Подаруй мені казку…

Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю сіла хмара
в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте…
вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях голос мій
достига урожаєм,
Тихоплинні слова колисають його.
Засинайте, спочиньте…
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона…
Із крила небокраю впала хмари
червона хустина,
І виглядує вірш мій,
наче хлопчик рудий, із-за тину…
Бузинова сопілка у золоті сну…

/Микола Вінграновський/

Що хочеш ти почути? Я скажу,
не затаюся і не приховаю,
коли нарешті перейшли межу
між пеклом переповненим і раєм,

коли позаду чарівні сади,
попереду розтерзані дороги,
коли ми якось доповзли сюди,
а тут нема ні краю, ні прологу,

то запитай мене. Я розповім,
що ти любив тепло і спілі вишні,
тебе лякали блискавка і грім,
на розмах буцали слова невтішні.

Ти нам розповідав страшні байки,
які почасти сам складав із мрії,
там чаклували мотанки-ляльки,
роздерті на шматки круки і змії.

І ті байки заповнювали світ,
усі пустоти повсякденних хронік.
Метафори летіли у зеніт,
залазили у душу і під бронік.

Так їх читав, що десь дівався страх
в очах твоїх і в кожного довкола
і замовкали молитви в полях,
де вже не вб’ють нікого і ніколи,

де благо завжди переможе зло.
А хто ж його ще може подолати!
Якби не ти, усіх нас не було б
і я б не зміг усе це написати.

/Anatoliy Anatoliy/

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,
Левкоєю пахуче-золотою,
Хоч ти пішла серед юрби плисти
У океан щоденщини й застою,
То все ж для мене ясна, чиста ти,
Не перестанеш буть мені святою,
Як цвіт, що стужі не зазнав ні спеки.
Як ідеал все ясний – бо далекий.

Я понесу тебе в душі на дні
Облиту чаром свіжості й любові,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,
Коралі уст у ритми голосні…
Мов золотая мушка, в бурштиновий
Хрусталь залита, в нім віки триває,
Цвістимеш ти, – покіль мій спів лунає.

/Іван Франко/

Хай на небі зовсім змарнілий
Срібний місяць хмарку шука, —
Бачу тільки платок твій білий,
Знаю: в муфті тепла рука.

Ми йдемо, і шепочуть віти,
Між будинків вітер літа,
Я діждався: знайшла в мені ти
І читаєш свого листа.

Зустрічаються радо зорі
І зовуть, говорять вони,
Що все далі, далі простори,
Де лунають планетні сни.

І не може бути іначе,
Я не чую світів чужих,
Коли серце землі гаряче
Б'ється в ніжних грудях твоїх.

/Павло Филипович/

ПАРУБОЦЬКЕ
I
Гей, піду на села у веселім марші,
Щоб за плугом взнати, чи поет і я!
Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя!

Як і кожний буду! В парубоцькім колі
Вечором зі сміхом вийду на майдан.
(Позабувши місто, де панелі голі,
А на них самотній висиха каштан!)

Паруб’ята виб’ють закаблуки в танку,
Виб’є серце тугу — спадщину гнилу!
Громом реготати буду аж до ранку,
З перуном ходити у шовкову млу!..

Налигаю місяць за срібляні роги
(Все можливо, друзі, серцю юнака!)
І пісні закину зорями під ноги
Для дівчат веселих біля тартака.

Там на полонині, де в кущах омани,—
В сутінь, біля ставу, а за ставом-млин,
Безтурботно стану цілувать кохану,
І зім’ятий буде пахнути полин.

Та замало буде тихої дороги. —
Усміхнеться неня: «Ну і басурман!»
Налигаю місяць за срібляні роги,
Шкереберть на ньому полечу в туман.

По далеких гонах, за далекі межі,
Мовби на казковім чудо-кораблі, —
Заберу в обійми, у свої, ведмежі, —
Все, що є ясного на оцій землі!..

Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя,
Щоб іти на села у веселім марші,
І за плугом взнати,— чи поет і я!

ІІ
Чи не ceрце там ото упало
У гарячу вечора долонь,
Що й у мене сонячним запалом
Вже не б’ється промінь біля скронь?

Чом сьогодні вдруге на майдані
Я дарма мою кохану жду,
І женуть імлою думи п’яні
У простір, у безвість череду?

Так шалено тягнуть хороводи,
Вибивають землю парубки,—
Та ніяк з холодної колоди
Не зніму тремтячої руки...

... Де ж це ти,— прийди, моя хороша!
Де ж це ти,— прийди, моя ясна!..
... Золота завихрила пороша
І завмерла дзвоном в ясенах...

Б’ється бубон тонко і зухвало,
І дзвенять дзвіночки біля скронь. .
... Та чи серце там ото упало
У гарячу вечора долонь?

III
Розлилася зоряна коновка,
І струмлять літавці, як вино,
В кошениці, вистеленій шовком,
За твоїм малесеньким вікном.

В’ється хміль, і серце хмелем бродить:
Жду-пожду:— Мо’ вийдеш на зорі?
І здається, топлять серце води
Океанів синіх і морів.

І здається,— зовсім ні до чого
Опівночі глупої краса...
... Тільки тепло падає під ноги,
Мовби порох місячний — роса...

Очеретом роги намантачив
Журавлиний місяць... Суховій...
... Як давно, либонь, уже не бачив
Я твоїх тривожних, чорних вій!

Ти прийшла! — І б’ється серце вовком,
І п’янять літавці, як вино,
В кошениці, вистеленій шовком,
В кошениці, вистеленій сном!

/Олекса Влизько/

В ті краї, де лірники-сліпці
Оспівали степовиння рани,—
Хтось прийшов з торбиною в руці
І посіяв золоті тумани.

Ще й черемху хмарами пустив,
А на ній гудуть проміння – бджоли,
І летять, летять-бринять листи —
Привітання осені у поле.

/Олекса Влизько, «Бабине літо»/

Дракони не зникли, нікуди не ділись,
вони в межичассі за краєм світів.
Сумують, сердешні, лягли, причаїлись,
завмерли у тиші до співу дроздів.

Вони зголодніли від сну та чекання
і крила змарніли без лету та хмар.
В очах тужна нехіть, в очах запитання
без речень і літер, без дива та чар.

Безсилі, безвольні, луска – затхлі шати,
перетинки в лапах щемлять і кровлять.
Їм соромно жити, несила вмирати,
знемога кричати і неміч мовчать.

Та варто відчути їм подихи люті
і відблиски болю в дитячих серцях –
з'являються сили стожильні забуті,
зникає зневіра, уїдливий страх.

Дракони злітають за обрій у помсту,
заповнені гнівом по вінця, ущерть,
співають закляття фатально і просто:
«Це ми, ваша кара! Це ми, ваша смерть!»

/Автор: Anatoliy Anatoliy/.

– Ну що, Государю, приймаєш роботу?
Все майже вдалось – загалом і окремо,
щодня працювали, і навіть в суботу...
– Йдемо.

– Дивись, яке буде у нас тепер Небо!
Воно під ногами, зруйнований обрій,
загиджене, чорне і мити не треба...
– Добре.

– А це ось таким буде вранішнє Сонце.
Воно вже не світить, а тліє, мов жупел.
Поставив я навколо охоронців...
– Супер.

– Якщо здогадався – тепер такі Гори,
розбили, роздерли і лізти намарно,
а в їхніх пустотах болотяне море...
– Гарно.

– Оце догоджає із тацею Дружба –
чистесенька, вимита, зовсім не в’їде,
що в ній вже розвинулись навички служби...
– Піде.

– А поряд із нею плазує Пізнання –
зіниці, як в зомбі, ворушаться плавно,
і в телеканалах із рання до рання...
– Славно.

– А ось і проблема. В куточку – Кохання,
нічого не п’є, викидає всю їжу,
за ніч повертає до тями Пізнання,
дає йому роздуми нові, свіжі.
Відтворює заново Небо і Сонце,
відновлює Гори. І навіть з надійних,
до Сонця приставлених охоронців,
робить адептів напіврелігійних...
А потім тихенько береться за Дружбу –
читає їй вірші, вмовляє, голубить,
знімає урочення злі, осоружні
говорить, що дружить, говорить, що любить...
І все це на ранок я мушу вертати –
і так без кінця. Ну от що нам робити?
Йому дати спокій чи кинуть за ґрати?
– Вбити!

/Автор: Anatoliy Anatoliy, 2019/

танцюй, моя пташко, просто посеред села.
саме для цього його спалили дотла.
красива у своїй силі, сильна у своїй красі —
танцюй, моя люба, покажи їм усім.

посеред цього згарища, залишеного ворогами,
танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно.
танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.
танцюй за тих, у кого більше немає ніг.

танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.
танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.
ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті —
це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.

тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.
хай тут будуть нові посіви і нові жнива.
хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.
хай тут буде чим дихати.
буде чим дихати.

хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.
хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.
танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.
бо це танець їхньої смерті,
бо це танець твого життя.

#Таняпише
Тетяна Власова

І
Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знала тисячу казок.

До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе — прийди!»
А на блакитній оболоні
зринає срібний молодик.

За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!

II
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитного коня.

III
Помережав вечір кучерявий
льодяними ґратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.

А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.

Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.

Проведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
над пухнатими заметами рілля.

IV
Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна,—
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.

Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй!
Про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».

Ожило у душі незабутнє...
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.

/Михайло Драй-Хмара, "ШЕХЕРЕЗАДА"/
1922-1924

Зоріти ніч і бути з вами,
холодно-росяні поля,
і слухать, як гуде з нестями
і стугонить вночі земля...

Як в темряві усе завмерло!
Хруский на серці стигне лід,
і з неба падають, мов перли,
огненні сльози Персеїд.

/Михайло Драй-Хмара/

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку —
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.

Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.

/Автор: Григорій Чубай, виконує гурт «Плач Єремії»/

моя таємна свобода –
свобода вільно любити
не пам'ятаючи шкоди
не підбиваючи збитків
не сподіваючись завтра
і не чекаючи зиску
не оминаючи пасток
і не підводячи риску
любиш тому що любиш
любиш отак собі просто
носиш любов у грудях
як мати дитинку носить
і це проростає з тебе
немов з мертв'яка трава
заносить тебе у небо
дарує тобі слова
вирівнює постать і погляд
вичавлює відчай і страх
і бачиш посмішку бога
на стулених міцно устах
бо ця свобода таємна
і недоступна чужим –
взаємно або невзаємно
любити і жити цим

/Юрій Іздрик/

Торкатись так, як торкаються книг.
Перших рядків протоптаний сніг.
Зимова сповільнюється течія.
Хто це читає тебе?
Це я.
Хто це читає тебе, як вірш?
Облиш, говориш,
просиш, облиш.
Останні з прочитаних таємниць –
гострі метафори твоїх ключиць.
Читати родимки і хребці
кольору олова в молоці,
Брайль, прочитаний навмання,
пальців отримане знання.
Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.
Мов книгу, читати її вночі.
Теплих вен її довгий шов,
список тих, хто від неї пішов.
Як торкаються сторінок,
списаних іменами жінок,
знайдених в шафах записників,
з адресами зраджених чоловіків.
Це я читаю тебе, як письмо,
це я говорю до тебе – пітьмо,
граматико зчитаних передпліч,
шрифтів твоїх вереснева ніч.
Мово, якою я мовчу,
мово дихання і плачу,
мово ліній на тихій руці.
Сидять при столі
мовчазні
читці.
Ніхто не скаже,
ніхто не здасть.
Зчитують книгу твоїх зап’ясть.
Зчитують шрамів родинні листи.
Це ти, говорять, боже, це ти.
Це ти являєш тканину письма,
з якої прописується зима,
в яку врізаються навесні
літери – приголосні і голосні.
Це ти даєш імена, це ти
виводиш, мов світло з темноти,
голоси із глибоких мовчань.
Я не розумію твоїх повчань.
Граматико подиву і зими.
Хто це кохає всю ніч? Це ми.
Повільно дочитую до кінця.
Світло торкається її лиця.

/Сергій Жадан/

1.

Біла лагода яблунь в цвіту.
П'ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду —
Медоносним зітханням — ой, Ладо!

День дзвенить — золота голубінь,
День співає — блакитна безодня…
Тільки — яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодні!

2.

Це нічого, що небо чуже і чужа
Далечінь віє в очі. Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.

Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій… Ясна
Тільки вічність. — Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.

І земля — наречена в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів —
Мліє солодко в сонячно-яснім меду
В першій, росній красі пелюстків.

3.

А дні пливуть — мелодія в блакить.
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічністю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі,

І океаном заясніла вись,
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий.

/Євген Маланюк, "СЬОГОДНІ"/