Лента рецензий

Чекаю дня, коли собі скажу: оця строфа, нарешті, досконала. О, як тоді, мабуть, я затужу! І як захочу, щоб вона сконала. І як злякаюсь: а куди ж тепер?! Уже вершина, де ж мої дороги? ... Він був старий. Старий він був. Помер. Йому лизали руки епілоги. Йому приснився жи́лавий граніт. Смертельна туга плакала органно. Він богом був. І він створив свій світ. І одвернувся: все було погано. Блукали руки десь на манівцях, тьмяніли фрески, і пручались брили. Були ті руки в саднах і в рубцях — усе життя з камінням говорили. Вже й небо є. А стелі все нема. Пішли дощі. Хитались риштування. Внизу ревла і тюкала юрма. Вагою пензля мстилися вагання. А він боявся впасти на юрму. Сміялись в спину скіфи і етруски. І він зірвавсь. Не боляче йому, бо він розбився на камінні друзки. І ось лежить. Нема кому стулить його в одне на плитах базиліки... Прокинувся. Нічого не болить. Все віднялось. І це уже навіки. Нажився він. І недругів нажив. Було йому без року дев’яносто. Життя стужив, і друзів пережив, і умирав зажурено і просто. Важкі повіки... стежечка сльози... і жаль безмірний однієї втрати: «В мистецтві я пізнав лише ази. Лише ази! Як шкода умирати...» Земля пером. Чудний був чоловік. Душа понад межею витривалості. Щоб так шукати, і за цілий вік — лише ази! — ні грана досконалості. Ти, незглибима совісте майстрів, тобі не страшно навігацій Лети! Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, усі митці, художники й поети. Всі генії. На вічні терези кладуть шедеври у своїй щедроті. Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази, був Мікеланджело Буонарроті. © Ліна Костенко

Который год под огненным дождем идем с тобой и от себя идем, гало-эффект, причудливые тени, фонарь-аптека-улица-ступени. Вооружен, но не предупрежден наш город, погрузившийся во тьму, забравший нас с собой – хвала ему – иначе чем нам было бы гордиться? У нас такие ангельские лица, в аду нас обязательно поймут. И шли, и шли, и говорили так, и каждый был провидец и дурак, и все сбывалось, как и обещали, и обрастали песнями, вещами. Отдай колечко, разожми кулак. И шли, и шли, и вот настал предел страданиям и прочей ерунде, аптеке, аду, улице, погоде. Отныне этот текст нам не подходит, он многого от авторов хотел. Поэтому под огненным дождем мы никуда сегодня не идем, фонарный нимб, спокойствие святое. И город больше ничего не стоит, он безоружен, но предупрежден. Хвала ему, и вам, и тем двоим, вот третий Рим, второй Ершалаим, и семь холмов для сорока поклонов. Столбы вбивают ямбом, безусловно. Отмучайтесь. Потом поговорим. © Кот Басё (Светлана Лаврентьева)

Напишеш – і зітреш. І знову не напишеш. У місці чарівнім – могильники зі слів. Там жоден звичний звук не порушає тиші. До рук іде любе: візьми і ощаслив. Там кожне по собі – маленьке сіре зомбі, Одним бракує рук, а ті – без голови. Тож плачте в самоті, одні, в безсилій злобі, Шукаючи слова, які зітерли ви. Нехай зімкне вуста мовчання безпорадне, І згасне телефон в очікуванні слів. Рукам, серцям, словам не дати більше ладу. До рук іде любе: візьми і ощаслив. Не розказати біль. Не вислати спокуси. Не виписати світ роздертої душі. Візьми на себе хрест графічного Ісуса. Візьми і напиши. Візьми і напиши. (Оксана Боровець)

Гармонія, в якій живуть слова, Не форма, не верлібри і хореї. Безлюдний степ і квітка польова, Верба самотня і зоря над нею, І той маленький всесвіт джерела, В якому спрагу погамує кожний, — Поезія, яка завжди була, Для неї ти не бог, а подорожній. Риторика невдовзі відпала, Красиве слово може одурити. Лише природна мова джерела Тебе навчить мовчати й говорити. Павло Гірник.

Тяжкий крест ли, данность Божья ли, добровольная аскеза ли… то бессонницей тревожили, то забвеньем вены резали…. Слово, Слово моё логово, в нём зализываю раны я, Как известно, Б-гу – Б-гово, а поэту – участь странную. Избавленье ли, проклятье ли крест изгойством коронованных, не страшись, поэт, распятия, – не минует всё одно оно… Дверь захлопнуть – дело верное. От окна бы кто помиловал… Но парит поэт над скверною, наделённый древней силою. Оставляю Б-гу – Б-гово, принимаю участь странную… Не касайтесь только логова – в нём зализываю раны я… (Л. Шарга)

Любов к отчизні, де героїть,— поет повчає земляків, але сирітства їх не згоїть рядок, що з неба їм злетів. Бо де вона, твоя вітчизна? Пече питання, мов трутизна: чи ця садиба многоцінна, чи ця Полтава провінційна? Ці вітряки і винокурні, ці килими левад медвяних чи ці пухкі й вельможні дурні у тарантасах і ридванах? (Юрій Андрухович)

Похилився поет над минулим, Над життям, що піснями цвіло, І думки, мов птахи, поринули У закутане в казку село. Похилився поет над рікою Понад сонячним дзеркалом хвиль, Лиховісною тінню важкою В нім відбився гірський, синій шпиль. І подумав поет: все минає, Це відоме, звичайне таке, А одначе ця думка страшна є. В ній щось моторошне та гірке. Похилився поет над минулим, Доторкнувся до споминів струн. Аж раптово над ним промайнуло Старосвітське: «Не ввесь я умру». Богдан Ігор-Антонич, «ПОЕТ» (Б. Лепкому)

Во мне поэта – на полстрочки, А остальное – рифм оскал. Я сотни раз, дойдя до точки, В сердцах написанное рвал. Но те полстрочки незабудкой Покоя не давали мне, И, привороженный как будто, Я ими бредил и во сне, Пока не ставил их с расплёсом В строфы приёмистый сосуд, Стирая колкие вопросы, Снимая лихорадки зуд. И, как зерно рождает колос, В нём умножаясь много раз, Всего полстрочки множат голос И превращают голос в Глас. Вода в веках граниты точит, Дорога к истине трудней, И пусть поэт я на полстрочки, Но, как могу, иду по ней. /Борис Булатов/

Причисляясь к поэтам, не быть поэтом – Парадокс, освоенный мной вполне. Да, я сплю со стихами, но я при этом Просыпаюсь верной /куда ж верней/ Прозе жизни, которая, как ни ахай, Ни ямбись хореем через стопу, Обжигает холодом, бьет с размаха, Оставляет в текстах следы от пуль. Зашиваю, латаю, скрепляю нитью, По канве петляя привычным швом. А канва – всегда череда событий, Заставляющих помнить, что ты живой. Попроси отречься – не дрогнет мускул, Не качнется в рифму небесный свод. Для меня поэзия – это мускус, Феромон, животное вещество. У меня ни тюрьмы, ни сумы, ни крова, Не ищу ни омута, ни огня. А стихи – религия полукровок, Выходящих побуквенно из меня. © Кот Басё (Светлана Лаврентьева)

За городом вырос пустынный квартал На почве болотной и зыбкой. Там жили поэты, - и каждый встречал Другого надменной улыбкой. Напрасно и день светозарный вставал Над этим печальным болотом; Его обитатель свой день посвящал Вину и усердным работам. Когда напивались, то в дружбе клялись, Болтали цинично и прямо. Под утро их рвало. Потом, запершись, Работали тупо и рьяно. Потом вылезали из будок, как псы, Смотрели, как море горело. И золотом каждой прохожей косы Пленялись со знанием дела. Разнежась, мечтали о веке златом, Ругали издателей дружно. И плакали горько над малым цветком, Над маленькой тучкой жемчужной... Так жили поэты. Читатель и друг! Ты думаешь, может быть, - хуже Твоих ежедневных бессильных потуг, Твоей обывательской лужи? Нет, милый читатель, мой критик слепой! По крайности, есть у поэта И косы, и тучки, и век золотой, Тебе ж недоступно всё это!.. Ты будешь доволен собой и женой, Своей конституцией куцой, А вот у поэта - всемирный запой, И мало ему конституций! Пускай я умру под забором, как пёс, Пусть жизнь меня в землю втоптала, - Я верю: то бог меня снегом занес, То вьюга меня целовала! Александр Блок

Ми мовчимо — поезія і я. Ми одна одній дивимось у вічі. Вона не знає, як моє ім’я,— мене немає в нашому сторіччі. Я не зійшла, посіяна в бетон. Не прийнялась, морозами прибита. Я недоцільна — наче камертон у кулаці кошлатого бандита. © Ліна Костенко

"Если можешь стихов не писать - Не пиши" - Мне не раз подавали советы, Но стихи приходили в нелегкой тиши, Как бездомные Малые дети. А теперь по веленью созревшей души К молодым обращаюсь С таким же советом: "Если можешь, мой друг, не писать - Не пиши", Но потом пожалеешь об этом... Анатолий Ковалёв

Под многими утверждениями могу подписаться, спасибо

Нехай комусь від щедрої планети — Високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети, — Мені зоря любов твою дала. Вільям Шекспір (переклав Дмитро Паламарчук)

Ти знов прийшла, моя печальна музо. Не бійся, я не покладаю рук. Пливе над світом осінь, як медуза, і мокре листя падає на брук. А ти прийшла в легесеньких сандаликах, твій плащик ледь прип'ятий на плечі. О, як ти йшла в таку негоду, здалеку, така одна-однісінька вночі! Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті? Яким вікам світилася вві млі? І по якій несповідимій карті знаходиш ти поетів на землі? Ти їм диктуєш долю, а не вірші. Твоє чоло шляхетне і ясне. Поети ж є і кращі, й щасливіші. Спасибі, що ти вибрала мене. © Ліна Костенко

Одни поэты - сыновья эпохи, Другие - с вечностью обручены... Деревья, хороши они иль плохи, Свой облик изменять обречены. Почувствовав откуда дует ветер, Меняют цвет деревья, но сосна Под снегом зимним и под зноем летним Равно всегда стройна и зелена. Расул Гамзатов

Подумаешь тоже работа, - Беспечное это житьё: Подслушать у музыки что-то И выдать шутя за своё. И чьё-то весёлое скерцо В какие-то строки вложив, Поклясться, что бедное сердце Так стонет средь блещущих нив. А после подслушать у леса, У сосен, молчальниц на вид, Пока дымовая завеса Тумана повсюду стоит. Налево беру и направо И даже, без чувства вины, Немного у жизни лукавой И всё - у ночной тишины. Анна Ахматова

ЗАКРОЙ ГЛАЗА Всё реже манят дактиль и хорей. Всё чаще жизнь обветривает губы, когда в уют своих гиперборей влекут меня безумные суккубы. Души моей пустые невода давно не знали солнечного света. В глазах моих, в словах моих – вода. И всё-таки гнетёт меня не это. Он говорит: «уверуй – будешь свят». Он говорит: «приди и будешь вечен». Но, если я своей виной распят, то, значит, и платить за веру нечем. На всё, что мне отпущено – табу. И нет давным-давно былой отваги. И надо ли писать свою судьбу на выцветшей от времени бумаге? О, господи, прости мне этот грех: самим собой неправедно оболган, обманывая каждого и всех, я жил в чужих обличьях слишком долго. И бремя одиночества – итог. Хоть весь я, как и прежде, нараспашку... На кухне чайным духом кипяток исходит через тонкий носик в чашку. Закрой глаза. Не думай обо мне. Читай мои стихи по зову крови. Меня здесь нет. Меня здесь больше нет. Я только звук в тобой спасённом слове... (Ник Туманов)

Мучительный дар даровали мне боги, Поставив меня на таинственной грани. И вот я блуждаю в безумной тревоге, И вот я томлюсь от больных ожиданий. Нездешнего мира мне слышатся звуки, Шаги эвменид и пророчества ламий... Но тщетно с мольбой простираю я руки, Невидимо стены стоят между нами. Земля мне чужда, небеса недоступны, Мечты навсегда, навсегда невозможны. Мои упованья пред небом преступны, Мои вдохновенья пред небом ничтожны! Валерий Брюсов

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучивсь, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі. © Ліна Костенко

є час коли камінь наріжний – зброя і час коли камінь – тіло і хліб є час коли світ починають двоє і час коли двох розділяє світ є час коли небо утримує воду і час коли гине в воді родовід є час коли світло іде зі сходу і час коли темрява сходить на схід є час коли морок ховає минуле і час де майбутнє – суцільна пітьма є час коли миті свистять ніби кулі і час де ніякого часу нема є час для молитви й благої довіри і час де прокляття засліплює зір є час поклоніння останньому звіру і час коли віри лякається звір усе що триває – триває у часі а все що стається залежить від нас буття – тільки шанс на любов і на щастя лови і живи поки маєш ще час (Юрій Іздрик)

Це слово, як довге бриніння листу, До уст полинових піднось і пий. Воздвиження… Плинність річок урочисте. Воздвиження… Звук золотий. Воздвигнулось птаство в далекий вирій, Ув осінь возвигнувся тихий сад, І серце моє при довіроньці щирій, І очі… Коли ж назад? А десь – це до мене уже – з-за край світу Холодні возвигнулися сніги, І час про суттєве з людьми говорити І віддавати борги. Любове моя, моя світла любове, А ти – сивим сумом – а ти ж куди? Печальне твоє найостанніше слово, Криваві твої сліди. Зітхну. Усміхнусь. Тихо вимовлю: годі. Так стрімко летять небеса голубі! Воздвиження – це вже пізніш у природі, А спершу – воно в тобі. Ганна Світлична

Люблю говорить слова, Не совсем подходящие. Оплети меня, синева, Нитями, тонко звенящими! Из всех цепей и неволь Вырывают строки неверные, Где каждое слово — пароль Проникнуть в тайны вечерние. Мучительны ваши слова, Словно к кресту пригвожденные. Мне вечером шепчет трава Речи ласково-сонные. Очищают от всех неволь Рифмы однообразные. Утихает ветхая боль Под напевы грустно-бесстрастные. Вольно поет синева Песни, неясно звенящие. Рождают тайну слова — Не совсем подходящие. Владислав Ходасевич

Стареют ясные слова От комнатного климата, А я люблю, когда трава Дождем весенним вымыта. А я люблю хрустящий наст, Когда он лыжей взрежется, Когда всего тебя обдаст Невыдуманной свежестью. А я люблю, как милых рук, Ветров прикосновение, Когда войдет тоска разлук Огнем в стихотворение. А я люблю, когда пути Курятся в снежной замяти, А я один люблю брести По темным тропам памяти. За тем, что выдумать не мог, О чем душа не грезила. И если есть на свете бог, То это ты — Поэзия. Михаил Дудин

В черном небе слова начертаны — И ослепли глаза прекрасные… И не страшно нам ложе смертное, И не сладко нам ложе страстное. В поте — пишущий, в поте — пашущий! Нам знакомо иное рвение: Легкий огнь, над кудрями пляшущий,— Дуновение вдохновения! Марина Цветаева

Слова, пришедшие потом, С пятиминутным опозданьем, Точны, как юбилейный том, Оттиснутый вторым изданьем. А те, что именно сейчас Так убедительны и метки, О ребра яростно стучась, Не в силах вырваться из клетки. Признанье смято немотой. Она уйдет, смеясь и плача. Послушай! Оглянись! Постой! Начну — и все скажу иначе. Бывает — с возвышенья сцен Оратор чушь пустую треплет. Прогонят — вновь он Демосфен, Герой невысказанных реплик. В мгновенном споре ты мычишь И заикаешься уныло, Зато потом — слова-мечи, Любое б недруга убило. Слова никчемные — гуртом, Толкутся, блеют, как бараны. А мудрые придут потом И хлынут, словно кровь из раны. Евгений Долматовский

Теперь не пишут кровью — кровь в цене, Опасны эти алые чернила. Чернильница находится в тебе, Как только опустеет — жди клавира, И Моцарта, сидящего за ним, И человека, ждущего в прихожей. Он — вылитый сто пятый серафим, На Господа отчаянно похожий. Теперь не пишут вовсе — что писать? «Она ушла. Он предал. Царь безумен»? Поэтов допустимо распинать, Но каждый первый глух и неподсуден. И плотники, и кесари — не те, И горяча одна лишь Магдалина, Что кружится в июньской темноте Изящной вазой из кембрийской глины. О ком писать мне, если не о ней, На что растратить алые чернила? Легионеров копья всё острей, Причудливей мелодии клавира, Из века в век короче имена, Но человек в прихожей тот же, тот же… С глазами из муранского стекла, На Господа отчаянно похожий. Теперь не пишут кровью — берегут, Не дует бог украдкой на порезы… Пиши водой — конечно, все прочтут. Простят святые, но припомнят бесы. © Снежный Рыцарь

Ні! Не білені стіни оці і затишне подвір'я. Уночі висихають уста від розкритого неба. Тіло рівно горить. І страшна ще не збагнена правда Розриває на ложі важкі і задихані груди. Увижається шлях під гарячим пополуднім сонцем, Тупіт зморених ніг в клубовинні червоного пилу. Велелюдні торжища, палаци, халупи і храми, Отяжілі жреці, вояки, і юрба, і каміння. І простелиться шлях. І прийдуть і халупи, і храми, І у ямі між левів, і там, для потіхи бенкету, Нестерпимо сліпучою буде остання хвилина Обгорілому серцю, що прагне солодкого чуда. /Олег Ольжич, "Пророк", уривок/

ХАРАКТЕРНИК Колись давно вiн жив у тiм селi, Де стигнуть в небi сполохи лелечi. Вiн був поетом: сiть звичайних слiв, Як мантiя, йому вкривала плечi. Спитаете: “Де твори?” А нема, – Тi вiршi не помацаєш руками: Була його поезiя нiма – Отож i не розчули за вiками. Дорослим вiн здававсь жахливим сном, Марою, що втрача ночами тiло, Його взивали стиха чаклуном, Хоч навiть в чорта вiрить не хотiли. Лякали ним дiтей. Неначе звiр, Ходив наклеп, чутки повзли пихатi, А дiти набивалися у двiр, Аж в тiм дворi ставало тiсно хатi. Що вiн казав? Нiхто тепер не зна. Якi казки злiтали до малечi?.. Вiн жив у тiм селi, де допiзна Вирують в небi сполохи лелечi. /Марина Брацило/

Слова пустые лежат, не дышат, Слова не знают — зачем их пишут, Слова без смысла, слова без цели, Они озябших не отогрели, Они голодных не накормили,— Слова бездушья, слова бессилья! Они робеют, они не смеют, Они не светят, они не греют И лишь немеют в тоске сиротства, Не сознавая свое уродство. /Мария Петровых/

Влечет меня старинный слог. Есть обаянье в древней речи. Она бывает наших слов И современнее и резче. /Белла Ахмадулина/

В оный день, когда над миром новым Бог склонял лицо свое, тогда Солнце останавливали словом, Словом разрушали города. И орел не взмахивал крылами, Звезды жались в ужасе к луне, Если, точно розовое пламя, Слово проплывало в вышине. А для низкой жизни были числа, Как домашний, подъяремный скот, Потому что все оттенки смысла Умное число передает. Патриарх седой, себе под руку Покоривший и добро и зло, Не решаясь обратиться к звуку, Тростью на песке чертил число. Но забыли мы, что осиянно Только слово средь земных тревог, И в Евангелии от Иоанна Сказано, что Слово это — Бог. Мы ему поставили пределом Скудные пределы естества. И, как пчелы в улье опустелом, Дурно пахнут мертвые слова. /Николай Гумилев, "Слово"/

Слова — ведь это груз в пути, Мешок тяжелый, мясо с кровью. О, если бы я мог найти Таинственные междусловья. Порой мне кажется, что вот Они, шумя, как птицы в поле, До боли разрезая рот, Гурьбою ринутся на волю. Но иногда земля мертва, Уносит все палящий ветер. И кажется, что все на свете — Одни слова. /Рюрик Ивнев/

Много слов на земле. Есть дневные слова — В них весеннего неба сквозит синева. Есть ночные слова, о которых мы днем Вспоминаем с улыбкой и сладким стыдом. Есть слова — словно раны, слова — словно суд,- С ними в плен не сдаются и в плен не берут. Словом можно убить, словом можно спасти, Словом можно полки за собой повести. Словом можно продать, и предать, и купить, Слово можно в разящий свинец перелить. Но слова всем словам в языке нашем есть: Слава, Родина, Верность, Свобода и Честь. Повторять их не смею на каждом шагу,- Как знамена в чехле, их в душе берегу. Кто их часто твердит — я не верю тому, Позабудет о них он в огне и дыму. Он не вспомнит о них на горящем мосту, Их забудет иной на высоком посту. Тот, кто хочет нажиться на гордых словах, Оскорбляет героев бесчисленный прах, Тех, что в темных лесах и в траншеях сырых, Не твердя этих слов, умирали за них. Пусть разменной монетой не служат они,- Золотым эталоном их в сердце храни! И не делай их слугами в мелком быту — Береги изначальную их чистоту. Когда радость — как буря, иль горе — как ночь, Только эти слова тебе могут помочь! /Вадим Шефнер/

І день і вік однаково минають. Не задержать нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить і перша в другій спить, обі у третій та, як вежа, час виростає й меж не має й нас німить. Так на минулого й майбутнього раменах повішено, мов плахту, долю нашу. Ми — ланцюга поодинокі звена, ми — відтинок малий зі стрічки часу. Це наших днів звичайна тут дорога; не падає ніщо до безвісті води. Віддати треба нам життю щомога, а треба кожному ще поки молодий. Тепер ще квітка дійсності надією цвіте, не кидає ще тіні дерево зневіри. Хоч знає, що морози, серце вірує проте і ліктями ужитку правди ще не мірить. Для молодих плечей легкий є неба в’юк, в одноманітності не явиться нам позіх. О, не словами уст, але словами рук співати будем пісню на житті порозі. Вітай життя! Що біль даєш і щастя і красу і сум і горе. В мені юний пал не вмер ще. Вітай життя! І на привіт тобі я понесу м’яке та в панцер крицевий закуте серце. /Богдан Ігор Антонич/

Астральний зойк Добридень, люди! Вбитий на снігу, я спам'ятався в зоряній пустелі. І все, що має на землі вагу, осипалось, як мертві імортелі. Там, на землі, щось падало, цвіло, було рожеве, синє і зелене. Мені вітри позичили крило, я бачив землю за віки від мене. Я натомився жити без душі. Нема на чому записати строфи. Усі арапи-предки й гармаші Кричать в мені зігрітися хоч трохи. Я сам не знаю, скільки тут пробув. Не хочу я ні вічності, ні слави. В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург. Вдягтися в тіло і напитись кави. Там, на столі, лежить моє перо. Воно лежить, воно давно не пише. Я хочу вірші написати про — Про те, як вітер гілочку колише. Я хочу встати вранці, на зорі. Любити жінку, ждать листа з Одеси. Я хочу волі, волі!.. А царі? Я хочу жити, жити!.. А Дантеси? Я сто поем ще маю на меті, а я дивлюсь у вічі пістолету... В безсмерті холодно. І холодно в житті. О Боже мій! Де дітися поету?! /Ліна Костенко/

Коротке слово, дике і туге, Звірині крижі, троєкутні груди... Ні, тільки гір громовий апогей, Морські припливи і підземні гуди. Вона їх родить, тяжко вагітна́ Камінням хмар і водами річними. Ось корчаться – не втримає вона – Здригаються, як небо понад ними. І залягають землю пліч-о-пліч, Небесну баню хвилі океана, Дощі і зливи зимні день і ніч, І буревії зрання і дорана. Блискучий мечу, рівний і прямий, Сліпуча думко, наче лезо, гостра. Ти розітнеш напруженість пітьми, Заплетений раменами цей простір! І ось встають, осяйні і стрункі, З дзвінкими і округлими щитами Розбити руки, кидать навзнаки І наступати ранених без тями. Літепла кров спливає, як вода, Полощучи оголене каміння. І сходять зела, і трава бліда Під прорваними сітями проміння. І вітрове дихання на сріблі Ясних хмарин, як сирінксі, заграло. І перший ратай вологість землі Перегортає життєносним ралом. /Олег Ольжич, "ҐІҐАНТОМАХІЯ"/

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні. Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата. Ніч здавалась днем. І захлиналась наша переправа через Дніпро – водою і вогнем. Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. Хрестилась баба, і кінчався хліб. Двигтів отой вузесенький окопчик, де дві сім'ї тулились кілька діб. О перший біль тих не дитячих вражень, який він слід на серці залиша! Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа?! Це вже було ні зайчиком, ні вовком – кривавий світ, обвуглена зоря! – а я писала мало не осколком великі букви, щойно з букваря, – той перший віршик, притулившись скраю, щоб присвітила поночі війна. Який він був, я вже не пам'ятаю. Снаряд упав – осипалась стіна. © Ліна Костенко

Не спиняй думок крилатих, Хай летять в світи: Безліч дивних див угледиш їх очима ти. Обніми рукою землю, Кров’ю обігрій, Але духу, духу тісно На землі малій. Хай тобі людський мурашник, Наче рідний брат, Але ти на світ широкий Не дивись з-за грат. В небо линь, де він прекрасний, Сонячно-ясний... В раюванні дух свій світлий З його сяйвом злий. /Олександр Олесь/

Я стихи не пишу, я их пью, как вино, И хмелею, хмелею от счастья, Что и мне в этом мире нелепом дано Быть Поэзии крохотной частью. Я стихи не пишу, я вдыхаю в себя Их, как воздух озоново-свежий, Что мне Душу врачует, сомненья дробя, И прохладою чистою нежит. Я стихи не пишу, я стихами живу, Продлевая года свои вдвое. Как целебную их собираю траву И купаюсь в их росном настое. Я вплетаю в стихи слёзы, радость и грусть, Как завещано Богом поэту. Я стихи не пишу, я стихами молюсь За себя, за детей, за планету! /Светлана Поливода, "Я стихами живу…"/

Чи не втомився вiршувати, вiршомазе? Чому призначено тобi такий оброк? Ти перетворюєш у вiрш свої образи, Щасливi спогади умiщуєш в рядок. Твоє буденне животiння нецiкаве. Зате захоплюють думки i почуття. Iз-пiд пера завжди виходить щось яскраве, А сам ховаєшся в затiненe життя. Бо вiршування – це священне послушання, Яке завжди цуратиметься суєти. Поет втрачає дiм, здоров’я i кохання, Усе втрачає, щоб усе перемогти. Вiн залишається самотнiм, хворим, бiдним – Свiтлiє розум i душа його зате. I кожен день його стає духовно плiдним, Натхненне слово одкровенням розцвiте. Вiршеплетiння – рiд отрути чи зарази. Жалiю юних, для яких воно – мета. Ти б помiняв, напевно, долю, вiршомазе? – На хрест не просяться, та не зiйти з хреста... /Семен Венцимеров, "Вiршомаз"/

Голову розбив я об каміння неба,— на захо́ді морок, на захо́ді кров... І в нестямі вітер утікає степом, ніби блиск останній скинутих корон... О мої шукання, мрії-метеори... Не шумує листя, в жилах не вино,— місяць народився ніби тільки вчора, а уже блукає на степу давно. Ох моє телятко... Як тебе спіймати, щоб віки горіло ти в душі моїй... Доки ти од мене будеш утікати і ховатись раптом в голубій траві... Я даремно руки в небо простягаю,— на худих долонях тільки тихий сміх. І розбив об небо голову з одчаю. Вітер... Сніг... /Володимир Сосюра/

Над нашим світом і під нашим світом Є ще світи великі і малі. Туди ми долітаєм тільки світлом І музикою темної землі. Туди мене хтось ненастанно кличе, Вистелює блакитом щемну путь; Так ніби прагне в сяйво таємниче Душі, моєї подих обернуть. Десь там у зорях мерехтить віола, Льняна коса, як нива осяйна. І кров моя бринить, палюча й гола, — Немов небес віддалена струна, Можливо, все, що пам'ятати треба Моїй душі серед страждань і втіх, Це — тільки карта зоряного неба І поклик безміру — з очей твоїх! /Дмитро Павличко/

Колись давно вiн жив у тiм селi, Де стигнуть в небі сполохи лелечi. Вiн був поетом: сiть звичайних слiв, Як мантiя, йому вкривала плечi. Спитаєте: “Де твори?” А нема, – Тi вiршi не помацаєш руками: Була його поезiя нiма – Отож i не розчули за вiками. Дорослим вiн здававсь жахливим сном, Марою, що втрача ночами тiло, Його взивали стиха чаклуном, Хоч навiть в чорта вiрить не хотiли. Лякали ним дiтей. Неначе звiр, Ходив наклеп, чутки повзли пихатi, А дiти набивалися у двiр, Аж в тiм дворi ставало тiсно хатi. Що вiн казав? Нiхто тепер не зна. Якi казки злiтали до малечi?.. Вiн жив у тiм селi, де допiзна Вирують в небi сполохи лелечi. /Марина Брацило, "ХАРАКТЕРНИК"/

Ще б книгу книг створити у безсонні, Іще б одну відкрити пектораль. А та, що ходить з гострою косою, Колись прийде і скаже: “Помирай”. І все. І край. Нічим не ублагати. Не знайдеш для амністії підстав. Не скажеш, що не встиг ще докохати, Не все повідав і не все зверстав. На все був час. На все була година. Сам не зумів прожити до ладу. Сам і плати. А смерть сліпа – не винна. “Збирайся”. – І зберуся. І піду. На ріднім небі відсвічусь болідом, Забуду всі образи і жалі. Але за все, що в цьому світі звідав, Скажу спасибі мамі і землі, Коханій – за вуста її і руки, Товаришу – за слово і плече. Ріллі – за хліб, поезії – за муки, А часові за те, що він тече. /Борис Мозолевський/

Важкий політ двадцятого століття. В очах святих сніжинкові хрести. Смола в крові. Не хочеться боліти. Єдина втіха: є куди рости. А ще утіха: є за що боротись. Та от печаль: що вже немає з ким. Про нас є перша згадка в Геродота. І в горі доти йдемо крізь віки. Усі ідуть – невинні і не винні. Чумацький Шлях в глибокім склі сльози. Усі ідуть – вершинні і первинні. Ржавіють дерев’яні голоси. А ніч кругом – як другий поцілунок. А ніч – як лід із темної води. Вже не прийдуть сармати, скіфи, гунни. Нема для кого, та й нема куди. І чути, як поезія вмирає, Мов Місяць у слизьких обіймах птиць. Вона не любить згарища і зграї, І пустоти, безгрішшя пустоти. Вона – то як троянда ранить квіти, Усмішка – наче змах лелечих крил, Що в глибину навчилися летіти, Коли увись іти немає сил. © Ігор Павлюк

СІМ ЩАСЛИВИХ СТРОФ МОЇЙ НЕЩАСНІЙ МУЗІ 1 В часі числа. В дев'ятім дооколлі. В суціллі скорби. У щоранні ран. Летить мій янгол до офіри болю У безвідлуння строф. До дум-парафіян. 2 Щодев'ять днів стікає в умирання Соборне слово голосом числа. Щодев'ять дум у чорнім німуванні Невидюще видніють край стола. 3 Зірвався нерв між жорна безголосі. Жертовна жовч висмоктує єство. Німіє зір із пухирями в оці. Бо Слово в кровожилля затекло. 4 Стоять хрести. Розп'ято сумовиння. В часі числа. Господній храм. Лежить мій янгол в білій домовині. Лежить строфа. Мій зубожілий крам. 5 Цей прах. Моє дев'яте надмогилля. І щіпка солі на узвишші дум. Безроддя чисел сивим черепинням Віншує терням музу несвяту. 6 О музо... Згарище і попелище. Глаголице... О СЛОВЕ Іоанн... Скипає Дух з-поміж святих очищень І закипає в білу філігрань. 7 В золотослов. У Боже злотослів'я. У срібен дзвін. У безтілесний хрест. Та вже Сізіф із камінним свавіллям Чатує музу... Мій осиротілий перст... /Степан Сапеляк/

Вмирають поети в душі, а потім в лікарнях вмирають. Ховають спочатку вірші, а потім поетів ховають. Поету копають яму. Коли - знає тільки він сам. В поезії білі плями, на серці ще більше плям. В машині, за місто, як сніг, вивозять на третій швидкості. Глузують із друзів їх, немов з історичної рідкости. Кати над труною щось мимрять... Важка їх діймає турбота: як тільки поети вимруть, не стане катам роботи. На Байкових* зимних схилах ..... /Микола Холодний/

Пірнав ловець у море аж на дно. Прощавсь про всяк випадок з моряками. Але щоразу падав на рядно з порожніми закляклими руками. Отак бува в поезії: до дна пірнаєш раз, а потім ще пірнаєш. Якби тобі перлиночка одна!!! Так ні ж, порожні мушельки збираєш… /Микола Холодний, "Ловці перлів"/

Муза-сестра заглянула в лицо, Взгляд ее ясен и ярок. И отняла золотое кольцо, Первый весенний подарок. Муза! ты видишь, как счастливы все — Девушки, женщины, вдовы... Лучше погибну на колесе, Только не эти оковы. Знаю: гадая, и мне обрывать Нежный цветок маргаритку. Должен на этой земле испытать Каждый любовную пытку. Жгу до зари на окошке свечу И ни о ком не тоскую, Но не хочу, не хочу, не хочу Знать, как целуют другую. Завтра мне скажут, смеясь, зеркала: «Взор твой не ясен, не ярок...» Тихо отвечу: «Она отняла Божий подарок». /Анна Ахматова, "Музе"/

Я вхожу в тебя медленно. Медленно, чтобы ты ощутила и влагу гласных, и соль согласных, чтобы, стекая по пальцам, мои черты становились неясными, голос казался красным, а молчание – белым, каждый горячий знак оставался на коже – градацией напряженья, пунктуацией всех оргазмов, стихов, атак, обрекающих на дыхание и движенье подо мной, между строк, пробелами, от ключиц, по рукам, от плеча к запястью и вверх – губами обводить этот контур, к нему подбирать ключи, приникать, словно море, которое мыс купает в своей пене и ластится, глядя, как он горит в обнаженных лучах, рассыпаемых небом вместо золотых лепестков… Волна сохраняет ритм. Я вхожу в тебя нежно и медленно. Каждым текстом. Кот Басё (Светлана Лаврентьева)

Каждого и прости, и благослови, Вот тебе жизнь, вот тебе Бог над нею. Нет ничего мучительнее любви, Нет ничего прекраснее и сильнее. Там где одна дорога, сомнений нет. Хочешь — иди; не хочешь — и так протащат. Лестница в небо строилась сотни лет Лишь для тебя, помни об этом чаще. Все поезда уходят не вдаль, но вверх. Каждый решает сам, что закон, что случай. Быть несчастливым — это смертельный грех. Странно, что нас этому здесь не учат. Сердца на всё не хватит, не торопись, Только представь — собрался любить, а нечем. Смерть не страшнее жизни, но тоже жизнь, Выдохнешь этот ужас — и станет легче. Выдохнешь этот страх, суету и боль — Время-старьёвщик всякого обдирает. Видишь, в сухом остатке одна любовь, Только она одна, без конца и края. Только она останется навсегда. Поезд легко отчалит и не заметишь, Как железнодорожные провода Тянутся мимо жизни и мимо смерти… © Елена Касьян

Мой старый Шекспир, поднимите перо и шпагу — Ваш Гамлет готов прочитать монолог и пасть. Горит этот мир, как горит над свечой бумага — Так дайте сказать, чтоб потом намолчаться всласть. Спят ангелы Ваши — летучие мыши Бога, Я хрупок и робок — но я по ночам не сплю. Мой старый Шекспир, Вы со мной поступили строго — Но вот я стою, повторяю: люблю, люблю Безумный театр, от которого мне не скрыться. Мой добрый Шекспир, Вы испортили мой сонет, И дело не в том, что герой не способен злиться, Когда его автор коронное вывел: «нет». Спят демоны Ваши, укрывшись пушистым снегом… Отдайте бумагу — я знаю и сам слова! Мой старый Шекспир, может был я, а может не был — Вы только не плачьте, задев остриём пера Мой чёрный камзол /а ведь сердце левей и выше/ - Не бойтесь и цельтесь- пора убивать без драм. Послушайте… Ангелы бесам поют на крыше, Вдох Вами прописан — я сделаю выдох сам. © Снежный Рыцарь

Обожнюю Ліну Костенко! Добре знаю цей вірш.

Дуже сильні рядки. Дякую, що нагадали)

Грандіозно! Ліна Костенко - цим все сказано...

Статистика говорить, що Л.Костенко самий відомий письменник в Україні, це ім'я на слуху у більшості респондентів, але популярність серед читачів не на першому місті.

Я жив не раз, хоч не в одній оправі, Вмирав не раз і знову воскресав, Серцями людськими, мов каменем, кресав, Втопивши біль у віковій заграві: Тоді як ви плелися невеселі, Опутані кайданами, в катівні, — Мартинові під ваші сни наївні Мені стріляли в груди на дуелі. Я не вмирав. На прив'язі міцному Мене, мов пса, покірні холуї Тримали в закутку холодному, тісному, Закинувши в віддалені краї. Та, не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому. /Василь Симоненко, "ПОЕТ"/

Ти йшла з села дорогою гнилою, Місила грязь простими чобітьми — І пахнув вірш твій теплою смолою, Кленовими гарячими слізьми. А чорне листя сипало під ноги — Тобі — дорога, а зимі — постіль. І ти в душі несла людські тривоги, Людські бажання, сумніви і біль. Ревли вітри… Ти, стомлена ходою, Зійшла з дороги на твердий обліг, Змінила жар тепленькою водою, Знайшла сухенький, затишний нічліг. І заспівала про смачні цілунки, І людський біль у віршиках затих, Бо ти забула про мужицькі клунки, Про жебраків на вулицях пустих. Та я тебе не волочу до суду, Я тільки хочу на кінець сказать: Народ тебе ніколи не забуде, Бо він ніколи вас не буде й знать! /Василь Симоненко/

СУД Параграфи присіли біля столу, Примітки причаїлись по кутках, Очима гострими підсудну прокололи Цитати із багнетами у руках. І циркуляр дивився в окуляри, І грілися роззяви біля груб, І вказівки скакали, як примари, Із телефонних мудрих труб. — Вона чужа, — параграфи сказали, — Вона не наша, — мовив циркуляр. — Нечувана, — примітки пропищали. І в залі знявся лемент і базар. І циркуляр на них поглянув строго, І зал заворушився і затих… …І розп'яли її, небогу, В ім'я параграфів товстих. Вона даремне присягала слізно, Що не чинила і не чинить зла. Була у суддів логіка залізна: Вона ні в які рамочки не лізла, Вона — новою думкою була. /Василь Симоненко/

Я знав поетів, що колись без міри Були відважні в пошуках своїх. Тяжка трагедія сліпої віри Спустошила і скам’янила їх. З них кожен був стократ багатший духом, Ніж той, хто оди їхні відзначав, До слів чиїх ми припадали вухом, А він всю велич лиш в собі вбачав. Я знав поетів… Так, вони вже сиві, Їм важче схаменутись, ніж мені. І все, чим інші на землі щасливі, Пройшло повз них, як в летаргічнім сні. Пройшло, спливло, немов весняні води, Нічого не лишивши їм в житті. Хіба лиш мертві, зачерствілі оди Та брязкальця на грудях золоті. А слава — ця зловтішниця зрадлива — Тепер їх все частіше обмина. І люди посміхаються глузливо, Коли зачують їхні імена. Хоч лаври вам належать не по праву, Далеку вашу молодість люблю. Я міг би дати вам довічну славу, Якби вона приходила з жалю. /Микола Руденко/

Людське народження не вимага печатки — Його засвідчує сама свята земля. Та я своє життя розпочинав спочатку І раз, і два, і три — від голого нуля. Уперше народивсь шахтарчуком кирпатим У скіфському степу серед камінних баб. Я шлях завершив той пораненим солдатом, Щоб з віршами прийти в літературний штаб. Так народивсь поет, який не став поетом, Бо істину вбачав на тлі газетних смуг. З’явилось черевце укупі з кабінетом, Ще й дача над Дніпром — як визнання заслуг. Та ви б поглянули, коли все те летіло (І дача, й кабінет, і навіть давній шлюб): Поза програмою через недуже тіло Із мене видерся упертий правдолюб. І то було моє народження останнє: Розкована душа із Всесвітом злилась. Де правда, де райком — вже не було питання: Круг мене дротяна колючка заплелась. Повірите чи ні: я тільки нині знаю Життя щасливу мить, душі високий злет. В мені горять слова святим кущем Сінаю І кличуть, і болять, бо нині я — поет. /Микола Руденко, "Три народження поета"/

Її не купиш цвітом провесен, Ані горлянкою, ні чином. Поезія — це діло совісне, Не грайся нею безпричинно. Така собі, не знає старості І на чолі не ставить дати, Із чорним попелом і паростю Стоїть одвічно біля хати. І не легкими переливами — Важкою кров’ю серце крушить, Сяйне крилом своїм малиновим, А чи обніме, чи задушить. /Малишко Андрій, "Поезія"/

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?.. За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі... За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині... Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчугами Збирать на пораду. Нехай душі козацькії В Украйні витають — Там широко, там весело Од краю до краю... Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили — гори, — Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засівала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило... Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас,- Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами, А я — тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу... Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину. /Тарас Шевченко, "Думи мої, думи мої...", скорочено/

До рими байдуже мені — Ні, не вона хвилює вічно. Хвилює дух, що у вогні Живе могутньо, вулканічне. Він сам не відає, чому Прийшов сюди, де стогнуть люди, — Де у пекельному диму Його на хрест пошлють Іуди. Той пломінь щирий не шукай В брошурі чи газетній гранці — Знаходити його звикай У сонячнім протуберанці. Якщо пробився вільний дух Розковано, могутньо, зримо, То навіть вишуканий слух Не стане вимагати рими. Ні, не до віршів поспіша — Вогню шукає молодь чиста… Мовчи, коли мовчить душа. А рима — Справа особиста. /Микола Руденко, "Рима"/

Линьте, римовані стріли, В далеч Нової Епохи. Тих, кому все зрозуміло, Я не шаную нітрохи. Їх вікова обережність Вчила тихенько жити. Що їм ота Безмежність? З неї штанів не пошити. Ані загнать у ворота, Ані стовкти у ступі, Ані покласти в рота, Ані зварити в супі… Зрілих думок незалежність — Це підозрілі мотиви. Вжитись душею в Безмежність Ще не було директиви. Скажуть такому: Бога Слід вшанувати дарами,— В кров розбиваючи ноги, Він побіжить до храму. Тіло зневаживши тлінне, Рай занебесний вподоба — І упаде на коліна, І набиватиме лоба. І на причілку дому Хрестик поставить невміло… Знову йому, як нікому, Буде усе зрозуміло. /Микола Руденко/

Стихи — не пряник, и не кнут, И не учебное пособие; Они не сеют и не жнут — У них задание особое. Они от нас не ждут даров, Открещиваются заранее От шумных торжищ и пиров, От хищного преуспевания. Милее им в простом быту, Почти неслышно и невидимо, Жить, подтверждая красоту Всего, что вроде бы обыденно. Но в громовые времена, Где каждый миг остер, как лезвие, На помощь нам идет она — Великодушная поэзия. Где пули свищут у виска, Где стены и надежды рушатся, Припомнившаяся строка В усталых пробуждает мужество. ...Тоска, разлука ли, болезнь — Что ни творится, что ни деется, — Пока стихи на свете есть, Нам есть еще на что надеяться. /Шефнер Вадим, "Размышления о стихах"/

Нет, с Музою — не как с женой Или с подружкой шалой, — С ней — будто со своей виной За час до трибунала. И стоит ли кивать на рок, Вникать в чужие козни, — Без них приходит строгий срок Самооценки поздней. /Шефнер Вадим, "Самосуд"/

Спасибо!

Стало слово моє земним, У клубочок згорнулася мрія. Як не бийся, а жодна із рим Занебесним теплом не гріє. А колись же було, було… Я, розсунувши неба клаптик, Брав для віршів живе тепло Із далеких галактик. Нині вірші — не Божий дар. Замішавши ромашки й блавати, Кожен другий чи третій школяр Вміє грамотно зримувати. Буде човен в рядку й весло, Неба синь і цвітіння жита. Римування — просте ремесло, Але жити зумійте, жити! Не гладенько, як пише й живе Балакучий спілчанський чиновник, — Хай на гребінь штормовий пливе Твій беззахисний човник. Не заради спортивної гри Чи тому, що вінок тобі любий. Рот зав’яжуть, а ти говори. Зуби виб’ють — кричи, беззубий. І найвищою із нагород Хай для тебе знову і знову Буде твій закривавлений рот — Значить є в тебе горде Слово. А небесне воно чи земне, Чи помре, чи злетить над світами — Не питайте, люди, мене. Доки я за дротами… /Микола Руденко/

Слова, накидані докупи,— Давно вже справа не нова. Передусім, які слова — Вони живі чи тільки трупи? П’яненькі лірники-поети Співають нам про зло й добро. Але приймають за Дніпро Холодний плин німої Лети. Пливе по річці мертве слово. Кричить модерний віршобай: — О милий Боже, видибай! Ген сяє храм злотоголово… Він справді сяє многі літа,— Так то ж над батьківським Дніпром! А вас привіз чужий пором Туди, де плине мертва Лета. /Микола Руденко/

Ні перші, ні останні ролі грати Не хочу ні у снах, ні наяву. Замкнув себе за ребра, мов за грати, — І так тепер живу. На те, що нині діється довкола, Ув’язнений поете, не зважай. В собі самому обробляю поле — Та чи зберу врожай? Вигойдую в душі високе небо — Ранкову синь далекого Дніпра. Хай чужина живе сама для себе — Не для мого пера. Роки неволі — мов слизькі химери, Зрадливі хвилі в морі неживім. Чи допливу на протилежний берег, І що там є на нім? Недобрим гомоном болючу душу крає Обкрадених ночей волога каламуть. Не забувай про мене, рідний краю. Кохана, не забудь. А там чи перші ролі, чи останні — Не цим болію в снах і наяву. Десь випаду росою на світанні — І в травах оживу. І мріяти не кину в вирі, в русі Як про найвище, про святе добро, Щоб та росинка, в котрій оселюся, Вернулася в Дніпро. /Микола Руденко/

З нічого світ творився, із нічого В душі моїй народиться рядок. А потім випурхне — і замість нього Лишається на серці холодок. І так самотньо стане, так тривожно, Неначе світ кінчається на тім — І вже нічого врятувать не можна Ні в домі грішному, ні у святім. А потім знов оте нічоговічне Розбудить зливу почуттів, думок — І враз нікчемне, сіре, пересічне Кудись відсунеться в глухий куток. І зійде сонце — зійде просто в грудях, Над серцем небо встане голубе. І я пізнаю в незнайомих людях Себе самого — вічного себе. І зрозумію, що оте нічого Не можна розгубить серед тривог, Бо то є іскра сяєва святого, Для котрого єдина назва — Бог. /Микола Руденко/

Чудуюся, коли згадаю те, Як починав і як скінчити мушу. Не знаю, чи вмирає, чи росте Той світ, де плуг підняв цілинну душу. Не знаю також, що то був за плуг. Та добре бачу: в лірника — невдахи, Що вивів на ріку казковий струг, Обсіли серце променеві птахи. Гойдає лірник птахів у собі, Хоч сам того не відає достоту, В якому краї та в якій плавбі Віднайде він для них якусь роботу. Живе бездомно, мов голодний тать. Чужий для всіх на морі і на суші. Але помре — і птахи полетять, Щоб зорями засіять чесні душі. /Микола Руденко/

Я знов дорогу пригадав сліпу Та бурю, котра небо колихала; Грозу, що царювала у степу І шаблями вогненними махала; Та голови уярмлених волів, Які тягнули в темряві мажару. Рогаті силуети їх голів Були, здається, витворені з жару. А блискавка, упавши вдалині, Звивалась полум’яною змією… Навік запам’яталося мені: Я народився з блискавки тієї. Вона мені висвічує з пітьми Обличчя неньки та солодкі груди. В нічному небі котяться громи, Неначе й там на возі їдуть люди. Коли ж у полі темний вітер стих І ранок дарував ясну годину,— Я присмоктався до грудей отих, Що виростили з блискавки людину… Тепер я зек. Упавши у траву Загнузданим в дроти мордовським літом, Із серця кину блискавку живу — Нехай вона летить над білим світом. Нехай летить, узута в ураган, На лихо всім тупим та безголовим. Вона не шабля і не ятаган — Вона летить, щоб стати просто Словом. Десь дівчина роботу полиша І томик мій горта над течією. А Сонце бачить, як її душа Народжується з блискавки тієї. /Микола Руденко, "Естафета"/

Перу-зазнайці не дано за сьому глянути печатку, йому здається, що воно, як з побратимом, п’є вино зі Словом, котре на початку. Тому і хвалиться над стосами паперу, списаного ним: згорить Москва, згорить і Рим, та не горітимуть рукописи! Стара ця казочка, стара, – вогонь гостріший від сокири, і після нього ні пера, ні успадкованої ліри, – лише пустеля і над нею лише міраж в очах Мойсея та обгорілі корінці тих слів, які були в кінці. /Леонід Талалай/

П’ють і вітійствують піїти, не можуть славу поділити, один на одного кричать. Чого кричати? Буде літо, а потім осінь для курчат. Чого ломитися у двері? Усе закінчиться добром, і буде все, як на папері, – клянусь папером і пером. І шана буде! Ще й яка: лаврова дірка од вінка! І пам’ять вічна!.. На два дні... Похвалять критики піїта. І так похвалять, що аж квіти усі пов’януть у труні. Згадає слава неборака, слізьми покрапа над труною і – все!.. І – дощик стороною, і навіть друзям нічим плакать. /Леонід Талалай/

Лист до запитання Як я писав, ніхто не зможе, я вам писав всю ніч вночі, – і догоріли три свічі, і догоріла іскра Божа. Я вам писав аж до світання в глухі часи, в голодний піст. Чому ж мій лист до запитання лежить на пошті триста літ? Уже і я німим поетом своє відлежав і воскрес, і марка стала раритетом і вартістю, як мерседес, а лист лежить на тій же пошті, і ви не кличете у гості. Ну, зачекайте, прийде день і я таку посію паніку, коли з’явлюсь гранітним пам’ятником і прогуду до вас гранітом: – А квіти де?.. Не бачу квітів… /Леонід Талалай/

Нічого, майже, крім золи, в моїх поезіях немає. Мені б в науку до бджоли, яка над квіткою співає і топче лапками вогонь, а потім крильцями його аж до нестями роздуває, і кланяється, і за мить сама іскринкою летить… Мені б на пасіку в науку, до вулика нагнути вухо, піднявши раму, як віконце, крізь мед поглянути на сонце, а потім і бджолі у вічі без сітки страху на обличчі… /Леонід Талалай/

Линьте, римовані стріли, В далеч Нової Епохи. Тих, кому все зрозуміло, Я не шаную нітрохи. Їх вікова обережність Вчила тихенько жити. Що їм ота Безмежність? З неї штанів не пошити. Ані загнать у ворота, Ані стовкти у ступі, Ані покласти в рота, Ані зварити в супі… Зрілих думок незалежність — Це підозрілі мотиви. Вжитись душею в Безмежність Ще не було директиви. Скажуть такому: Бога Слід вшанувати дарами,— В кров розбиваючи ноги, Він побіжить до храму. Тіло зневаживши тлінне, Рай занебесний вподоба — І упаде на коліна, І набиватиме лоба. І на причілку дому Хрестик поставить невміло… Знову йому, як нікому, Буде усе зрозуміло. /Микола Руденко/

Придурюсь, що я не геніальний, потім геніальним придурюсь і нап’юсь у час відповідальний, бо відповідальності боюсь. Виростуть у мене, як в слона вуха для солодкої локшини, хоч все нижче падає ціна на усе високе і безцінне. Веселюсь на нашій не своїй, де в садку вишневім коло хати так співають-плачуть солов’ї, ніби їм у Празі помирати. І мені у скверику старому навіть заздрить визнаний піїт, котрий при здоров’ї кам’яному дивиться із каменю на світ. /Леонід Талалай/

Я видихнув душу у слово, на волю її відпустив. — Ось тобі рима-підкова і, вільному воля, прости. А потім зустрів випадково уже у столітті новім. — Ну, як тобі, душе, у слові? — Самотньо… як в тілі твоїм. /Леонід Талалай/

Я видихнув душу у слово, на волю її відпустив. — Ось тобі рима-підкова і, вільному воля, прости. А потім зустрів випадково уже у столітті новім. — Ну, як тобі, душе, у слові? — Самотньо… як в тілі твоїм. /Леонід Талалай/

Поет не там, де бенкетують, не за столом, не при столі – йому стілець запропонують лише підвівши до петлі, і скажуть – Стань-но на весь зріст! – і не дозволять гонорове, сказати вже останнє слово, яке виношував сто літ. Така вже доля у поетів, – Живуть у лепеті і трепеті, немов з повісткою на суд, як вічно крайні, вічно треті, ще й на душі, як на трепе́ті, у кожного по сто Іуд. Бубнять забуті, з-під завалу в надії, може, в юнака заллється соромом щока, в яку держава цілувала. {Трепе́та – осика} /Леонід Талалай/

О, скільки слів, неначе поторочі! І всі повз мене, ніби кулі, б’ють, і всі живу мою минають суть, а тільки строчать, строчать, строчать, строчать. А я іду — крізь ці слова облудні, незнані досі. Тут — передова, де всі твої бійці — одні слова. І сіють зраду спогади марудні, що передовіряються перу і забивають дух тобі єдиний, і тьмою тьмиться образ України, допіру він розтане — й я помру. І в помережані увійду ночі, де ні жалю, ні радощів не ймуть, а так живуть — і смерть свою жують. О, скільки слів, неначе поторочі. /Василь Стус/

Скажи ім’я своє, поете, і я вгадаю, а чи ти засяг у горнім перелеті своєї ярої мети, що раптом може спалахнути і без вогню, ти волі брат чи, свого духу супостат, загуби просиш, як покути для хисту ницого. Кажи ж: коли ти Бога не гнівиш любов’ю злою і коли ти капариш недолугий вірш без честі й совісті, тоді ти не потикайся і облиш автодафе благословенне для інших: тих, котрі горять, а цілий світ боготворять своїм конанням нескінченним. /Василь Стус/

Є вірші – квіти. Вірші – дуби. Є іграшки – вірші. Є рани. Є повелителі і раби. І вірші є – каторжани. Крізь мури в'язниць, по тернах лихоліть – ідуть, ідуть по етапу століть… /Ліна Костенко/

Перестань соромитися світла. Подивись у небо й попроси… Може, хтось тобі відсипле звідти Блискіток захмарної роси… Перестань на зойк відповідати. І на долю плакатись дарма, Уклонятись урочистим датам, Наче й на кохання прав нема… Не ціди проміннячко крізь сито… Хай Господь…Його пріоритет… Юність не зникає з депозиту, Якщо власник акції — поет… /Микола Дудар/

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. А підмайстри іще не зробились майстрами. А робота не жде. Її треба робить. І приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все. Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе. Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собі суєта. При майстрах якось легше. Вони – як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота. /Ліна Костенко/

Поезія згубила камертон. Хтось диригує ліктями й коліном. Задеренчав і тон, і обертон, і перша скрипка пахне нафталіном. Поезія згубила камертон. Перецвілась, бузкова і казкова. І дивиться, як скручений пітон, скрипковий ключ в лякливі очі слова. У правди заболіла голова од часнику, політики й гудрону. Із правдою розлучені слова кудись біжать по сірому перону. Відходять вірші, наче поїзди. Гримлять на рейках бутафорські строфи. Але куди? Куди вони, куди?! Поезія на грані катастрофи. І чи зупиним, чи наздоженем? Вагони йдуть, спасибі коліщаткам... Але ж вони в майбутнє порожнем! Як ми у вічі глянемо нащадкам?! /Ліна Костенко/

словом про слово - дуже чудово!

Не треба думати мізерно... Безсмертя є ще де-не-де... Хтось перевіяний, як зерно, У ґрунт поезії впаде. Митцю не треба нагород, Його судьба нагородила, Коли в людини є народ, Тоді вона уже людина. /Ліна Костенко/

Ми компромісимо. О, як ми компромісимо! Ми компромісні зовні і в душі. Сліпих ідей гливке болото місимо І ліпимо кустарницькі вірші. Ми компромісимо. О, як ми компромісимо! Нікого словом ми не обпечем. А раді й тим, що «браво» і «бравісімо» Гукає нам юрба тупих нікчем. Ми компромісимо. О, як ми компромісимо! Що забуваємо, де ми і де не ми. Що і самі вже стали компромісами І лиш умовно звемося людьми. /Григорій Чубай/

Я б хотіла писати вірші, щоб сказати тобі у сні, як я сильно тебе кохаю і як сумно без тебе мені. Я не вірю, що ти чекаєш вісточку з неба в вікні, але все ж я тебе кохаю, я б хотіла вернутись в ті дні. Тут немає високого пафосу і майстерної гри у словах, тут-надія моя непідкорена, сірі хмарки в зелених очах.. автор: Вікторія Ханас

Величезну помилку робимо ми, коли намагаємося зрозуміти вірш. Вірш не потрібно розуміти, його потрібно відчувати, і його потрібно любити. Намагатися зрозуміти вірш – ніби торкатися троянди з безліччю шипів. Намагатися відчути вірш – ніби з любов’ю тримати в руках троянду без жодного шипа. А полюбити вірш – ніби тої ж миті стати самою красою й ароматом троянди. Із творів Шрі Чинмоя(медитативна поезія)

Леся Українка І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало, – Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись, – Що сльози там, де навіть крові мало!

Богдан Томенчук У цій іще серпневій тиші, У небі, що крилом навпіл, Усі дощі, як сиві вірші, Давно присвячені тобі, Усе таке ще споришеве, Чи забрело у спориші... В сади посходились дерева В земного раю на межі... Тут все небесне між земного, У ноті цій, і в тім числі... І в небесах немає Бога - Він оселився на землі...

Олена Степова Смарагдом ліс впаде у глибінь річки. Зірки волхвами спустяться у воду. Дощі прядуть краплини у вервечки, щоб колисати цього літа вроду. Дуби гілки схрестили у колиску, А липи, липи медом оцвітають. Суниці треба висипати в миску, хай зорі молоком їх заливають. Достиглий хліб, той, що на духмянім хмелю, він, як місток, що нас веде до Раю- вмочу у молоко, а потім в липень суничний смак…і Всесвіт запалає.

Життя ж коротке і шалене. Летить, як цифри на табло. Учора все було зелене. Учора все іще було... © Ліна Костенко

Василь Стус Отак живу: як мавпа серед мавп… Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка. О Боже праведний, важка докука — сліпорожденним розумом збагнуть: ти в цьому світі — лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов ртуть. 1968 stus 1 * * *

Мов жертва щирості — життя, мов молодечих крил пружнавий тріск, як небуттям укрився суходіл. Ти ще на кінчику пера возносишся увись. А вже пора? Давно пора. Спадаючи, молись. Як жертва щирості, як кат оговтаних бажань, переминай за гранню грань, чекаючи розплат — за те, що марнував свій вік, надміру неба праг, що був людині чоловік і друг, і брат, і враг. І я найперше помолюсь. І вдруге помолюсь. І втрете помолюсь. І в смерть з землею поріднюсь. /Василь Стус/

Володимир Сосюра Мені ти приснилась давно, ввійшла ти у думи мої. Я море люблю, бо воно нагадує очі твої. Розкрив я до сонця вікно й дивлюсь крізь проміння рої… Я небо люблю, бо воно нагадує очі твої. І радісні квіти весни, коли у садах солов’ї, люблю я фіалки — вони нагадують очі твої.

Різні бувають естафети. Міщани міщанам передать буфети, Заяложені ложки, тупі ножі, Глупоту свою і думки чужі. Різні бувають естафети. Воїни воїнам передать багнети. Майстри майстрам – свої таємниці, Царі царям – укази й темниці. Різні бувають естафети. Передать поетам поети З душі у душу, Із мови в мову Свободу духу і правду слова, Не промінявши на речі тлінні – На славолюбство і на вигоду. І не зронивши. Бо звук падіння Озветься болем в душі народу. /Ліна Костенко, "Естафети"/

відтепер мовчання переповнене чистої б води та перемін! всі талановиті, безумовно, ми бо життя ж ми пишемо самі... хоч надпий, хоч випий — не до вибору: все ж між нами келих, а не меч... виверну себе до твого виміру... суть відсутня, тож не супереч недочасно кимось засекречено азбукою чисел — протиріч Господи, притиснемось до вечора хай вже буде саме цьогоріч... тільки — щоб Любові не зашкодити тільки — щоб мовчаннячко текло... тільки — щоб могло журбу розрадити погляду беззахисне тепло /Микола Дудар/

Ця жінка, яка фотографує дерева січня, їхню вогку динаміку і переплетіння, маленькі будинки з димами, засипані снігом узбіччя, неба тяжкі простирадла зі складками й тінями. Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою, стежить за цими деревами, мов за тваринами, за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною, за тонкими руками, за збитими в кров колінами. Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні, стрічками прив’язує собі до зап’ястя. А чорні порожні озера, кригою вкриті, постійно віщують їй усілякі нещастя. Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш, до смерті будуть тепер іти за тобою. Будеш їм віддавати усе, що маєш, будеш ділитися з ними вином і водою. Але вона говорить: все, що я справді маю – це стрічки, щоб триматися поруч із ними, і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю, і постійно раню уста їхніми голосними. Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються, ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею. Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються? Це вони все почули, і тепер заперечують. /Сергій Жадан/

Шалені темпи. Час не наша власність. Фантастика - не мріяв і Жюль Верн. Кипить у нас в артеріях сучасність. Нас із металу виклепав модерн. Душа належить людству і епохам. Чому ж її так раптом потрясли осінні яблука, що сумно пахнуть льохом, і руки матері, що яблука внесли?! /Ліна Костенко/

Тиран і деспот всіх піїтів, На пси зійшов, було, сонет. Вірш вирвався з вузьких тенет, Як вільний птах з тісної кліті. Святкує виспраглий естет, Смакує форми розмаїті, І поетичний вінегрет Запанував в усьому світі. Та воскресив знічев’я хтось Сонет, як Лазаря Христос; Все переплуталось химерно, І почалися чудеса: Сонет сміється над модерном, Сонет стає модерном сам. /Іван Коваленко, цикл «Уральські сонети»/

Фіксує око, проявля душа. І постає усе, що не помітив: не тільки вітер з пензлем комиша, а навіть намальоване тим вітром, що вже притих. І непорушна тінь. І припікає. І струмує мрево. І втомою прикинулася лінь і розтеклась по тілу, як по древу, допоки думка спить, а слово-немовля лише само з собою розмовля. А ти над плином. Дивишся на себе, на тінь свою із рисами пливкими. Собі під ніс римуєш з небом небо, бо знову зайчик вухами швидкими усі поперед тебе ловить рими, як люстерком осліплює на мить, сміється і стрибає над водою, а спробуєш за вухо ухопить – жалітися до Рильського біжить. І час іде, як дощик стороною. А в позачассі не тремтить листок, Як жар – пісок, повітря аж гаряче. Анітелень на спінінгу дзвінок в устах прищіпки, тільки зайчик скаче. Але здригнувсь… зануривсь поплавок і підхопила вудлище рука, і все, що око бачило, зника – ні зайчика уже, ні поплавка, лиш волосінь в напруженім тремтінні. І відчуваєш: радість нетривка і вся вона висить на волосині, що зараз проявилася у плині, а в тебе – тільки вудлище в руках. /Леонід Талалай/

О, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, від кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів. Взискуй прожить несуєтно і дзвінко. Взискуй терпіння витримати все. А справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе. /Ліна Костенко/

На острові поезії, як Робінзон, Живу один у океані зла. Нема човна у мене, ні весла, Життя проходить, як поганий сон. Вдивляюся щодня за горизонт, Вітрил надії Бог не посила. А бурі і негоди – без числа, Один сумний, безрадісний сезон. І я знаходжу кілька рим старих І, ніби в шкурах, гріюся у них, Ховаюся в сонеті, як в печері. Та знаю: не уникнути біди, Бо помічаю навкруги сліди Страхітливих, жорстоких людожерів. /Іван Коваленко, «Уральські сонети» /

Століття - в зачарованому колі, немов у скриньці втомлений вертеп... Там, де розсипав Бог насіння волі, розкинув руки захмілілий степ. Ще не світало в нім. Ще глупа ніч в нім гуде гуняво, ніби тятива, - і не одного в мареві панічнім холодний піт стрілою пробива. А хто не спить - і ті зоднаковіли; їм у безсонні сонячно й у сні... І тільки слово стереже могили - як мертвий скіф на мертвому коні. Пощо ж у мушлі шепоти химерні про край, де Бог умерти не велів? Там затишно мелодії в таверні й поетові у списку кораблів, там воля - безконечна і бездонна, там кожен вільний - скіф і гречкосій, там по сей день тризубом Посейдона вершиться влада віршів і стихій, там древній запах молодого тіла спалахує від погляду, як хмиз... Там Змієборець (мушля шепотіла) трима свічу в десниці, а не спис. /Ігор Римарук, Івану Драчеві/

Цi нiчнi голоси - цi закинутi в моторош митарi - комiрчину твою не забудуть, проси не проси: ти накликав їх сам, їх шукав у вселенськiм гармидерi - i на вбогу свiчу прилетiли нiчнi голоси. Потаємнi вони - а тобi закортiло катренами розiкласти по аркушах їх - о свята простота! Але вбивць голоси прикидались тодi убiєнними, а пророчi слова заповзали вар´ятам в уста. Ти благаєш тепер: "Удостой мене iншої напастi, а не хору нiчного провидцiв, катiв, гультяїв... Їхнi гiмни й прокльони хiба увiбгати в анапести? - кожен - щось утаїв. Кожен - сповiдь i лжу, на зап´ястях вузлує, мов ретязi, не втекти нi в подiльськi поля, нi в карпатськi лiси... О нiчнi голоси, ви й пiд землю також доберетеся! Загнiти менi слух! - наближаються вже голоси. Це покликачi - знову мене загадати на розпити? Чи восславили знов мудрецi празникову зорю? Де чиї голоси? Чом усi переплутались, Господи?! - з усiма говорю - наче вiдаю, що я творю". /Ігор Римарук, "Нічні голоси", Василеві Герасим´юку/ *Вар´ят - ненормальний, божевільний.

Я так не вмію сумувати, Плекати біль в душі своїй, Щоб стрічним не подарувати Усмішки з-під припухлих вій. Вони живуть, вони щоднини Свої серця кудись несуть, Хоч ані світу, ні людини Їм справжня невідома суть. Ні певності в душі, ні віри: Старе розвіялось, нове – Це тільки будні вбогі, сірі, Утопій дзеркало криве. Як випадкові подорожні, Йдемо по батьківських полях І вторимо слова порожні, Не вірячи у власний шлях. Тому себе щодня караю, І крається душа моя: До лихоліть свойого краю Хіба ж не був причетним я? Що ж, можна попросити знижку: Довгенько в правді воскресав, Тому про вас правдиву книжку Я, люди, ще не написав. А написав би – що ж із того? Пацюк хіба що прочита… Ми позбулись чуття святого: Для нас життя – це гра пуста. Ми живемо, аби прожити. А хто прийняв цю вбогу суть, Для того вже не вродить жито І сонце не осяє путь. Та я люблю вас, люди, люди! З надією в ранковий час Вдивляюся в обличчя й груди І вірю, і молюсь на вас. /Микола Руденко/

Вірш Ліни Костенко – Причмелені гномики В пивничці на лото сиділи п’яні гномики. Вони кричали: – Хто поруйнував нам домики? Вони горлали: – Ми всіх наб’ємо, налупимо! Хтось усміхався: – Хми,- і розглядав крізь лупу їх. Вони гукали: – Бой! Іще вина, три порції. Зітхнула мишка: – Ой, велика річ пропорції.

Ми брехні завжди легше вірим, Бо у правди крутіша путь. Важко бути з собою щирим, А нещирим — не хочу буть. Можна, звісно, плекать надію По драбині до неба сягнуть — Ліки ці пречудово діють, Коли хочеш себе обмануть. Безконечна і щедра уява, їй ні впину нема, ні меж, А життя усміхнеться лукаво — І з драбини на землю впадеш. Ось тоді поцілуйся з надіями Та пошли подивитися їх, Як під милими, рідними віями Ворухнеться і згасне сміх. /Василь Симоненко/

Життя будується у плоті, в думках росте, в словах мудріша, і кожен звук солодкий в роті щодня від захвату кругліша… Проте на все є своя міра – з переситу і втіха кисне… Рубцями вивернувши шкіру, час виявля сумління чисте. Допоки вм’ятини повітря заповнюєш ти воском м’язів, твоя душа блука сирітно і спотикається щоразу… Отож розваж, як листя – спеку, – чи ж варто душу марнувати, якщо мандрівка недалека, але такі великі втрати? /Павло Мовчан/

Усе пізнавши й переживши, Стою безгрішний, мов Адам. З криниць небесних мудрість пивши, Що я нащадкам передам? Хіба лиш те, що для могили Є в кожного своя земля. Що ми планету обліпили, Мов гілку яблунева тля. Хоч десь поза окрайцем неба Світи кружляють голубі, Ми, наче тля,- самі для себе. І як вона самі собі. Жбурляємо ракетні стріли В небесну далеч без пуття, А власний дух ще не зуміли З’єднати з подихом Буття… Коли ж твоя душа досягне Тих занебесних володінь, Де Творча Сила в плоть зодягне Незримий дух і зриму тінь: Коли космічною луною Та сила збудить суть твою, – Тоді приходь і стань зі мною Отут, де я тепер стою. /Микола Руденко/

Усе пізнавши й переживши, Стою безгрішний, мов Адам. З криниць небесних мудрість пивши, Що я нащадкам передам? Хіба лиш те, що для могили Є в кожного своя земля. Що ми планету обліпили, Мов гілку яблунева тля. Хоч десь поза окрайцем неба Світи кружляють голубі, Ми, наче тля,- самі для себе. І як вона самі собі. Жбурляємо ракетні стріли В небесну далеч без пуття, А власний дух ще не зуміли З’єднати з подихом Буття… Коли ж твоя душа досягне Тих занебесних володінь, Де Творча Сила в плоть зодягне Незримий дух і зриму тінь: Коли космічною луною Та сила збудить суть твою, – Тоді приходь і стань зі мною Отут, де я тепер стою. /Микола Руденко/

Десять п’єс на сцені грали упродовж доби до сказу. Ми на сцені виступали в десятьох ролях відразу. І примірювали шати в відповідності зі змістом. Хто, скажіть, не мріяв стати з нас заслуженим артистом? Неґативні грали ролі ми у драмах чудернацько. У зеніт, мов на ґондолі, шугонуло нас багацько. /Микола Холодний, "Ролі й долі"/

Мабуть, ще людство дуже молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, – XX вік! – а й досі де-не-де трапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке? Не допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла. /Ліна Костенко/

Україна ж – це країна барокко. Мандрувати нею – для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б не їхав, бачиш наслідки: мури і житла хворі ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні знаки. З криниць повтікали зорі, тобто їх нема, криниці відсутні, але є сліди, і це дозволяє подавати прогноз у вигляді віри в неминуче. Тому що наша земля є чимось більшим, аніж сорочка для шкіри. Це підпільне барокко влаштовує опір і цвіте шалено навіть в уламках, хоч забуто нас і мовчать в Європі. Катувати зручно в палацах, замках, а в каплицях тісно. Тому каплиці є найперший крок углиб України. Мені видно все з чужої столиці. Все на світі можна підняти з руїни, крім живої крові, як ми вже знаєм. Напиши, чи всі живі та здорові. Чи літають ангели над Дунаєм, чи дощі у Львові, чи досить крові. /Юрій Андрухович/

Повертаємся, всіявши зойком оази; кров на піхвах, засмага східна. Та зачинене місто, мов острів прокази, або клітка, в якій єхидна. Поки нас не було, поки нас у пустині прошивала сурма побідна, на стовпах і криницях, мов сіль на хустині, проступило тавро: єхидна. Ми згубили себе в агарянськім поході. Перемога цілком не видна. І до рідних дверей нам достукатись годі, і вітчизна немов єхидна. Рідні панни зів'яли по вежах і клітях, пізня ласка така фригідна. В зимних венах померло дзвінке повноліття, а в очах ожила єхидна. Це вона відкладає століття, мов яйця, по торгах, де музика мідна, де помости смертей, де живуть і бояться, де юрба сичить, мов єхидна. Що я можу? Хрипуча сурма наді мною. Я півсвіту пройшов приблизно. Можу босим піти за твоєю труною, рідна панно, стара Вітчизно. /Юрій Андрухович/

Все минає – ночі і світанки, Та життя не випити до дна. Залишаються нащадкам знаки, – Наче карби, наші письмена. Лиш земля, немов легенда, вічна, Одцвітають очі і вуста. Зборознили батькове обличчя Мозолясті і важкі літа. Повертаюсь до життя і згадок – У полон розкрилених жадань. Батько залишив мені у спадок Крик своїх незборених страждань. Я візьму їх у тривожну душу, В пам’ять, що підвладна тільки нам… Пронести і передати мушу Все, що заповідано синам. /Микола Сингаївський, "У спадок"/

Пронизлива земля, роздряпана, як рана, на кожен штик лопати розпачливо кричить: гортаю поле я, бо прагну переглянуть, ким писане і як окличне слово “жить!”. До кістя докопавсь, до черепків кривавих, до золотих пластин, до трухлого меча, до каменя, яким убитий був ще Авель, – неначе отвір вглиб – чорніє він в очах… І кожен шар землі – забута вже сторінка: цю – рало кам’яне скородило колись, а цю – крислатий ріг писав побіжно-стрімко, а цю ось – ямкував зарубинецький спис… О книго родова, де списано всі долі, я нігті обламав, гортаючи тебе: ось реченням ячмінь, ось – біла крапка солі, ось, наче вигук “О” – яєченько рябе. Тут – ратиці печать, там – попіл від багаття, хрещатий дрохви слід записаний навкіс, ось: згустки крові, крик та чийсь скелет розтятий, мазки іржавих кіс, застиглі скалки сліз… Ось кінські черепи та тріщини поздовжні, шилястих ящірок нотатки на піску. Ось вихудлі сидять, зігнувшись, подорожні, а їхні пучки довгі – в порожнім колоску… А ось зубами смиче дитина горошину, що корінцем вхопилась у перші сторінки, а ось за межі поля обрушивсь голос: “Сину-у!” – ось в небо крізь сторінку стирчать два кулаки. А ось на цій сторінці – покручене залізо іржею витіка, аж жовкнуть бур’яни… А ось на цій… хутчій, допоки ще не пізно, тополю посади і книгу загорни. /Павло Мовчан, "Сторінки одного поля"/

Парнас! І що ті шмони й допит? Не вірю в будень, побут, клопіт – В мізерію, дрібнішу тлі. Вщухає суєтна тривога. І в небесах я бачу Бога, І Боже слово на землі. /Іван Світличний, "Парнас"/

Та не однаково мені…                        Т. Шевченко Він був як полум’я. Його рядки — Дзвінкі і небезпечні, наче криця, Переживуть і жито, і пшеницю, І хліб, і сіль, і війни, і віки. Він був як полум’я. Свої слова — Легкі, як небо, сині, наче квіти, Що ними тільки правду говорити, — Він в наші душі спраглі наливав. Він був як полум’я. /Леонід Кисельов, 1968/

БОРЗОПИСЦЯМ Я не забудуся у сні! В тривожний час не ляжу спати! А буду всюди всім кричати, Що гинуть люди у ярмі! Кричатиму до хрипоти: Не вам, нікчемні лизоблюди, Носити горде ім’я «ЛЮДИ» І в храм свободи увійти. І смолоскип нести не вам! Не вам майбутні покоління Будити голосом сумління! Не вам, лакеям і рабам! Скрижалі правди не у вас! Кривавий прапор, брудні руки, Оскал голодної звірюки І на устах ідейний сказ. О, дипломовані раби! Чого вас мати, борзописці, Не задушила у колисці?! Не знав би наш народ ганьби. Якби не ваш брехні покров - Була би видна кров проллята! Були б плачі! Були б прокляття! Лунало б нині: «Кров за кров!» Та ви народ як тлін, як міль, Як шашіль дерево - роз’їли, Брехнею душі напоїли, І слава вам: проріс кукіль. Росте, колоситься бур’ян... Хто що посіяв - буде мати! І прийдесь вам своє пожати... Самим попасти в свій капкан. /Зеновій Красівський, «НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПЛАЧІ»/

Н. Світличній У світі пошесті і змору, Німотності і глухоти, Де мудрі муштрою менти Лінчують душі без розбору, – Там пісня, витвір висоти, Свободи й пружного простору, Шугнула вільним птахом вгору, У вир! У небо! У світи! Ривком відчаєного тіла Роковано залебеділа В святій готовності офір, Та, браконьєрським залпом в небо Підтята – легендарний лебідь, – Упала на тюремний двір. /Іван Світличний/

Помруть чи ні римовані рядки – Істотно, Та не цим піклуюсь нині: Чим стану я, коли мої кістки Камінням зробляться в могильній глині? Невже нічим?.. Адже ж я жив, я був Не каменем в ярку, не мінералом. Чи марно я пекельний гарт здобув, Йдучи між лезом і зміїним жалом? Заради чого стільки сліз і мук, Терзань і зрад, що випалили душу? Заради рими, від якої звук Утвердити в людському серці мушу? Хіба ж у пісні добрій чи лихій Є сенс, коли ти сам – Лише химера; Коли життя – це тільки гра стихій, А не розумно витворена сфера? Відстороніться ті, хто кулаком Мені втовкмачував гірку облуду. Кінець мій Не під глиняним горбком – Я знаю, що кінця ніде не буде. А вас-бо жаль, старі товариші, Що натрудили мозок і долоні: Кінця нема – Є тільки сон душі. Спочинок у божественному лоні. І скільки тисяч літ – Не в тому суть: Для вічності це тільки мить єдина. Відтак захмарні крила понесуть Туди, де має вирости людина. Це знову будеш ти – Не інший, ні. Спочатку звідаєш і щастя, й скруху. А те, що пам’ять втратить уві сні – Лиш дріб’язок земний, Не досвід духу. Світ – не годинник. Еталон новий В почесному кутку для нього вішай. Як може Всесвіт бути неживий? Невже він Од комп’ютера простіший? Збагни хоч це – у баченні яснім Це теж прийняти можна за основу: Ти є лиш Інформація у нім… Або Число… Або одвічне Слово. Бог чи Ідея – Думка не нова. Навчись нарешті міркувати строго. О назви, назви… Ви – лише слова, Та як міняєте людську дорогу! /Микола Руденко, "Вузлик на пам’ять"/

Ти співвітчизника скручуєш в ріг, немов так навчили батьки. Твій тато маржину любив та беріг, не йшов по траві навпрошки. Ти співвітчизника не врятував в біді. Не врятуєш в бою. Твій тато найменше ягня підбирав і ніс під колиску твою. Ягня оживало! Для лагідних слів твої отверзались уста. Ти як міг забути?! Ти б очі підвів – Воно на руках у Христа. /Василь Герасим’юк/

Хтось робить барельєф хтось обеліск я ж гупаючи сонцем по ланах усе роблю роблю з планети диск щоб був прямим навколосвітній шлях Щоб в коло не змикалися сліди коли піт виступає на чолі щоби прокинулись оті кити що вічно нас тримають на собі Прокинулись і в небо попливли розгорнуте до нутрощів зірок а вічність би здіймалася з імли бо простір це лише часів клубок З моїх химер з моїх важких безсонь майстрята бульбашок регочуть хай та я – покритий шкірою вогонь – вирівнюю опуклий небокрай І диск планети на ребро встає я балансую на межі світів гойдається зображення моє у вирлах схарапуджених китів. /Олексій Кацай/

Нащо слова? Ми діло несемо. Ніщо мистецтво і мана теорій. Бо ж нам дано знайти життя само В красі неповторимій і суворій. Що вибереш, чи образ бездоганний, А чи прообраз для усіх один? Міцніша віра і дзвінкіший чин За словоблудіє і за тимпани! Ось, сходить, виростає, розцвіта Благословеніє не форми – суті. Одвага. Непохитність. Чистота. Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!.. /Олег Ольжич, збірка “Рінь”, 1935 р./

Будівлі дні ніхто не вирішив, В очах від Вавилону — чорно. На каторзі жорстоких віршів Так тяжко душить слово-жорно. Все рідше злет. Мотор задиханий, А нерви тріпотять, як троси, І, коли серце раптом стихне, Нас зрадять крила альбатроса, И не відчуємо, що страчене Життя, від творчости криваве, Що нам призначена двозначна, Як поцілунок Юди, — слава. /Євген Маланюк/

Я чую у ночі осінні, Я марю крізь синій сніг: Вростає туге коріння У землю глевку із ніг. Стають мої руки віттям, Верхів’ям чоло стає, Розкрилося ніжним суцвіттям Збентежене серце моє. Вростаю у небо високе, Де зорі — жовті джмелі, І чую: пульсують соки У тіло моє з землі. Зі мною говорять могили Устами колишніх людей, І їх нерозтрачені сили Пливуть до моїх грудей. О земле жорстока й мила, Ковтнула ти їхні дні — Усе, що вони любили, Віддай долюбить мені! Усе, що вони недомріяли У чорному ґвалті боїв, Хай клекотом і завіями Ввірветься в думки мої! Вслухайтеся, земле і небо, У рокіт страждань моїх — Живу не лише за себе, Я мушу жити й за них. /Василь Симоненко/

І ця любов із доторком біди, і ці слова, які назавжди вивчив: веди мене, мій звичний і убивчий, мій чорний часе, — стримуй і веди. Уздовж доріг — тривалих, золотих — ходою обережною мисливця веди за тих, хто здався і спинився, за тих, хто помилився і затих. В цій осені — тривожній і німій, де замовкає голос недоречний, веди мене, мій вічний, мій конечний, мій втрачений і небезпечний мій. І теплих сосен набраний курсив. І вересня різке різноголосся. Ще не скінчилось те, що почалося. Ще може статись все, про що просив. /Сергій Жадан/

Уночі зібрався я в дорогу і почув у тиші голос з неба: – Ти куди так рано і до кого? – Я до тебе, Отче мій, до тебе… – Зірку я твою не погасив, і до мене інша є дорога… – Отче мій, підкошуються ноги, Отче мій, живу з останніх сил, що не крок – провалююсь в біду і боюсь, до Тебе не дійду… – Не чекай поради і підмоги, Йди! І дійдеш, – Це твоя дорога… /Леонід Талалай/

Нищити ворога - це не гріх. Бог любить розвідку - я питав. Бо в нього принцип - один за всіх, І всі за одного - якось так. Тому і кажуть, що "Бог веде.." Бо інші правила не про них. Вони нізвідки, ніхто, ніде... Мов швидке лезо - удар під дих. Тягати сенс у війни з кишень - Бешкетна справа - звичайна річ. Тому, не любить їх вітчим-день, Тому, їх тішить матуся-ніч. Бо, щоб не трапилось - все мине. І дуже бажано, щоб без втрат. Пройти по краю - не головне. Буває важко прийти назад. Сова, чи янгол - махнуть крилом, І знов, у смерті немає прав. Тому що, як би там не було - Бог любить розвідку. Я питав. /Гліб Бабіч/

Коли у тузі вічної розлуки супутник людям голос подає, – я думаю – у точності науки яке мистецтво і натхнення є! Ані строфи сумнівної, ні слова, ані одного зайвого рядка… А скільки в нас поезій випадкових з нічого й ні для чого виника! Байдужих слів металу нетривкого, думок затертих і порожніх слів… Зроби супутник із добра такого, – напевно, вище носа б не злетів. /Ліна Костенко/

Як стати поетом 1 Сьогодні всі уміють римувати — Це нині не найважче ремесло. Та є рядки, неначе груди з вати,— Не сіялось у них і не росло. Але поет… Ні, рими бездоганні Його іще не творять, друже мій: Як сіль у світовому океані, В Природі розчинитися зумій. Коли у серці здужаєш вмістити Жагу світил і спрагу солов’я І кожен нерв зумієш приростити До рідних нив,— ти скажеш: я — не я. Не я… Не хтось… Можливо, тільки хмарка, Що понад лісом вранці проплива. Чи та ворона, що над полем карка. Чи клен… Чи річка… Чи земля жива. Тебе нема і не було ніколи — Був світ… А ти до нього завітав Краплиною, щоб оросити поле, Малим струмком, щоб виповнити став. Однаково, яку дадуть роботу: Крутить скрипуче колесо млина, Орати до дванадцятого поту Чи то гарчати псом біля вікна. Між небом і землею розіп’ятий, Ти не себе кохай, а землю цю, Де стільки кривди й зла, де кожен п’ятий Приречений померти від свинцю. Кров виплачеш — хай сльози стануть кров’ю, Гілками хай стають твої кістки. Хай те, що називається любов’ю, Твердіє, мов земні материки. 2 Вмирай, вставай і починай спочатку Вдихати душу в глину нетривку — Аби на призьбі гралося дівчатко І ґелґотіли гуси па ставку. Аби у лузі зацвіла калина І на подушку падала коса, І знову мати народила сина. А він — це ти… А ти — земна роса… Є світ. Є зорі. Є жага велика Себе побачити живим мазком На полотні, де атомність безлика Стікає материнським молоком. Якщо ти полюбив оту потребу, Тоді нема для тебе таємниць — Ітимеш світом. рівний сонцю й небу, Ні перед ким не падаючи ниць. Вмістивши в грудях видиме й незриме, Ти соком зір напоєний міцним, Забудь про ямби, про сонети й рими. А просто Словом стань… І тільки Ним! Тоді ти враз навчишся римувати, Так просто й легко, як цвіте земля, Як вміє, граючись, щаслива мати В коханні зачинати немовля. І стане вірш підковою і горном, І воском, і гартованим мечем. Для милої — цілунком неповторним, Для материнських рук — твердим плечем. /Микола Руденко/

Ласкавий серпень. П’яне сонце диктує ще яркі слова. Не першина мені огонь цей, а так хмеліє голова, і хтось у серці радість множить легку, як срібне волоконце. Ще зацвітуть удруге рожі: для всього буде вороття. Серпневий день такий погожий, мов перший день життя. /Михайло Драй-Хмара/

Хмари важкі, ніби зараз впадуть на степи, Божим канатам не втримати мокрі вітрила. Вирви, провалля, кургани, кістки, черепи, літери, писані кров’ю, багряним чорнилом, – все упаде! Підімне під собою листи, згорне із гулом оправу небесної Книги. Лишиться морок, пустеля, могили, хрести, коло дев’яте нестерпно холодної криги. Скільки зосталося чистих іще сторінок? Скільки ще треба писати, багато чи мало? Пишемо Книгу уперто в диму цигарок. Кожен свою. Поки небо назавжди не впало… /Автор: Anatoliy Anatoliy/.

Дуже гарно й правдиво. Краще й не скажеш.

Дуже люблю Ваш форум. Частіше виходьте.

ПOETOBІ Не лицемір, поете, серцем, І не роби із нього шарж: — — Замало глянути крізь скельця, На бунт, — виспівуючи марш! Давно набридли струни ліри І пил злетів на святість тем! — — Зроби без жрецтва і офіри Себе самого бунтарем! Твої пісні — це теплий промінь, Що палить темряву, мов лід! — Навіщо ж коришся утомі І оглядаєшся на міт!? Один закоханий у грудень, Другий бандуриться в лісах. А ти махнув у «сірий» будень, — Сидиш із Фебом в небесах! — Та не воскресне те, що вмерло! — Тепер і будні — динаміт: — — Не забувай залізне жерло Гармат, націлених у світ. Якщо ти наш. Якщо ж далекий, І любиш вимріяний час, — Плекай в болоті, як лелека, Свою культуру… не для нас! Нам треба пісні — бурі, грому, Нам треба — бомбами слова! Ні слова — хто там? — про утому, У кого скніє голова. Нам треба кожного солдатом На наші будні і фронти! — Поете, в бій, — доволі ждати, — Громами пісню рознести!.. Не лицемір, поете, серцем, І не роби із нього шарж: — — Замало глянути крізь скельця, На бунт, — виспівуючи марш! /Олекса Влизько, збірка «Серце і вогонь», Прага, 1942р. /

Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає. Лиш ніжний келих нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка — радісний носій Дарунку квітів ясних і веселих. Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любові. Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових. І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої насіння. /Павло Филипович/

Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає. Лиш ніжний келих нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка — радісний носій Дарунку квітів ясних і веселих. Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любові. Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових. І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої насіння. /Павло Филипович/

Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім. Натхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця. З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні! /Павло Филипович/

Отак воно усе й пішло, Що на початку було Слово, Тоді на світ з’явилась Мова, Назвімо третім – Джерело. Ви не дивуйтесь! Все, як треба, Була такою воля Неба: Сам Бог послав нам цей струмок, Що став володарем думок. Людина в світі б не жила, Коли б не мала Джерела – Джерела наснаги, Джерела відваги, Джерела натхнень, Джерела пісень, Джерела всіх знань, Джерела кохань, Джерела тепла, Віри джерела. Отак усе життя й пройшло, Все до ладу, усе, як треба, Була такою воля Неба – Знайшов своє я Джерело. І джерело це – Україна, Вона не вмре і не загине, Не знищать підступи і зло Святе і чисте Джерело! /Іван Коваленко, "Джерело"/

У поета тільки слово, Тільки слово, більш нічого – Слово правди і свободи, Слово гідності і честі, Слово мужності і віри, І любові, і надії, І покари грізне слово. А у вас – кайдани й пута, А у вас – темниці й мури, Шпигуни і крючкотвори, І Сибір, і суд неправий, Шпіцрутени, каземати, І кати, і дріт колючий, І муштровані солдати. А в поета тільки слово, Тільки слово, більш нічого, Тільки думи на папері, Тільки думи, тільки муки, Тільки помисли високі, Біль за рідну Україну, За народ її в кайданах. А у вас брехня і підступ, А у вас обман і підлість, І нещирих слів облуда, Влади й почесті жадоба, І жага користолюбства, Підкуп, злочини і зрада, І життя мерзенний бруд. А в поета тільки слово, Тільки слово, більш нічого, Лиш суддя великий – совість, Що велить ставать до бою, За народ, добро і правду І за матір Україну Все життя своє віддать! І поет один вступає В бій святий, великий, правий! Проти деспотів, тиранів, Всіх гнобителів на світі Заклика народ вставати І здійма свою він зброю – Слово правди полум’яне. Ви боялися поета, Замикали в каземати, Засилали у пустелі, Муштрували і знущались, Та його ви не зігнули, Не згасили його слова, Що горіло полум’яно! Де ж ви, виродки-потвори, З орденами і чинами? Хто ж могутнішу мав зброю? Хто ж у битві переможець? Ваші імена прокляті! Пам’ять стерлася і зникла, Прах розвіяно вітрами. А поет живий і досі, І живе поета слово, І горить воно, не гасне, І стає уроком грізним Всім гнобителям сучасним, Що добро, і правду, й волю Хочуть кинуть до темниць. А поет іде по світу, Гордий, світлий, невмирущий, Підійма безсмертне слово, Кличе знов ставать до бою, За народ, добро і правду І за матір Україну Все життя своє віддать! /Іван Коваленко/

Голубчики, українські поети, Невже вас досі нікому навчити, Що не досить сяких-таких зліпити Рядків штирнадцять, і вже й є сонети? П’ятистоповий ямб, мов з міді литий, Два з чотирьох, два – з трьох рядків куплети, Пов’язані в дзвінкі рифмові сплети, – Лиш те ім’ям сонета слід хрестити. Тій формі й зміст най буде відповідний: Конфлікт чуття, природи блиск погідний В двох перших строфах ярко розвертаєсь. Страсть, буря, бій, мов хмара піднімаєсь, Мутить блиск, грізно мечесь, рве окови, Та при кінці сплива в гармонію любови. /Іван Франко, "З вершин і низин", Тюремні сонети, Епілог. Присвячено русько-українським сонетярам. 6 травня 1893/

Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю? Зацокоти мені, коню-птах! Може, я долю свою заспіваю Десь попід Каневом у житах. Літаки минаючи й вокзали, Над землею диблячись увись, По дорозі серця ми скакали, Теплий пил тривог моїх куривсь... І глибоким гордовитим ржанням Крізь державні далі над Дніпром Ти в’їржав у світ моє кохання І закляк на кручі між дібров. І коли у розпачу хвилину Гриз я землю з болю у гаю, Ти будив копитом Україну Й журно ржав на молодість мою. Де ти, мій товаришочку чалий? За твоїм і за моїм життям Ще тоді удвох ми помічали Глибину життя і майбуття... Буде тобі сіно, і до сіна, І земля барвінкова, й поріг, А мені — дружина й Україна, Сто тривог і тисяча доріг! /Микола Вінграновський/