Объявление. Основа-Кафедра. Анализ
Мем 4 - "ЗА ВЗЯТИЕ УНИТАЗОВ"
Сейчас на сайте 3156 человек
Кто онлайн?
Популярное
Новые авторы
Присоединяйся
twitter
youtube
"Высказать слова своей души и правде отдать жизнь" (Латинская пословица)
Автор: Солнечная почта
Опубликовано: 2018-06-05 21:29:09

Проти течії…

Життя, як річку не перейдеш вбрід.
Та, певно, в ньому і немає броду.
Заходь по груди у студену воду,
Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту —
Хай руки загартуються твої,
Бо доведеться плавати і проти,
І впоперек стрімкої течії…

© Ліна Костенко.

***
Сьогодні можна сказати все... Але які ці слова? Для чого вимовляються, і яка їх цінність? Як вони відгукуються в інших душах? Який слід лишають по собі та чого прагнуть досягти?..

У кожній державі були періоди, коли промінь слова, що намагався відшукати у найпотаємніших закутках істину та справедливість, нести розвиток, науку, просвітництво… поглинався пітьмою.

Зовсім нещодавно вільне слововиявлення і в нашому краю було небезпечним, недоступним, неможливим. Але незважаючи на це, завжди знаходились сміливці – майстри Слова, які не змінивши своїх переконань, будучи покараними навіть на смерть, несли правду, красу та любов.

Яку ж потрібно мати надзвичайну силу духу і незламну волю, щоб чинити спротив навіюванням та протистояти брудним, грубим зазіханням на право мислити, творити, жити…

Вони змогли. Слово їх не потонуло у бурхливому потоці інших думок – зручних, невибагливих, спрямованих. Світло їх надихає досі.

Соломія Поштар.


*****
Переглянути всю тему можна натиснувши нижче >>> " Читать все рецензии " >>>

Количество читателей: 6367

Всего рецензий на эту публикацию: 158. Читать все рецензии >>>
Последние 15 рецензий (последнее сверху):
Убий в собі раба!
Убий раба!
Без жалю вбий раба!
В лахмітті він чи
В пишній позолоті.
Хай торжествує
Вічна боротьба
Душі нескореної
У смиренній плоті.
Убий раба,
Що вірує в батіг,
І освяти
Осквернену природу.
Убий раба!
Розвій чужинський міф
Про рабський стан
Вкраїнського народу.

/Вперше опубліковано наприкінці 1990-х рр. без авторства/
2019-11-22 23:01:09 |
На однакові квадрати
поділили білий світ
Рівне право – всім страждати
і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві,
а щасливого – нема.
Всім судилося померти
за замками сімома.
Отаке ти, людське горе,
отака ти, чорна хлань,
демократіє покори
і свободо німувань.
А кругом життя веселе,
скільки сонця і тепла!
Ти мене даремно, леле,
в світ неправди привела.

/Василь Стус/

В. Стус чимало переписував свої вірші, причому попередні версії могли відрізнятись кардинально, але не поступались силою думки і продовжували жити своїм повноціннім життям. Так, мав інше закінчення і цей вірш:

Дум намарне ґвалтування
без причини, без мети
в сотах ярого страждання
з диким медом самоти.
2019-09-23 00:16:16 |
Вечірній сон. І спогади. І дощ
колише цвіт розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.
Немає мами нашої давно —
вертала, поспішала, забарилась.
Надворі дощ і ллє, як із барила.
Заснеш — і чуєш: торготить вікно.
Здасться, хтось підійде до дверей,
проситиме негоду переждати.
Ти ж, синку, спи, і не питай про матір
і більше не загадуй наперед,
бо не стоїть хвилина на хвилині,
хвилина на хвилині не стоїть.
Нехай тобі бодай у сновидінні
появиться очікувана мить.

/Василь Стус/
2019-09-05 23:52:11 |
Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. І здиблений, мов круча,
високий світ. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запізнати дно,
де літеплена річка молока
потьмариться до вигусклої спеки,
день збрижиться, утеклий і далекий,
і ледве висхла, наче віск, рука
малу об'яснить свічку. Мов живиця,
спижово-згускла обтікає ніч,
по краплі скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вікні
і білою, мов неміч, головою
об шибу б'ється. Хай святиться сон
і роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.

/Василь Стус/
2019-09-05 23:46:00 |
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода — весла
і уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і посвітилась болем далина.
Кругом — вона, геть доокруж — вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже — по той бік, ти — за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там — Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

/Василь Стус/
2019-09-04 18:15:02 |
Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Тамтого світу закуток глухий,
а в ньому жінка, здумана зигзиця,
шепоче спрагло: Боже, най святиться,
О най святиться край проклятий мій.
Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.
І плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба,
і всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла лупиться глибінь
опівнічна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла
під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню. Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцім-то даєш.

/Василь Стус/
2019-09-04 16:19:55 |
У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти
і кожен супротивник — у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.

/Василь Стус/
2019-09-04 15:27:18 |
Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є жити
і що є світ і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

/Василь Стус/
2019-09-04 14:56:38 |
Утрачені останні сподівання.
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
свій найчистіший, горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
простуючи до смерті навмання.

/Василь Стус/
2019-09-04 14:05:13 |
Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона, захована, помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх — піти
світ заочі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чорта лисого.
Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем'я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м'ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і повні філософських резигнацій
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з'їсть самого себе і помре
із філософським виразом. Мовляв,
життя коротке, а — забракло м'яса.

/Василь Стус/
2019-09-04 13:44:51 |
Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе світе світе мій,
їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син — то тільки злий,
а добрий — то каліка?
А все немудре. Доживу
віка, докалічію,
допоки жили не зірву
чи не зламаю шиї.

/Василь Стус/

/Василь Стус/
2019-09-04 13:24:05 |
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

/Василь Стус/
2019-09-04 00:07:29 |
Порідшала земна тужава твердь,
міський мурашник поточив планету.
Міліціонери, фізики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлятко
й те обіцяє стати нашим катом
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом,
де зрідка тільки човгання чобіт
нагадує: іще існує світ
справіку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І, Господом забуті,
вітчизни просимо, як подання.

/Василь Стус/
2019-09-03 23:58:51 |
Дякую, Соломія! І Вас зі святом! Миру нам всім!
2019-08-24 11:27:46 |
2019-08-24 11:31:52
З Днем Незалежності!
____________________
Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім’я,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.

© Василь Симоненко
2019-08-24 10:11:59 |
Я закоханий палко, без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю.



Ти дала мені радісну вдачу,

Кров гарячу пустила до жил.

Я без тебе нічого не значу,

Ніби птиця без крил.



Кожну хвилю у кожну днину

Гріє душу твоє ім’я,

Ненаглядна, горда, єдина,

Україно моя.



© Василь Симоненко
2019-09-23 00:17:37

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.



Вход для авторов
Забыли пароль?
В прямом эфире
Мы рождаемся и умираем водиночку. И, наверное, животный страх при этом возникает. Думаю, автор очень верно описал возникающие ощущения в критической ситуации. Лидия.
Рецензия от: МЛЕЧНЫЙ ПУТЬ
2019-12-09 15:34:57
Дуже цікаво написано. Гарно звучить.
З самого серця - це дійсно!
Так, рідні стіни і втому знімуть і сил нададуть
та натхнення.
Сподобалось, Ніна.

Рецензия от: АКВа
2019-12-09 15:29:29
Висловлено життєво, захоплююче — перечитувала...
Рецензия от: Любовь Назаренко
2019-12-09 15:07:13
На форуме обсуждают
Лише під нейтральним прапором і без національного гімну РФ.
Російські спортсмени у найближчі чотири роки не зможуть виступати на великих міжнародних (...)
Рецензия от: Зрадонька
2019-12-09 15:09:21
В состав украинской делегации на нормандских переговорах в Париже 9 декабря вошли: заместитель главы Офиса президента Украины Кирилл Тимошенко, помощн(...)
Рецензия от: Ярошевская
2019-12-09 14:47:12
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.