Автор: Сокольник С
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-12-17 23:54:51
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Українська трійця. Перформанс поема-есе

УКРАЇНСЬКА ТРІЙЦЯ
філософський перформанс поема-есе
***оригінальна ідея, авторські знахідки***

Я здригнувся у ліжку. Ранковий напівсон раптово стрімко
припинився здогадкою... Вірніше – поверненням до неї, тої,
первинної, що колись давно невиразно постала в уяві і
свідомості...
Шлях до Шевченка... Може це трохи гучно звучить, але постать
Шевченка з дитинства вабила мене окрім власне самих творів, які
я читав, певною особливою енергетикою... І от сьогодні... Мені
наснилась пам’ять... Правда ж дивно? Та дива є звичайною річчю
в цьому світі... Хто осмислено прожив своє життя, той бачив
чимало див. То ж...
Було так. Нас, тодішніх піонерів, влітку автобусом урочисто
привезли з піонерського табору до міста Канева. До музею і на
могилу Кобзаря... Певен, немає у світі людини, чиє серце не
почало битися б частіше при сходженні на Чернечу гору, на це
сакральне місце української Сили, чия душа не відчула б стану
просвітлення в цю мить...
Тоді все це вперше відбулося і зі мною. Нас, піонерів, виховували
атеїстами. Ми і не здогадувалися, шо в майбутньому на своєму
життєвому шляху самостійно йтимемо до Бога кожен своїм
шляхом, і я ще не пізнав тоді отої миті просвітлення душі, яка під
час молитви у храмі торкається Віри... Я лише через час і через
часи зміг співвіднести і осягнути все це...
Ми зупинились у якомусь придорожньому селі... Типово-щасливі
радянські діти у красивій літній піонерській формі, задіяні в
цікавій офіціозній події, по-своєму неосмислено раді їй, і з гарним
настроєм тепер прямуючі шляхом до свого піонерського табору...
Не пам’ятаю, чи мене запросили, чи я зацікавився і напросився
сам... Я зайшов у просту селянську хату з солом’яною стріхою,
тоді їх було ще чимало, таких патріархально-мальовничих...
Зайшов сам-один, хоча міг би, здавалось, запросити цілу ватагу
друзів... І опинився ніби трохи в іншому вимірі...
У тінистій прохолоді з вікон лилося променями денне світло, і
хатній пил у цих променях зоряно мерехтів... У хаті було тихо і
голоси з вулиці доносились сюди, ніби з-за якоїсь межі, котру вже
перейдено, звідкіля нема вороття, і ніякі голоси не у змозі
повернути тебе назад, як неможливо повернути назад втрачений
час.
Я був спостережливим хлопчиком, цікавився усім новим, що
доводилось бачити. Звичайно, побут сільської хати я знав і
раніше, кому не доводилось бувати в селі? Ось я вхожу... Піч...
Лава... У кутку, прикрашені вищитими рушниками, ікони... Це не
було під забороною, хоч не віталось владою. Мовляв- нехай вже!..
Особливо, коли у хаті проживають самі літні люди...
Ікони Святих... Я зацікавлено розглядав їх. І з ними ж, не десь
подалі, а саме в цьому сакральному місці хати, висів образ козака
Мамая... Я одразу вловив певні східні риси цього образу... Чимось
він нагадав мені індійського йога, чимось зображення Будди,
чимось османського пашу на відпочинку... І поряд же – портрет
Шевченка, як він завжди канонічно малювався, старого, зі
втомленим поглядом зпідлоб’я, з-під глибоко надягненої хутряної
шапчини... Цей проникливий погляд я сприйняв чомусь з
відчуттям легкої прохолоди в серці, очі святих дивились на мене
натомість більш тепло і лагідно, а козак Мамай ніби й зовсім на
мене не дивився, його погляд немов проходив крізь мене наскрізь
і дивився кудись у далечінь, на щось видиме лише йому самому.
Пам’ятаю, мені чомусь стало зимно, ніяково і незручно... Я стояв у
цій прохолодній тінистій хаті сам-один, у літній білій сорочечці без
рукавів і синіх коротких шортиках, і мені стало неначе соромно
перед цими поглядами за свої несерйозно оголені руки й ноги,
так, ніби хотілось прикритись від погляду величезним клаптем
тканини чи ковдрою... Я лише потім зрозумів, що те саме,
можливо, міг відчувати сам Цар Небесний Ісус Христос, коли з
нього зірвали одяг перед бичуванням і розіп’яттям...
Так.. Це було моїм першим духовним бичуванням, ще
неусвідомленим, проте яке я витримав, знітившись, і усе ж стоячи
перед цими дивними поглядами, переборовши несміливу думку
скоріше піти з цього місця, з  хати на двір, на сонце, до своїх
галасливих товаришів... Але було щось іще... Здогадка... Я стояв і
стояв, дивився назустріч дивним поглядам, моя думка пересіклась
з дивним посланням, схрестилася з ним, і, ще не усвідомивши,
сприйняла його і заховала десь у нетрях душі...
...потім я виходив з хати у стані, близькому до стану сп’яніння,
хоча, звичайно, не розумів і не усвідомлював цього, я, хлопчик,
що ніколи не пробував іще у житті горілки... Виходячи ,  зігнувся
перед низькими дверима, немов вклоняючись учителеві, мене
засліпило яскраве денне світло, я зачепився ногою за поріг, та
так, що порвав ремінці на сандалі, втратив рівновагу і впав на
коліна.
Швидко підійнявся. Соромлячись порваної сандалі, обдертих колін
і долонь, я огледівся, чи хто не бачив, бува, мого падіння. Тоді
огледів свої травмовані ноги і долоні, розувся, бо рвана сандаля
погано трималась на нозі, а ходити в одній було ніби смішно, взяв
взуття до рук і босий пошкутильгав через двір, вулицю,
відчуваючи стопами ніг, які не звикли до цього, гостроту
придорожнього каміння, до автобусу, де сів на своє місце біля
вікна...
Я не зрозумів тоді, що пройшов вперше у житті маленький відрізок
власного хресного шляху... І, проте, всю дорогу мене не
турбували ні біль, ні вигляд обдертих долонь і колін, ні зіпсоване
взуття... А тоді... Я їхав, задумливо дивлячись у вікно, і на мене
крізь скло автобуса немов би дивились з придорожніх полів і гаїв
ті самі дивні погляди...
Потім я бував чимало у сільських українських хатах, і ловив на
собі чимало тих самих поглядів тих самих образів...
...ті ж самі погляди, з тої ж, чиєїсь материнської хати, яка давно
зникла у вирі забудов, забудов, що не розбудували, а саме
забудували наш дух і нашу свідомість, зараз у передранковому
віщому сні глянули на мене...
Я прокинувся. Рука потяглася до олівця і записничка на стільці
поряд з ліжком... Бо я поет і мені, бува, надходять у голову
поетичні рядки і одкровення, котрі я маю записати і
трансформувати потім у твір, що подарую людям... Так... Я всього
лиш посередник між світами, не більше. Але це – почесне звання.
Я – гонець, і несу звістку...



...муха засушена на підвіконні...
Клаптик газети. Чи – «Правди»... Чи – ні...
Хата сільська... Киця спить на ослоні...
Роки застою, знебарвлено-сонним
Димом тютюнним у пам’ять мені

Вкралися хмаркою сірою... Димом
Тої країни, що зникла... Стривай!..
Запам’яталось і інше... Диви-но,
Там, між іконами, крізь павутину
Дивиться очі у очі Мамай

З поглядом ситоспокійного Будди...
На дастархані горілка... Грушки...
Мов би питає – обідати будеш,
Гостю з майбутнього проханий? Люди ж
Знають – козак пригостить залюбки...

І пригощає... Ось Матері Божої
Образ з Дитятком... Святий Миколай...
Спокій у хаті. Ніщо не загрожує,
Перехрестившися щиро, хорошої
Випить наливки – за долю! І край...

Клапоть газети з очима «правдивими»
Вітром майбутнього перегорне,
І споконвіччя з минулого сивого
Барвами фарби, старою оливою
Створене, ніби питає мене –

Чи ти уважний, поете?.. Хоча ти ще
З крові чорнил не творив у житті своїм,
Та у майбутнім ти будеш поетище
(хоч не на радість твій хрест цей... Це біль і щем...)
Це не сьогодні і справа не в тім.

Бачиш ікони? Всю святість земну у них
В серце ввібрав, хоч його і не відкривав
Дивний козак цей, байдужий до справ земних,
Батько тому, хто немов поводир сліпих,
Нації долю на плечі поклав.

Дивляться очі... І серцем я бачу
Погляд зпідлоб’я уважно-важкий –
«ти ж у майбутньому, хлопче, і значить
Серце твоє неодмінно побачить,
І пізнаватиме, хто я такий...»

– Вибач, Тарасе!.. Тебе – не впізнати!...
Всі неуважні поети... Пробач!..
І одкровення таємне луна те,
В серці звучить, мов класична соната –
ТРІЙЦЯ СВЯТА ЦЕ!.. Не бачу хіба ж?..
..........................................................
Трійця- це шлях, що прямує у Вирій,
Трійця, де сином Шевченко Святий,
Трійця, існуюча у Рідновір’ї,
Міст, що поєднує наші світи,

І Християн, і Прадавньому вірних,
Хто на землі проживають Людьми...
Місце, Тарасе, займаєш по вірі
Батька духовного... Шану прийми!

...я записав на єдиному подиху. Це осмислення триєднання
Духовного, Витоків і Отця, можливо теж чимось зарадить,
допоможе моїй країні, країні, що нині горить у воєннім вогні, яка
розірвана, мов завіса Храму, значною мірою розбита і розібрана
недолугими будівельниками на цеглини... Проте я – Поет, а це
означає, що я маю бути Каменярем духу і маю покласти свій
камінь у загальну будівлю, як це належить зробити.
– Допоможи мені Свята Трійця! – подумав я, поклавши на стілець
щойно списаного листа...


Серго Сокольник, 2019
*опубліковано, літгазета "Гарний настрій", жовтень*

История cоздания стихотворения: