Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2021-08-07 00:03:36
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

МЕЛОДІЯ ДЛЯ ВСЕСВІТУ (Фантастика)

               Коли не існує ні Ада, ні Рая,
І це всіх цілком улаштовує знов;
Коли навіть віра поволі згасає –
Усе ж таки вірю (так, вірю, не знаю),
У світі залишиться жити любов.
(О. М. Спицький)


Глава перша

Чи живе ще десь така жорстока та холоднокровна людина як Всевладний – невідомо, тому й вважають його наймерзотнішою людиною, яку тільки
можна собі уявити. Якби навіть він і знав якої про нього думки, усе одно нічого б не змінилося. Із висоти своєї необмеженої влади він бачив лише те,
що хотів бачити. Усі про це знали і вели себе відповідно, хіба що ниць перед ним не падали, хоча він був би й не проти.

Цієї хвилини Всевладний поспішав… ну, як поспішав… так, як може собі дозволити поспішати найбагатша людина на планеті, усесвітній президент!
Уже те, що не запізнився, означало, що поспішав. За дверима кабінету почув вибух чоловічого реготу. Анітрохи не здивувався, адже на засідання був
запрошений президент корпорації супутникового зв’язку на ім’я Джолі, навіть вираз обличчя якого спричиняв якщо не сміх, то принаймні покращення
настрою. А якщо він ще й анекдот розповість!..

Коли Всевладний увійшов до кабінету, найневинніший вираз обличчя був у весельчака Джолі. Інші ледве стримували сміх, аж почервоніли від натуги.
Під важким поглядом Всевладного відчули себе нікчемними мікробами. Утупили очі у сенсорний стіл.
– Планета під загрозою загибелі, а вас аж розпирає від сміху. Чи, може, астероїд змінив напрямок і Земля вже у безпеці? – Всевладний пронизав
поглядом Джолі.
– Ні, – відповів той.
– Чи, може, ви вже вирішили всі невідкладні питання? – продовжував Всевладний своїм звичайним крижаним тоном.

Президент агентства безпеки не став чекати, коли Всевладний зупинить на ньому свій колючий погляд, легко підвівся зі стільця, по-військовому
виструнчився, коротко відчеканив:
– Усюди об’явлено карантин. Служба безпеки у повній бойовій готовності. Правопорушень немає.

Всевладного цілком задовольнила така відповідь, кивком голови він посадив президента на місце.

Інженер по створенню мікросхем навіть і не думав підніматися, приготувався доповідати сидячи, але Всевладний володів умінням не тільки посадити
поглядом, а й підняти. Він, глумливо посміхаючись, спостерігав як інженер нехотя важко піднімав зі стільця своє масивне тіло, обсмикував піджак,
витирав хусточкою лоба…
– Що із мікрочіпами? – поквапив його Всевладний.
– Уже доставлені на пункти вакцинації, ми вирішили вводити їх разом із вакциною проти вірусу. Люди й не здогадуватимуться, що їм імплантовано
мікрочіпи.
Всевладний попередив:
– Тільки ж спочатку вивезіть тих, кому чіпи вводити не треба, до бункеру, тобто до підземної лабораторії, у якій знаходиться колайдер.

Президент корпорації агентства безпеки із сумнівом промовив:
– Я не думаю, що вони спасуться навіть там від астероїда.
Всевладний зневажливо промовчав.

Пояснити вирішив фізик і біолог-експериментатор:
– Вони полетять із нами на Шáдал.
– Усі?!
Це питання залишилося без відповіді.

– Іще одне, – продовжував президент по безпеці (неначе у нього було сто життів). Мене цікавить, як ми непомітно для інших доставимо до колайдеру
майже два мільйони людей?.. під яким приводом?.. Тим паче, що зробити це треба щонайшвидше.
Погляди присутніх зупинилися на Всевладному. У того в очах з’явився холодний блиск.
– Про це повинен був думати я?! не ти?..
– Я думав, – поспішив із відповіддю президент по безпеці і знову, підхопившись на ноги, виструнчився.
– І до чого додумався?
– Ми з президентом по супутниковому зв’язку подумали, що їх треба вивезти до колайдеру вже після знищення чіпованих.

Весельчак Джолі кивком голови підтвердив.
– І як ви собі це уявляєте?
– Дуже просто! Із супутників, – охоче відповів Джолі. – Випромінюванням достатньої потужності виводимо зі строю чіпи, тим самим знищуємо людей.
Ті, що без чіпів, будуть налякані і підуть куди їм скажуть.

Так, це справді було «дуже просто»…

Подумавши, що ліпшого ніхто не запропонує, мовчки дійшли згоди. Принаймні так зрозумів Всевладний, тому й вирішив перейти до наступного
питання і вже подивився на відповідального по переселенню на планету Шáдал, коли це знову почувся голос президента по безпеці:
– Можна іще одне питання?.. останнє.
І, не чекаючи дозволу, спитав:
– Навіщо знищувати людей, якщо ми відлітаємо на Шáдал, а Земля все одно загине від астероїду?

В очах присутніх відбилося: «А й справді». Чоловіки з цікавістю подивилися на Всевладного. Той невдоволено скривився, але відчував, що відповісти
треба: не можна ж ігнорувати всі запитання.
Неприязно подивився в очі чоловікам.
– По всім даним, цього разу Землі не минути біди. Хіба що здійсниться чудо… Я не вірю в чудеса… але якщо Земля все-таки не загине?
Присутні здивовано дивилися на Всевладного.
– Я не розумію… – спантеличено промовив президент по безпеці.

Всевладний підвівся, пройшовся по кабінету, збираючись із думками, а потім заговорив безпристрасно:
– Людина не знайшла свого призначення на Землі. Людина – це сміттєвиробник. А тому для Землі вона теж сміття. А від сміття позбавляються. І якщо
Земля раптом не загине, і я колись повернуся, то хочу поселитися в чисто прибраному будинку.
– Але ж, – зовсім розхрабрився президент по безпеці, – ми теж відносимося до цього «сміття», як ви виразилися.
– Займайся своїми справами! – роздратовано промовив Всевладний і підійшов до столу. – Давайте подивимося на наш новий дім, на планету Шáдал, як
там розвиваються події.

Земляни з цікавістю роздивлялися на сенсорному столі зняті на відео величезні споруди, тваринницькі ферми, парники...
Відповідальний по переселенню пояснював:
– На Шáдал створено умови життя майже аналогічні земним. Зараз готується до запуску на Шáдал міжпланетний корабель, який може взяти на борт
сто чоловік.
Останню фразу ніхто не почув. Чоловіки загомоніли, побачивши на відео дітей, видивлялися своїх.

Дотиком пальця Всевладний вимкнув відео.
– На сьогодні все. Не гайте часу. Приймайтеся до роботи.
Чоловіки понуро потягнулися до виходу.
Всевладний подивився на біолога-експериментатора:
– Дженар, підійди.
Дженара та Етерна, тобто Всевладного, усі наївно вважали друзями.
– Що у тебе? – пошепки спитав Етерн. – Є якісь зміни?
– Зміни є… – сумно похитав головою вчений. – Але не такі, на які ми сподівалися.

Етерн нетерплячим жестом обірвав біолога на полуслові:
– Ти мені скажи головне: чи можна помістити на один корабель майже два мільйони людей?
– Так, але…
– Усе, усе, я поспішаю. Пізніше приїду до колайдеру – поговоримо.


Глава друга

Всевладний увірвався до лабораторії, наче розтривожена… ні, не одна бджола, а цілий рій. Таким його навіть Дженар не пам’ятав.
– Негайно підшукай донора для трансплантації! Можеш узяти когось із моїх охоронників.

Дженар стривожився:
– Для кого? Що сталося?
– Для мене.
Дженара попустило. Він спокійно спитав:
– Який орган ТЕПЕР потрібен?
І повернувся до свого мікроскопу.
– Не знаю, ти ж учений – тобі видніше!
«Голову б тобі замінити», – подумав Дженар, а вголос запитав:
– Може, розповіси, що сталося?

– Ти знаєш, де я щойно був? – запитанням на запитання відповів Етерн.
– Знаю, – спокійно промовив Дженар, розглядаючи у мікроскоп цяточку розміром з макове зернятко.
– А знаєш, що ця центрифуга носилася в усіх напрямках, як навіжена?! Зі сторони дивитися – голова обертом іде, що вже казати про мене?! Я ж у ній
знаходився! – кричав на Дженара Етерн.
– То й що? – не повертаючи голови, промовив Дженар. – Усі повинні пройти випробування. Політ на Шáдал – це тобі не з кабінету в кабінет перейти.

– Але ж не всі втрачають свідомість! Спочатку мені навіть сподобалося. Згадалося дитинство, каруселі… а потім голова зробилася важкою, здалося, що
вся кров прилила до скронь. Чортова карусель! У голові загупало, ледве очі не повилазили!
– Так що… тобі очі замінити? – пожартував Дженар, на хвильку відірвавшись від мікроскопа. Етерн дивився так, наче готувався вбити його.
– Я повинен відчувати себе винуватим? – спитав учений.
– А хто мені казав, що я цілком здоровий?! І тут… на очах у тих… – Всевладний раптом згадав, що вони не самі. Скосив погляд на притихлих учених,
які посхилялися над мікроскопами у другому кінці лабораторії, і продовжив: – На очах у тих лікарів я втрачаю свідомість! Я!!! Як якась…
– При таких навантаженнях, – не дуже ввічливо перебив його Дженар, – навіть найвитриваліші пілоти втрачають свідомість.
– А я не якийсь там нещасний пілот… я – Всевладний! Після того як рівень океану підвищився, ти пам’ятаєш, яка бійка була за цей єдиний острів на
Землі, єдину сушу, яка залишилася? Я переміг усіх ворогів, відвоював острів. Я… взірець мужності і витривалості…

Дженар знову не дав Етерну договорити.
– Так, – сказав він. – Ти – Всевладний, але перш за все ти – людина.
– Еге ж! Ще додай: слабка та нікчемна!
– Я не сказав «слабка».
Всевладний аж почервонів від такого нахабства. Дехто з учених, щось згадавши, побіг кудись.

– Ану, відійди! – Всевладний зі злістю відсторонив ученого від мікроскопа. – Я подивлюся.
Заглянувши в окуляр мікроскопа, побачив щось схоже на мікроскопічну мумію людини:
– Це ж треба! Як це в тебе таке вийшло?!
Дженар пояснив:
– Ми видалили весь простір між атомами, із яких створено тіло.
На лобі Всевладного з’явилися зморшки, що вказувало на процес мислення. Між іншим, Дженар продовжував:
– Ще рано казати про успіхи.

Етерн ткнув пальцем у цяточку:
– Але ж ти зробив оце, чому ж не можеш перетворити цю мумію знову на людину?
– Можу… тільки з цих мумій люди виходять із виразно помітною аберацією, анартрією…
– Продовжуєш знущатися з мене? – із загрозою в голосі спитав Етерн.
Це дійсно було так, але Всевладному про це необов’язково знати. Він отримав доступне ввічливе пояснення:
– Це означає, що вони або повністю безсилі, або не реагують ні на які подразники. Усі вони зі значними відхиленнями – розумовими, фізичними.

Етерн із жалем похитав головою:
– Шкода, що нічого не виходить… А я́к би було б добре! Така ідея!.. Змів усіх людей у коробочку, коробочку – у кишеню, і на іншу планету, а потім
виймай у разі потреби… На Шáдал ми заведемо нові порядки… мої порядки. А кому щось не сподобається – проходять у двері, навіть не підозрюючи,
що над дверима встроєнний твій апарат, і перетворюються на… мікробу. Ніякої тобі мороки… Я відчуваю себе Ноєм. Він, мабуть, узяв із собою не звірів
і птахів, а їх ДНК. Бо це ж який за розміром повинен бути корабель? У нас схожа ситуація: усього один корабель, і майже два мільйони людей. – У
голосі його з’явилася погроза. – У твоїх інтересах і в інтересах твоїх учених, щоб зворотній процес був можливим… Ти згоден, що було дуже розумно
відправити на Шáдал дітей? Батьки тепер шовкові.

Погляд Всевладного зупинився на скляному резервуарі, у якому знаходився штучний мозок. Всевладний підійшов, постукав по резервуару пальцем:
– А що твій розумник каже?
– Поки що він видає тільки те, що й так відомо.
– Дивно… адже в нього введені ДНК декількох учених. Невже вони всі разом не в змозі винайти щось особливе, нове?
– У змозі. Але для цього потрібен деякий час. Цей мозок не знає нових винаходів нанотехнології. До них він повинен прийти природним шляхом, без
втручання ззовні, яке привело б його до загибелі.

У погляді Всевладного з’явився хитрий вираз:
– Але ж ти знаєш?
– Що?
– Нові винаходи нанотехнології.
– То й що? – ніяк не міг зрозуміти Дженар.
Всевладний повільно і твердо промовив:
– А якщо замість цього штучного мозку та помістити у цей резервуар твій і додати до нього ті ДНК?.. Як ти гадаєш, твої помічники, – він кивнув у бік
учених, – упораються з цим?
Дженар промовчав, тільки погляд його став якимось відсутнім.
Всевладний засміявся зі свого дотепу, засміявся так, як сміється людина, яка може ВСЕ. Похлопав ученого по плечу:
– Роби щось… думай… думай… щоб не прийшлося твою дочку у мікроскоп розглядати.
Дженар пополотнів. Всевладний знав куди бити.

Етерн завжди відчував задоволення, принижуючи людину. І чим розумнішою була людина, тим вагомішою фігурою вважав себе Всевладний.


Глава третя

– Тату! – Грейс кинулася до батька. – Нарешті бачу тебе вдома, а то я вже подумала, що ти переселився до своїх мікроскопів.
– Та видно, таки й прийдеться, – більш серйозно, ніж жартівливо сказав Дженар. – Останнім часом у мене дуже багато роботи.

Грейс прийнялася готувати обід. По загадковому виразу її обличчя Дженар здогадався, що дочці нетерпеливиться щось сказати, але вона ніяк не
наважиться.
– Тату, – нарешті набралася сміливості Грейс, – у нас із Райзом буде дитина.
Випалила, полегшено зітхнула, посміхнулася.

Ця новина не шокувала батька: дочка і Райз дорослі люди, вже самі мають право вирішувати своє майбутнє.
– То я скоро стану дідусем? – з лагідною усмішкою сказав Дженар, але тієї ж миті на його чоло набігла тінь. Він подумав, що Райз невдовзі, як і багато
інших здорових чоловіків, перетвориться спочатку на макове зернятко, а потім – на недоумкуватого раба, або ж загине.
Дженар не зміг стримати важкого зітхання.

– Ти не радий, тату? – веселі іскорки в очах Грейс щезли.
– Радий, моя дівчинко, дуже радий. Тільки…
Грейс поспіхом сказала:
– Ти не думай, ми узаконимо наші стосунки.

Дженар чухав лоба, не знав із чого почати, і як сказати так, щоб нічого не сказати. Тому почав із того, що й так відомо:
– Зовсім скоро ми будемо переселятися до космічної колонії.

Інтонація, із якою це було сказано, насторожила Грейс.
– Я знаю. І навіть знаю, що дитина народиться у кораблі. І зовсім не хвилююся.
– А чи знаєш ти, – продовжував Дженар, – що у нас усього один міжпланетний корабель, розрахований на сто пасажирів? Інші кораблі не встигнуть
повернутися з планети Шáдал. Та навіть якби і встигли, усе одно всіх людей забрати неможливо.
– То ми не полетимо? – сльози підступили до очей Грейс.
Дженар чітко вимовив:
– МИ полетимо.
– А Райз? – почала здогадуватися Грейс. Очі її наповнилися сльозами.
Дженар мовчки похилив голову.

– А якщо ми розпишемося, і він стане моїм чоловіком? – в очах Грейс промайнула надія.
– Уже надто пізно, – зажурено промовив Дженар. – Але я обіцяю тобі, що зроблю все для того, аби він залишився живим.
– Я не розумію тебе, тату.
– Я й сам ще багато чого не розумію…


Глава четверта

Злегка задихавшись, сповнена невимовної тривоги, Грейс майже підбігла до Райза, пригорнулася до нього. Він обійняв її і з ніжністю промовив:
– Хіба ж можна в твоєму становищі так бігати.

Вони стояли на березі Світового океану. Рівно шуміли хвилі, і на фоні вечірнього неба аж ген до самісінького сонця на небосхилі виблискувала золотом
доріжка, кликала у невідоме.

Райз шепотів на вухо своїй коханій:
– Подивися, як гарно. Хвилі мовби гойдають сонячне світло, здається, що от зараз виплеснуть його на берег, прямо до наших ніг… Поки чекав на тебе,
у мене в голові народилася мелодія… потім зіграю тобі… Жаль, що нашій дитині не доведеться побачити цієї краси. А як ти гадаєш, хто у нас буде –
хлопчик чи дівчинка? Я вже навіть ім’я придумав. Якщо буде хлопчик…
– Не треба! – різко промовила Грейc. Потім, стримуючи сльози, прошепотіла: – Поки що… не треба.
– Грейс, – хлопець занепокоєно заглянув їй у вічі, – ти чимось стривожена?.. У нас не буде дитини?

По її щоках потекли сльози, вона не встигала їх витирати, затим закрила лице долонями і розридалася.
– Грейс!.. Чому ти плачеш?.. Щось із батьком?
– Ні, – схлипуючи, відповіла Грейс. – Я сьогодні розмовляла з ним…
– Він проти, щоб ми побралися?
– Тато сказав, що завтра усім почнуть вводити вакцину проти вірусу…
– Я знаю.
– Він попередив, щоб ти не робив собі щеплення.
– Чому?
– Він не пояснив… Я дуже хвилююся за нас, – голос її затремтів.

– Даремно хвилюєшся, адже через кілька днів ми вже відправимося до Шáдал.
Вона, здавалося, не чула його слів.
– Батько казав, коли розпочнеться щось незвичайне, щоб ти десь заховався…
– Що розпочнеться?
– Я не знаю… А ще він сказав, щоб ти переховувався до тих пір, доки корабель не покине Землю.

Із трудом приховуючи відчай, Райз спитав:
– Батько не хоче, щоб я летів із тобою?
– Я теж не полечу, – твердо промовила Грейс.
– Але ж ми загинемо!
– Я хочу бути з тобою, – вперто промовила вона.
Під впливом приреченості, думки́ Райза про щасливе майбутнє розтанули. Він узяв дівчину за плечі, люблячі погляди їх зустрілися.
– Ти повинна летіти… заради нашої дитини.
Грейс хотіла щось сказати, по виразу обличчя було зрозуміло, що протестуюче. Райз не став слухати, він продовжував:
– І дитина цього хоче. Вона хоче жити, теж хоче бачити світ… А я буду жити у твоїх спогадах і в думках моєї дитини.


Глава п’ята

Райз працював на станції передачі та прийому даних зі супутників. Уже закінчувався тягучий робочий день, коли це раптом на моніторі комп’ютера
з’явився напис: «Система наражається на небезпеку! Ліквідувати?» «Що воно таке? – подумав Райз. – Звісно… ліквідувати.» Монітор погас. «От тобі й
ліквідував. А може, комп’ютер зламався?»

Із коридору доносилося хлопання дверима, поспішні кроки, збуджені голоси: мінялася зміна. І раптом одночасно всі звуки обірвалися. Райз деякий час
прислухався, а потім зацікавився: що або хто змусив усіх разом завмерти? Райз виглянув у коридор…
Парубок, єдиний хто був у коридорі, побачивши Райза, ледве не підскочив з переляку.
– А де всі? – спитав у нього Райз, здивовано роздивляючись одяг, сумки, які чомусь валялися на підлозі.

Парубок, перестрибуючи через порозкиданий одяг, побіг до виходу. Райз провів його повним подиву поглядом.

Зненацька почувся сміх. Райз рушив коридором, прислухаючись. Відчинив двері до кабінету президента корпорації супутникового зв’язку.

Весельчак Джолі сидів перед комп’ютером і не просто сміявся, він реготав. Райз зацікавлено подивився на монітор. Нічого смішного не побачив:
молода жінка веде за руку дівчинку… і падає. За мить перетворюється на скелет, який прямо на очах тане, наче сніг. Дівчинка від несподіванки
заклякає… з жахом дивиться на одежу, що залишилася від жінки… потім починає плакати.

Джолі аж заходився від сміху. У Райза в голові промайнула думка, що люди зовсім не такі, якими здаються.
Зненацька Джолі повернув голову.
– А-а, це ти! Я й забув… Уже декілька разів дзвонили з медпункту, щоб ти підійшов, щеплення треба зробити, бо мені вже надокучило…
Що Джолі-весельчаку надокучило, Райз так і не дізнався, бо… уже не було в кого спитати: залишився лише одяг.

Обійшовши медпункт стороною, Райз вибрався з території станції. Його дорога лежала до океану. Там було декілька печер, у одній із них Райз
облюбував собі сховище.
Де-не-де валявся одяг; час од часу до Райза доносилися лемент, плач, верещання. Десь здалеку почувся шум машини і голос, підсилений рупором.

Райз, намагаючись бути непоміченим, причаївся за живою огорожею парку. Машина повільно проїхала вулицею. Голос із рупора закликав: «Увага!
Увага! Заради збереження вашого життя, вас буде переселено на іншу планету. Біля кожного пункту вакцинації на вас чекатиме транспорт, який
доставить до місця збору. Речей із собою брати не треба: усім необхідним вас забезпечать».

Удалині показалося декілька автобусів. Райз навіть якоїсь миті завагався. Але згадавши, що корабель розраховано лише на сто чоловік, співчутливо
подивився на людей, які один поперед одного поспішали до пунктів вакцинації, ні над чим не задумуючись: наказали зібратися, значить так треба.

Манівцями Райз поквапився до печер.


Глава шоста

Невідривним тужливим поглядом Райз проводжає космічний корабель, який із громоподібним гуркотом і з неймовірною швидкістю віддаляється від
Землі.
Там Грейс… там люди… там життя.

Корабель поступово перетворюється на маленьку цяточку з довгим огняним хвостом… А тепер не видно навіть цяточки, і вже не хвіст, а вогняна куля.
Куля стає все меншою… меншою… Райз пильно вдивляється в небо, йому здається, що він іще бачить огонь.
І раптом він розуміє, що огонь лише в його уяві і що він залишився сам… сам на всій планеті.

Серце наповнилося тугою, туга народжувала мелодію, яка б не залишила байдужою ні одну людину. Райз узяв до рук флейту, з якою майже ніколи не
розставався…

Музика лилася, наповнювала простір, підіймалась у височінь, туди, у далекий байдужий космос… Остання пісня останньої людини на Землі… Пісня про
відчай та кохання.
Зі звуками флейти переплітаються шерхіт листя, спів пташок, журчання струмочка, сплеск хвиль океану, подих вітру… Це благання самої Землі про
порятунок. У цих звуках з’єдналася мольба до Всесвіту всього живого на планеті.

Раптом у небі щось спалахнуло. Райз уражено дивився на вогняну кулю.. Що це може бути як не загибель корабля?.. Безсило опустився на землю і
заридав уголос, оплакуючи кохану жінку та ненароджену дитину…

На його плече лягла чиясь рука. Райз здригнувся від несподіванки, підняв голову… над ним стояла Грейс, дивилася на нього своїми чудовими очима і
посміхалася. Райз боявся відірвати від неї погляд: а раптом видіння щезне.

Його спантеличене обличчя розсмішило Грейс.
Райз стрімко підхопився, прошепотів:
– Грейс... ти… як?..
– Я не могла полетіти без тебе, – і пригорнулася до нього.

Райз підхопив кохану на руки, притис до себе. Серце сповнилося невимовною радістю: вони знову разом!

– Не можна мене так стискувати! – жартівливо пручалася Грейс.
Хлопець поставив її на землю, але з рук не випускав.

– Ти бачив спалах? – спитала Грейс. – Я хвилююся за батька.
– Ти втекла від нього?
– Ні, батько був не проти, щоб я залишилася, навіть наполіг на цьому… Дивно… Останньої миті він дав мені листа і сказав, щоб ми прочитали його
разом.
Вона тримала в руці лист і не наважувалася прочитати.

– Давай я. «Любі мої діти, Грейс і Райз…»
Губи Райза розпливлись у посмішці.
– Читай, читай далі, – хвилювалася Грейс.
– «Любі мої діти, Грейс і Райз, – із піднесенням читав він. –  Коли ви побачите спалах у небі, знайте, це мить нового народження Землі.
Із пасажирами корабля, яким не байдужа доля Землі та планети Шáдал, ми домовилися зробити все, аби знищити корабель, направивши його»… –
Райз запнувся, і далі читав лише очима.
Грейс похитнулася, закрила лице долонями.
– Давай присядемо, – промовив Райз.
Вони опустилися на пісчаний берег.
– Читай, – пошепки промовила Грейз.
Райз продовжив читати:
– «…направивши його на астероїд і таким чином змінити траєкторію руху астероїда.

Ціною свого життя ми врятуємо Землю від загибелі, а жителів планети Шадал від управління такої нікчемної людини як Всевладний, а також урятуємо
тих людей, які знаходяться у невеличкій колбі і навіть не усвідомлюють цього. Та чи ж можна їх назвати людьми?..

Не впадайте у відчай, ви не одинокі: до вас обов’язково навідаються люди з планети Шáдал…
Жалкую, що не побачу внуча… Живіть щасливо і розумно… А для мене – Всесвіт не така вже й погана домівка».

Ховаючи сльози один від одного, Грейс і Райз, обійнявшись, дивилися на небо – таке гарне, і таке небезпечне.

История cоздания стихотворения: