Лента рецензий

— Как больно, милая, как странно, Сроднясь в земле, сплетясь ветвями — Как больно, милая, как странно Раздваиваться под пилой. Не зарастёт на сердце рана, Прольётся чистыми слезами, Не зарастёт на сердце рана — Прольётся пламенной смолой. — Пока жива, с тобой я буду — Душа и кровь нераздвоимы, — Пока жива, с тобой я буду — Любовь и смерть всегда вдвоем. Ты понесешь с собой, любимый, Ты понесешь с собой повсюду, Ты понесешь с собой повсюду Родную землю, милый дом. — Но если мне укрыться нечем От жалости неисцелимой, Но если мне укрыться нечем От холода и темноты? — За расставаньем будет встреча, Не забывай меня, любимый, За расставаньем будет встреча, Вернемся оба — я и ты. — Но если я безвестно кану — Короткий свет луча дневного, — Но если я безвестно кану За звездный пояс, млечный дым? — Я за тебя молиться стану, Чтоб не забыл пути земного, Я за тебя молиться стану, Чтоб ты вернулся невредим. Трясясь в прокуренном вагоне, Он стал бездомным и смиренным, Трясясь в прокуренном вагоне, Он полуплакал, полуспал, Когда состав на скользком склоне, Вдруг изогнулся страшным креном, Когда состав на скользком склоне От рельс колеса оторвал. Нечеловеческая сила, В одной давильне всех калеча, Нечеловеческая сила Земное сбросила с земли. …И никого не защитила Вдали обещанная встреча, И никого не защитила Рука, зовущая вдали… С любимыми не расставайтесь! С любимыми не расставайтесь! С любимыми не расставайтесь! Всей кровью прорастайте в них,- И каждый раз навек прощайтесь! И каждый раз навек прощайтесь! И каждый раз навек прощайтесь! Когда уходите на миг! © Александр Кочетков, «Баллада о прокуренном вагоне»

Возможно Свифт построит дом Ни да, ни нет. Не говори, Что боль разлуки притупилась Напевность звёзд нас поразила Чарующими попурри Предтечей вспыхнувшей любви, Неистовой, но и ранимой. Баста – втюхалась, не верю, Что взаимные потери Мы несём. Стук – почтальон: «С уведомлением – распишитесь». Неуёмный потрошитель- Лекарь, сердцу, мыслям, На Фавор – дым коромыслом. Отсчёт до нуля – К Олимпу стартуем. Сулит мой смутьян Палитры арт – бурей. Паренье, врезываемся Условности круша друг в друга. Мыслитель – шут, порою ухарь, Не жизнью правит – вальсом – князь Серебряного века. Я Разлуку чувствую. Гаруда Явится – крылатый вестник. Долг, приказ, и мы не вместе. Он – Джеймс Бонд. Я – ипподром, Тоскующий по скачкам. И сколько Ждать свой камертон. И только Ждёт сосед с надеждой. Милый Свифт, но в падежах – слон. Отсчёт до нуля, Стартуем к Олимпу Бог вечный судья, Вращает калитку. 27. 06. 11.

Моя любов — усохла деревина. Вона радіє, як зима надходить, Бо всі дерева схожими до неї Стають о тій порі. Безлисті, чорні Гілки, мов кості, бо обгризли їх Вітри осінні — пси проголоднілі. Вона сумна весною, бо її Здалека видно в зелені хвилястій. Вона мене боїться — рубача, Що ходить і вичищує невпинно Душі зелений сад. Коли підходжу З сокирою до неї, щоб зрубати І на багаття кинути її, Вона тремтить! Один листок зелений Ще є на ній. Один листок надії, Що буде ще мене любити Моя кохана. Бризне листям буйно Те пагілля. Тому-то обминає Із року в рік усохлу деревину Сокира точена... /Дмитро Павличко/

У старой мельницы. Чуть плещущие шлюзы И хоры звезд степных, огромных, как кулак. Отбрызгал легкий дождь. И просыпались музы, И мнился лай собак. Земли распаханной короткий сон весенний, Перила над струей седеющей воды, И над прудом, как ряд идущих привидений, Вишневые сады. Живая тяжесть рук, сложенных мне на плечи, И наше милое смешное vis-a-vis. Кругом спокойствие. И никаких злоречий, И никакой любви. На старой мельнице как скоро все смололось, Как изломалось все и оскудело вдруг! И только изредка мне снится чей-то голос И тяжесть нежных рук. /Николай Зеров, "Воспоминания и размышления"/

Він: — Було це так давно, що й родимок на тілі я вже би не згадав: сузір'я їх сумні ще й світяться немов, та вже десь відлетіли, і їх розташувань не відтворить мені. Вона: — Було б тобі в ті дні, печальний кароок, не ружі нетривкі, не вірші дарувати, а в тиші затяжній скидати ланцюжок і родимки мої губами рахувати... /Іван Малкович, "Тільки спогад"/

Сині очі нічних мотилів, Перламутрові крильця, як вії… Я тобою до дна відболів, Сподівання димами розвіяв, Що танцюють довкола вогнів І, шурхочучи, шовк обпікають… Навіть гнів твій уже зворонів. Тільки очі чого ще питають? Ні, не плачуть, не тужать, а лиш Поза брови у ніч витікають, Може, й ти з мотилями згориш, Так ті очі тебе допікають. …Відболів. Та загусли дими, Їх не змити з лиця, наче пудру. Тільки очі чекають зими, В них не біль, а лиш сум перламутру. /Лазарук Мирослав/

А я — звичайний подорожник. Коли страшна скінчиться гра, Ти прикладеш мене до ран, До всіх, яких зазнаєш, ран, До найчорніших свіжих ран, Які побачити не можна. Коли ти підеш — чорні трави На слід твій схиляться в журбі. Я всю себе віддам тобі, І кров мою віддам тобі, І тіло, й крик віддам тобі. Якщо ти потім підеш навіть, А підеш же — я знаю точно. Впаде моє зів’яле тіло — Зелена латка серед пилу, Колишня ніжність серед пилу, Я, непотрібна, серед пилу — Безсоння зеленаві очі. І що тебе гука тривожно? Нового не зазнавши краху, Блукаєш ти колишнім шляхом Вже травами порослим шляхом. Загубленим тобою шляхом, Де я — звичайний подорожник. /Марина Брацило/

Ще довго так в твоєму голосі Дзвеніли сміхом кришталі. Блідо-рожеві гладіолуси Прощально шерхли на столі. І в передзахіднім промінні З блакитно-білої імли Ще довго так вуста кармінні Мені трояндами цвіли. А ти вже йшла, ішла назавше,— В журбі від маківки до п’ят,— Своєї долі не впізнавши У найсвітлішому із свят. Не раз насню іще ночами, І спомин серце обпече: Цілую довго і нестямно Тебе в сумне твоє плече. /Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ, "ЖІНКА ІЗ ПЕРЕДМІСТЯ", 10. ПРОЩАЛЬНІ ГЛАДІОЛУСИ/

Я люблю тебе в червонім. Срібні чайки понад морем. Я люблю тебе в червонім! — Божевільний злет брови. У безобрійних зіницях Пролітають дикі коні, Пролітають над світами, Не торкаючись трави. Я люблю тебе до скону! — Не вбивай мене червоним. Утопи мене навіки В зливі чорної коси. Над безмежними світами Пролітають дикі коні, І черлене листя з кленів Тихо пада навскоси. Я люблю тебе в червонім, В грозовій пітьмі волосся! Мармурове тло обличчя. Кумачева сойка губ. Ти насправді зашарілась Чи мені лише здалося? Я люблю тебе в червонім! — Захисти мене від згуб. Заведи мене таємно В той далекий сад ірпінський, Де в кущах палали ружі В сяйві місячної гри. Де на мене тихі очі Проливались, наче пісня,— Я люблю тебе в червонім! — Проведи мене з гори. Пригадай, як у саду тім Кров’ю сходили порічки, Як вишнево губи шерхли В шалі злетів і ширянь! І повільно так світало, І туман вставав з-над річки. Плачем іволги над садом Малинова квітла рань. Біля технікуму в лісі Між дубами голубими Жаром прискали суниці Під студентський волейбол. У вогні жовтогарячім Задихалась горобина. Білі руки на червонім Ворожили про любов… Ні, не згадуй! Вже — минулось, Загубилося в торосах… Бачиш? — Вижив. І нівроку. Та колись іще хоч в сні Ти прийди до мене знову, Як тоді, простоволоса, В ярій сукні кумачевій, Посміхнись крізь сон мені. Я люблю тебе в червонім! Золота облога перснів… Пальців пелюстки кармінні На тремтливім кришталі… Проведи мене до річки, Де вітряк на пагорб сперся. Я піду, і, наче круки, Відлетять мої жалі. В бурштинове і черлене Ллється світло чесучеве. Що судилося згубити — Від вогню не вбережеш. Ти крізь дні мої проходиш, Наче вітер кумачевий,— Я люблю тебе в червонім, В чистім полум’ї пожеж! Ти в червонім — наче канна! В білих айстрах скрипки плачуть. Пролітають сиві птиці Небом вічних кочувань. Ти проходиш? — Зупинися!!! Ще раз дай тебе побачить! Я люблю тебе в червонім! Не спиняйся… Прощавай. /Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ, "ЖІНКА ІЗ ПЕРЕДМІСТЯ", 19. ПОРТРЕТ В ЧЕРВОНОМУ/

Цвітуть осінні тихі небеса, Де ти стоїш блакитна, мов роса. В очах засмуток темний, мов ожина, — Моя кохана, мріялось, дружина. Як сон далекий, видиво майне… Хоч не забудь, а згадуй ти мене. Я під вікно прилину навесні, Щоб ти знялася пташкою ві сні, Де цілувала кучері волосся, Де пригортала те, що не збулося, Що не воскресло в літечко сяйне… Хоч не забудь, а згадуй ти мене. У тебе смуток, в мене ревний жаль, У тебе вечір — в мене ніч і даль. Я під вікном постою із журбою, Куди ж мені подітися з тобою? Хай серце серцю звісткою майне… Хоч не забудь, а згадуй ти мене… /Андрій Малишко/

Золота моя жінко, золота моя муко, я до неба злітав, я тинявсь, як мана, я, цілуючи подумки золоті твої руки, і сміявся, і плакав, як дитина мала. Ти проходила мимо золотою ходою, зачепила крилом золотим, а затим сіру землю зробила мені золотою. Вже і небо над нею стає золотим. Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла золота твоя тінь на моєму житті. В небі серця мого, мов зоря, пролетіла і лишила на серці сліди золоті. Золота моя птахо, золота моя осене, так ніхто ще не міг золотіти мені. Скільки часу минуло, а я ще і досі, мов листок, на твоєму золотому вогні. /Анатолій Кичинський/

В дні, прожиті печально і просто, все було як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Мандрувала я дні в жалю. І в недобру для серця пору я сказала комусь: — Люблю. — Хтось підносив мене до неба, я вдихала його, голубе… І не мріяла вже про тебе, щоби цим не образити тебе. А буває — спинюсь на місці, простягаю руки без слів, ніби жду чудесної вісті з не відомих нікому країв… Є для серця така покута — забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого в житті не було. /Ліна Костенко/

И если я постарею телом, Люби меня до скончанья дней. Порой неловкой, порой несмелой. Такой же точно. Иной - не смей. И если я не смогу подняться, Гуляй по паркам за нас двоих: Снимай с цветов потускневший глянец, Носи мне маки. Всегда носи. Носи мне чай на цветастом блюдце, Тверди об этих прекрасных днях. И если я не смогу проснуться, Навек меня сохрани во снах. Когда морщины разрежут кожу, Когда покроет глаза туман. Люби нарочно, люби такой же, Люби всецело. И я воздам. /Евгения Полька/

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти, Так міцно, щільно, і закрить од світа, Я не боюсь тобі життя одняти, Ти будеш мов руїна, листом вкрита, — Плющ їй дає життя, він обіймає, Боронить від негоди стіну голу, Але й руїна стало так тримає Товариша, аби не впав додолу. Їм добре так удвох, — як нам з тобою, — А прийде час розсипатись руїні, — Нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині? Хіба на те, аби валятись долі Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на тополі І статися для неї гірш могили? /Леся Українка/

На білу гречку впали роси, Веселі бджоли одгули, Замовкло поле стоголосе В обіймах золотої мли. Дорога в'ється між полями... Ти не прийдеш, не прилетиш — І тільки дальніми піснями В моєму серці продзвениш. /Максим Рильський/

таки неук: чи можу адресувати приємним господі, гостям, господині кілька приблизних слів? + щасти!! Або ж видалите? ...виноградник мій дичАвів, чутні лози й ніж не знались; гнались в пошуках нектарів: ще й тяглись-переплітались! ...ягід сік як рід, з коріння, сам солодкий, в гіркість лозам; п’янко йшлось метаморфозам: він виброджувавсь в творіння!! ...й осінь, й воля, в листя зграю, плоду ж прихистку не маю; й все, що є, з небом дорога: просто світла... просто Бога!!! ("просто" у значенні під)

Коли весь двір пірнав у тінь, На пасіку, поза курінь, Тягнуло димом від сушарні. А ми гуляли в ловитки, І ти ховалась за дубки Або за горбики цвинтарні. А потім сонце западало, І з насипу дивились ми, Як дальнє дерево й доми Скривали тліюче кружало, – І боязко горнулась ти До мене, щоб додому йти. Є у зорі жаркий янтар, А в півночі Волосожар. О світе мій, землею вкритий! Віддав би я ще й кращий дар За той курінь, за той димок, За твій летючий голосок, За те, щоб знов тебе ловити. /Володимир Свідзінський, "Спогади"/

Я до тебе йшов крізь далі, через роки. І зустрів тебе одну-єдину в світі: Ти стояла на порозі на високім В синім платті, синьоока, в синім квіті. Уклонилась, повела мене в світлицю, Пригощала за столом новотесовим. Пив я воду, пив холодну із криниці — Срібнодзвонну, срібноплинно-проліскову. Як ішли ми зелен лугом к зелен гаю, Солов’ї нам ткали пісню диво-дивну. Той мотив мені і досі ще лунає — Незабутній, неповторно переливний. Зупинилась. Зашарілись ніжно щоки. Ти звела на мене очі. Роси впали. Я читав в твоєму погляді глибокім: Ти чекала. Ти чекала того сонячного слова, Неповторного і вічно молодого. Я ж — неначе відібрало в мене мову — Мовчки квіти обривав собі під ноги. Ти зітхнула, ти сказала: — Будь щасливий.— І пішла, а я зостався серед квітів. Раптом серце защеміло (біль — як злива): «Дожени! Вона ж твоя — єдина в світі». Я рвонувся швидше вітру через луки, І, здалось, уже впізнав твою хустину, Ще два кроки — й доторкнусь, простягши руку... Тільки небо, тільки далеч синьо-синя Та дуби про щось зажурено шепочуть... І тепер, куди б не йшов я, що б не думав, В моє серце задивились твої очі Синім ранком, синім квітом, синім сумом. /Борис Олійник/

Не світлий спокій дорогих глибин Прозорої і чистої науки, Не золоті натхнення орхідеї - З ласкавості незмірної своєї, Пошли мені, молюся, дар один: В ім'я її прийняти мужньо муки І в грізні дні залізної розплати В шинелі сірій вмерти від гранати. /Олег Ольжич, "ПРИСВЯТА"/

Я дуже тяжко Вами відболіла. Це все було як марення, як сон. Любов підкралась тихо, як Даліла, А розум спав, довірливий Самсон. Тепер пора прощатися нам. Будень. На білих вікнах змерзли вітражі. І як ми будем, як тепер ми будем?! Такі вже рідні, і такі чужі. Ця казка днів – вона була недовгою. Цей світлий сон – пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! – Воно лишилось на усе життя. © Ліна Костенко

Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй. Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем – я і ти. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. /Володимир Сосюра, «Васильки»/

Ці тіні на очах. І хризантемна ржа. Цей ранній лід. Розсіймося квітками. А плеченько в росі. А серденькові жаль. Листочок-листопад... Встеляє камінь. А вустонька-вуста. А хустонькою піт... Ці тіні на очах. І мальви, що минули. А рученьки-любов, а рученьки – як лід. Сережки срібляні... І думонька... І думи... Я слухаю романс кларнетами смерек. Горить свіча в кармінній карамелі... Ці тіні на очах, як хризантемний хрест... А плеченько в росі... Одне-одненьке... /Степан Сапеляк, "Осінній романс"/

Мов лебединя, розкрилила тонкоголосі дві руки, ледь теплі губи притулила мені до змерзлої щоки, сльозою темінь пронизала, в пропасниці чи маячні казала щось – не доказала. Мов на антоновім огні, не чув нічого і не бачив, в останньому зусиллі зміг збагнути: все. Тебе я втрачу, ось тільки заверну за ріг. /Василь Стус/

У місті, де ми не зустрілись, я знову блукаю з тобою, і нашу розмову корабликом діти пускають на воду, вона запливає, відчувши свободу, у погляд відкритий твого океану, де, може, і досі шукаєш кохану, де, може, мене пам'ятаєш і досі... Заплутався вечір тоді у волоссі, а ти розплітав мої коси невміло, і мріяла я, щоб вони посивіли на грудях твоїх, як сивіє світання, як гасне на небі зірниця остання. /Софія Майданська/

Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам. Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами. /Ліна Костенко/

МАРІЯ (колишній дружині) Як чайку побачиш підбиту, що в небо вернутися мріє, до тебе нехай на край світу мій голос долине, Маріє. На Київ біжать електрички, і з кожною серце міліє. Без тебе, як берег без річки, в житті залишивсь я, Маріє. Вночі прокидаюся двічі - зоря через шибку зоріє. Вона загляда мені в вічі твоїми очима, Маріє. Я смерть би узяв у дружини, та тільки вона не зігріє. Неначе пелюстки жоржини, роки облітають, Маріє. Нам поле глушили осоти, А нині пшениця яріє! Та тільки не я твої соти наповнюю медом, Маріє. Обрала ти іншу орбіту, де біле, мовляв, не сіріє. Навіщо ж на чайку підбиту ти кидаєш погляд, Маріє? /Микола Холодний/

Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють. Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім'я печальне — Марія... Ми з тобою одні. Ми у полі одні. Ти стоїш перед мене, як вечір. Я дивлюсь на заплакані очі твої, на покірно похилені плечі... В небі хмарки біжать... може, буде гроза? Зацвіли блискавиці над гаєм... Я не можу сказать, я боюсь розказать, що тебе я уже покидаю... Що я можу?.. скажи... Мої дні, мов хрести. Я не мав і нічого не маю. Ти стоїш і мовчиш... тільки вітер тремтить, на плечі твоїм шаль підіймає... Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють. Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім'я печальне — Марія... /Володимир Сосюра, «Марія»/

Так рано прокидаються вокзали І всі дороги кличуть кожну мить… Колись мені досвідчені казали, Що за далеким серце не болить. Той чоловік, якого я не знала, Той чоловік, якого не любила, Минув усі дороги і вокзали, Втопив у морі весла і вітрила, Та щоб мені жилося неспокійно, Приніс в дарунок лебедині крила. … А я до зір ніколи не літала (Хоч як любила піднебесну даль!) Ті білі крила ворону віддала, Щоб він не каркав на мою печаль. І він не кряче, тільки роки лічить І гасить зорі чорними крильми. А за тобою, добрий чоловіче, Неспокій мій — гарячими слізьми. /Ганна Чубач/

Відходив поїзд. У вікні Махала дівчинка рукою І плакала. Нащо мені Її сльози й несупокою – Я ж з іншою прощався там, Я проводжав дівча веселе; Чого ж це над моїм життям Чужа печаль полотна стеле?! Чого це я забув давно Свою товаришку погожу, А те заплакане вікно Забути я ніяк не можу?! Чия душа, як сирота, Зверталася до незнайомих, Куди ж то кличе крізь літа Її руки прощальний помах?! /Дмитро Павличко/

Вже червоніють помідори, І ходить осінь по траві, Яке ще там у біса горе, Коли серця у нас живі? Високі айстри, небо синє, Твій погляд, милий і ясний... Це все було в якійсь країні, Але не знаю я в якій. Що з того, що осіннім чарам Прийде кінець? Але в цю мить Баштан жовтіє понад яром, Курінь безверхий ніби спить, І гнеться дерево від плоду, І не страшний, моє дитя, Нам час останнього походу Без вороття — без вороття. /Максим Рильський/

Поговори со мной, пока я жив. Пока я здесь, возьми меня за руку. Не слушай пульс, а просто - подержи. Не обрекай на отчужденья муку. Не убегай, чтоб плакать по углам, Чтоб выть над ванной, отвернув все краны. Ведь так не легче. Я бы плакал сам, Но слёзы только растравляют раны. Пока ты плачешь, я лежу один В стерильной и прилизанной постели. Не беспокойся, действует морфин, Но знаешь, часто боль живёт не в теле. Я вижу всё. Я чувствую твой страх - В словах, глазах, улыбке напряжённой. Но ты мне врёшь. Нам угрожает крах - Я как чужой тебе, как прокажённый. Ты избегаешь правды, как огня. Я так измучен сладкими речами... Ты полагаешь, что щадишь меня, Ты, дверь захлопнув, шепчешься с врачами. Но разве правда - признак нелюбви? Ведь я не выношу ни лжи, ни лести. Боишься - говори, кричи, реви... И я боюсь. Давай бояться вместе. Во сне я видел смерть. В который раз Она сказала: "Приготовься. Скоро." Но я твердил: "Попозже, не сейчас. Придёшь за мною после разговора." Пойми, мне очень страшно уходить, Пока я эту стену не разрушу. Прошу тебя, не разучись любить. Пусть боль тебе дотла не выжжет душу. Хочу, чтоб утром после похорон Ты, как всегда, умылась, причесалась. Чтоб ты не отключала телефон, Чтоб знала, для чего ты здесь осталась. Чтоб без меня сумела жить потом Нормальной жизнью, а не бывшей драмой. Чтоб у тебя был муж, уютный дом. Ты станешь замечательною мамой. И не терзайся, будто предаёшь Всё то, что в нашем общем прошлом было. Мечтал я счастье дать тебе. Ну, что ж - Мне просто этой жизни не хватило. Когда я грань миров перешагну И поражусь, как тот, иной, прекрасен - Я в нём останусь. Ждать. Тебя одну. Живи - я очень долго ждать согласен. /Софи-Ко/

А я тебе кидаю В світі такому холодному. Всі клятви й обіцянки Раптом упали в ціні. І тільки два слова, Два слова сумління колотимуть: Пробачиш мені? Моя мила, пробачиш мені? Пробач мені, мила, Яви свою милість, пробач мені. Звільни мою душу Від того, що так їй пече. Тому ми й прощання Назвали останнім побаченням, Щоб мати надію — А раптом побачимось ще. Але ти мовчиш. Головою печально похитуєш І стук твоїх кроків Відлунює в скроні мої: «Навіщо ти кидаєш милу, На-ві-що ти ки-да-єш? Це ж, може, остання любов, Тож не кидай її!…» Останні вагання Змиває і злизує злива. Останніх благань Благенькі блакитні вогні. А я тебе кидаю, Я тебе кидаю, мила, Мов круг рятувальний, Якого хтось кинув мені. /Олександр Ірванець, «Прощальний романс»/

Вночі я не встиг про це сказати. Ніч — це серця з золотими нервами. А на ранок виходиш зі своєї казарми — сонце вгорі і туман між деревами. Діти його просвічують душами, основи його — вологі, останні. Якщо не хочеш про мене думати — думай про ці дерева в тумані. Думай про них, коли тобі радісно, думай, коли тобі хочеться плакати. Дерева в тумані схожі на радіо — діляться бідами, діляться планами. Якщо не хочеш про мене згадувати, якщо не маєш сили та спокою, думай про ліс, що стоїть загатою — міцною, надійною та високою. Думай про сталеве коріння, думай про надрізи й крону. Нехай ця земля, смоляна і осіння, наповнить теплом ніч твою чорну. Думай про мокру траву між дюнами, думай собі, ніби так і треба. Я ж знаю, про що ти насправді думаєш, коли ти думаєш про дерева. Я знаю, я все це собі переховую серед туману й огрому нічного. Немає нічого випадкового. Немає нічого. Зовсім нічого. /Сергій Жадан, «Дерева»/

Я і в думці обняти тебе не посмію, А не те, щоб рукою торкнутися смів. Я люблю тебе просто — отак, без надії, Без тужливих зітхань і без клятвенних слів. Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе, Захмеліть, одуріти від твого тепла. Я кохаю тебе. Мені більше не треба, Адже й так ти мені стільки щастя дала. /Василь Симоненко/

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні, Наче крапля роси, наче крик журавля - тільки мить. Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній, І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить. Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі, І душею своєю я вас, як умів, причащав. Але видно Господь мені краще життя напророчив, І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав. Приспів: На могилі моїй посадіть молоду яворину, І не плачте за мною, за мною заплаче рідня. Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, Певно, в цьому і є та найважча провина моя. Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний, Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я. Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні, Як мені не всміхнеться донька-сиротинка моя. У далеких світах якось раптом усе я покину, Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем, І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину, І легенько війну над твоїм, Україно, лицем. /"У райськім саду" ("Яворина"), пам'яті Назарія Яремчука/ Слова: Степан Галябарда Музика: Степан Гіга

Все було. Дорога закричала, Блиснули байдужі ліхтарі. Ти пішла від мене до причалу І згоріла в полум’ї зорі. Вибухали дні незрозуміло І життя котилося моє… Але там, де ти тоді згоріла, Кожен ранок сонце устає. /Василь Симоненко/

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі. /Ліна Костенко/

І тривожно і щасливо, на стільці русяве диво усміхається навпроти: світлі очі, білі плечі, на які накинув вечір переливну позолоту. На її легких руках, що завмерли на коліні, погляд мій і трепет тіні яблуневого листка. Світлі очі пломеніють, вітер сіють, вітер сіють, навіваючи весну, – серце терпко завмирає, ніби вже передчуває, ніби знає, що пожну за своє зачарування, – це – і зустріч і прощання в часі пізньому злились. Тихше, серце, примирись з неминучістю смеркання. Тільки ж очі пломеніють, вітер сіють, вітер сіють, і вчувається мені, як шумить від бурі крона вся осіння, безборонна, вся у трепеті й вогні. /Леонід Талалай/

Йду, і не маю сліз, минаючи квартали, Немов недобрі сни, позбавлені небес, І все в мені бринить – і стале, і нестале, І весь великий борг, і страх великий весь. Хай яблука впадуть – і навіть ті останні, Що важчі, ніж слова, та легші молитов. …Є особливий час – час постаті в тумані, Якій усе одно. Якій усе – любов. /Маріанна Кіяновська/

Наче сон. Наче сон. Наче запах торішньої м’яти. Наче яблуні цвіт. Котра в юності ще відцвіла. Я не можу тебе, Я не можу тебе пригадати. Ти ж такою була, Мов ніколи моя не була. Я забув. Я забув. Вже й ім’я твоє сонячно-чисте, Тільки помахи рук, Як від тебе везли поїзди. Тільки власний портрет, Що відбився в очах променистих. Облітають літа. Облітають літа назавжди. Зачекай. Зачекай. Це не сон. Не уява. Не казка. Це само по собі У житті воно склалося так, Що вогні вказівні Попереду давно вже погасли, Та тримає мене Твій давно проминулий маяк. /Анатолій Рекубрацький/

В купальську ніч, коли дерева й квіти, Мінливі води й скелі-моноліти, Птахи і звірі, зорі з небесами Єднаються в одну родину з нами, — Хотів би я у молодість вернутись, У папороть розквітлу обернутись, Щоб ти її опівночі зірвала, Щаслива стала і мене згадала. /Луків Микола/

Папороть квітне кольором сивим, де, щастя шукаючи, був я щасливим. А стежка волога повз тихі дуби у спогад веде, як вела по гриби. З минулого літа запахне буркун і я вже щасливий, як в сіні цвіркун. По-іншому бачу і землю, і небо, і крони, що світяться самі від себе... Невтолений ясен листок простяга, яким непригублена крапля збіга... Гриби шерхотять, підіймаючи листя. Кружляє, мисливця шукаючи, птиця. /Леонід Талалай/

Весняного вечора танго голубе, – розлилась мелодія, місто затопила. Усміхом-покорою обів’ю тебе, в присмерку пахучому вже не руки – крила. Чом стежки не сходились, і вуста мовчали, і зоря дивилася холодно згори, і льодами бралися наших душ причали, а по них металися-плакали вітри? Притихає вулиця, світло у вікні – і зітхання-спомини у небеснім дзвоні; ти корону місячну подаєш мені, вуст вуста торкаються – але чом солоні? Танго нас підхоплює – танго голубе, як вода до берега, пригортаюсь: «Милий, – тілом, серцем, пам'яттю я веду тебе, – спий мене закохано – віддану, щасливу...» /Наталка Поклад, "Голубе танго"/

Знову вечір на двох, знову тиша, як Бог, наші душі слова оминають, суть бажання проста, її знають вуста, та шукають, шукають. шукають… Наче жар опече тіні сяйво свічей, жар кохання опалить нещадний, Насолодою ніч, мить, що варта сторіч і безмежності погляд прощальний…

Ти прийшов саме в час, коли визріли зорі і сливи І печаль світова обійняла руками роки. Ти був схожим на дощ і минув, як минає злива. Сива ніч, як черниця, молилась крізь тишу й віки. Знову золото осінь розмінює на мідяки. І кульгаві вітри, наче пси, розбрелись по дорогах. Доторк часу, холодний, як доторк чужої руки – Неминучості знак, сипле листя пожовкле під ноги. /Тетяна Рибар/

Ластівка зводить гніздо, носить з урочища глину. Дім свій я довго ліпив, завтра надовго покину. Ластівки глину беруть з рову, де нас постріляли. Наші серця вам на гнізда підуть… Ночі ще теплі. Роси вже впали. З неба, землі і води, з кров’ю, сльозами і потом ліпим гніздо і вертаєм сюди наші болючі, забуті сліди, наші тіла, перемотані дротом. Скоро холодна зима Губи зведе німотою… Смерті на світі нема – Я повернусь за тобою. /Юрко Ґудзь/

Мов лебединя, розкрилила Тонкоголосі дві руки, Ледь теплі губи притулила Мені до змерзлої щоки, Сльозою темінь пронизала, В пропасниці чи маячні Казала щось – не доказала. Мов на антоновім огні, Не чув нічого і не бачив, В останньому зусиллі зміг Збагнути: все. Тебе я втрачу, Ось тільки заверну за ріг. /Василь Стус/

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні. А може, власне, і не в тому справа. А головне, що десь вдалечині Є хтось такий, як невтоленна спрага. Я не покличу щастя не моє. Луна луни туди не долітає. Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є. Моя душа й від цього вже світає. Ліна Костенко

!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Яблука доспіли, яблука червоні! Ми з тобою йдемо стежкою в саду, Ти мене, кохана, приведеш до поля, Я піду — і може більше не прийду. Вже й любов доспіла під промінням теплим, І її зірвали радісні уста, — А тепер у серці щось тремтить і грає, Як тремтить на сонці гілка золота. Гей, поля жовтіють, і синіє небо, Плугатар у полі ледве маячить… Поцілуй востаннє, обніми востаннє; Вміє розставатись той, хто вмів любить. (Максим Рильский) ***

а ти той день спровадила у тіні. а я той день у пам'яті зім'яв. були ще дні зимові і осінні, лиш він один — закам'янів ім'ям... а ти той день привласнила на згадку. а я той день на душу простелив. були ще дні завершення й початку лиш він один — застиг серед імли... а ти той день відзначила окремо — літам на противагу і містам... були ще дні: Хотянівка — Сан-Ремо... лиш він один — майбутнім нашим став... /Микола Дудар/

Проводжаєш його, як завжди проводжала птахів – Без надій на новини і з дивною вірою в зустріч. Розділяючи навпіл запаси любові й страхів, Відчуваєш, як в місті стає несподівано пусто. Розкладаючи відстань між вами на сірий папір, На сухі сантиметри блідої від літ шляхівниці, Помічаєш, як тоншає й тихне затерте до дір Запорошене небо дощисто-м’якої столиці. Під ногами співає різдвяної вимерзла твань, І здригається в такт безпричинно розбурхане серце, І приймаєш цей дощ, неодмінну оправу прощань, Як послання чи знак, запоруку, що він повернеться. Затискаєш всю відстань між вами у дотик руки. Із дощу засівається сніг, м’якотіло і густо. Відпускаєш його, як пускають осінніх птахів – Без надії, а втім, зі спокійною вірою в зустріч. /Галина Танай/

Сосновий ліс перебирає струни. Рокоче тиша на глухих басах. Бринять берези. І блукають луни, людьми забуті звечора в лісах. Це - сивий лірник. Він багато знає. Його послухать сходяться віки. Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки. Світає світ в терновому галуззі. Кладуть вітри смичок на тятиву. Десь голос мій шукає давніх друзів, і хтось чужий кричить мені: ау! І знову тиша. Лиш блукають луни, Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки. Сосновий ліс перебирає струни над берегами вічної ріки... /Ліна Костенко/

Іди. У мене все прострочено. Не оглядайся – я не хочу, щоб ти побачила мій страх, щоб ти відбилася в сльозах, що ледве стримую... Іди. Не оглядайсь на безнадію, нехай без тебе осінь тліє в безодні темної води, не оглядаючись, іди. Іди. Уже не окликаю. Що міг, що встиг – відшепотів, і легших від сльози немає, уже немає в мене слів. а може, і мене немає. Все відбулося. Все. Амінь. Не оглядайсь – побачиш тінь. Що потім в згадці промайне, вві сні постане чимось більшим, і ти шукатимеш мене і не знаходитимеш в іншім. /Леонід Талалай/

А ось і вечір.Ти. Свіча... Таємні знаки про минуле. О Юносте! Поглянь хоча б На тих, хто з радощів сутулий... Диви – сльоза...То в'ївся дим... Він у зіницях і на скронях. Згадай, як часто серед зим Тебе ми гріли у долонях... Ні-ні! Не завтра, не колись Сьогодні! Так! Лише сьогодні В мою оскомину озвись, І в тишу вечора Господню. Нехай і нічка вже. Свіча... І знов крізь Вічність промайнуло Моє незламане дівча — Моє закохане Минуле... /Микола Дудар, «Ностальгія...»/

Циферблат годинника на розі хуртовини снігом замели… Нам з тобою, видно, по дорозі, бо ішли й нікуди не прийшли. Знов ті самі вулиці незрячі і замету хвиля снігова. Нам з тобою легко так, неначе вітер нам підказує слова. – Підкажи найлагідніше слово, я його слухняно повторю. Розгуляйся буйно і раптово, заглуши усе, що говорю! – Не було ні зустрічі, ні туги. Не було пориву і жалю. Я спокійна. Я щаслива з другим. Я тебе нітрохи не люблю. А якщо заплачу і руками я торкну ясне твоє чоло, – нас не бачать леви біля брами: левам очі снігом замело. /Ліна Костенко/

Вимріяна і близька донині, Незнайома, але й знана теж, Заховавшись в довгій самотині, Вже мене не кличеш, не зовеш. Спогадами не повернеш хвилі, В сумі сновидіння не відкинь, Не скорись непам’яті в знесиллі І фантазувати не покинь. Не зрони кохання в теплім гніві — Ти мені дорогу перейшла, Опустивши очі мовчазливі, Лиш на серці легкий сплеск весла. Може, ти нічого не забула, Може, ти і досі зберегла Серце, розтривожене і чуле, — Тільки все припорошила мла. /Василь Стус/

Ну скажи — хіба не фантастично, Що у цьому хаосі доріг Під суворим небом, Небом вічним, Я тебе зустрів і не зберіг? Ти і я — це вічне, як і небо. Доки мерехтітимуть світи, Будуть Я приходити до Тебе, І до інших йтимуть Горді Ти. Як це все буденно! Як це звично! Скільки раз це бачила Земля! Але ж ми з тобою… Ми не вічні, Ми з тобою просто — ти і я… І тому для мене так трагічно Те, що ти чиясь, а не моя. /Василь Симоненко/

коли пролітає ракета тоді на якусь мить можна побачити в небі нове сиве пасмо у волоссі Бога усе нове й нове здається що несивого волоска там уже й не лишилося якщо котрась прилетить до мене тоді вже і я Самого Бога побачу але хтозна чи Бог тоді побачить мене /Іван Андрусяк/

Не схиливши в покорі коліна, Не піддавшись брехні і прокльонам, Усміхається Богу моя Україна — В камуфляжному вбрáнні мадонна. Незалежна від смерті і страху, Попри біль кайданів і полону — Ти, відправлена навіть катами на плаху, Королевою сходиш до трону. Твоє серце — любов і надія, А душа та простори — безмежні. Ти навчила дітей воювати за мрію, Від числа ворогів незалежно. Ти навчила, нащо ми і хто ми, Щоб триматися навіть в облозі. Ти покликала йти, незалежно від втоми, По прямій і тернистій дорозі. Ти, як пісню, співаєш свободу, Колискову — святу і бентежну. Ти джерельну, живу, незабруднену воду — Нам з долоні даєш обережно. Незалежно від щільності бою, Не хвилюйся — все буде як треба. Що б не сталося, знаєш, завжди над тобою Твої діти утримають небо. Я світанок у полі зустріну І побачу, крізь ранок бездонний, Бог до сонця за руку веде Україну — Камуфляжну, щасливу мадонну. /Гліб Бабіч, 2018/ 40 днів, як загинув, захищаючи нас... Спочивайте з миром, Глібе... Дякую за життя!

Танцює в повітрі, свистить біля ніг Осколків і куль нелюдська завірюха І мій кулеметник говорить мені "Пішли повоюємо трохи, Ілюха" І бачимо ми, як життя наші Бог В цю мить підганяє під розмір окопу А я заряджаюсь і думаю "ох" Як хочеться снікерса і кока-колу Як хочеться тиші, без мін, без арти Як хочеться просто її обійняти Та мирні думки відсуваються в тил І пальці засмоктує холод гранати Ми з Юрою вчора курили на двох І Юра ділився секретами браги А зранку навідався сєпарський ВОГ І Юру невдовзі двохсотим забрали Війна не прощає двозначність, брехню Війна — це отруйний укус саламандри І серце своє я ховаю в броню Яку не зірвати. Мене — не зламати І сонце встає І говорить усім Квітневу, палку і тремтливу промову Що скоро часи набуття, воскресінь Що вірити маємо ми в перемогу І палець правиці кільце обійма Так міцно, неначе дитину матуся І чуючи залпи свинячих гармат Кажу собі впевнено: Я повернуся... /Ілля Чернілевський, "Я ПОВЕРНУСЯ..."/ Молодий талановитий поет Ілля Чернілевський у травні 2022 року загинув в бою за Україну... Вічна пам‘ять!

Непобачені сни, як легкі паперові журавлики. Оживуть і летять, ледь торкаючись неба крильми. Паперовим птахам ні до чого написані правила, їм дорога далека туди, де немає зими. До країни дітей, до безмежних квітучих просторів, де чекають на них ті, хто сни додивитись не встиг. Щоб щасливий кінець був у кожній з маленьких історій, щоби всім, хто чекає, дісталося снів золотих. Щоб у крихітні ручки усім по маленькому диву, білу пташку чарівну та променів сонця тепло. Так важливо малим додивитися сни, так важливо… Хай дорослі спішать, хай би що там в житті не було!.. Цих історій та снів недобачених і непрожитих, обпікає відсутність, болить неможливість пуста. А годинник мовчить, наче стрілки намі́цно пришиті. Поки дихаєш, можеш іще рахувати до ста. А маленькі тіла — наче в мушельках сховані равлики… Їх так ніжно й дбайливо вкриває розчулений сніг. Ви летіть, поспішайте, мої паперові журавлики, щоб отримали сни, всі, хто їх додивитись не встиг… /Марко Терен/

Травень є травень. І ми неповторно живі, й наші сади мов ліси з непролазною тінню. Скільки тепла подаровано цьому камінню, світла – цим вікнам, підземного тління – траві? Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів? Травня несем на собі неспокійну відзнаку: тут, між великістю каменя й малістю злаку, чи не обернеться милість природи на гнів? Скільки на наших очах облетіло кульбаб? Що залишається – стебел пусте безголів’я? Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я? Стежмо за вітром, і промінь – мов поданий трап. Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. Ми поспішаємо жити, немов після мору. Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору, ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне. /Юрій Андрухович, З циклу "Нотатки фенолога"/

Я не вмирав ніколи – я живу З тих пір, як води землю оросили, Ні, я не вірю в темряву могили – Я вірю в сонце, квіти і траву. Без них я тільки безтілесна тінь – Вони володарі мойого тіла. Але душа… Вона завжди летіла Кудись у позахмарну височінь. Та раз людська душа не помира, Віднині я почну молити Бога: Хай, Господи, моя душа-небога Лишається на березі Дніпра. Вона давно вже зорями не снить. Якщо не гідна жити у людині, Нехай живе в простій очеретині І до людей тоненько дудонить. У цьому є потреба неодмінна: Хай каже людям, що прийшла пора Летіти щирим душам до Дніпра – Живих і мертвих кличе Україна. Поглянь: в Дніпрі – Галактики крило. Це тут, на березі, постане диво: Підійметься з могили Вічна Діва, Щоб освятить русинське джерело. /Микола Руденко/

Як я помру, до мене не підходь, І рук своїх ти не клади на мене, Бо дотик твій відчує моя плоть, І серце стрепенеться вже студене. Та на моїм обличчі не сяйне Щасливий усміх – познак воскресіння, І мука смерті знов скує мене, І знову плоть мою оберне в тління. Та ні! Прийди і доторкнись чола, Де застигати будуть риси вперті. Дай тої муки, що в житті була Безтямою мого кохання й смерті. /Дмитро Павличко/

Іще вві сні літаєш ти, А в мене серце з висоти у тихім відчаї зривається, і падає лице в долоні, і кров, пульсуючи у скроні, пролитись проситься крізь пальці. Будильник стукає гучніше, і щось таке в ранковій тиші, як в недоказаному слові моєї пізньої любові. Шепочу я тобі: – Кохана, іще поспи, іще зарано... – І вже, можливо, не мені ти усміхаєшся вві сні крізь пасмо світлого волосся. А за вікном холодна осінь чорніє кроною крізь сніг, і йде зі снігом на поріг невідворотниця-розлука, ще трішки... і вона постука. /Леонід Талалай/

Ще вруняться горді Славутові кручі ще синіє річки збурунена гладь, та вже проминає, навік проминає твій час, твій останній, попереду – падь. Ще небо глибоке і сонце високе, аж серце замало грудей не пірве, та вже закінчились прекрасні мороки, бо передчування у безвість зове. Розкрилені висі твої пронеслися попереду – прірва – і ока не мруж, ледь-ледь нагодився – і вже заподівся старий побратим твій, товариш і муж. Ще дибляться д’горі піднесені кручі, та глянь, у ногах обривається світ, чіпляйся за кручу, як терен колючий, чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. За обрієм обрій, за далями – далі, допоки напруглий не видметься світ, і гробнуть тополі в тягучій печалі, прощайте, облиці! Кохані, привіт. Бо вже ослонився безокрай чужинний, кучериться щедро багряний розмай, прощай, Україно, моя Україно, кохана Вкраїно, щаслива бувай. /Василь Стус/

Дотліває холод мій у ватрі, Я один замріяний іду… Ми тоді зустрілися в театрі, На гальорці в третьому ряду. І не вірю, що мені здалося, Бо напевне знаю — так було: То не скрипка кликала — волосся, Що тобі спадало на чоло. Тишина хиталася велично, Ніжні струни квилили внизу — Тож було і солодко й незвично У твоїх очах читать грозу. А коли виходили із залу З думами про вічне і земне, Довго ти під ліхтарем стояла І чекала, радісна, мене. Ми ішли через блакитне місто, Мовчки зупинились на мосту. Ти була така прозора й чиста, Я не смів порушить чистоту. Тільки досі знаю: не здалося, Так і залишилось, як було, — То не скрипка кличе, а волосся, Що тобі спадало на чоло. Дотліває холод мій у ватрі, Біля мосту стишую ходу… Часто жду тебе я у театрі На гальорці в третьому ряду… /Василь Симоненко/

Хоча у нього всі ключі, що визначають спільну долю, вона щоразу на плечі ридає чорною вдовою. Щось незбагненне, сокровенне, як вічний третій, поміж них – і бритвою смичок по венах і по її, і по своїх. /Леонід Талалай , «Скрипка і скрипаль»/

Убогий цвинтар і ворота,— та як побачить, як обнять? Встрягають ніжки у болото: весніє — журавлі летять. Не розлучила матір з сином і невблаганно-люта смерть — і він розцвів над нею крином, любов’ю сповнений ущерть. /Михайло Драй-Хмара/

Я умру. Але вмерти не можуть Мої мрії-думки. В них минуле сторожить Білосніжні замки. Не жалій. Не сумуй… Літнім ранком Сонце душу пригорне мою. Обернуся я в краплю прозорим світанком І забудеш про мрію свою. Щастя — казка, щастя — кохання… Не жалій. Не сумуй… Моє тіло зникне, — Але праною влину я в тебе з диханням, Коли мрія мрію в час смеркання кликне. /Михайль Семенко/

Одлітають знову журавлі у вирій Під осінню пісню вітра уночі, І з плачем одчайним в каламутті сірім На добраніч дзвонять золоті ключі. Там на перехресті чорної дороги На хресті розп’ято малинові дні: Догоріло літо свічкою убого На вітрами збитій і рудій стерні. І ніхто не плаче... І ніхто не тужить... І ніхто не скаже: — О, вернись назад! — Тільки дощ виводить свій тоненький кужіль Та мовчить мовчанням передсмертний сад. Ах, любить! — та пізно... Осінь — без любові Вороними кіньми мчить у далечінь... Що було — не буде... Що пройшло — не зловиш, Як ніколи власну ти не зловиш тінь... І якась незнана, невимовна туга Стиснула руками серце і думки... Хто на мить розлюбить — не любити вдруге, Не сплітати вдруге сонячні думки... Бо коли над сонцем заплететься хмарка, А у серце стукне копитом зима — Не нарвеш ти квітів у пожовклім парку, Не нарвеш ти квітів, коли їх нема... Ах, цей крик печальний в каламутті сірім, Журавлина пісня золотих ключів! Скільки дум продумав, скільки в сни я вірив Під осінню тугу вітра уночі!.. Але сни — це снами... Переснилось... Годі... Та чомусь до болю, та чомусь до сліз Хочеться вклонитись стомленій природі, Пригорнуть руками жовтий верболіз... І сказать далекій, і сказать незнаній (Полюбив я мрію... Полюбив давно...), Що я жду на неї, що ходжу в тумані, Що у серці бродить молоде вино... О, прийди до мене в ці печальні ночі, Загаси в обіймах мій шалений біль!.. Хай твої спокійні, загадкові очі Одіб’ються в журі виснажених піль... Не мовчи мовчанням гробової тиші, Розкажи для мене казку про весну: Я в душі хлопчина, хоч літа вже пишуть На зів’ялих скронях срібну сивину. Але ти не прийдеш... Переснилось... Годі... Сни — це тільки снами... Сни — це не життя... І назустріч сонній, стомленій природі Тільки жовкле листя та вітри летять. Ах, любить! — та пізно... Осінь — без любові Вороними кіньми мчить у далечінь... Що було—не буде... Що пройшло—не зловиш, Як ніколи власну ти не зловиш тінь... /Дмитро Фальківський/

І десь надійшло на останку Холодне і темне: прощай! Минаю будинок Держбанку, Мене обминає одчай. Даремне змагання — схилиться. Впевнять: помилилася ти. Замріяне слово, мов птицю, Спіймали в повітрі дроти. Нікуди не може летіти Примара сліпої журби, — Сміється і сонце, і вітер, І голос залізний доби. /Павло Филипович/

Настали ночі темні і глибокі, І в тиші вогкій туляться сади. Спадають німо в течію води І листя, і зірки мільйони років. Куди у тьмі не йди, не чутно кроків, В таємній тиші губляться сліди… А десь над вами села й городи, Підводиться Господень зір стоокий. Так ми життя хвилинне проживем, Калейдоскоп одвічних наших тем Розіб’ється об чорну тайну ночі. Одно лишає нам хаос розлук: В широкій ніжності відкриті очі І Слово, роджене з блаженних мук. /Марко Вороний/

Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні – Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці – минаєш, Вклонюся – навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити – Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засиха, – Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха! /Іван Франко/

Я скучив по тобі, де небо молоде, Два наших імені розлука вполювала Й за руки їх, розлучених, веде, Отак довіку б їх не розлучала. Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь Високим срібним поглядом на тебе. З вогню і вод, від неба і до неба Твоїм ім'ям на тебе я молюсь... ...Зимовий сад під вороном білів. Стояли очі у вікні сухому. Смеркалося. Година йшла на сьому, Життя лежало тихо, як посів. І глянув я на тебе з білоти, Забіг туди, забіг і звідти глянув! Тебе я прошу: з погляду, з туману, З могил і вітру серце відпусти! Душа моя в цвітінні, і немає. Нема цвітіння - більшого нема!.. А снігодощ над вовком пролітає І Ріг Кривий поволі обніма. /Микола Вінграновський/