающаяся благосостояния. В ней хорошо проступает один ложный тезис совковой пропаганды — якобы все бедняки очень честные и вообще молодцы, а все богачи — злые, и думают только о том, как бы ещё больше захапать денег. Все годы существования СССР пропаганда отрабатывала этот тезис — показывая бедняцкие общества как общины честных и красивых людей, а богачей рисовала жирными либо тощими и старыми, страшными и вообще противными. На самом деле в жизни всё происходит с точностью до наоборот — это бедняцкие общества являются наиболее маргинальными и крысиными, где каждый старается урвать у другого кусок и прихватить то, что плохо лежит — именно потому, что иначе не выжить. И наоборот, люди в самодостаточных обществах являются филантропами и думают, как бы помочь другим. Вы сами можете легко видеть это на примерах разных стран — обычно наиболее бедные страны являются маргиналами на мировой арене, выступают с безумными идеями покорения мира, а внутри этих стран существует крысиное общество нищих, в котором все друг друга ненавидят. А богатые страны (вроде стран Скандинавии) являются наиболее добрыми и счастливыми. 3. «В тесноте да не в обиде». Эта поговорка стала модной особенно в относительно поздний период существования СССР — когда начали массово строиться "бесплатные" хрущёвки и брежневки, которые с одной стороны считались вроде как отдельным жильём, но с другой стороны — жильё это было действительно тесным и маленьким. Кстати, эта поговорка была бы совершенно непонятна среднестатистическому жителю США — там семья среднего достатка (подчеркну — не богачей, а именно среднего достатка) обычно имеет свой дом с множеством комнат, где есть не просто отдельная детская — а отдельная комната есть у каждого ребёнка. Ещё есть спальня родителей, гостиная, столовая, часто есть рабочий кабинет отца и так далее. Что такое "в тесноте да не в обиде" американцам будет попросту непонятно. А что было в СССР? Среднестатистическая советская семья "среднего класса" как правило ютилась в панельной "двушке", которая во всём развитом мире вообще считается однокомнатной (one bedroom) квартирой. В комнате, гордо именуемой "залом" (метров 16 квадратных) на раскладных диванах спали родители, а в меньшей комнате стояли кровати детей и бабушек/дедушек. В квартире была ещё маленькая прихожая и микрокухня — вот как выглядело типичное жильё советского "среднего класса". 4. «Работа не волк, в лес не убежит». Старинная поговорка, которая стала особенно популярной в СССР, работа в котором строилась по принципу "мы делаем вид, что работаем, а они делают вид, что платят нам зарплату". Чтобы понять весь смысл этой поговорки в СССР, нужно понять, как вообще работала система трудоустройства в совке. В СССР считалось, что безработица — это очень плохо, и поэтому всех (вообще всех) людей старались пристроить на какую-нибудь "работу", вся суть которой часто заключалась в переносе скрепок из кабинета в кабинет. В СССР существовало огромное количество неэффективных НИИ и госпредприятий с тысячами должностей, от сокращения которых не поменялось бы ровным счётом ничего — нечто вроде "начальник отдела кадров бухгалтерской статистики" и прочее подобное. Эти люди занимались форменной ерундой и зря проедали свои (пусть и мизерные) зарплаты — но зато считалось, что безработицы в стране нет. Те, кто работал в подобных совковых учреждениях, привыкли задачу, которая решается за час, растягивать на неделю — в остальное время они гоняли чаи, слонялись по коридорам, играли в бильярд и занимались прочими вещами, не имеющими отношения к работе. Вот там и окрепла эта самая поговорка "работа не волк, в лес не убежит". Кстати, если вы сейчас наймёте такого совка на работу — то он сильно удивиться, что оказывается у вас нужно работать, а не бить лынды, и нужно что-то делать быстро и эффективно. Увольняются такие совки часто со словами "эх и хорошо было в СССР" и "Сталина на вас нет!". 5. «Не жили богато — нечего и начинать». И закончу свой сегодняшний обзор я последней совковой поговоркой, которая касается выученной беспомощности — которой всячески учили советские фильмы и прочая совковая пропаганда. Жизнь в СССР была подчинена страшному закону — люди жили бедно, получали среднюю зарплату в 120 рублей, которой хватало только лишь "на поддержание штанов", могли раз в год купить шкаф в спальню и женские сапоги, всё остальное время считая копейки "от зарплаты до зарплаты". Фанаты СССР называют такую жизнь "стабильностью". Мне она кажется адом, из которого нет выхода. Что самое страшное — советская пропаганда подавала такую жизнь как норму и навязывала людям мысль о том, что так будет всегда. Не сопротивляйтесь, живите на 120 рублей, не смотрите как живут люди в развитых странах — вы этого не получите никогда! Смиритесь. Не жили богато — нечего и начинать. В 1991 году совок развалился — и, словно солнце над руинами замка Кащея, над бывшими советскими гражданами взошло множество возможностей изменить свою жизнь. Кто-то воспользовался этой возможностью и начал своё дело, открыл свой бизнес и стал независимой от государства личностью. А кто-то продолжил бормотать себе под нос советские пословицы и поговорки... Off!

Спасибо, Радонька, за подборку и публикацию информации! Хай щастить!

Дмитрий Чекалкин Бессмертный барак: “Я убью себя, если они попытаются отправить меня домой”, “Девушка в бикини сбежала с “красного” круизного судна”, “Русская беглянка: почему я рисковала своей жизнью”, “Добро пожаловать, Лилиан»”. Ведущие австралийские газеты 16-17 января 1979 года вышли с такими громкими заголовками и улыбающимся лицом Гасинской на первых страницах. Тогда же беглянку показало местное телевидение. Журналистам девушка рассказала, что ненавидит СССР. Еще в 14 лет она поняла, что коммунизм - ложь, и стала мечтать о побеге. Именно для этого она выучилась на официантку и пошла работать на круизный лайнер. “Я думала о побеге ежеминутно, ежедневно”, - так она рассказала о месяцах, проведенных на судне “Леонид Собинов”. Вечером 14 января Лилиана, пока все были на вечеринке, встала на кровать, дотянулась до иллюминатора и выпрыгнула через него в воду. На ней был купальник и кольцо на пальце, с собой - ничего. По материалам следствия, вещи беглянка оставила для того, чтобы ее исчезновение не замечали как можно дольше. “Одетая в красный купальник, она плыла около 40 минут, не обращая внимания на патрули из членов российской команды и прожекторы, направленные в море с судна”, - так описывали газеты ее путь к берегу. Остроты добавляла еще одна деталь: в заливе, который преодолевала девушка, якобы водились акулы. В полночь, почти без сознания, Гасинскую с кровавыми ранами - убегая, она порезалась - нашел на берегу пригорода Сиднея фотограф местного университета, который гулял с собакой... В архиве Одесского управления СБУ лежит почти новенький с виду советский паспорт на имя Лилианы Гасинской. В том же конверте - ее свидетельство о рождении, паспорт моряка и еще несколько листочков. Все это осталось в каюте девушки, когда 40 лет назад она выпрыгнула в иллюминатор советского теплохода, стоявшего в сиднейском порту. Гасинская прославилась, как “девушка в красном бикини” и попала на обложку первого австралийского номера журнала Penthouse. Ее гонорар за съемку составил 15000 долларов. Позднее девушка начала карьеру танцовщицы диско и ди-джея, снималась в австралийских телесериалах The Young Doctors и Arcade. После двух распавшихся браков Гасинская перебралась в Лондон, где вышла замуж третий раз и родила двух сыновей. Не так давно она перевезла в Великобританию своих родителей. Сейчас Лилиане 59 лет. Она путешествует по миру и наслаждается жизнью обеспеченной миссис. #гетьвідмоскви #ніколизнову

Дмитрий Чекалкин #ЛюдськийФактор Жіноча підступність Знаменита радянська актриса Любов Орлова була дружиною не менш знаменитого кінорежисера Григорія Александрова. Жили вони в любові та злагоді, що не заважало Александрову мати романи на стороні. Орлова ставилася до них філософськи. Але одного разу… Любов Орлова дізналася, що її чоловік запросив коханку, теж актрису кіно, до себе на день народження. І та необачно погодилася. А дарма. Філософському терпінню Орлової прийшов кінець, і вона вирішила помститися. У ті часи всі елітні працівники культури обслуговувалися в спеціальних побутових комбінатах. Тому Орловій не склало труднощів піти до спільного з суперницею кравця і, як би ненароком дізнатися, яке святкове плаття той шиє для чоловікової коханки. Цього було достатньо. І ось в той самий день народження до Орлових приходить та сама актриса і в тому самому платті. Краще б вона не приходила. Тому що в будинку Орлових-Александрових нещодавно - до дня народження - змінили оббивку на всіх кріслах, диванах і стільцях. І та оббивка була зроблена чомусь саме з тієї тканини, з якої пошила собі плаття невезуча суперниця! А з залишків тканини Любов Орлова сама зробила килимок для витирання ніг. Візит суперниці був дуже коротким, бо ні стояти серед усієї цієї пишноти, ні, тим більше, присісти на будь-який з предметів меблів вона не могла. Що ж, панове, жіноча мудрість у сукупності з жіночої хитрістю дає такий ефект, який не може дати жодна вища освіта.

Дмитрий Чекалкин Бессмертный барак: 20 ноября 1925 года родилась Майя Михайловна Плисецкая. “Всю жизнь борюсь...” - так Майя Плисецкая скажет потом про себя. Боролась за всё - за партии в спектаклях, за право быть самой собой. За жизнь, в конце концов... Ей было всего 12, когда в кошмарном для всей страны 1937 году арестовали её отца. Михаила Плисецкого расстреляли. Мать Майи, актрису немого кино Рахиль Мессерер - тоже арестовали, вместе с младшим сыном долго держали в Бутырской тюрьме, а затем депортировали в лагерь для жён “врагов народа”. Майю, осиротевшую, готовили к отправке в спец. детский дом... Но её удочерила тётя по материнской линии, солистка Большого театра, балерина Суламифь Мессерер. Большой театр позже станет её жизнью. “Это было 30 апреля 1937 года. На рассвете, за несколько часов до Первомая, под самое утро, часов в пять, лестница заскрипела под чугунной тяжестью внезапных шагов. Отца пришли арестовывать. Эти аресты на рассвете теперь уж многократно описаны в литературе, сыграны в кино, на театральной сцене. Но прожить это самой, поверьте, очень страшно. Незнакомые люди. Грубость. Обыск. Весь дом вверх дном. Ревущая, цепляющаяся, беременная - с пузом, растрепанная мать. Надрывно кричащий, разбуженный, спросонья, маленький братец. Одевающийся дрожащими руками, белый как снег отец. Ему неловко. Отрешенные лица соседей. Разухабистая понятая с зажженной папиросой в зубах - дворничиха Варвара, не упускающая случая подольстить властям (“скорее бы вас всех перестреляли, сволочи проклятые, враги народа!”). И я, одиннадцатилетняя, худосочная, напуганная, плохо понимающая, что, собственно, происходит, с арабесками и аттитюдами в детской башке. С десяток раз примерившая перед зеркалом свой новый первомайский наряд на Красную площадь, который предстояло надеть на себя через каких-то три-четыре часа. Надеющаяся, что это ненадолго, каких-то несколько дней, и жизнь вернется в привычное русло. И отец, старающийся меня утешить - все образуется…” #гетьвідмоскви #ніколизнову

Роман Сущенко Цього дня пішов з життя Фредді Мерк’юрі (1946-1991), британський рок-музикант, лідер рок-гурту Queen, легенда музики 80-х. У 2008 році Мерк’юрі посів 18 місце списку «100 найвидатніших співаків усіх часів» за версією американського журналу Rolling Stone. Мерк’юрі відомий, передусім, не лише своїм неповторним голосом, але й надзвичайно яскравими концертними шоу, які збирали стадіони по всьому світу. Так, одним із найпам’ятніших є «Live Aid» – виступ Мерк’юрі з Queen, що відбувся 13 липня 1985 року в Лондоні, під час якого вся, понад 70-тисячна аудиторія стадіону плескала, співала та колихалась в унісон музиці. У концерті також брали участь Пол Маккартні, Ерік Клептон, Девід Боуї, Мадонна, U2, The Who, Стінг та інші тогочасні рок-зірки. 12 супутників транслювали шоу для 1,6 мільярдів телеглядачів у всьому світі. Цей виступ Queen був згодом оголошений музичними експертами найвеличнішим шоу за всю історію рок-музики. Протягом своєї кар’єри Мерк’юрі дав разом з Queen майже 700 концертів у різних країнах по всьому світі. Queen був першим гуртом Заходу, який грав на південноамериканських стадіонах, побивши світові рекорди з відвідуваності концертів у Сан-Пауло у 1981 році. Музиканти гурту також були першими, хто зіграв за «Залізною завісою», коли вони виступили перед 80-тисячною аудиторією в Будапешті в 1986 році. Останній живий концерт Мерк’юрі з Queen відбувся 9 серпня 1986 року в Англії. Девід Боуї, що виступав на благодійному концерті Фредді Мерк’юрі й записав пісню «Under Pressure» разом із Queen, сказав про Мерк’юрі: «З усіх найбільш театральних рок-виконавців Фредді пішов найдалі… Я бачив його на концерті лише раз, і, як то кажуть, він, безперечно, був людиною, яка могла тримати аудиторію на своїй долоні». А про себе Фредді казав наступне: «Господи, дожити до сімдесяти? Це так нудно!.. Про що я шкодую? Про те, що нас так і не впустили до СРСР – боялися, що ми розбестимо їхню молодь…» Музикант помер 45-річним у Лондоні. Дякуючи колегам Укрінформу.

Павло Бондаренко: Адепты "Русского мира" любят рассказывать, что после смерти Сталина нашли только пару его истоптанных сапог, 6 кителей, 10 штанов, 4 шинелишки, 4 фуражки, 5 трубок и 900 рублей на сберкнижке. А как дело обстояло в реальности? В реальности из сейфа Иосифа Виссарионовича после его смерти изъяли 3 миллилона 762 тысячи рублей наличкой. Плюс несколько пачек иностранной валюты. Говорят - бОльшая часть этих денег - гонорары за книги, изданный в СССР и за рубежом. Может быть. Но заметим одну "мелочь": в те годы родная советская власть заставляла граждан в "добровольно-принудительном" порядке отдавать в различные "фонды" их премии и покупать никому не нужные облигации. Более того, за тогдашними законами, все высший государственные чины СССР обязаны были гонорары и премии переводить в Министерство финансов. Вождь мирового пролетариата складывал деньги в сейф. А знаете, какая зарплата была у Сталина? Десять тысяч рублей. Примерно 15 средних зарплат обычных советских граждан. При этом тратить Сталин эту зарплату не мог - он жил на полном государственном обеспечении, имея только дач более двух десятков, коллекции картин, бронированные поезда, парк бронированных же автомобилей, причем только одной компании - "Паккард". О личной яхте (теплоход "Максим Горький"), уникальном суперсовременном по тем временам судне, отделанном драгоценными породами камня и дерева, помолчим. Кстати, начинали его строить (по спецзаказу) в самый разгар лютого голода в Украине и других частях СССР, когда матери ели собственных детей. Скромный такой, человечный вождь. Вот вам только один пример "скромности": вино изумрудного цвета для Сталина изготовляли в Грузии из винограда, который рос только в одном селе Атэни. Бочонки с вином доставляли в москву специальным самолетом. Причем везли "Атэнское" исключительно на коленях, обхватив руками для компенсации тряски и вибраций, холуи в чине не ниже полковничьего. Кстати, тов. Сталин любил устраивать шикарные новогодние корпоративы на даче - для себя и ближайшего окружения. На тех корпоративах пели и плясали лучшие артисты и все это скурпулезно оплачивалоось из государтсвенного бюджета. Вот откуда эта мода пошла. И да, в гроб товарища Сталина положили в кителе с золотыми пуговицами. Скромненько так, но со вкусом. Их потом при перезахоронении заменили на латунные. #гетьвідмоскви #ніколизнову

Дмитрий Чекалкин Alex Noyt: В 1961 году на выставке Home Furnishings Market в Чикаго, штат Иллинойс, был представлен цветной телевизор с плоским экраном 32х22 дюйма. С возможностью отложенной автоматической записи телепрограмм, когда вас нет дома. Толщина телевизора была менее 11 сантиметров. А в СССР только через 8 лет единственный завод начнет весьма ограниченный выпуск страшного дефицита - туалетной бумаги. А через 15 лет, в СССР рабам-колхозникам начнут выдавать паспорта, как обычным людям. P.S. По поводу того, что колхозникам в СССР внутренние паспорта стали выдавать только в 1974 году, хорошо написал Виктор Суворов: "Колхознику не полагался внутренний паспорт. Зачем он рабу? А без паспорта колхозники - то есть большинство населения страны - формально гражданами своей страны не являлись. Собакам паспорт полагался, колхознику - нет. Собаку можно было возить в самолете, а колхозник никогда в самолете не летал. Не для тебя, дорогой товарищ, конструкторы Туполев и Антонов стараются. Рылом ты не вышел в пассажирском самолете летать. И в гостиницу колхозников не пускали. Скоту и колхозникам там не место. Так и жили. И вот стране, где большая часть населения была опущена на уровень рабов, которые никуда не могли убежать, которым денег за работу не полагалось, товарищи Козлов и Хрущёв обещали жизнь при коммунизме, где каждый будет работать по способностям, а получать - по потребностям. Но, пообещав, колхозного рабства не отменили, земли мужикам не дали, как и внутренних паспортов, и деньгами за труд не платили. Повторю: коммунистические лидеры - это придурки и преступники". #гетьвідмоскви #ніколизнову

Черчилль прожил с женой Клементиной 57 лет. Он ее любил. Любил очень. Он был трудным человеком; непросто с ним было жить. Он курил сигары в постели и прожигал свою пижаму и простыни. Он выпивал, к сожалению. Даже пил, можно сказать. Он переживал взлеты и падения, он боролся, падал и поднимался. Он бывал несносен в общении и иногда даже не слышал, что ему говорят – физически не слышал. Слышал только себя. Он был не очень-то красив и спортом не занимался. Но он любил свою жену безмерно и жить без нее не мог. Хотя и ее иногда не слышал и не слушал. И Клементина нашла выход: она не стала орать и спорить. Она стала писать мужу сообщения. Письма. В которых с любовью его просила, поправляла, поддерживала или склоняла к тому или другому правильному поступку. И иногда она ставила сердечко в конце своего послания – как мы в сети. Черчилль читал. И менялся к лучшему. Очень его эти письма-сообщения поддерживали. И таким способом жена избегала скандалов и ссор. Они никогда не ссорились. И он никогда жене не изменял, хотя до свадьбы был любителем девушек и дам. Он, понимаете, любил ее 57 лет. А потом умер от старости. И Клементина осталась одна. Ей незачем стало жить – она только и говорила, что хочет к своему любимому мужу. Что жить ей незачем и нечем. И вот она стала перебирать его рукописи. И взгляд ее упал на слова, написанные его рукой – она поняла, что они написаны лично для нее. Это ответ на ее мысли, на ее тоску и боль утраты. Он и с того света поддержал ее и внушил силу жить. Так она восприняла эти слова, которые будто заново прочитала. Это был ответ на ее мысленный вопрос: "что делать и зачем жить дальше?". Она услышала голос любимого мужа через буквы: «Никогда не сдавайтесь — никогда, никогда, никогда, ни в большом, ни в малом, ни в крупном, ни в мелком, никогда не сдавайтесь, если это не противоречит чести и здравому смыслу. Никогда не поддавайтесь силе, никогда не поддавайтесь очевидно превосходящей мощи вашего противника.» И она не сдалась. Привела в порядок все его бумаги и издала все его наследие. А потом тихо ушла к нему, выполнив свою работу. К тому, кого так любила. И кто после смерти ответил ей и поддержал. И объяснил, как надо жить дальше... (С) #истории_из_сети

Те, чого не розповідали радянські фільми, книжки та газети про тих, іменами яких називали колгоспи, шахти, вулиці, пароплави і заводи. Там що не обличчя - то потвора. Уривок з майбутньої нової книги, автором якої маю честь бути: Серго (справжнє ім’я Георгій) Орджонікідзе, з бідної грузинської родини. Освіту мав нижчу. Маніяк і садист, який прославився тим, що убив видатного грузинського громадського діяча поета Іллю Чавчавадзе. Орджонікідзе характеризують таким чином: «Брутальний і малоосвічений грузин, нащадок збіднілих імеретинських дворян, він залишився сиротою в ранньому дитинстві, ріс вередливою дитиною, погано вчився і часто влаштовував істерики. Одного разу в школі він зірвав зі стіни портрет царя і в люті став топтати ногами. Його вигнали зі школи» (Роман Бракман. «Секретная папка Иосифа Сталина». Скрытая жизнь. – М,: «Весь мир». – 2004). Мойсей Соломонович Урицький, за походженням єврей. Той самий, що був комісаром Всеросійської комісії з виборів в установчі збори, перший голова Петроградської ЧК. Цей мав вищу юридичну освіту, що не завадило йому бути сексуальним маніяком, котрий не пропускав жодної спідниці та й чоловічих штанів теж, якщо на те пішло. Збоченець, який узагалі не мився в очікування світової революції й смердів, мов цілий свинарник. Був ще й фізичною потворою – мав коротенькі криві ніжки, круглу спину й вдавлену у плечі голову. Цей на відміну від Дзержинського, був не наркоманом, а закінченим алкоголіком. Валеріан Володимирович Куйбишев, дворянин, освіта середня, також був безнадійним алкоголіком. Якось ще під час підпільної діяльності він «по п’яній лавочці» розбовкав черговій коханці про товаришів по партії, та донесла у поліцію й усіх самарських більшовиків (крім нього самого) заарештували. Цей пив не просто багато, а – страшно багато. Запоями. Коли Сталіну донесли що Куйбишев пиячить, той сказав: «Пиячить? Нехай. Скоріше здохне». «Здох» Валеріан Куйбишев у віці 46 років у робочому кабінеті. Офіційно від серцевого нападу. Насправді – упився до смерті. Зате в СРСР його іменем називали міста, села, заводи, кораблі та колгоспи. Симон Аршакович Тер-Петросян, з багатої вірменської родини. Освіта – незакінчена середня. Виключений з училища за погану поведінку. В історії відомий за псевдонімом «Камо», довірена особа Леніна на Кавказі. Друг дитинства Сталіна, разом з яким займався грабунками, що їх більшовики скромно величали «експропріаціями». Божевільний садист і убивця, постійний пацієнт психіатричних лікарень... Ну, і нарешті до колекції Яків Михайлович Свердлов (Янкель Міраїмович Свердлін), виходець з євреїв Нижнього Новгорода. Освіта 4 класи. Кажуть, «революційну» кар’єру починав як «кватирник» (злодій, який грабує житло, проникаючи до нього через кватирку), а вже в ув’язненні зійшовся з «політичними». Утім, підтвердження цьому немає. Зате відомо про надзвичайну, нелюдську навіть на тлі Дзержинського і Леніна, жорстокість. Ще у 1905 році на Уралі Свердлов сформував банду, що називалася «Бойовий загін народного озброєння». Складався він з найогидніших «відморозків» типу Петра Єрмакова, котрий за наказом Свердлова у 1907 році убив товариша по партії, підозрюваного у зв’язках з поліцією й відрізав йому голову. Це той самий душевнохворий Єрмаков, який брав участь у розстрілі царської родини й особисто добивав жінок багнетом. Щодо психіки самого Свердлова… Погодьтеся, з 1916 року всюди тягати за собою шкуру передчасно померлої улюбленої собаки й стелити її замість нічного килимка у кремлівських покоях – поведінка, що не дуже вписується в уявлення про здорову людину так само, як і заняття некромантією. Свердлова боялися. «Чорним дияволом» називали його поза очі. І не лише тому, що він був одягнений з ніг до голови у шкіру: шкіряні чоботи, шкіряне галіфе, шкіряна куртка, шкіряний картуз. Цю манеру одягатися перейняли кати з ВЧК, куратором якого він був.

Пам’ятаєте український комедійний фільм "За двома зайцями"? Так, про Голохвастова і Проню Прокопівну? Пригадали, де вони вінчалися? В Андріївській церкві у Києві. Насправді церква не має власної дзвіниці, оскільки гучний звук дзвонів може викликати зсув ґрунтів і зруйнувати цей неймовірний храм. Церкву створили у 1754 році за проєктом Франческа Растреллі. Донині вона зберегла автентичну архітектуру і більшу частину зовнішнього та внутрішнього оздоблення. Наприклад – єдиний у світі повністю збережений іконостас! В ньому – 39 автентичних ікон XVIII століття. Загалом же у храмі 69 старовинних ікон. Свою назву Андріївська церква отримала на честь апостола Андрія Первозванного, який передрік її появу на цьому місці. Храм збудували на пагорбі у формі хреста. Верхівки пофарбували в ізумрудний колір та прикрасили позолоченими елементами. Відтак у поєднанні з біло-блакитними стінами, ліпленням та орнаментом церква має урочистий вигляд. До храму ведуть круті чавунні сходи. Навколо будівлі — просторий оглядовий майданчик, з якого відкриваються мальовничі пейзажі Києва на схилах Дніпра. Поруч колоритний Андріївський узвіз – вулиця-музей, де представлені роботи українських митців. Відомо, що з 2009-го року Андріївську церкву реставрують, і вже наступного місяця роботи у пам’ятці планують завершити. Наприклад, днями в іконостас повернули після реставрації ікону "Апостола Павла". До цього – такі ікони як "Цар царів", "Вознесіння", "Воскресіння", "Вхід до Єрусалиму" та інші. Повертали первинний вигляд цим образам українські реставратори у Національному заповіднику "Софія Київська". Але були і такі ікони, які відновлювали майже у повітрі. Це стосується реставрації інтер’єру купола, що прикрашений дев’ятьма вмонтованими іконами. Що ж, чекаємо на завершення робіт у церкві і насолоджуємося неймовірними світлинами. Фото: @Музей "Андріївська церква" #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Київ #АндріївськаЦерква #Подол

Дмитрий Чекалкин #ЛюдськийФактор “За кожним видатним чоловіком стоїть видатна жінка” (Дехто жартівливо стверджує, що ця формула описує чергу до психіатра) Наприкінці 90-х років 19 століття в електричній компанії в Детройті працював молодий механік. Він заробляв 11 доларів на тиждень. Його робочий день тривав 10 годин, а приходячи додому, він до ночі працював у себе в сараї, намагаючись винайти новий тип двигуна. Його батько вважав, що хлопець витрачає час даремно, а сусіди взагалі називали хлопця божевільним. Ніхто не вірив, що з цих занять щось вийде. Ніхто, крім його дружини. Вона допомагала йому працювати ночами, по кілька годин тримаючи над його головою гасову лампу. Синіли руки, зуби цокотіли від холоду, в неї траплялися застуди, але вона так вірила в чоловіка! Через декілька років з сараю пролунав шум. Сусіди побачили, як по дорозі, без коня, в одній возі їхали “божевільний” і його дружина. Дивака звали Генрі Форд. Коли через багато років, беручи інтерв'ю у Форда, журналіст поцікавився, ким би той хотів бути в іншому житті, Генрі відповів просто: - Ким завгодно. Аби поруч зі мною була моя дружина. Так, панове, любляча людина не буде вказувати, якою дорогою йти. І нехай ти вибрав найважчий шлях, вона лише запитає, що взяти з собою в дорогу.

Дмитрий Чекалкин #ЛюдськийФактор Зі спогадів Олександра Вертинського, який під час Першої Світової війни служив санітаром медичного потягу: “Одного разу до мене в купе поклали пораненого полковника. Старший військовий лікар сказав: - Я не хочу, щоб він помер у мене на пункті. Далі Пскова він не дотягне. Скиньте його по дорозі. У нього куля біля серця. Не змогли витягти - інструментів немає. Як так - скинути? Це ж людське життя. І ось, ледь потяг рушив, я поклав полковника на перев'язувальний стіл. Наш черговий поїздний лікар Зайдіс покрутив головою: поранення було складне. Куля увійшла у верхню частину живота і, не дійшовши до серця, зупинилася. Зайдіс помацав пульс, послухав дихання, змастив рану йодом і сказав накласти бинти. - Як це? - скинувся я. - А так. Витягти кулю ми не зуміємо. Операції в поїзді заборонені. Врятувати полковника можна тільки в шпиталі. Але до найближчого ми доїдемо тільки завтра. А до завтра він не доживе. Зайдіс вимив руки і пішов з купе. А я дивився на полковника і напружено думав: що робити? І тут я згадав, що одного разу мене посилали в Москву за інструментами. У магазині хірургічних інструментів я взяв все, що мені доручили, і до того ж придбав довгі тонкі щипці, корнцанги. У списку їх не було, але вони мені сподобалися своїм декадентським видом. І ось тепер я згадав про них. Була не була! Розбудив санітара, велів йому запалити автоклав. Знайшов корнцанги, прокип'ятив, поклав у спирт, повернувся до купе. Я розрізав пов'язку і став обережно вводити щипці у рану. Через якийсь час відчув, що кінці натрапили на якусь перешкоду. Куля? Вагон трясло, мене хитало, але я вже навчився працювати одними кистями рук, ні на що не спираючись. Захопивши “перешкоду”, я став повільно витягати щипці. Нарешті вийняв: куля! До ранку полковник прийшов до тями. Я був щасливий, як ніколи в житті! У поїзді була книга, в яку записувалася кожна перев'язка. Коли я закінчив свою санітарну службу, на моєму рахунку було 35 000 перев'язок!” Олександр Вертинський помер в Ленінграді в 1957 році. Мов передчуваючи швидку смерть, він написав пронизливі вірші - освідчення в коханні рідному Києву. Киев - Родина нежная, Звучавшая мне во сне, Юность моя мятежная, Наконец ты вернулась мне! Я готов целовать твои улицы, Прижиматься к твоим площадям, Я уже постарел, ссутулился, Потерял уже счет годам… А твои каштаны дремучие, Паникадила весны - Все цветут, как и прежде могучие, Берегут мои детские сны. Я хожу по родному городу, Как по кладбищу юных дней, Каждый камень я помню смолоду, Каждый куст - вырастал при мне. Здесь тогда торговали мороженым, А налево - была каланча… Пожалей меня, Господи, Боже мой!… Догорает моя свеча!…

Дмитрий Чекалкин “Свеча горела на столе, свеча горела...” Стихотворение Бориса Пастернака “Зимняя ночь” посвящено Ольге Ивинской и было написано под впечатлением от свидания на даче в Переделкино. Мело, мело по всей земле Во все пределы. Свеча горела на столе, Свеча горела… Ольга Всеволодовна Ивинская - сотрудница редакции журнала “Новый мир” стала последней любовью писателя, его музой. Они встретились зимой 1945 года, когда Пастернак начал работу над романом “Доктор Живаго”. Ему было тогда 56, ей - 34. Она вдова, мать двоих детей. Сначала отношения их носили только дружеский характер, а позже появились глубокие чувства. Тем не менее, он не смог уйти из семьи и оставить жену, к которой питал глубокую привязанность. 14 лет их отношений были наполнены испытаниями: окружающие были возмущены "коварством и подлостью" Ивинской, требуя прекратить "порочные отношения". А Пастернак не мыслил жизни без Ольги. В 1949 году грянула беда - Ивинская была арестована по подозрению в подготовке побега Пастернака за границу. Женщина была приговорена к 4 годам лагерей. В течение всего срока заключения Пастернак обращался в разные инстанции с просьбой освободить любимую, помогал и поддерживал детей Ольги. После своего освобождения в 1953 году Ивинская вернулась к Пастернаку, любовь которого стала ещё сильней, а чувства еще более глубокими. В 1955 году закончилась работа над романом “Доктор Живаго”. Опубликованный в 1957 году в Италии роман через год был удостоен Нобелевской премии и в СССР начались гонения на писателя. Несколько лет он вынужден был прожить в Переделкино безвыездно, но когда изредка выезжал оттуда, то обязательно отправлял Ольге чрезвычайно трогательные письма. В мае 1960 года состоялась их последняя встреча. А уже 30 числа того же месяца писатель ушёл из жизни. Ольга тяжело переживала смерть любимого человека. От неё отвернулись друзья и знакомые, и в её адрес посылалось множество лживых обвинений. Но самое страшное было впереди. Летом 1960 года Ивинская вновь была арестована. Её обвинили в контрабанде. Поводом стали гонорары из-за границы за роман “Доктор Живаго”. Ольгу Всеволодовну приговорили к восьми годам лагерей. Туда же отправили и её дочь Ирину. Ивинская освободилась четыре года спустя, а реабилитирована была в 1988 году. Умерла Ольга Всеволодовна 8 сентября 1995 года. #гетьвідмоскви #ніколизнову

Дмитрий Чекалкин Бессмертный барак: Это был первый смертный приговор, вынесенный судом Советской республики, а Алексей Михайлович Щастный стал первым "врагом народа" в бесконечном списке. Щастного расстреляли в 4 часа 40 мин. 22 июня 1918 года во дворе Александровского училища (ныне здание Министерства обороны РФ). Лев Троцкий был единственным свидетелем и обвинителем на судебном процессе против Щастного. Процесс шел 20-21 июня 1918 года. Обвинение было сформулировано таким образом: «Щастный, совершая героический подвиг, тем самым создал себе популярность, намереваясь впоследствии использовать ее против Советской власти». Аресту и возбуждению дела предшествовал осуществленный под руководством Щастного знаменитый Ледовый поход, спасение 236 судов Северного флота от захвата немцами. Под охраной этого флота оказался затем Петроград. Поход закончился в апреле, а 27 мая 1918 года Лев Троцкий называет Щастного «преступником исключительной государственной важности». Троцкий лично арестовал начальника морских сил Балтийского флота, выступил прокурором и свидетелем по его делу. Вывод Балтийского флота из Гельсингфорса через недорастаявший лед был предпринят Щастным в противовес указаниям лидеров большевиков, которые приказывали флот взорвать. Ряд историков предполагают, что подоплёкой для этого приказа оказался сговор между Германией и молодым советским правительством. Перед смертью Щастный передал родным рубашку, которую носил в тюрьме, и предсмертную записку: "Эту рубашку, которую я носил в тюрьмах Таганской и в Кремле, прошу подарить моему сыну Льву. А. Щастный. 21 июня 1918". Жена - Антонина Николаевна, ненадолго пережила мужа, не перенеся трагической гибели и выпавших на ее долю страданий, скончалась в Петрограде в 1922 году. Ее могила не сохранилась. Осиротевшие дети Галина и Лев воспитывались в семье тети, Анны Николаевны Красильниковой. Им всю жизнь пришлось мыкаться с клеймом детей «врага народа». #гетьвідмоскви #ніколизнову

ОБОНАТО Антрополог запропонував дітям з африканського племені пограти в одну гру Він поставив біля дерева кошик з фруктами та оголосив, звернувшись до дітей: "Той з вас, хто першим добіжить до дерева, отримає всі оці солодкі фрукти". Коли він зробив знак дітям почати забіг, вони міцно зчепилися руками та побігли всі разом, а потім всі разом сиділи і насолоджувалися смачними фруктами. Вражений антрополог запитав у дітей чому вони побігли всі разом, адже кожен з них міг насолодитися фруктами особисто для себе? На що діти відповіли: "Обонато". Хіба можливо, щоб один був щасливий, якщо всі інші сумні? "Обонато" на їхній мові означає: "я існую, бо ми існуємо" . Олег Вишняков

Кров у басейні Віктор Форсюк: 6 грудня 1956 року в австралійському Мельбурні в рамках XVI літніх Олімпійських ігор відбувся матч з водного поло між збірними Угорщини та СРСР. Та гра увійшла в історію під назвою "Кров у басейні" або ж "Кровопролиття в Мельбурні" (Blood bath of Melbourne). Проходила вона у вкрай нервовій і напруженій обстановці, викликаній недавнім придушенням совіцько-фашистськими військами антикомуністичного Угорського повстання. Угорські ватерполісти, які знали зі шкільної лави російську мову, всю гру ображали радянських спортсменів. В результаті, гравець радянської команди В.Прокопов завдав удар в обличчя лідеру угорців Ервіну Задару і розсік тому шкіру над правим оком. Ервін продовжував гру, залишаючи кривавий слід у басейні. Це викликало бурхливу реакцію вболівальників, більшість з яких були американці і австралійці. Глядачі почали скандувати антирадянські гасла. Багато розлючених глядачів вискочило на майданчик біля басейну, потрясали кулаками, викрикували лайки та плювали на радянських спортсменів. Матч був зупинений за рахунку 4:0 на користь угорців, а збірній СРСР зарахували поразку. В результаті угорські ватерполісти виграли Олімпіаду, а велика частина збірної Угорщини з водного поло відмовилася повертатися в Угорщину, попросивши політичного притулку. Взагалі, після Мельбурнських ігор 1956 року більше ста угорських спортсменів залишилися на Заході.

Таке явище відбудеться вперше з 1226 року! Вже сьогодні у нічному небі можна побачити неозброєним оком дві планети – Сатурн і Юпітер, що зближаються. Почався цей процес зближення ще влітку, а з 16 по 25 грудня ці планети будуть розділені відстанню, що не перевищує діаметр повного Місяця. 21 грудня жителі нашої планети зможуть спостерігати максимальне зближення газових гігантів, якого не було з часів Середньовіччя. Планети утворять яскраву "зірку" або ж як її називають "Вифлеємську". Нaстyпнoгo рaзy Юпiтeр i Сaтyрн бyдyть тaк сaмo пoмiтнi нe рaнiшe 15 бeрeзня 2080 рoкy – тoдi вoни бyдyть вищe в нeбi i виднo дoвшe. Фото: Martin Junius #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Сатурн #Юпітер #зірка #планети

☝О ВАЖНОМ НА ПРИМЕРЕ СТАКАНЧИКА КОФЕ – Лена, а почему вы кофе не у нас покупаете? У нас очень вкусный кофе, стоит всего 1 доллар. Я хожу в эту кондитерскую за миндальным рогаликом или шоколадным круассаном. Еще у них великолепные кексики с кремовой шапочкой, чиабатта, на которой можно жениться, крошечные тарталетки с ягодами и коржики с орехами и черносливом. Наверное, и кофе у них отличный. Но кофе я покупаю в кондитерской через 10 метров. Только по одной причине: они наливают кофе в керамическую кружку. Не в бумажный стаканчик на вынос, а нормальную керамическую кружку. Да, тоже на вынос, но с этой кружкой можно сидеть на скамейке под деревом среди цветущих пионов. Смотреть на спешащих людей. На толстенького шмеля, который деловито облетает анютины глазки и клевер. На рыжего мордатого кота, который любуется своими лапами и хвостом. Выставляет их, как трофеи, явно считает их самыми красивыми лапами в мире. Еще можно смотреть на пожилую даму с огромным ротвейлером, она говорит ему «Сударь» и обращается на «вы», а он смотрит на нее, как на Великую Собачью Богиню. – Вы знаете, – говорю я девочке за кассой, – хозяйка соседней кондитерской понимает жизнь. Она наливает кофе в чашку. Она не боится, что я куда-нибудь убегу, что я не верну чашку в кондитерскую, а оставлю её на скамейке, что я её разобью. Она понимает, как это пить кофе из керамической чашки и смотреть на шмеля. И она, кстати, не обижается, что выпечку я беру у вас. – Ой, но это же так неудобно. А так - взял стаканчик и пошел дальше по делам. – Я могу себе позволить это неудобство. Понимаете, быть удобным, по большому счету – это быть стандартным. Не мешать, не создавать очередь, не просить лишнего. Удобные люди не занимают лишнего места, они не претендуют, ради них не надо напрягаться. Но только удобный для родителей ребёнок – это неприспособленный к жизни взрослый. Удобный взрослый – это человек без ресурсов на собственную жизнь. Нормальная жизнь – это когда в ней есть место для всего и всему свое время. Есть время бежать по делам и есть время смотреть на рыжего кота. Есть время для покупных пельменей и есть время для парадного обеда. Есть время кроссовок и время шпилек. Время нарядных платьев и время собирать волосы в хвостик. Есть время быть победителем и время ничего не хотеть. Есть время вдоха и время выдоха. Что вам удобно, а что нет – решаете только вы. Только вы можете решать, какой длины должна быть ваша юбка и какой высоты ваши каблуки. Что вам есть, куда идти, о чем мечтать. Текст(с)автор Елена Пастернак🖋

Дмитрий Чекалкин #ЛюдськийФактор Мати - єдине на землі божество, яке не знає атеїстів. Ернест Вілфрід Аегуве Якось син запросив маму на вечерю до ресторану. Мама була вже старенькою і слабкою, тому, поки їла, інколи роняла їжу на сукню. Деякі відвідувачі ресторану з невдоволенням дивилися на цих двох, але син зберігав спокій і доглядав за матір'ю. Закінчивши вечеряти, чоловік незворушно проводив маму до туалету, струсив з неї крихти, зачесав мамі волосся і поправив їй окуляри. Весь ресторан мовчки спостерігав за ними. Син заплатив за рахунком і попрямував з мамою до виходу. У цей момент літній чоловік покликав його і запитав: - Вам не здається, що ви щось залишили? - Ні, шановний, нічого, - відповів син. А відвідувач заперечив: - Та ні ж! Ви залишили урок кожному синові і надію - кожної матері. У ресторані ще довго було тихо... Посіяла людству літа свої літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити, Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу. - Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти. - Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт. - Та я недалечко... де сонце лягає спочити. Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть. - Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо? - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? - А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло на травах, і золото на колосках. - Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота, Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт. Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, - Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть! Вона посміхнулась, красива і сива, як доля, Махнула рукою - злетіли увись рушники. "Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки. Борис Олійник

Дмитрий Чекалкин #ЧеловеческийФактор Отдавать - значит жить. Если прекратишь отдавать, то не для чего будет жить. Одри Хепберн Маленькая девочка подошла к магазину и буквально прилипла к витрине. Когда она увидела то, что искала, её глаза заблестели от восторга. Она вошла и попросила, чтобы ей показали бусы из бирюзы. - Это для моей сестры. Вы можете красиво завернуть их? - спросила девочка. Хозяин с недоверием посмотрел на малышку и спросил: - А сколько у тебя денег? Та вытащила из кармана платочек, развернула его и высыпала на прилавок горсть мелочи. С надеждой в голосе она спросила: - Этого хватит? Там было несколько мелких монет. - Знаете, я хочу сделать подарок своей старшей сестре. С тех пор, как умерла наша мама, сестра заботится о нас, а на себя у неё не остается времени. Сегодня у неё день рождения и она будет счастлива получить такие бусы, они очень подойдут под цвет её глаз. Мужчина взял бусы, прошел вглубь магазина, принес футляр, положил в него бирюзу, обернул лентой и завязал бант. - Держи! - сказал он девочке. - И неси осторожно! Девочка выбежала на улицу и вприпрыжку понеслась к дому. Рабочий день подходил к концу, когда порог того же магазина переступила молодая девушка. Она положила на прилавок знакомый продавцу футляр, отдельно оберточную бумагу и развязанный бант. - Эти бусы были куплены здесь? Сколько они стоили? - Стоимость любого изделия в моем магазине - это конфиденциальный договор между мной и клиентом. - Но у моей сестры было только несколько монет. Бусы из настоящей бирюзы, так ведь? Они должны стоить очень дорого. Это нам не по карману. Мужчина взял футляр, с большой нежностью и теплотой восстановил упаковку, вручил девушке и сказал: - Она заплатила самую высокую цену… Больше, чем мог заплатить любой взрослый: она отдала всё, что имела. Разреши себе просто мечтать Обо всем, что несбыточно-сложно. Просто нужно поверить и ждать, - Невозможное тоже возможно! Разреши себе жить от души, Увлекайся, рискуй, ошибайся! Быть счастливым себе разреши И сбой навсегда оставайся... Наталья Плиса

Радонько, нажаль останнім часом у багатьох немає своєї думки про себе, а на думку інших вони плювли.Приклад дітей-аборигенів мав би багатьом з нас стати девізом життя.Дякую, дещо нове побачив для себе.Ще раз дякую!

«Сероглазый король»: была ли Анна Ахматова любовницей Николая II Написанные в 1966 году поэтом Ярославом Смеляковым строки в память о почившей Анне Ахматовой внесли настоящую сумятицу в умах её поклонников. Всё дело в том, что перечисляя имена тех, с кем была связана жизнь звезды Серебряного века русской поэзии, он упомянул Блока, Пушкина, Кузьмина и императора. Хотя биографы так и не обнаружили однозначных доказательств реальности романа между Ахматовой и Николаем II, над их фигурами до сих пор витает шлейф этого слуха. По утверждению исследователей Владимира и Натальи Евсевьевых, если бы факт близости с Николаем II не имел места быть, то Ахматова опровергла бы этот миф, как она это делала в отношении Александра Блока, с которым ей приписывали любовную интрижку. Однако Анна Андреевна хранила таинственное молчание, лишний раз, подогревая интерес к данной странице своей жизни. Хотя исследователи творчества поэта заявляют, что ответ на этот вопрос можно найти в стихах, составляющих костяк её дебютного сборника «Вечер», вышедшего в тираж в 1912 году, когда она уже была супругой Николая Гумилёва. Согласно их мнению, все сочинения, в которых присутствует образ «сероглазого» мужчины, безусловно посвящены императору Николаю II, поскольку из воспоминаний иностранных послов достоверно известно, что у него были необычные серые глаза. В этой связи особого интереса заслуживает написанное в 1910 году стихотворение «Сероглазый король», наполненное душевными терзаниями замужней барышни, навсегда потерявшей своего настоящего венценосного возлюбленного. Другим произведением, в котором Евсевьевы усмотрели намёк на Николая II, является «Смятение» (1913 год), где снова фигурируют очи «загадочных древних ликов», способные «приручить» непокорную героиню. Мысль заострить внимание на стихотворных образах Ахматовой Евсевьевым подали представители «белой» эмиграции, с которыми они сблизились во время проживания в Провансе. Лично знакомые с Анной и многими представителями петербургского бомонда начала XX века, они настаивали на том, что между поэтом и императором в 1910-х годах существовала страстная любовная связь. Вера Булыгина, представлявшаяся юношеской подругой Ахматовой, утверждала, что последняя, буквально сходила с ума по правителю, ревнуя его к прежней пассии – балерине Матильде Кшесинской. Будучи тайной фавориткой Николая II Ахматова сожалела о своём высоком росте, с завистью мечтая о миниатюрных и женственных параметрах танцовщицы. Кроме того масло в огонь подлила изданная в 1934 году в Берлине сатирическая книга Юрия Анненкова «Повесть о пустяках», в которой Евсевьевы обнаружили цитату: «Вся литературная публика в те годы судачила о романе Николая II и Ахматовой». Воодушевлённые этой версией, биографы начали искать косвенные подтверждения своей сенсационной гипотезы. В итоге они предположили, что знакомство пары могло произойти в Царском селе, где окна дома Ахматовой смотрели прямиком на Александровский дворец – резиденцию императорской семьи, парки которой были открыты для свободного посещения. По мнению Евсевьевых, именно связью с венценосной особой объясняется стремительный успех дореволюционного творчества Ахматовой, которая самолично называла стихи из сборников «Вечер» (1912) и «Четки»(1914) «беспомощными», в то время как официальные критики пели им дифирамбы. Вероятно, никто из них не осмеливался дать правдивую оценку литературному таланту Анны лишь из боязни прогневить её любовника Николая II.

‌Каждый раз, когда я слышу тоску по СССР и рассказы о том "какую страну просрали", то вспоминаю многие факты о совке, которые не позволяют мне разделить эти чувства. ‌ У нас в семье СССР и советскую власть не любили. Сильно. И заслуженно. ‌Вот вам одна из историй, которая объясняет и моё отношение к той "тюрьме народов" и то, почему она развалилась. Леонид Канторович, единственный советский обладатель Нобелевской премии по экономике, был человеком деятельным. В конце 1940-х годов он предложил Ленинградскому вагоностроительному заводу с помощью математических методов оптимизировать раскрой стальных листов. После их внедрения производство продукции значительно увеличилось, а количество отходов заметно уменьшилось. Несмотря на такие достижения, вскоре руководство завода получило партийный выговор и прекратило сотрудничество с математиками. Оказалось, что, во-первых, из-за резкого уменьшения стальных отходов завод не выполнил план по сдаче металлолома. А во-вторых, план по выпуску на следующий год вышестоящие инстанции ещё увеличили, но завод практически не смог обеспечить этот прирост вследствие уже состоявшейся полной оптимизации процесса и достижения максимальной эффективности. После этой истории крупные предприятия СССР, которым так же предложил сотрудничество Канторович, не захотели с ним работать, чтоб не получать выговора от компартии. Но при этом они успешно ежегодно перевыполняли план по сдаче металлолома, макулатуры, древесной щепы и многого другого. И как та страна могла не сдохнуть? Борислав Береза

💥 Helgi Sharp Людям, рожденным после 1991 года, никогда не понять, что такое СССР. В 1974 году счастливчики, которые ловили волны «Голоса Америки», через глушилки услышали: «Гражданин Советского Союза бросился в Тихий океан с борта лайнера. После трех суток в воде он самостоятельно вышел на филиппинский берег». Все вздохнули с радостью – хоть кому-то удалось вырваться. Итак, в этот день - 13 декабря 1974 года советский океанолог Станислав Курилов совершил дерзкий побег из СССР. Находясь на борту круизного лайнера «Советский Союз», он прыгнул в воду с 12-метровой высоты и почти трое суток плыл в Тихом океане, пока не достиг берега одного из островов Филиппинского архипелага. Как Курилову удалось успешно преодолеть 100 км без еды и сна, остается загадкой и по сей день. Обошлось: он надел ласты, маску, трубку и отправился в свой главный заплыв. В плавании на открытой воде мужчины в наше время разыгрывают медали на дистанции 25 км. Они одеты в теплые гидрокостюмы, а водное пространство предусмотрительно очищают для их комфорта от медуз. У Курилова не было ничего, кроме редкой выносливости и мастерства пловца. По его расчетам, он должен был проплыть лишь 18 км. Однако ошибки с навигацией и течениями увеличили дистанцию более чем в пять раз. Он плыл почти трое суток, а когда выбрался на берег, подвергся задержанию филиппинскими правоохранителями как нарушитель государственной границы. Полгода Курилов провел на Филиппинах, ожидая решения властей. Попав из филиппинской тюрьмы в благополучную Канаду, к сестре, океанолог перебивался случайными заработками в пиццерии. Позднее о его умениях узнали в фирме, специализирующейся на морских исследованиях у Гавайских островов. В Северной Америке Курилов задержался чуть более чем на десятилетие. Конечным местом жительства скитальца стал Израиль, где он устроился в Хайфский океанографический институт. Там же Курилов женился на Елене Генделевой. На новой родине Курилов трагически погиб 29 января 1998 года. В ходе водолазных работ на Тивериадском озере уже немолодой мужчина в возрасте за 60 запутался в рыболовных сетях на дне и, выработав весь воздух в баллоне, задохнулся. По одной из версий, океанолог пытался вызволить из западни напарника. Его похоронили в Иерусалиме на кладбище рыцарей-тамплиеров. Он бросил вызов государству — и победил. Победил благодаря своей стойкости и готовности смотреть смерти в лицо. В Советском Союзе Станислав Курилов был заочно приговорен к десятилетнему заключению за измену Родине. Off!

Дмитрий Чекалкин Воспоминания советского диссидента, писателя Владимира Войновича о том, как его отравили агенты КГБ. (В продолжение публикации об отравлении Алексея Навального спецслужбами РФ https://www.facebook.com/ Dmitriy.Chekalkin/photos/a.365582946801298/ 5749170391775833/) В 1975 году Войновича вызвали для беседы в КГБ. Ему предложили перестать печататься на Западе и начать печататься в СССР. Для обсуждения условий снятия запрета на издание его произведений чекисты пригласили Войновича на вторую встречу, которая происходила в номере 480 гостиницы «Метрополь» 11 июня 1975 года. Двое беседовавших с ним чекистов, Петров и Захаров, при первой встрече были настроены вполне дружелюбно и старались убедить Владимира Николаевича, что «органы теперь работают по-другому». Петров на самом деле был Пас Прокофьевичем Смолиным, начальником исследовательского отдела КГБ, а Захаров оказался Геннадием Ивановичем Зареевым, заместителем начальника Управления по экспорту и импорту прав на произведения художественной литературы и искусства Всесоюзного агентства по авторским правам (эту должность занимали действующие офицеры КГБ). Один из чекистов достал нераспечатанную пачку сигарет «Столичные», и, когда Петров отвлек внимание писателя на висевшую в номере картину, Захаров подменил его сигареты на принесенные. Закурив, Войнович в какой-то момент почувствовал, что с ним происходит «что-то необычное»: «Мне кажется, я плохо слышу своего собеседника, переспрашиваю, напрягаюсь. Разговор явно идиотский, но я почему-то не пытаюсь его прекратить. Петров пристально в меня вглядывается (для того, наверно, и развернулся), словно пытается что-то определить по моему виду». Войнович перестал понимать, зачем находится в компании двух офицеров КГБ. Оказалось, что беседа длилась более трех часов. А писателю казалось, что не более 40 минут. По словам Войновича, выходя из гостиницы, он уже не различал лица дежурной и долго пытался попасть в стеклянные двери: «Мне было плохо. У меня все болело: голова, сердце, ноги. Икры ног словно окаменели. В таком состоянии надо было сразу ехать домой. И я бы поехал, если бы хоть чуть-чуть понимал свое состояние. Я шел, как глубокий и слабый старик, наклонившись вперед и еле переставляя ноги». С большим трудом он добрался домой: «В первом часу ночи я вдруг вспомнил некоторые высказывания Петрова, и только сейчас до меня дошло их значение. Ира спала с дочкой в другой комнате. Я пошел, разбудил ее, попросил выйти на балкон и здесь сказал: «Ты знаешь, они обещали меня убить». Но своего состояния и сейчас оценить не мог. Оля проснулась, заплакала, и Ира ушла к ней. Я лег и начал осознавать, что со мной происходит что-то необычное. Стал записывать свои подозрения. «Что-то мне нехорошо. У «них есть какой-то способ убивать так, что человеку становится плохо с сердцем. Так, говорят, убили Бандеру»… Войнович обратился к токсикологу, который предположил, что его отравили ЛСД, аминазином или иным психотропным средством. В данном случае писателя не пытались убить, а хотели лишь ввести в пограничное состояние сознания, чтобы во время беседы он утратил контроль над собой. На международной конференции «КГБ вчера, сегодня, завтра» в 1993 году в кулуарах бывшие сотрудники КГБ рассказали Войновичу, что яды для таких случаев, как у него, изготавливались в лаборатории № 12 на 3-й Мещанской улице. А бывший генерал-майор КГБ Олег Калугин сказал Войновичу, что «против вас, вероятно, было употреблено средство из тех, которые проходят по разряду «brain damage» (повреждение мозга)». (Бессмертный барак) #гетьвідмоскви #ніколизнову

Роман Сущенко Сьогодні виповнюється 105 років від дня народження Едіт Піаф (справжнє ім’я Едіт Джованна Ґассіон; 1915-1963), французької естрадної співачки. У Франції було і є чимало голосів – проникливих, хвилюючих, сильних, зворушливих, прекрасних, але таких як у Піаф – один. Саме голос Піаф є втіленням французької пісні, французького духу. Її голос однаково натхненно і урочисто лунав як під час виконання гімну батьківщині, так і під час виконання пісень любові. «У Піаф що не пісня, то гімн – урочисто і високо», - зазначив один із музичних критиків. Едіт була дитиною паризького дна. Мати – невдаха-співачка, батько – мандруючий акробат. Згодом він піде добровольцем на фронт Першої світової, а мати, кинувши чоловіка, залише дівчинку на своїх батьків. Бабуся, аби немовля не плакало, замість молока підливала до пляшечки вино. Потім з’явився батько й перевіз дочку до своєї матері в Нормандію. Та працювала кухаркою в борделі (за іншою версією сама була власницею закладу). Малій Едіт було там добре. Дівчата-повії її любили, всіляко догоджали, наряджали, пестили. Але виявилося, що Едіт майже сліпа. Рішуча бабця закрила на декілька днів заклад і у супроводі дівчат повезла Едіт у Лізьє до монастиря святої Терези, де прочани з усієї Франції просили зцілення. І сталося диво – дівчинка прозріла. Юність Едіт Піаф теж не була легкою – вона співала на паризьких вулицях і площах, у 17 років народила дівчинку, яка невдовзі померла, та й сама Едіт теж мало не померла тоді від грипу. В 1935 році, коли Едіт виповнилось двадцять років, її помітив на вулиці Луї Лепле, власник кабаре «Жерніс» на Єлисейських Полях, і запросив виступати у своїй програмі. Він навчив її працювати з акомпаніатором, вибирати й режисувати пісні, пояснив, яке величезне значення мають костюм артиста, його жести, міміка, поводження на сцені. Саме Лепле знайшов для Едіт ім’я – Піаф (на паризькому сленгу це значить «горобчик»). Успіх перших же виступів був величезним. 17 лютого 1936 року Едіт Піаф виступила у великому концерті в цирку «Медрано» разом з такими зірками французької естради, як Моріс Шевальє, Містінгетт, Марі Дюба. Відтоді почалось стрімке сходження зірки Едіт Піаф, але справжній тріумф чекав на неї у повоєнний час. Її голос лунав у славетній концертній залі «Олімпія», з височини Ейфелевої вежі, у нью-йоркському Карнегі-Холл. Піаф декілька разів потрапляла в автокатастрофи, переживала глибокі депресії у зв’язку з нещасливим коханням; від болю, як фізичного так і душевного, рятувалася морфієм. Вона померла 47-річною від раку печінки. Похорон співачки відбувся на цвинтарі Пер-Лашез. На ньому зібралося понад 40 тисяч осіб, а квітів було стільки, що люди були змушені йти по них як по килимах. Дякую колегам Укрінформу

#ЧеловеческийФактор Далай-Лама – духовный лидер тибетского народа и эта традиция уходит корнями к 1391 году. Тибетцы верят, что их духовный наставник перерождается в разных обличьях, храня мудрость веков. В настоящее время 14-й Далай-Лама – Данцзин Джамцо. Однажды его спросили, что больше всего его изумляет. Он ответил: – Человек. Вначале он жертвует своим здоровьем для того, чтобы заработать деньги. Потом он тратит деньги на восстановление здоровья. При этом он настолько беспокоится о своем будущем, что никогда не наслаждается настоящим. В результате он не живет ни в настоящем, ни в будущем. Он живет так, как будто никогда не умрет, а умирая, сожалеет о том, что не жил. Урокам добра и света Далай-Ламы следуют миллионы людей, которые поняли, что нет ничего важнее, чем мир и покой в душе. Вот несколько его мудрых напутствий: - Каждое утро, проснувшись, начинай с мыслей: «Сегодня мне повезло - я проснулся. Я жив, у меня есть эта драгоценная человеческая жизнь, и я не стану тратить её впустую». - Люди были созданы для того, чтобы их любили, а вещи были созданы для того, чтобы ими пользовались. Мир в хаосе потому, что все наоборот. - Помните, что не всегда то, что вы хотите, действительно, вам нужно. - Процветание приходит благодаря действиям, а не благодаря молитвам. - Если Бог хочет сделать тебя счастливым, то он ведёт тебя самой трудной дорогой, потому что лёгких путей к счастью не бывает. - Если можешь помочь, помоги. Если нет, хотя бы не вреди. - Сохраняя положительное отношение к жизни, можно быть счастливым даже в самых неблагоприятных условиях. - Наши враги дают нам прекрасную возможность практиковать терпение, стойкость и сострадание. - Каждый из нас несет ответственность за все человечество. В этом заключается моя простая религия. Нет нужды в храмах, нет нужды в сложной философии. Наш собственный мозг, наше сердце - вот наш храм; наша философия - доброта. Дмитрий Чекалкин

Сьогодні впeршe зa 800 рoкiв у небі зійде “Вифлеємська зірка” Житeлi нaшoї плaнeти 21 грyдня змoжyть спoстeрiгaти зближeння Сaтyрнa i Юпiтeрa, якoгo нe бyлo з чaсiв Сeрeдньoвiччя, якe “yтвoрить” зiркy, щo яскрaвo сяє. У грyднi двa гaзoвi гiгaнти Сoнячнoї систeми Юпiтeр i Сaтyрн мaксимaльнo нaблизяться oдин дo oднoгo й yтвoрять яскрaвy “зiркy”, якa зa тeoрiєю дeяких yчeних є “Вифлeємськoю”. Прo цe пoвiдoмляє Daily Mail. Oбидвi плaнeти пoстyпoвo зближyються вiд пoчaткy лiтa. Явищe, вiдoмe як кoн’юнкцiя (кoнфiгyрaцiя нeбeсних тiл, при якiй їхнi eклiптичнi дoвжини рiвнi), мoжнa бyдe спoстeрiгaти в бyдь-якiй тoчцi Зeмлi. A тi, хтo живe в Лoндoнi i Нью-Йoркy, пoбaчaть плaнeти близькo дo гoризoнтy (близькo 5,3 ° i 7,5 ° вiдпoвiднo) приблизнo чeрeз гoдинy пiсля зaхoдy сoнця. Спoстeрiгaти цe явищe мoжнa бyдe приблизнo дo нaстaння кaтoлицькoгo Рiздвa. Koн’юнкцiя мiж цими плaнeтaми вiдбyвaється дoсить нeчaстo, приблизнo рaз y 20 рoкiв. A зближeння i тoгo рiдшe. Вaм дoвeлoся б пoвeрнyтися нaзaд, дo свiтaнкy 4 бeрeзня 1226 рoкy, aби пoбaчити бiльшe зближeння мiж цими oб’єктaми в нeбi. Нaстyпнoгo рaзy Юпiтeр i Сaтyрн бyдyть тaк сaмo пoмiтнi в нiчнoмy нeбi нe рaнiшe 15 бeрeзня 2080 рoкy – тoдi вoни бyдyть вищe в нeбi i виднo дoвшe, – скaзaв aстрoнoм Пaтрiк Хaртiгaн з yнiвeрситeтy Г’юстoнy Рaйсa в Teхaсi. «Увечері максимального зближення вони будуть виглядати як подвійна планета, розділена відстанню лише 1/5 діаметра повного Місяця, – уточнив астроном Патрік Хартіган. – Чим далі на північ буде знаходитися спостерігач, тим менше часу у нього буде, щоб побачити з’єднання, перш ніж планети опустяться за горизонт».

Роман Сущенко Сьогодні День зимового сонцестояння – найкоротший день і найдовша ніч року. У сиву давнину, ще до запровадження християнства, наші пращури святкували в цей день «родини сонця», або «народження Коляди» – язичницького сонячного божества. Відсьогодні починали співати колядки – величальні пісні українських хліборобів. А ще казали: «Сонце повертає на літо, а зима на мороз». Щодо астрономії, то це явище пояснюється наступним чином: під час зимового сонцестояння в північній півкулі Землі Сонце найменший час залишається над горизонтом, займаючи найнижчу позицію над обрієм. У моменти сонцестоянь Сонце у своєму видимому русі по екліптиці найбільше віддаляється від небесного екватора і досягає найбільшого схилення, північного або південного. 21 і 22 грудня – найкоротші дні в році, а ніч з 21 на 22 – найдовша. У такому положенні сонячний диск затримається впродовж трьох днів (звідки й походить власне назва «сонцестояння»), а потім почне поступово підніматися над горизонтом - його «небесний шлях» збільшуватиметься, а світовий день почне прибувати. Цей період вважається початком астрономічної зими і зміною зодіакального сузір’я – Сонце вступає до знаку Козерога і повертає на весну.

Дмитрий Чекалкин Какие вещи, символы и блюда Московия украла у других народов Олег Леусенко: Давно известна аксиома, что у Московии-России практически ничего своего нет. Территория нынешней РФ развивалась сначала, как кыштым (данник) Золотой Орды, затем рабы превратили свою территорию в кровавую империю, которая, как черная дыра втягивала в себя чужие изобретения, кухни, предметы, части культур, языков. Миф о “русских” пельменях. Россияне привыкли называть пельмени “русскими”, родом с Урала (разумеется, Урал этнически никогда не был русским). Однако родиной пельменей является Китай, где они первоначально назывались цзяо цзы. Оттуда они распространились в Среднюю Азию (чучвара) и Кавказ (дюшбара), и уж затем на Российскую империю (пельмени – название тоже не русское). Границы Китая пельмени покинули вместе с монгольскими завоеваниями в XIII веке. Миф о “русской” матрёшке. В конце XIX века в семью Мамонтовых – известных русских промышленников – то ли из Парижа, то ли с острова Хонсю кто-то привез японскую точеную фигурку буддистского святого Фукуруджи (Фукурума), которая оказалась с “сюрпризом” - она разымалась на две части. Внутри нее спрятана другая, поменьше, которая так же состояла из двух половинок. Всего таких куколок насчитывалось пять. Именно из этой фигурки россияне скопировали матрешку, воплощенную в образе крестьянской девочки, вскоре окрещенной в народе распространенным именем Матрешка (Матрена). Самовар изобретали не русские. Приоритет в изобретении этого полезного устройства делят древние персы и китайцы. Самоварные приборы давно были известны в Китае, но они не служили для приготовления чая. Так, китайские и японские сосуды для кипячения воды (хо-го, цибати) имели основную конструкцию и признаки самовара: объединённые в одной конструкции сосуд для воды, жаровню для углей и трубу, проходящую через сосуд. Издавна они известны в Иране. Остатки медного самовара были найдены в развалинах поволжского средневекового города (Бельджамен). По всей видимости, он был булгарского (домонгольского?) производства. Гармонь изобрел славянин, но далеко не русский. Во всех российских справочниках написано, что гармонь, которую русские по ошибке считают своим народным инструментом, имеет немецкое происхождение. Однако немцы, как педанты честно говорят, что они не причем. На самом деле гармонь появилась в Санкт-Петербурге в 1783 г., а изобрёл ее органный мастер, чех Франтишек Киршнек, приехавший из Польши. Косоворотка – рубаха степняков. Воротник косого кроя со стойкой появился на России весьма поздно, примерно с XVI столетия. Изобретателями этого оригинального вида одежды считаются татары. Но есть мнение, что косоворотки носили и башкиры, и монголы. Косой ворот вообще часть степной культуры, безотносительно народности. Идеальное спасение от злых ветров - грудь не продует. Поэтому, косоворотки считают национальной формой одежды степных народов, но ни как не народности мокшанских болот и Залесья – Подмосковья современной РФ. Полный текст: https://oleg-leusenko.livejournal.com/13397937.html

А ви знаєте, що керівником першої навколосвітньої морської експедиції був таки не Крузенштерн Іван Федорович, зросійщений німець, а Юрій Федорович Лисянський, українець, який народився у Ніжині, нащадок козацького роду? Він також служив на російському імперському флоті і завершив навколосвітню експедицію на кораблі "Нева" на два тижні раніше, ніж Крузенштерн на "Надежде". Після повернення "звіт" Крузенштерна німецькою мовою опублікували зразу ж, а Лисянський свій "звіт" переписував шість разів(!), бо його не приймала адміралтейська морська комісія в Петербурзі через "малороський слог". Зрештою Юрій Лисянський разом зі старшим братом продали батьківську хату у Ніжині, і за ті кошти видали двотомник історії подорожі. Книга "Круз та Лис" написана письменником Антоном Санченком, моряком у минулому. Стиль написання - довідково-гумористичний. До речі, Ю.Ф.Лисянський створив предмет "океанографію", яку викладали морякам, до якої входила і морська метеорологія. Людмила Музиченко #мить_історія https://komorabooks.com/uryvok-iz-povisti -antona-sanchenka -kruz-ta-lys-naperedodni/

Victor Tregubov 17 год · Перекладаю одну книжечку про капіталізм та паралельно граю у дві гри, які малюють "капіталістично-лібертаріанське пекло" - The Outer Worlds та Cyberpunk 2077. Ну, класика - світи, де багатенькі капіталісти купаються у розкоші, а нещасні прості люди прозябають. Це така дуже цікава "чорна легенда". Чорні легенди завжди цікаві. От, наприклад, була чорна легенда про те, що інквізиція масово спалювала вчених. Це брехня - себто, просто вигадка - але вже сотні років вірити в це мало не суспільна норма, яка впливає на сприйняття цілої інституції. Світоформуюча неправда. Так і тут - суспільне сприйняття "як працює капіталізм" повністю відрязняється від того, як працює капіталізм. Хоча тут мова не йде про події сивої давнини, а буквально про те, що діється довкола нас. Я не кажу про співставлення достатку країн капіталістичного та довколамарксистських шляхів, навіть не прошу порівняти дві Німеччини, дві Кореї чи нас з Португалією. Я про те, що навіть у внутрішній логіці цієї чорної легенди є критичні хиби. "Чорна антикапіталістична легенда" (ілюстрації - Кукринікси), в якій капіталісти активно будують суспільство прозябання простого народу та власного домінування, ламається о дві складові реальності. По-перше, капіталісти завжди зацікавлені в високій платоспроможності покупця. Сюрприз, курча. Отому капіталісту у фразі та циліндрі вигідно, щоб в тебе, Вася, були гроші, на які ти купував його товари. Якщо в тебе їх не буде, він розориться. І краще б в тебе було достатньо грошей не на капусту, а на айфон, бо у айфона значно вища додана вартість. По-друге, ніщо так не скорочує історично велетенський розрив у доступі до благ, як вільний ринок. Зараз простий селянин має доступ до благ вищий, ніж ще сто років тому мав князь. В нього сральник опалюється. Його "Нива" їзде швидше за будь-який діліжанс чи Студебеккер. Він може мати доступ до кращого лікування, він може обирати з більшого асорименту їжі, в нього є інтернет, а в інтернеті - задоволення духовних потреб на будь-який смак, від найвищого до найнижчого. Так це ж, ви скажете, не капіталізм, а прогрес! Але саме капіталізм рухав і сам прогрес, і, що важливіше, впровадження його досягнень у реальне, побутове життя. Саме він створив безліч масових ринків того, що без нього було б штучними об'єктами розкошу. Не було б сучасного світу автомобілей без Форда, сучасного світу комп'ютерів без Apple, IBM та Microsoft, сучасного світу музики без Sony... Навіть Мікояну не було б в кого стирити рецепт "найкращого в світі радянського пломбіру" без клятих американських капіталістів. Соціалістичним режимам залишалося епігонити за клятими ворогами із відставанням у покоління. І тут є велика іронія. Бо прогрес, викликаний ринковою конкуренцією, не тільки зрівнює сучасного "простого хлопа" з минулим князем. Він ще й скорочує дистанцію між сучасним "простим хлопом" та сучасним багатієм. Бо і в того, і в того є смартфон, різниця в моделях. І в того, і в того є авто, різниця в пафосі та можливості розігнатися з порушенням ПДР. І той, і той більшу частину життя їдять приблизно одне й те ж саме. Різниця хіба в можливості придбати нерухомість. І з огляду на це все всі страхи про "капіталістичне пекло" виглядають все більше анахронічним. Так само анахронічним, як усі оповіді про пригноблений робітничий клас-гегемон у постіндустріальному суспільстві. Але живуть. Через довгу низку психологічних трюків та комплексів. Але це вже інша історія.

Тарас Мацибурка Як же все-таки добре жилось в радянському раї! СРСР= країна-мрія! Країна-прорив! На заздрість всім буржуям! Дочка Сталіна в 1967 році прийшла в американське посольство в Індії і поїхала в Штати, де вийшла заміж за американця (див фото). Світле майбутнє, яке побудував батько, з ГУЛАГом, голодоморами та героями НКВД, їй чомусь не сподобалося. Навіть смачний пломбір не допоміг. Внучка Сталіна Кріс Еванс теж живе в США, в Портленді. По-руськи взагалі не говорить. Нащадки Троцького - Мексика, США, Ізраїль. Син Хрущова в 1991 році, як тільки випала нагода, відразу ж звалив в Штати, які так ганив його папаша, для читання лекцій з історії холодної війни, на якій спеціалізується нині. Залишився на постійне проживання, в даний час проживає в м. Провіденс, штат Род-Айленд. Працює професором Інституту міжнародних досліджень. Внучка по лінії другого сина також живе в США. Правнучка Микити Сергійовича - Ніна Львівна Хрущова, викладає на факультеті міжнародних відносин в університеті New School в Нью-Йорку. Викладала хореографію в Майамі внучка голови КДБ СРСР і Генсека КПРС Юрія Андропова - Тетяна Ігорівна Андропова. Там же, в США, живе і її брат Костянтин Ігорович Андропов. Живуть в "проклятої Америці" і в вус не дують. Всім задоволені. Нащадки Брежнєва - США, Англія. Племінниця живе в Каліфорнії. Правнуки Дмитро Андрійович і Леонід Андрійович закінчили Оксфордський університет. Дочка головного ідеолога пізнього комунізму, Михайла Суслова - Майя Михайлівна Сумарокова разом з чоловіком і двома синами живе в Австрії. Дочка Горбачова - Ірина Вірганська живе, в основному, в Сан-Франциско, де розташовується головний офіс "Горбачов-Фонду", в якому вона працює віце-президентом. Внучка живе в Німеччині. Дивна річ, але після краху комуністичного експерименту ніхто з нащадків його будівельників не поїхав закінчувати реалізацію Великої Мрії в Китай, Північну Корею або Кубу. Вони всі переїхали в нормальні країни, ЄС і США. Всім їм добре в загниваючих капіталістичних державах з правами людини і демократією (не споконвічно російськими цінностями). До Росії ніхто повертатися і не думає. Цікаво чому? В сучасній РФ - теж саме..

Роман Сущенко Сьогодні у християн, що святкують Різдво за Григоріанським календарем – Святвечір або Надвечір’я Різдва Христового. Вітаю вас мої одновірців. Бажаю здійснення мрій, затишку в оселях і злагоди в родинах. Святвечір - завершальний день Різдвяного посту. За традицією, піст завершується з появою на небі першої вечірньої зорі, після чого відбуваються урочисті різдвяні богослужіння. Зокрема, Різдво Христове в католицькій церкві відзначається трьома богослужіннями: опівночі, на світанку й удень, що символізує Різдво Христове в лоні Батька, во чреві Богоматері та в душі віруючого. В перші століття нашої ери не існувало точної дати святкування Різдва Христового. Одні віруючи виступали за 20 травня (Климент Олександрійський), інші – за 25 березня, 17 листопада тощо. Східні християни відзначали Різдво переважно на Богоявлення - 6 січня. У 336 році, за часів імператора Костянтина Великого, відбулось перше задокументоване святкування Різдва саме 25 грудня. Офіційно ця дата була затверджена на Третьому Вселенському соборі, що проходив в місті Ефес у 431 році. Згодом святкування Різдва зі східної частини Римської імперії почало поширюватись на північ і захід Європи, доповнюючись різними традиціями. Так, у Середні віки (приблизно з 1223 року) виник звичай встановлювати для поклоніння віруючих різдвяні вертепи - ясла з фігурками Дитяти Ісуса, Марії, Йосипа, пастухів, Трьох царів (волхвів) у церквах та власних будинках. Варто нагадати, дата святкування Різдва у всіх християн однакова, різниця лише у системі літочислення – західні церкви відзначають Різдво за Григоріанським календарем, а східні переважно за Юліанським, де 7 січня – це 25 грудня за старим стилем. Дякую колегам Укрінформу.

Весь християнський світ святкує Різдво 25 грудня В Україні почали відзначати 7 січня лише після указу Леніна у 1918 році Просто деякі люди досі живуть за календарем Юлія Цезаря (юліанський) і 25 грудня настає у них 7 січня. Довжина року в юліанському календарі на 13 хвилин більша за сонячний рік. Кожні 128 років накопичувався 1 день. З часом усі свята та важливі дати почали зміщуватися. Щоб це виправити у 1582 році папа Григорій 13 реформував календар. Відразу після 4 жовтня настало 15. Архаїчна Росія вирішила жити по старому. Тільки у 1918 році більшовики за наказом Леніна перейшли на григоріанський календар. На той час різниця між календарями як раз склала 13 днів, і чомусь Різдво вирішили перенести на 7 січня. Також з’явився абсурдний Старий новий рік. Тому святкування 7 січня це точно не про вшанування традицій. Сьогодні православні Греція, Болгарія та Румунія святкують Різдво 25 грудня. Хоча 25 грудня це теж взагалі дуже умовна дата. Дати народження Христа нема в Біблії або в жодному іншому документі. Цю дату вибрали лише тому що 25 грудня в Римській імперії святкували свято Непереможного Сонця. Християни адаптували існуючу традицію і почали відмічати день народження Справжнього Сонця-Ісуса Христа. Але час минає. Сьогодні 25 грудня об’єднує увесь християнській світ. Може і нам потрібно повернутися до свого коріння подалі від наслідків СРСР. Подалі від нав’язаного. Усім щасливого Різдва і веселих свят! Павло Бойко

Дмитрий Чекалкин Согласно семейной легенде, дед Олега Басилашвили по отцовской линии Ношреван Кайсосрович до революции служил в полиции. Однажды он поймал и отправил в тюрьму двух бандитов. Фамилия одного из них была Джугашвили. Возможно, будущий «отец народов» не простил своего «обидчика» – как бы там ни было, но в 39-м году буквально средь бела дня Ношревана задержали на улице и забрали в НКВД. Тюрьмы он каким-то чудом избежал, но его избили до такой степени, что нарушилась речь, он стал произносить слова наоборот: вместо «хлеб» говорил «белх», вместо «мама» – «амам». Второй дед, Сергей Михайлович Ильинский был из семьи священников. Он и сам окончил духовную семинарию, но после революции стал архитектором, реставрировал церкви в Московской губернии. Мастер своего дела, грамотный специалист – оттого на нем висело клеймо «буржуя», а его дочь – мать будущего актера, которая мечтала стать филологом – долго не принимали в институт как «буржуйскую дочку». Самого деда неоднократно забирали в ЧК, а там требовали отдать золото. Чекисты почему-то полагали, что он должен быть богатым. Спустя годы бабушка актера рассказывала: деда сажали на высокую стремянку под потолок, привязывали его к стремянке за ноги и за руки – пытка такая. Через двое-трое суток, обессиленного, растерзанного, его отпускали домой, так ничего не добившись: никакого золота у него конечно же не было. Но сотрудники ЧК не верили: проходило время – и за дедом приезжали снова. Он не был репрессирован как враг народа, ему, можно сказать, «повезло» – умер в 36-м. Иначе неизвестно, как бы дальше сложилась его судьба. Олег Басилавшивли: - Не случайно сейчас так сильно переменилось отношение к личности Сталина, к его роли в нашей истории. Я бы предложил тех людей, которые поддерживают политику Сталина и считают, что она была положительной по отношению к стране, на месяц отправить в лагеря, с точным обязательством — выпустить их через месяц. И лагеря должны быть сталинского типа: с той кормежкой, с теми работами, со вшами, со смертями, с расстрелами — со всеми этими делами... Вспомним, какой кровью достались нам достижения сталинской эпохи: миллионов человеческих жертв стоили все Беломорканалы, сибирские стройки и так далее. Разве это победа Сталина? (Бессмертный барак) #гетьвідмоскви #ніколизнову

Наталия Ющенко Образ Діда Мороза, як доброго новорічного персонажа, з‘явився лише наприкінці 30-х років ХХ століття. Взяли його на заміну Святому Миколаю, забороненому після приходу до влади більшовиків. Дід Мороз був взятий із міфології давньослов‘янських племен. Там справді був присутній повелитель зими та морозів, його називали по-різному: Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник і, звичайно, Мороз. Він поставав у образі велетенського злого діда, який виморожував людей разом із худобою та всіма їхніми припасами. Щоб задобрити Тріскуна-Мороза, для нього приносили жертву. У деяких племен – навіть людську. У лісі до дерева прив‘язували юну дівчину. Якщо на ранок її знаходили замерзлу та ще й вкриту льодом чи снігом, це означало, що Мороз прийняв жертву, і люди переживуть зиму. По віруванням наших предків, Зимник вночі у люті морози ходив попід вікнами від хати до хати і кликав людей на ім'я. Той хто відгукувався - вмирав. Вірили, що саме він занапащав урожай. Звідси і вірування, що чути оклики на своє ім‘я - погана прикмета. А у мішку "з подарунками" він носив голови мертвих, а червоний кунтуш, через те що забризканий кров‘ю... ось так. Саме це створіння і називали «дід мороз», цю назву і взяли за основу в так званому «СССР», щоб замінити Св.Миколая., який принесений був Християнами, але Св.Миколай в наших предків звався зовсім по іншому, при тих самих функціях, але це зовсім інша історія...)

Павло Бондаренко 19 вересня 1918 року вірний "опричник" та лакиза Леніна - як його називали однопартійці - Григорій Зінов`єв відверто проголосив: "Ми мусимо повести за собою дев`яносто мільйонів зі ста, що населяють Радянську Росію. З іншими не можна говорити - їх треба знищувати". Отак просто. Знищити 10 мільйонів людей. Кожного десятого. Кого не можна записати у "буржуї" - оголосимо "прихвоснями". Гуманісти, цуко... У офіційній цинічно-брехливій історії СРСР стверджувалося, що "Червоний терор" більшовики розпочали вимушено, після замаху на Леніна проголошення декрету "Про червоний терор" від 5 вересня 1918 року. Зараз не говоритимемо про те, що той замах організував Яків Мойшевич Свердлов, за що Володимир Ілліч, трохи оклигавши, пригостив його отруєним тортиком. Зараз скажемо, що це все брехня. Комуністи брехали завжди і постійно - доктор Геббельс порівняно з ними - світоч істини. 31 жовтня (за старим стилем) 1917 більшовиками розстріляно настоятеля Катерининського собору Царського Села протоієрея Іоанна Кочурова. Він став першим убитим червоними бузувірами священнослужителів. Але не останнім. На весну 1918 року число жертв більшовиків серед священиків та вірян йшло на тисячі. Найвідоміше убивство – 25 січня в окупованому більшовиками Києві митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського). Владику розстріляли розривними кулями, добили багнетами та шаблями після чого тіло пограбували. Тільки у січні-лютому 1918 року лише в Армавірі було вбито 1342 офіцера та «експлуататора». Хіба це не терор? 1 квітня 1918 року за особистим наказом Антонова-Овсієнко було розстріляно генерал-лейтенанта Ренненкампфа, який мирно собі жив у Таганрозі. Не за "контрреволюцію" розстріляно – за відмову служити більшовикам. Перед розстрілом герою Першої світової війни викололи очі. А двома місяцями раніше за наказом Криленка розстріляно генерала Янушкевича, і теж за відмову служити в Червоній армії. Це не терор, ні? А убивство контр-адмірала Каськова, генерал-лейтенанта Кетриця, віце-адмірала Новицького, генерала Ярцева, генерал-майорів Дефабра, Карказа, Мухіна? Віце-адміралів Львова і Васильковського? Так це генерали й адмірали. А лік убитим офіцерам від прапорщика до полковника на тисячі йде. Як це назвати? Комунізм - найогидніше, наймерзенніше Зло в історії людства. есесівці Гіммлера - діти у порівнянні з добрими молодцями Дзержинського, Лациса та Вацетиса. І це треба розуміти. Треба розуміти, що СРСР - найстрашніша держава в історії людства, але усе це ретельно ховав та викривляв радянський Агітпроп.

Павло Бондаренко Привет. Соскучились по урокам нашего "исторического ликбеза? Давайте проведем его. Первый в новом году. Итак, пристегиваемся к креслу нашей машины времени и: "Поехали..." Даже удивительно, насколько живуч на 1/7 части земной суши миф о том, как императрица Екатерина ІІ продала (по другим данным сдала в аренду) хитрым, жадным и коварным американцам Аляску. На Екатерине грехов много. Но тут она чиста. Аляску продал император Александр ІІ в 1867 году. Причем ему долго пришлось уламывать американцев, которые искренне не понимали, зачем им эта здоровенная "страна белых медведей" Сенат ратифицировал договор купли-продажи с преимууществом в 1 голос. Это потом, когда на Аляске обнаружат золото, нефть и другие полезные ископаемые, договор в США назовут историческим. Почему Аляску продали? Во-первых, после поражения в Крымской войне Россия нуждалась в стредствах. Во-вторых, если бы ее не продали, Великобритания ее просто захватила бы силой - Россия ничего не могла противопоставить мощи британского флота. К тому же Лондон имел там мощный плацдарм - Британскую Колумбию. Собственно "русское" население Аляски сильно не дотягивало до тысячи человек, включая гарнизон единственного форта. Основная масса - 47 тысяч индейцев, алеутов и креолов подданными Российской империи не считались. Это были огромные практически безлюдные пространства, которые Россия захватила по своему давнему принципу "беру все, до чего руки дотянутся". В третьих, став американской, Аляска отрезала Дальний восток от Британской империи и позволила царю-батюшке спокойно переваривать недавно захваченные тысячекилометровые территории на Еразийском континенте. Правда, так и не переварила до сих пор, выкачивая природные ресурсы и изгаживая землю. Сравните нынешнюю инфраструктуру американской Аляски и соседней российской Чукотки. Аляска была продана. Не сдана в аренду, как об этом пишут некоторые любители требования "Отдавай-ка Аляску, Америка, отдавай, родимую взад", а именно продана. Причем правительство США не поскупилось. 1,619 млн квадратных километров ушли за $7,2 миллиона, т. е. по 4,74 доллара за километр. Для сравнения - огромную территорию плодородных земель Луизианы с куда лучшим климатом США приобрели у Франции по $7 за километр. Так что на тот момент это был вполне взаимовыгодный для обеих сторон договор. А полноценным, 49-м шатом США Аляска стала только 3 января 1959 года. Что и послужило предлогом для сегодняшнего короткого урока...

Дмитро Калинчук Вовнянко 😯От і скажіть мені, чим керується той Байден, збираючи собі команду? Ну тільки помисліть! Жодного нового обличчя! Жодного "молодого і гарного"! Самому молодшому - 60 років. Куди не глянь - самі "сивочолі"! 🤦🏼А біографії їхні читати - то взагалі нудота! Кар'єра в партії, кар'єра в політиці, кар'єра в армії, кар'єра в держдепартаменті, кар'єра в конгресі! Жодного обличчя "НЕ з системи!" Жодного "НЕ вміє красти"! Жодного представника ГО! А де журналісти на чолі держкорпорацій?! Де чорт забирай продюсери гумористичних шоу в Держдепартаменті? Де всі інші "вони научаться"? 🤡Про коміків я взагалі мовчу - зневага повна! 🤷🏻‍♂️Як таке їхні борці з корупцією пропустили - для мене взагалі загадка. Я лише пару імен запустив на пошуковці у "Блумберг" та в "Нью-Йорк таймс" - і як на підбір! Скандали через зв'язки з "Локхид Мартін", "Дженерал Моторс", "Майкрософт"... Звісно жодного доказаного - прямо як у нас зі "свинарчуками". Але ж диму без вогню не бува - кожен Гнап вам скаже! Про що там взагалі думають їхні активісти? Куди їх заведе такий уряд? 🤪Не знаю куди заведе, але з усіма попередніми командами президентів США, набраними так само, Штати лишаються в світі "державою №1". І їхні Бігуси та Бабінець живуть у їхніх судах, доказуючи правоту своїх передач. І пересічні американці це зазіханням на свободу слова чомусь не вважають. Правда дивно?

Дмитрий Чекалкин Советский праздник "Нового года" и его создатель. История скреп: Дед Мороз, как ни странно, имеет и автора и год рождения. Конечно, в славянской мифологии был очень злобный божок, но он, правда, назывался бог Трескунец, который умертвлял одиноких путников, леденил скот. Затем на тысячу лет о нем благополучно забыли и не вспоминают до сих пор. Но немногие сейчас помнят и то, что у советского Нового года, как и у его главного символа, тоже был свой автор, причем один и тот же. Это - сталинский маразматик Павел Постышев (крайний справа в обнимку с "вождём"), тот самый Постышев, который так увлеченно организовывал массовые репрессии и Голодомор в Украине. Прославился этот “гениальный” человек тем, что изъял из продажи миллион коробков спичек по той простой причине, что во время зажигания спички пламя (по его мнению) приобретало сходство с профилем Троцкого. Именно он в 1935-году, когда большевики ощутили определенный праздничный вакуум, решил внедрить новое социальное божество - Деда Мороза и стал инициатором создания советского праздника "Новый год", взамен "буржуазного" Рождества и вернул праздничную ёлку, которая после Октябрьского переворота, в рамках борьбы с "клерикальной пропагандой", была объявлена "пережитком прошлого". (До этого по улицам городов, под антирелигиозными флагами, даже ходили специальные патрули, высматривающие, не горит ли в окне рождественская ёлочка). Таким образом, в 1937 году, по инициативе Постышева, на сцене Дома Союзов был официально представлен герой нового советского культа - Дедушка Мороз. Чуть позже этот же Постышев запретил продажу “любительской” колбасы как контрреволюционной. Что примечательно, Постышева через полтора года после того, как он создал образ Деда Мороза и продвинул его в массы, расстреляли. Это произошло в феврале 1939-го года. Тело создателя нового советского культа надолго оставили остывать. На морозе. Вот такое совпадение. Можно сказать, древний славянский миф в какой-то степени сбылся. #гетьвідмоскви #ніколизнову

У Литві офіційно затвердили назву Сакартвело для Грузії. Вона буде використовуватися в усіх офіційних документах. Як повідомляє "Європейська правда" з посиланням на BNS, про це заявив голова Державної комісії з литовської мови Аудріс Антанайтіс. "У даний час Сакартвело вже є офіційною назвою", – заявив Антанайтіс. За його словами, 21 грудня минулого року комісія ухвалила рішення виключити з документа, що встановлює офіційні назви держав, слово Gruzija та вписати Sakartvelas. "Резолюція комісії, прийнята два роки тому, визначила Сакартвело другою неофіційною назвою. Потрібен був перехідний період, щоб визначити, чи сприймає громадськість цю назву. Очевидно, що вона прижилася в суспільстві надзвичайно швидко. Це було насправді дуже несподівано", – додав Антанайтіс. Грузія залишається, як і раніше, вживаною назвою, у публічному просторі її можна вживати. Змінити традиційну назву попросила сама Грузія, оскільки сьогоднішню назву вважає русифікованою. Водночас нинішня версія назви має тривалу історію, а автентичну назву Сакартвело офіційно раніше не використовувала жодна держава Євросоюзу. Мешканці Грузії застосовують до своєї країни назву Сакартвело. Ця самоназва походить від основного центрального грузинського регіону Картлі з класичних і візантійських джерел, навколо якого була сформована в ранньому середньовіччі культурна й політична єдність грузин. Однак у більшості мов закріпилась латинська назва країни – Georgia (Георгія).

♨ Инаугурация Байдена - сегодняшний спонсор алкогольного делирия в России. А теперь серьёзно о новом президенте США. Джо Байден, – ветеран американской политики, в следующем году он отметит 50-летие политической карьеры. В течение 36 лет он был сенатором и восемь лет вице-президентом в администрации Барака Обамы. Политическая карьера Байдена началась с избрания его сенатором от штата Делавэр в 1972 году. К этому успеху он пришел, пройдя сложный путь, поскольку имел трудности с публичными выступлениями из-за заикания, которым страдал с детства и с которым борется по сей день. Во время обучения в средней школе Archmere Academy будущий глава государства играл в американский футбол, имея неплохие успехи. Но 18 декабря 1972 года, всего через несколько недель после того, как 29-летний Байден был впервые избран сенатором Делавэра, его мир рухнул. Он был в Вашингтоне, заключая сделку о покупке нового дома для своей семьи, когда раздался тревожный звонок. Политику сообщили, что его жена Неилия, которая поехала покупать рождественскую елку вместе с тремя маленькими детьми, попала в жуткую аварию. Их автомобиль сбил грузовик. Молодая мать и новорожденная дочь Наоми погибли, а двое сыновей, Бо и Хантер, выжили, но получили серьезные травмы. Позже Байден напишет в своих мемуарах, что не мог вымолвить ни слова, услышав ужасную новость. Тогда он даже хотел оставить сенат и стать священником, а по вечерам бродил по опасным кварталам, чтобы попасть в какую-то передрягу. Сенатор был зол на весь мир и на Бога. В 1977 году Байден вступил во второй брак. Его избранница Джилл Трейси Джейкобс - педагог. Они познакомились в 1975 году на свидании вслепую. Байден пять раз делал Джилл предложение, прежде чем она согласилась связать с ним жизнь. Казалось, что в 2016 году Байден обойдет Хиллари Клинтон и станет вместо неё кандидатом на пост президента, но очередная трагедия его подкосила. В мае 2015 года от рака головного мозга скончался его 46-летний сын Бо. Политику было уже не до выборов. Ему нужно было время и силы, чтобы справиться с горем. Впрочем, он дважды баллотировался на президентских выборах в США. В 2008 году выдвинулся от Демократической партии, но вскоре передумал, и был избран на новый срок в сенат от Делавэра. Во время интервью 2008 года Джо Байден рассказал, что его любимый фильм - британский исторически-драматический фильм 1981 года "Огненные колесницы". Сюжет основан на реальной истории двух британских спортсменов на Олимпийских играх 1924 года - Эрика Лидделла, набожного шотландского христианина, который участвовал в играх во славу Бога, и Гарольда Абрахамса, британского еврея, стремившегося преодолеть предрассудки. Обожает собак. Сейчас у него их две - овчарки Майор и Чемпион. Любит шоколадное мороженое. Это пристрастие он считает своей единственной вредной привычкой. Других у него нет: политик не курит и не употребляет спиртного. Ирония судьбы, но Байден, который станет самым возрастным президентом, считается самым молодым сенатором, когда-либо избранным в США: в 1972 г на момент избрания ему было 29 лет. Байден - католик. После Джона Ф. Кеннеди Джо Байден станет вторым президентом-католиком в истории США. Ах, да - чуть не забыл. Несмотря на изложенное, он наглый, непредсказуемый и опасный тип. Накануне инаугурации, этой ночью, он отключил электричество в Мытищах, а в Химках прямо на главной улице украл две крышки от канализационных люков! Впрочем, я думаю, это проделки Трампа, который заявил, что хочет видеть Байдена в тюрьме. На что Джо ответил, что не собирается его там навещать. Это, конечно, шутки...) В добрый путь, 46-й президент США! Источники: CNN, NT, Диалог, Шарп.

ВЕЛИКИЙ РУСЦЬКИЙ ХУДОЖНИК.... "Коли Фінляндія здобула в 1917 році незалежність, в Фінляндії залишився жити художник Ілля Рєпін, який народився в Україні. У нього була садиба в селищі Куоккала (зараз - Репіно), яке входило в Велике Князівство Фінляндське і знаходилося в передмісті Санкт-Петербурга. Для Радянської Росії те, що Рєпін залишився в Фінляндії, означало величезний удар по репутації. Для чиновників Фінляндії Рєпін, незважаючи на свою популярність, був російським біженцем, за діями якого про всяк випадок стежили місцеві поліцейські. Він займався городом і писав картини. Жив без зручностей, вирощуючи овочі і фрукти, але в СРСР не повертався. На момент закриття кордону Рєпіну було вже 73 роки, так що його найбільш значущі творіння залишилися в буревіях революції по інший бік кордону. Більшовики добре розуміли цінність Рєпіна, так що його роботи терміново були націоналізовані. Вони все ще є центром тяжіння в московській Третьяковській галереї і Російському музеї в Санкт-Петербурзі. У секретній папці фінської поліції було знайдено детальну розповідь про те, як подружня пара перебувала в гостях у Рєпіна в 1925 році. Незнайомий раніше художнику Аарон Штернберг (Aaron Sternberg) «заглянув» до Рєпіна і передав пропозицію радянського керівництва, в якому художника просили переїхати до Ленінграда і обіцяли хорошу пенсію, квартиру і машину. Рєпін відповів наступним чином: «Ви пропонуєте мені гроші, ви, які просять милостиню, абсолютно спустошили велику Росію, де зараз мільйони голодують і ледь животіють ... Я не багатий, але і не настільки бідний, щоб приймати ваші гроші». Рєпін також прямо сказав подружній парі про те, що він думає про перейменування Санкт-Петербурга в Ленінград. «Скажіть мені, за яким таким правом група авантюристів вирішила, що може змінити назву міста на ім'я якогось підпільного фанатика, хворого ідіота Леніна?» З паперів також з'ясувалося, що Штернберги привезли Рєпіну як сувенір російські яблука, з'ївши які, Рєпін, його дружина і син відчули себе дуже погано. Підозрювалося, що яблука були отруєні. Корнія Чуковського також відправляли до Фінляндії, щоб він переконав Іллю Рєпіна. Через деякий час Чуковський повернувся і скрушно доповів, що всі його спроби впливати на живописця розбилися, як хвиля об камінь. А незабаром Ілля Юхимович помер. І в Фінляндії були надруковані його щоденники. Де були такі рядки: "Приїжджав Корній. Між іншим, не радив повертатися ". Оскільки на свою сторону художника переманити не вдалося, більшовики почали впливати на його сина Юрія. Але Юрій Рєпін так і не виїхав до Радянського Союзу. А ось в третьому поколінні обіцянки хорошого життя, що даються більшовиками, впали на благодатний грунт. Онук Іллі Рєпіна Дій (Дмитро) перебіг в Радянський Союз навесні 1935 року. У серпні цього ж 1935 року його розстріляли «за намір здійснити теракти проти вищих керівників СРСР». Він прожив усього 28 років. (Ілля Репін помер у 86 років на своїй віллі «Пенати» в невеличкому фінському селищі Куоккала. За заповітом, тіло мали поховати в рідному Чугуєві, але через більшовицьку владу в східній Україні, вдова художника вирішила поховати чоловіка в парку поблизу від будинку і пагорба, який Ілля Рєпін називав Чугуєвою гіркою. На могилі (за заповітом художника) висадили дерево. Могила збережена. Тамара Незвінська

Чемпіон з гігантським кубком в руках на фото - ТАЙХО КОКІ він же - ІВАН БОРИШКО (1940-2013), «великий йокодзуна 20 століття», єдиний сумоїст, який виграв Імператорський кубок з сумо 32 рази. Сьогодні день його пам'яті. Доля легендарного сумоїста, відомого в Японії та світі як Тайхо Кокі або Ная Кокі, від початку була нелегкою. Він народився у важкий 1940 рік на Сахаліні у сім'ї українця Маркіяна Боришка із с.Рунівщина Зачепилівського району на Харківщині та японки Кіє Ная. Батьки дали українське ім'я Іван та японське Кокі, що означає щастя і радість. В 1945 р., коли острів перейшов до СССР, батька забрали (за одними даними репресували, за іншими він став перекладачем у СМЕРШі), а матір з дітьми переїхала на Хоккайдо. П'ятирічний Іван Боришко став Кокі Ная, і вже ніколи не бачив свого батька. Він допомагав мамі торгувати соєвими бобами на базарі. А в 16 років його запросили на заняття з сумо. Спершу надій 5а вдалу кар'єру було небанато: Ная важив 75 кг, але саме це змусило його вдосконалювати свою техніку. Згодом він набрав ще 60 кг, що в поєднанні з відпрацьованими прийомами зробило сумоїста непереможним. Недарма його "спортивне" ім'я - Тайхо - означає "великий фенікс". Його вчителі казали: "з таким розмахом рук ти не просто йтимеш до перемоги, а летітимеш". І вони не помилилися. У 1961 році Тайхо Кокі отримав статус йокодзуна - найвище та довічне звання, щоб отримати його треба двічі поспіль виграти Імператорський кубок (всього в Японії 70 йокодзунів). Тоді хлопцю був лише 21 рік. Такого молодого чемпіона за всю історію сумо ще не було. Починаючи з 1968 року, йому вдалося провести серію із 45 боїв без жодної поразки. У 46-му бої суперник виявився спритнішим. Однак наступного дня в газеті з'явилося фото, що засвідчило несправедливість рішення суддів. Це спричинило безпрецедентний скандал та введення відеоповторів суперечливих моментів. Тайхо став народним улюбленцем. Його поважали, захоплювалися його боями. А незвична зовнішність лише додавала йому шарму. Він був справжньою зіркою. Кажуть, коли Ная одружувався, на весілля зібралася тисяча гостей і понад 200 журналістів. Народна любов до нього поєдналася із піднесенням патріотизму та національної гордості. Адже у 1960-х роках, коли Японія переживала стрімкий економічний ріст, Ная став символом японської могутності - колись простий торговець бобами, що завдяки своїй наполегливості став непереможним бійцем. За свою спортивну кар'єру Тайхо 32 рази перемагав на імператорських турнірах. Досі він є прикладом для молодих спортсменів як еталон працьовитості, старанності і цілеспрямованості. Свою спортивну кар'єру Тойхо закічив у 1971 році та очолив школу Тайхо-бея. А через шість років внаслідок інсульту ліву частину його тіла паралізувало. І хоча він як фенікс згодом відновив рухливість, все ж уже не міг бути таким активним як раніше. У 2005 році він пішов на пенсію та очолив музей сумо у Токіо. Наприкінці життя Тайхо цікавився своїм українським корінням. На жаль, його батько помер ще в 1960 р. Але Тайхо все-одно приїхав в Україну у 2002 році. У Рунівщині зняв на відеокамеру місце, де стояла дідівська хата, набрав води із криниці, взяв рідної землі. Також під час візиту в Україну славетний сумоїст прбував у Харкові на турнірі з сумо, організованому місцевими ентузіастами. З його дозволу змаганням присвоїли ім'я Кокі Тайхо. Відтоді Кубок Кокі Тайхо розігрують в Україні щорічно. Ще за життя у Японії йому спорудили величний па'ятник. У 2009 році йому першому з сумоїстів в Японії вручили орден культури. А в 2011 році і Україна відзначила його досягнення орденом "За заслуги" ІІІ ступеню. Тоді ж в центрі Одеси з'явився пам'ятник видатному сумоїсту з українським корінням. Славний земний шлях Тайхо Кокі - Івана Боришка завершився 19 січня 2013 року на 72-му році життя. За пару років його рекорд було побито, однак його слава як національного символа Японії ще довго осяюватиме шлях новим поколінням сумоїстів. ⒸDiaspora.ua Текст підготовлено спеціально для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, передрук - за умови активного посилання на Diaspora.ua. #УД_Японія #УД_Іван_Боришко #УД_Тайхо_Кокі

99 років тому дав дуба монстр. Страшнішої людини не можна було вигадати. Гітлер перед ним - невинне дитя. "Від народження Ульянов-Ленін був моральною і фізичною потворою. За маленького зросту (у дорослому віці – 164 см) він мав непропорційно короткі ноги та великі торс і голову, тому до трьох років не навчився ходити – через зміщений центр ваги постійно падав, впадав у істерику й так лупив лобом об підлогу, що родичі боялися за його розум. Страждав не гіперактивність, неконтрольовані напади люті та жорстокість: «У його характері завжди було щось зле. Він чудово ладив з молодшим братом Дмитром, але часто доводив його до сліз» [9]. У більш дорослому віці соціопатія переросла у відхилення в психіці. Усі без винятку сучасники відзначають його безмежну брутальність, нетерпіння до інших, крім його власних, думок, замкнутість, зарозумілість і жорстокість, що переходила усі межі. Типовий психічний розлад, що називається нарсицизмом. Найбільш вживаними словами, якими він характеризував товаришів, були «дурень», «ідіотик», «лайно», «субчик». При цьому мав потворну зовнішність. Ось портрет Леніна, якому щойно виповнилося 25 років. Його надав один з колишніх соратників Олександр Миколайович Потрєсов: «...був молодий лише за паспортом. На око ж йому можна було дати ніяк не менше сорока - тридцяти п'яти років. Зблякле обличчя, лисина на всю голову, що залишала лише мізерну рослинність на скронях, рідка рудувата борідка...» (там само). За свідченнями його дружини – Н. К. Крупської та колишніх товаришів, Ленін страждав на напади головного болю, безсоння, депресивні кризи, які переростали у нарколепсію, котра могла продовжуватися тижнями. Потім вона змінювалася на маніакальні напади, що їх Крупська називала «лютими», на Ілліча сходив період бурхливої діяльності – «Володя впав у раж», - казала Крупська. Словом – «красень». Освіту мав поверхневу. Заочник. Як юрист – цілковитий «нуль». Як теоретик марксизму та політекономії – «нуль». Плеханов та інші інтелектуали називали його «великим спрощувачем». Достатньо почитати його статті, написані важкою, сумбурною мовою. Закінчуючи портрет більшовицького вождя, аби до цього більше не повертатися, надам ще одну характеристику: «Лікар Олександр Богданов, який одного часу був віце-лідером більшовиків, казав відомому Миколі Валентинову (Вольському): «Спостерігаючи протягом кількох років деякі реакції Леніна, я як лікар прийшов до переконання, що у Леніна бували іноді психічні стани з явними ознаками ненормальності» [11]. Не маючи друзів, Ленін оточував себе примітивними особами, які зазирали йому до рота й за своїми якостями були йому «до пари»... Маєток (Леніна) «Горки» це надзвичайна розкіш. З бібліотекою, кінозалом, зимовим садом, оранжереями, цілим штатом слуг і трьома десятками охоронців. Це крім розкішної кремлівської квартири, нагадаю. Лише сад та город в маєтку займали площу 5 гектарів. У саду, за яким під пильним оком охорони працювала ціла бригада садівників, було близько 500 яблунь, 300 вишень; у спеціальних ягідниках садівники доглядали 150 кущів чорної та більш ніж 60 кущів червоної смородини, 24 рядки малини, 26 – полуниці… Город займав площу близько 3,5 десятин. Десятина – трохи більше гектару. Хтось може собі уявити майже 4 гектари самого лише городу? У 1918 році (тобто, на час поселення тут подружжя Ульянових) на городі було висаджено 5 тисяч коренів помідорів, півтора гектари займала капуста, ще майже гектар – огірки, морква, кольорова капуста, цибуля. Були в господарстві й 300 парникових рам – це щоб і взимку дорогоцінний організм вождя регулярно приймав в себе різноманітні вітаміни. А нам про чай з моркви та сухарики торочать. Персональні автівки радянських чиновників народ дотепно назвав «членовозами». Особистий «членовоз» Ленін добрав собі теж неабиякий. Це був украй дорогий «Delanay Billville», який раніше належав самому імператору Миколі ІІ. Але не єдиним ним жив вождь. Був ще суперрозкішний французький «Turket Mery-28» 1915 року випуску. Збирався вручну і був по кишені лише найбагатшим людям світу. У кого його відібрали - історія замовчує. Був знаменитий гоночний автомобіль Rolls Royce 40/50 Silver Ghost, який раніше належав одному з найбагатших людей Європи - мультимільйонеру Павлу Рябушинському. Вождь любив покататися з вітерцем. Не сам, звичайно, за кермом - для цього підбирали особливо перевірених майстрів водіння. Мав вождь світового пролетаріату ще три автомашини для повсякденних робочих поїздок і заміських прогулянок. Трохи пізніше на особливе замовлення із самого центру тодішнього світового імперіалізму - Англії для Ілліча привезли броньований «Rolls Royce Silver Ghost», який коштував фантастичні на ті часи гроші - 3 тисячі фунтів стерлінгів. Це платня декана Лондонського університету за 12 років. На початку 1921 року для Леніна в Англії придбали «Rolls-Royce Silver Ghost Continental». На Путиловскому заводі його за державний кошт переробили в напівгусеничні автосани на яких Ілліч «розсікав» оточуючими полями, релаксуючи таким чином від важких дум про світле майбутнє пролетаріату та рівність між людьми. Дружина Леніна, Надія Костянтинівна Крупська мала, природно, власний автомобіль. І теж не якусь там швейну машину Зінгера на колесах, а потужний елітний «Rolls-Royce» з підігрівом салону. Він теж раніше належав імператорській родині. Наймані писаки сімдесят років крапали жалісливі розповіді про те, як Ілліч голодував. Про окріп з сухарем або морквяний чайок. Брехня все це. Окропом вождь «ходоків» пригощав. А коли «ходоки» йшли собі геть - жер він від пуза, причому не сухарики, а найвишуканіші делікатеси... У злодійському світі існує залізне правило: роби потрібних тобі людей спільниками. Вкрав сто рублів – дай спільникам тридцять або й половину. І тоді вони будуть тобі віддані й не «здадуть». У цілковитій відповідальності із законами кримінального світу діяли й комуністи. «Заступник наркома фінансів С. Є. Чуцкаєв в автобіографії засвідчив: «З кінця 1919 р за спеціальним дорученням В. І. Леніна, «архітаємно» видав через МСПО (Московський союз споживчих товариств) продовольчий пайок 200 найбільш відповідальним фахівцям усіх відомств...» [51]. Звернемо увагу на оте «архітаємно» від Леніна. Чому таємно? Від кого таємно? Від пролетаріату. Щоб пролетаріат і надалі вірив у те, що Володимир Ілліч з товаришами комісарами страшенно голодні сидять в Кремлі. І це не одне й не два подібних доручення вождя. Взагалі Ленін полюбляв позначати подібні документи грифом «Архітаємно» або навіть «Архітаємно. Шифром». Такими ось таємними видачами пайків, машин, конфіскованого у «буржуїв» одягу, квартир тощо комісари прив’язували до себе поплічників, робили їх своїми співучасниками. На кінець 1921 року кількість осіб, які «архітаємно» отримували пайки, сягнула 8 тисяч"... Ну от... Якось так... Алі нічого з цього він за собою в пекло не забрав, в тому числі й 75 мільйонів франків зі швейцарського банку... З повагою, ПАВЛО ПРАВИЙ (Бондаренко)

Helgi Sharp Рональд Рейган - офицер резервного корпуса кавалерии. * * * 11 августа 1984 года президент Рейган готовился к субботнему радиообращению. Он не знал, что микрофон включен, и произнес: «Мои соотечественники американцы, я рад сообщить вам сегодня, что подписал указ об объявлении России вне закона на вечные времена. Бомбардировка начнётся через пять минут». Оригинал: «My fellow Americans, I’m pleased to tell you today that I’ve signed legislation that will outlaw Russia forever. We begin bombing in five minutes». *** Эта шутка (какая нафиг шутка?!) не попала в эфир, но запись с пленки разлетелась по всему миру, разогнав в советской прессе волну гнева, а Вооружённые Силы СССР были приведены в состояние повышенной боевой готовности. Вместе с тем, данная фраза добавила популярности Рейгану в Америке, и он уверенно победил на выборах своего оппонента Уолтера Мондейла, получив 58,8 % голосов против 40,5 %. А ещё до этого, в марте 1983-го, президент США назвал СССР «империей зла». *** Что интересно... Несмотря на то, что Рейган по сути развалил Советский Союз, а Штаты в тот период фактически управляли миром, на работе, по его собственному признанию, он находился не более 4-6 часов в сутки, переложив всю рутинную работу на великолепно подобранную команду единомышленников. *** Рейган превыше всего ставил ценности американской демократии, которые, по его убеждению, открывали неограниченные возможности для развития свободного человека. В первой инаугурационной речи он заявил, что «великой нации присущи великие стремления», и призывал своих соотечественников начать эпоху национального обновления: «Нельзя сказать, что эти задачи нереальны. Ведь мы — американцы». Рейган заряжал своих соотечественников энергией оптимизма. Этого невозможно добиться бескрылыми афоризмами вроде: «имеем то, что имеем», «национальная идея в Украине не сработала», порождающими пассивность и неверие. *** Шутник был тот ещё... Чего стоит, например, его фраза, сказанная перед журналистами в Белом Доме: «Я приказал в случае возникновения угрозы национальной безопасности будить меня в любое время суток, даже если я нахожусь на заседании правительства». *** В начале этого века американцы признали Рейгана самым великим президентом в истории страны. Он обошел в опросах и отцов-основателей государства и харизматичного Кеннеди. С заразительной улыбкой и чувством юмора Рейган изящно побеждал своих политических противников. Ведь он прошел голливудскую школу. Не получил Оскара, но получил страну. И эта страна гордится им до сегодняшнего дня. Off!

Это случилось на Аляске. В городе Ном началась эпидемия дифтерита, грозившая погубить всех детей. Срочно нужна была вакцина, которой не было в городе. За вакциной отправился владелец лучшей в городе собачьей упряжки. На обратном пути упряжку застигла пурга. Собаки, напрягая все силы, шли и шли вперед. Но постепенно, обессиленные, они, одна за другой, ложились в снег, взглядом прося прощения у хозяина. Выбился из сил и человек. И только вожак Бальт не сдался. Хозяин перерезал постромки и прикрепил к ошейнику собаки пакет с лекарствами. Другого выхода не было. И пес будто понял это. А человек уже не думал о себе. Он думал только о собаке: доберется ли Бальт до Нома, пройдет ли оставшийся путь и будут ли спасены жизни детей? Человек понимал, что погибнет и, когда вдруг почувствовал на своих щеках горячий собачий язык, то он был уверен – это лишь бред. Но это был Бальт, который, доставив в поселок вакцину и привел на помощь хозяину людей. Да, он был обессилен и его лапы кровоточили, но какое все это имело значение, если там, в снегу погибает хозяин и надо было его спасти. Этот великий подвиг был совершен в далеком 1925 году. Сегодня, в Центральном парке Нью-Йорка, недалеко от входа со стороны Пятой авеню, стоит памятник Балто — вожаку собачьей упряжки на Аляске. Эту историю по разному рассказывают, но многие благодарные люди помнят кто их спас тогда и как это было. (с)Из интернета.

Дмитрий Чекалкин #ЧеловеческийФактор Говорят, труднее всего прожить первые семьдесят лет. А дальше дело пойдет на лад. Ремарк Мэй Маск - модель, мать миллиардера Илона Маска. В 71-летнем возрасте она выпустила книгу под названием “Женщина строит планы”. Это книга о долголетии и бодрости духа. Вот небольшой отрывок из нее. “ПОЧЕМУ Я НЕ БОЮСЬ СТАРЕНИЯ? Может, потому, что каждое десятилетие моей жизни было лучше, чем предыдущее?! Мои 20 были ужасны, за исключением того, что я родила троих замечательных детей. Муж угнетал меня словесно и физически. Мои 30 были не проще – я развелась, в одиночку воспитывала детей. Мои 40 были посвящены одному – выжить. В 50 лет я переехала в Нью-Йорк и пыталась открыть свой бизнес. В 60 жизнь более или менее пришла в равновесие: дети, внуки, работа. А теперь, в 70, я востребована как никогда. Я не могла даже представить этого, но сейчас я действительно счастлива. И каждый раз, когда моя жизнь кардинально менялась – развод, собственное дело, переезд в другой город, страну, на другой континент, – было дико страшно. Представьте себе, одна с тремя детьми в новом месте, ни друзей, ни близких. Я работала на себя – не было коллег, никого, кто мог бы поддержать. Доходило до того, что мои дети ели бутерброды с арахисовым маслом на ужин. Курицу я могла купить лишь раз в неделю: готовила ее с картошкой и овощами, и это был самый настоящий пир! Но именно это приучило меня и детей ценить такие моменты, радоваться всему хорошему. Вы можете столкнуться со множеством сложных ситуаций, и ваша жизнь будет складываться не так, как вы хотите, но вы всегда можете изменить ее. Не бойтесь старения и общайтесь с друзьями, которые не зацикливаются на этом. Общайтесь и хорошо проводите время с людьми, которые любят вас, которым интересно с вами, потому что вы очаровательны, умны, уверены в себе”. Гоня хандру повсюду То шуткой, то пинком, Я и состарясь буду Веселым стариком. Не стану по приказу Тощать среди диет, А буду лопать сразу По множеству котлет! Всегда по строгой мере Пить соки. А тайком, Смеясь, вздымать фужеры С армянским коньяком! (Эдуард Асадов)

... Секс с крокодилом и другие дикие, нелепые и жестокие обряды мужской инициации Да, на планете всё еще есть места, где юноши делают ЭТО. Просто чтобы стать «настоящими мужчинами». Мужчины все-таки странные существа, и ты сейчас снова в этом убедишься. Не так давно мир потрясла история трех братьев из южноафриканской провинции Лимпопо: молодые люди страдали импотенцией и были уверены, что дело в семейном проклятии. Они обратились к шаману, который посоветовал им якобы единственно верное средство: поймать в стоячей воде крокодила и по очереди изнасиловать. Для защиты от хищника шаман создал амулет под названием муфи — он якобы должен был отпугнуть агрессивных крокодилов. Но амулет не сработал. Все трое были растерзаны и съедены предполагаемой жертвой насилия и ее сородичами. Жители острова Вайгео неподалеку от Новой Гвинеи считают, что после первого в своей жизни полового акта мужчина должен очиститься от «скверны» тем же способом, которым «очищаются» женщины — потерей крови. Но если женщины теряют кровь в силу естественных причин, мужчине требуется вызвать «менструацию» искусственным путем. А именно — сделав глубокий надрез на головке полового члена. Уретротомия. Этим научным словом называется страшный обряд некоторых австралийских племен: чтобы превратить мальчика в настоящего мужчину, старейшины племени сначала делают ему обрезание. Процедура эта не очень отличается от той, которую практикуют во всем мире, но с одним исключением: после того как крайняя плоть будет отсечена, мальчик должен ее проглотить. Это символизирует полную и окончательную победу над собственным детством. Когда рана заживает, мальчик считается достаточно взрослым для настоящей инициации: церемония начинается с того, что в уретру молодого человека вставляют длинную тонкую палку, которая служит основанием для ножа. Затем пенис рассекают снизу — по всей длине, от уздечки до мошонки, вследствие чего он становится будто раздвоенным. Процедуру повторяют несколько раз на протяжении всей жизни мужчины. Теперь во время мочеиспускания ему придется приседать, как это делают женщины, поскольку моча будет выходить через основание пениса.

Юрий Брайтонский. Хочу напомнить - что такое "дружба народов" и откуда пошла... С точки зрения нормальной человеческой логики, животная ненависть к соседним народам не имеет вообще никаких объяснений. Но если заглянуть в прошлое этих народов, то много становится ясным. В том числе и явная или прикрытая ненависть к украинцам у жителей России. Там где начинается вопрос Украины, кончается российский демократ и либерал, а наружу вылазит имперский шовинист и проявляется весь спектр отношения - от ненависти до снисходительного пренебрежения и презрения. А на самом деле, все объясняется предельно просто. Корни всех отношений - в истории становления этих народов. Русь в VI - IX веках - мощное государство, с ХІІІ века на картах называется Украина, с тем же населением и той же столицей, но уменьшенной территорией. Слово "Украина" впервые упомянуто в Летописи в 1187 году. Правители Руси - князья, были в родстве со всеми монархиями Европы и имели влияние на политику Европы, Кавказа и Малой Азии еще с ІХ - ХІ веков. И в это же время: Пришедшая из Азии, в ХІІІ веке Орда, покорила мелкие, дикие и разрозненные угро-финские племена на огромных территориях. Покорены были и те, которые долгое время платили дань Руси и называли себя и земли - русскими. Орда их так и назвала - Русский Улус. Но правили этим Улусом и всеми другими, исключительно - огланы, царевичи, прямые потомки Чингизхана. По яссам Чингизхана, никто, кроме его прямых потомков не мог иметь армии, владеть землями и людьми. Истинныe владетели и повелители Ростово-Суздальских и Московского княжеств с 1238 по 1357 годы: 1) хан Батый (Саин), 1238—1250 годы; 2) хан Сартак, 1250—1257 годы; 3) хан Берке, 1257—1266 годы; 4) хан Менгу-Тимур, 1266 —1282 годы; 5) хан Туда-Менгу, 1282—1287 годы; 6) хан Талабуга, 1287—1290 годы; 7) хан Тохта, 1291 —1312 годы; 8) хан Узбек, 1312—1342 годы; 9) хан Джанибек, 1342—1357 годы. Именно эти исторические деятели явились прародителями российской державности. Москва и Московия являются личным достоянием хана Золотой Орды Менгу-Тимура. Именно при нем впервые появилась Москва как поселение, зафиксированное в 1272 году, то есть при третьей Ордынской подушной переписи. И вот на поверхности появляется факт: Московия. Огромное квази государство с черт знает каким суржиком. В 1596 году, в городе Вильно, киевские монахи издают «Лексис, сиречь речения вкратце собранны и из словенского языка на просты русский диялект истолкованы». Эта книга только лишь в 1721 году становится официальным учебником "русского языка" для ордынцев, и в том же году Петр І официально переименовал Московию в Россию. Вот так появилось ордынское государственное образование с угро-финско-татарским населением, чужим языком и украденным названием, которому для имперского размаха срочно понадобились великие далекие предки, великая история и мировая слава. И они дружно кинулись переписывать историю. Они отказались от ордынских корней, от ордынских предков. Их внимание привлекла Русь - Украина, со своей тысячелетней историей, наукой, литературой, образованием, Европейскими связями. И с тех пор московиты переписывают историю своего абсурда многократно, что вызывает смех у всех стран, знающих истинное положение вещей. Их распирает от их мифического "величия". Их бесит, что их "великий и могучий русский язык" - всего лишь искусственно созданное украинцами эсперанто. Бесит московитов, что веру принесли им украинцы, бесит, что учили их предков разговаривать по книгам, напечатанным в Украине, бесит, что украинцы не хотят верить в их бредовые сказки и смеются с попыток ордынцев примазаться к истории Руси. Бесит их, что украинцы - русы и русичи, а они - русские, прилагательное, чья-то собственность. Бесит их, что претендуя на мифическое первородство, половина "русских" имеет украинские фамилии и украинских предков. Их бесит само существование Украины, именно потому, что на стенах Киевских храмов полно граффити ХІ - ХIV веков и именно на старом украинском языке, сделанные в то время, когда еще не было ни Московии, ни тем более России..

Бессмертный барак: 26 января - день памяти ученого Николая Вавилова. Человека, накормившего всю страну и умершего от голода. В 1940 году академика Вавилова допрашивал следователь НКВД Хват (на фото слева). Раньше он был смазчиком вагонного депо, но повезло: по комсомольской линии направили в НКВД. Не ошиблись. Смазчик был ретив. Он выбивал из Вавилова показания: что тот был вредителем, вел контрреволюционную деятельность и работал на иностранную разведку. Допросы продолжались почти год, по ночам. Начинал их Хват так: - Ты кто? - Академик Вавилов. Хват смеялся: - Мешок дерьма ты, а не академик! Вавилов был вынужден стоять по десять часов, до камеры его потом волокли по коридору. Бить совсем не требовалось, авиаконструктора Туполева чекисты на допросах тоже не били, сам всё “признал”. Вавилов умер в 1943 году в Саратовской тюрьме - от истощения и воспаления легких. В 1955 году его реабилитировали, это все знают. А что Хват? Он дослужился до полковника. Нет, не на фронте, он его избежал. В том же 1955 году Хвата пожурили за Вавилова, но он вышел на пенсию, жил в просторной квартире на улице Горького в Москве. И прожил там, получая хорошую полковничью пенсию, до 1993 года. То есть, когда в Перестройку все с ужасом читали про дело Вавилова, про то, как Хват мочился академику в лицо на допросе, тот был жив-здоров, гулял по Тверскому бульвару, покупал колбаску с водочкой. И был очень доволен жизнью. Справедливости нет. Мерзавцы-чекисты живут долго и счастливо, если их не замочат свои же. И всегда готовы снова нагадить в лицо академикам, конструкторам, режиссерам. Пусть только Родина прикажет. Дмитрий Чекалкин #гетьвідмоскви #ніколизнову

Дмитрий Чекалкин #ЧеловеческийФактор Лев Николаевич Толстой в возрасте 14 лет сделал знаменитую запись в своем дневнике: "Приходится смириться с мыслью, что я умнее всех". Не нам судить, насколько оправданы были притязания юного графа. Однако спустя почти 70 лет, покидая Ясную Поляну, классик не взял с собой ни одного из многочисленных томов собственных сочинений, а вооружился лишь томиком Мишеля Монтеня "Опыты" ("Les Essais"). Более того, к концу жизни Толстой стал очень критично относиться к своим большим по объему произведениям. Пожилой Лев Николаевич начал писать короткие и доступные притчи для детей и крестьян, которых пытался таким образом просветить. Некоторые подписчики критикуют рубрику “Человеческий Фактор” за пересказ коротких житейских сюжетов в ущерб масштабным и претенциозным лонгридам. Но пример того же графа Толстого кажется мне крайне поучительным: его романы 4 раза номинировались на Нобелевскую премию, однако сам писатель относился к ним более чем критично. В конце жизни классик признавался, что прибегал к крупным литературным формам, движимый желанием заработать. Краткость – хоть и сестра таланта, но мачеха гонорара. Поэтому ради пропитания авторам 19 столетия приходилось исписывать тысячи страниц. Ф.М. Достоевский как-то заметил: “От бедности я принужден торопиться и писать для денег, следовательно, непременно портить”. Издателю Каткову Толстой отдал “Войну и мир” по 500 рублей за печатный лист. “Анна Каренина” обошлась издателю в те же 500 руб. за лист. Столь высокий гонорар объясняется еще и тем, что Лев Николаевич слыл хорошим переговорщиком. Для сравнения: Достоевский продал роман “Преступление и наказание” по 150 руб. за лист. На закате жизни Толстой выпустил календарь с любимыми цитатами на каждый день. В него вошли избранные изречения Марка Аврелия, Сократа, Аристотеля, Платона, Шопенгауэра, Вольтера и других авторитетных мыслителей. Цитат самого Толстого в календаре всего 3 и одна из них гласит: “Цель жизни есть проникновение всех ее явлений любовью…”. Вошли в сборник “Мысли мудрых людей на каждый день” и строки из Талмуда и Библии. При этом отношения с религией у классика были непростыми. Наиболее чётко свою позицию в этом вопросе он определил в письме к тётушке Александре Андреевне Толстой: “Я ведь в отношении вашего православия нахожусь не в положении заблуждающегося или отклоняющегося - я нахожусь в положении обличителя”. В 1901 году Священный синод постановил отлучить Толстого от Церкви. Впрочем, постановление Синода было скорее констатацией свершившегося факта - выхода Толстого из Русской православной Церкви, нежели его принудительным исключением из неё. В 2010 году, к 100-летию смерти писателя, с подачи его потомков в РПЦ был поднят вопрос о пересмотре решения Синода. Однако патриархия Кирила ответила, что это невозможно. Литературный пример старика Толстого вдохновил меня на создание сборника цитат и афоризмов “Правила Жизни”, не дожидаясь 80-летнего возраста. Сеем разумное, доброе, вечное, не забывая о том, что краткость, хоть и мачеха гонорара, но сестра нашего брата. P.S.: Первой своей специальностью Лев Николаевич, как и я, выбрал арабистику, но провалил экзамены уже в течение первого года обучения в Казанском университете. Кому больше повезло: мировой литературе или мировой арабистике, судить не берусь.

#ЧеловеческийФактор: 30 января 1933 года президент Германии Пауль фон Гинденбург назначил Адольфа Гитлера канцлером Германии. Хотя ещё 26 января того же года Гинденбург сказал, что он “никогда не назначит этого богемского ефрейтора канцлером”. Почему вдруг произошёл такой поворот на 180 градусов? Как стало возможным, что Гинденбург выбрал откровенно одиозного политического деятеля, которого несколько раз пытались выслать из страны, фюрера экстремистской партии, ещё за восемь лет до прихода во власть открыто изложившего свои намерения в книге “Моя борьба” – здесь и необходимость захвата «жизненного пространства» на востоке, и теория расового превосходства «арийцев», и звериный антисемитизм, и яростное отрицание демократического устройства общества. Как мог он оказаться во главе народа, который в XIX веке называли «народом мыслителей и поэтов»? Известно, что Гинденбург резко отрицательно отзывался о Гитлере, о его «плебейском» происхождении, во время встреч с Гитлером он демонстративно не подавал ему руки. Ещё в середине января 1933 года Гинденбург резко противился попыткам своего близкого окружения подвигнуть его к назначению Гитлера. Что же произошло в Германии между 26-м и 30-м января 1933-го года? У Президента Гинденбурга был сын, Оскар фон Гинденбург. Оскар владел большим потомственным поместьем в Восточной Пруссии и служил у папы-президента адъютантом, имея на него большое влияние. Правительство Германии в 1920-е годы оказывало возраставшую с годами финансовую помощь крупным землевладениям Восточной Пруссии, попавшим в бедственное экономическое положение. В конце 1932 года стало известно, что ряд восточнопрусских помещиков, в том числе и сын президента, используют эти дотации в сугубо личных целях: покупают предметы роскоши, содержат любовниц, отдыхают на дорогих курортах, играют в казино и т.д. Стали всё громче звучать обвинения в том, что Оскар, пользуясь покровительством отца, уклоняется от уплаты налогов, назревало расследование прокуратуры и громкий скандал. 22 января 1933 года состоялась двухчасовая встреча с глазу на глаз Оскара фон Гинденбурга с Гитлером. На встрече Оскара поставили перед выбором: назначение Гитлера на пост канцлера, либо инициация фракцией НСДАП в Рейхстаге парламентского расследования, порочащего честь семьи Гинденбург. И президент после беседы с сыном был вынужден согласиться. Всё. Для Германии и всего мира 30-го января 1933-го года началась новая эра. Примечательно, что сразу же после прихода Гитлера к власти это расследование действительно было прекращено. Более того, в августе 1933 года Гинденбург в качестве подарка от правительства получил несколько земельных и лесных угодий, граничащих с его поместьем, владения Гинденбургов освобождались от налогов, государство взяло на себя уплату расходов, связанных с расширением усадьбы и ведением хозяйства. http://www.rg-rb.de/index.php?id=8662&option=com_rg&task=item “Запомните, джентльмены: эту страну погубит коррупция” произнёс известный киноперсонаж. У нас тоже один министр из-за истории с рюкзаками своего сына пошёл на сделку с главным вором и коррупционером, в результате чего к власти в воюющей стране пришел клоун, марионетка олигархического капитала. Историей с сыном нынешнего американского президента пытались дестабилизировать крупнейшую мировую демократию. Дмитрий Чекалкин

Традиція прогнозувати прихід весни за поведінкою бабака у США і Канаді існує вже понад 130 років. Щороку це відбувається на початку лютого. В Україні також є свій бабак-віщун. Мешкає він на Харківщині у селищі Гайдари. Сьогодні на біостанції V.N. Karazin Kharkiv National University традиційно розбудили бабака Тимка III. І він не побачив своєї тіні! А значить – весна буде ранньою. "Весна наступить рання. Це не значить, що зараз, через тиждень, а шість тижнів потрібно буде почекати", – зазначила наглядачка бабака Надія Токарська. До слова, як запевняють куратори бабака, "Тимко ніколи не помиляється, це тільки погода підводить". #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #бабак #ДеньБабака #Тимко #весна

Олександр Кот Давно хотів про це розповісти... 😎 Антифейк Люди старшого віку добре пам'ятають пісню "Альоша". Пригадуєте слова: «немало под страшною ношей лежит безымянных парней»? Як же гірко, що «цветов он не дарит девчатам», і «из камня его гимнастерка, из камня его сапоги»… Десятки співаків на Ютубі переспівали цю сумну пісню, навіть наша Наташа Могилевська встигла її заспівати в 2017 році. І справді, у Пловдиві є ініціативна група, яка давно вимагає знести пам’ятник окупації Болгарії, знести цього Альошу, який колись пролив свою кров за болгарську землю. Правда, зачіпає? Адже знесуть і «стеллу з іменами загиблих», серед яких, як виявилось, і «дід мого товариша». А це, як стверджує російська Вікіпедія, «символ памяти всем советским солдатам, погибшим при освобождении Болгарии от нацистской оккупации во Второй мировой войне»… Так от. У всій цій історії немає ні краплини правди. Крім того, що пісня була справді написана 1967 року, і в ній гарна мелодія та красиві слова. І все. Тому що на території Болгарії під час вступу радянських військ не загинув жоден воїн Радянської армії, і не було жодного бою. І під пам’ятником знаменитому Альоші у місті Пловдив немає ніякої стели з іменами. Тому що не лежить там ніхто. І навіть вислів «визволяли окуповану Болгарію» - фейк. Болгарія не була окупована, тому що вона (тримайтеся) була союзником Німеччини. Правда, цар Борис не оголошував війни Радянському Союзу, але під тиском Гітлера оголосив війну США та Англії. Радянський союз одноосібно оголосив війну Болгарії і ввів війська до країни 7 вересня 1944 року. Болгарська армія ніякого супротиву не робила. Більше того, були випадки зустрічі радянських військ військовими оркестрами та квітами від населення. А де ж німецькі війська, від кого визволяти? Німецьких військ у Болгарії вже не було, вони перед тим без жодних переслідувань тихо пішли собі, потопивши усі свої військові кораблі. Тому Радянська армія спокійно увійшла до Болгарії, і єдине, від чого там міг загинути солдат – це хіба перепивши болгарського вина. І навіть той зв’язківець Олексій Скурлатов, з фото якого витесували скульптуру, спокійно повернувся додому в рідний Алтайський край і прожив там до глибокої старості. Але під кожним роликом із піснею «Альоша» на Ютубі я натрапляю на коментарі «мой дед погиб в Болгарии», або «брат моего прадедушки погиб в Болгарии». А далі йдуть заклики повернути Радянський Союз та оживити «славные победы всех славян» -- проста медіатехнологія, яка продовжує працювати уже більше 60 років. Сльозливі пісні, фальшиві факти, підтасована інформація, захована правда... Ці чекістські, а тепер фсб-шні методи працюють і зараз. Технологія, яка відвертала увагу народу від справжніх трагедій початку тієї війни. Про оточення чотирьох армій під Києвом і втрату 600 000 воїнів лише полоненими ніхто пісні не написав. Жодної. Але то уже зовсім інша історія. Непопулярна серед поетів та композиторів, ботів Ютуба і моїх гіпотетичних «російських друзів». 🤓 Довідка: Російська Вікі про Болгарську операцію Червоної Армії: «Во время операции никакого сопротивления советским войскам оказано не было» https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D0%B8%D1%8F Російська Вікі про пісню «Альоша»: «посвящённая памятнику советскому солдату в болгарском городе Пловдиве, как символу памяти всем советским солдатам, погибшим при освобождении Болгарии от нацистской оккупации во Второй мировой войне» https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BB%D1%91%D1%88%D0%B0_(%D0%BF%D0%B5%D1%81%D0%BD%D1%8F) Болгарія була єдиною східноєвропейською країною, визволення якої обійшлося без боїв. https://bulgaria-dobrich.ru/.../pochemu-bolgariya.../

У Києві біля будинку за адресою вул. Осиповського, 3, зростає одне з найстаріших дерев столиці – 700-літній Дуб Крістера. Це другий за віком дуб, після дуба Грюневальда, який можна побачити у Конча-Заспі. Дерево названо на честь відомого київського квітникаря Вільгельма Крістера, садиба якого знаходилася поруч. За легендою, під цим дубом любив відпочивати Тарас Шевченко, який бував в гостях у Крістера. Обхват стовбура – 6,20 м, висота – 25 м. У 1997-му дуб отримав статус ботанічної пам'ятки природи. Аби кияни більше дізналися про дерева, які зростають поруч, активісти відкрили екостежку "Віковічні дуби", що об’єднала три парки. Серед них – парк Гірка Крістера, парк садово-парковому мистецтву "Кинь-Грусть", парк Вітряні Гори. Саме тут розташовані унікальні природні об’єкти, в тому числі найдавніші дуби та буки. У рамках проєкту активісти встановили інформаційні стенди, а також проводитимуть екскурсії. За словами авторки ініціативи екоактивістки Інги Малько, створити цю стежку її спонукали відвідувачі парку та діти з сусідніх шкіл, які просили провести пізнавальні екскурсії. "Для мене це про любов до природи та дубів", – пояснює вона і додає, що екостежка дозволить проводити різноманітні освітні заходи для всіх зацікавлених в креативному форматі. До слова, у Києві зростають найстаріші в Україні каштан і клен. Каштану, що названий на честь митрополита Петра Могили, понад 300 років. Обхват стовбура – 4,15 м, висота – 25 м. Каштан Казанова зростає у ботанічному саду імені Гришка вже понад 150 років. Обхват стовбура – 4,5 м, висота – 15 м. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Київ #екостежка #ВіковічніДуби

На початку літа 1945-го року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки повстанців. У лісі совєти натрапили на ведмедицю з малям. Коротка черга і чекісти вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні. Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу. Перелякане ведмежа втекло. Його ніхто й не переслідував. Через кілька днів голодне і знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла у лісі повстанська боївка «Хмари». На постої стрілець УПА Василь Білінчук на псевдо «Сибіряк» (псевдо отримав через втечу із заслання в Сибіру) спробував нагодувати ведмежа пляшкою молока, і йому це вдалося. Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжуючи боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді, в основному, харчуються рослинною їжею. Але повстанський їв те, що й партизани: хліб, кулешу, солодке і кисле молоко. Та через півроку прийшла зима. І ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів. Із цього періоду збереглося декілька унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь. Кремезний «Сибіряк» мав справді сибірське здоров’я, носив не тільки молодого ведмежа, а ще й кулемет Дегтярьова. Василь Білінчук, який виходив ведмежа, загинув у 1952-му році коли важко пораненим прикриваючи відхід боївки. Йому було всього 26 років. Того ж року в нього народився син — нині відомий український письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів «Залізна сотня» та «Нескорений». Поширьте цю неймовірну історію, якщо вже дочитали до цього місця 🇺🇦 Слава Україні Джерело: kray.ridne.net

Між нами кілометри криг… З нагоди 25-річчя української антарктичної станції "Академік Вернадський" український музикант @Postman презентував кліп на пісню "Антарктида". Змонтував його з відеороликів, знятих українськими полярниками під час експедицій. Насолоджуйтеся краєвидами тут https://www.youtube.com/watch?time_continue=29&v=bTsmEPZLe0Q&feature=emb_logo За словами музиканта, "Антарктида" – це пісня про ізоляцію, яку він написав під час першого локдауну. На її створення співака надихнув документальний фільм про нарвалів, які більшу частину року проводять у напівзамерзлих річках, відрізані від океану. "Коли настає весна, крига тріскається і цими тріщинами нарвали випливають у відкритий океан, спарюються, харчуються і знову повертаються у протоки, які згодом замерзають. Ця історія дуже резонувала з 2020 роком, локдаунами і коротким та насиченим літом", – розповів він. Музикант пояснив, що давно слідкую за діяльністю станції "Академік Вернадський" і хоче, аби про її існування дізналися більше людей. "Коли я написав пісню, то відправив її у повідомленні до НАНЦ. Вона сподобалась полярникам, і ми домовились спільно зробити кліп", – пояснив він. Нагадаємо, "Академік Вернадський" — єдина українська антарктична станція, розташована на мисі Марина острова Галіндез за 7 км від західного узбережжя Антарктичного півострова. Вона працює постійно і є метеорологічною та географічною обсерваторією. У лютому 1996-го Британія передала станцію Україні, після чого її перейменували на честь видатного українського вченого, академіка Володимира Вернадського. Головне призначення станції — проведення наукових досліджень в Антарктиді. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #Антарктида #Postman #АкадемікВернадський

Роман Сущенко Сьогодні 193 роки тому народився Жюль Верн (1828-1905), французький письменник, один із основоположників жанру науково-фантастичного роману. За фахом юрист (адвокат). Автор 65 романів і науково-популярних книг, серед яких «Від Землі до Місяця», «Діти капітана Гранта», «Двадцять тисяч льє під водою» та ін. Жюль Верн був не лише романістом, а й автором відомих праць з історії географічних відкриттів. За життя письменника було видано понад 120 томів: науково-фантастичних, пригодницьких, географічних та соціально сатиричних романів. Велику роль у популяризації творів Верна в Україні відіграла Марко Вовчок, яка переклала 16 його книг.

💙💛Без цього фільму важко уявити історію українського кіно. "Зa пoвoдoм нe п’ю", "Рaз кoзaк спiвaє, тo дyшa йoгo в смyткy…", "Нy-y й брeхyн! Дiд мiй брeхyн, a ти йoгo пeрeбрeхaв!", "Tи кoзaк?! To нe гaньби oсeлeдця!", "Tвoя слyжбa – вiрний кiнь тa чистe пoлe. Людям слyжи!"… Пригадуєте звідки ці рядки? З яскравої стрічки Бориса Івченка "Пропала грамота". Так сталося, що вперше цей фільм вийшов на екрани київських кінотеатрів через 12 років після того, як був знятий. Його відправили на полиці партійні чиновники-цензори, яким не сподобалася стрічка, бо в ній було занадто багато українського. І навіть після того, як нарешті "Пропала грамота" вийшла на екрани, критики не присвятили їй жодної статті, а самїй картині так і не присудили професійної кінонагороди. "Шануйтеся, хлопці, бо це, мабуть, останній фільм, який ми знімаємо про козаків", – казав акторам на початку зйомок режисер Івченко. На роль козака Василя запросили Івана Миколайчука. Він не лише майстерно зіграв, а й фактично виступив сценаристом фільму. За словами Івана Драча, спочатку сценарій писали під Віктора Греся, якого кіностудія не хотіла брати. Потім режисером обрали Бориса Івченка, але "насправді фільм робив Іван Миколайчук". Він також доклав таланту до музичного оформленням стрічки. Картину доповнили українські пісні у виконанні жіночого вокального тріо "Золоті ключі", до якого увійшли дружина Миколайчука Марічка, співачка Ніна Матвієнко та артистка Валентина Ковальська. А ще у фільмі чи не вперше за радянських часів ожила українська бандура. Знімали фільм на Полтавщині у селах Красногорівка та Білоцерківка, а також у Санкт-Петербурзі. #Opendata #Суспільнеоко #ДобраНовина #ПропалаГрамота #Миколайчук #кіно

У доробку художника майже 5 тисяч полотен. Він мав 150 персональних та 50 колективних виставок по всьому світу. Його картини показували навіть у Європарламенті! У Каневі колишній районний будинок культури планують перетворити на музей всесвітньовідомого художника Івана Марчука. Це буде перший музей в Україні. Іван Марчук – заслужений художник України, лауреат Шевченківської премії. Його роботи знають у всьому світі. Він – винахідник багатьох оригінальних технік. Найвідоміша з яких – "пльонтанізм". Походить від слова "плести", адже лінії на його роботах нагадують нитки, що ніби переплітаються між собою. Іван Марчук вже давно жаліється, що йому немає, де виставляти роботи в Україні. Обіцяли відкрити музей у Києві, але цього так і не сталося. За словами митця, музей – це обличчя держави. І якщо він буде, сюди приїжджатимуть туристи. "А що таке музей? Це ж обличчя держави. Ван Гог "годує" Амстердам, і я стояв у черзі до його музею. А ви не хочете зробити музей Марчука у Києві, щоб і до нас їздили. Стільки проєкт робили під мій музей, нічого з того не вийшло", – зазначив митець в одному з інтерв’ю. Нагадаємо, у 2007 британська Daily Telegraph включила Марчука до рейтингу "100 геніїв сучасності", але він себе генієм не вважає. Більше про художника дивіться у нашому відео https://www.facebook.com/watch/?v=237204850940439 #Opendata #Суспільнеоко #ДОбраНовина #Канів #ІванМарчук #музей