Сейчас на сайте 2008 человек
Кто онлайн?
Популярное
Новые авторы
Присоединяйся
twitter
youtube
"Высказать слова своей души и правде отдать жизнь" (Латинская пословица)
Автор: Солнечная почта
Опубликовано: 2018-06-05 21:29:09

Проти течії…

Життя, як річку не перейдеш вбрід.
Та, певно, в ньому і немає броду.
Заходь по груди у студену воду,
Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту —
Хай руки загартуються твої,
Бо доведеться плавати і проти,
І впоперек стрімкої течії…

© Ліна Костенко.

***
Сьогодні можна сказати все... Але які ці слова? Для чого вимовляються, і яка їх цінність? Як вони відгукуються в інших душах? Який слід лишають по собі та чого прагнуть досягти?..

У кожній державі були періоди, коли промінь слова, що намагався відшукати у найпотаємніших закутках істину та справедливість, нести розвиток, науку, просвітництво… поглинався пітьмою.

Зовсім нещодавно вільне слововиявлення і в нашому краю було небезпечним, недоступним, неможливим. Але незважаючи на це, завжди знаходились сміливці – майстри Слова, які не змінивши своїх переконань, будучи покараними навіть на смерть, несли правду, красу та любов.

Яку ж потрібно мати надзвичайну силу духу і незламну волю, щоб чинити спротив навіюванням та протистояти брудним, грубим зазіханням на право мислити, творити, жити…

Вони змогли. Слово їх не потонуло у бурхливому потоці інших думок – зручних, невибагливих, спрямованих. Світло їх надихає досі.

Соломія Поштар.

Количество читателей: 2992

Всего рецензий на эту публикацию: 125. Читать все рецензии >>>
Последние 15 рецензий (последнее сверху):
Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько тихо,
як у тапочках білих, як лист восени…
Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
стільки років чекаючи на вихідний.

Я вітчизні в любові у віршах не клявся
і не тягся з обіймами, як баобаб,
я на все це дививсь і дивлюсь, як на блядство
без баб…

Я дивлюсь на героя підсудної лави,
що грошвою у храмі свічки начина
і виходить у лаврах із нашої Лаври,
як дитина безгрішним і чистим сповна,

Як дивлюся сьогодні на шопінги, холдінги
і на світський бомонд із бандюг і повій…
Ох, як холодно, Господи, холодно, холодно,
Ти накрий мене снігом, морозом зігрій.

Вам спасибі за все. Відійду на світанні,
як і мають відходити з неба зірки.
Я в тумані світивсь і згорів у тумані
у туманні, як ми, і підленькі роки.

І, повірте мені, за душею у мене
лиш болячка душі, що боліла щодня…
Час прийшов над собою останні знамена,
Останні, зелені піднять.

/Леонід Талалай/
2019-04-23 12:28:04 |
Через ворота Золоті,
які в Парижі снились Анні,
пройшли пророки і святі
і розчинилися в тумані.
Хтось оглядався в безнадії
і сам до себе промовляв:
– Який прекрасний, Боже, Київ,
якщо дивитися здаля,
якщо не бачити, не знати
отих рабів, тієї знаті
з тупими рисами облич,
не чути чужинецьку річ,
не помічати чорну тінь,
де заохочений юрбою
стоїть на задніх тільки кінь
без вершника із булавою.

/Леонід Талалай/
2019-04-23 12:24:01 |
Живеш горбатим, як закон,
живеш, підбріхуючи в тон,
і брешеш навіть без потреби
останню правду, як патрон,
приберігаючи для себе,

і думаєш: – Коли і де?
А раптом – зрикошетить правда, –
і зовсім юний упаде
на перший сніг з тобою рядом?..

І вже немає в пляшці зілля,
що рятувало на похмілля.
Останню, ніби перед Богом,
краплину вичавиш з нічого…

А завтра що?
А завтра з чого?

/Леонід Талалай/
2019-04-20 23:19:15 |
Оглянешся раптом — впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і — рано чи пізно — впадеш, знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.

За спиною в тебе вже триста, як скло,
всі триста, як скло,
товариства лягло,
як в землю осінню,
вмерзаючи в пам’ять,
і чорною тінню
у ній не відтануть.

А круки ті самі кружляють над мурами,
і хмара багряна пливе, як з Батурина.

Побачиш, оглянувшись, — до Колими
гонитва біліє людськими кістьми,
загонці кричать,
відпускаючи псоту,
а псоту зробили з колючого дроту.

Пронизує вітер і, сіючи страх,
розсіює нас по чужинських світах,
де в хлібі насущнім полин-гіркота,
і мертвою плоттю п’ята зароста…

Триває гонитва…
Хоч інші часи,
загонці ті самі, —
і котяться пси
і нас не врятують осінні ліси
від світуловця
у повстанському схроні.
Ліси оголились
і — як на долоні…

/Леонід Талалай, "Гонитва", Василеві Герасим’юку/
2019-04-19 00:36:33 |
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на устах,
де правди й совісті немає.

/Леонід Талалай/
2019-04-19 00:16:25 |
Різкіший секунди стук
і непоправніші втрати.
Встигаємо тільки звук
того,
що випало
з рук,
вухом тугим спіймати.

Чекали часу-медбрата,
гадали, що прийде Спас,
а час прийшов
без халата –
у чорнім костюмі
час.

/Леонід Талалай/
2019-04-18 18:20:20 |
Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині вознісся.

А син людський сидить на сходах,
як перед совістю народу
із поцілунком самогону
на всю невмиту і червону.
І, видихаючи вогонь,
волає зраджений невдаха:
– По-дайте в шапку Мономаха
хоч гривню з образом його!..

Проходять мимо. Бог подасть,
всіх обігріє, всім воздасть.

Шумить народ, ой, темним лісом,
шумить базар, підшитий лисом.
А над товарами товари,
які від дідька, від Яги,
і горбоносі, як хозари,
гудуть хозарами торги.

Торгують всі, хто як уміє,
стає товаром всенький світ,
ключі від нашої Софії,
ключі від Золотих воріт...

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
де ні стежок, ані доріг,
де вже і сам не знає скільки
ночей і днів на свій поріг
бреде навпомацки Василько
криваво плачучи у сніг.

/Леонід Талалай/
2019-04-18 17:39:25 |
У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.

А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті святом.
Збуджені, знервовані украй,
лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
а трамвай один,
і той не їде.

Ввімкнеш телик – знов теледурепи,
перемкнеш – і там усе те ж саме:
ті ж самозакохані нардепи
з тим же Євангелієм від Хама,
що припав незримим до керма,
і – пітьма. Єгипетська пітьма.

Чай завариш, вип’єш нашвидку,
мацаєш неголену щоку,
в дзеркало зиркнеш:
– О Боже мій,
та невже насправді я такий?

Донька ввійде, платтячком війне,
звично привітається рукою
і заповнить дзеркало собою,
витіснивши меблі і мене.

/Леонід Талалай/
2019-04-17 20:02:30 |
Кому повім? Кому? До кого?
Ніде нікого, окрім Бога.
Ніде нікого, всі глухі.
А, може все це за гріхи?

Бо снилось недарма ж піїту,
що він, неначе крадькома,
стоїть у черзі до корита
і чайну ложечку трима.

Стоїть в задумі про своє
і поміча у здивуванні,
як черга довшою стає,
а він, як був, стоїть останнім.

Як все життя, в самотині
і в однині на цьому світі,
Ну, хоч пиши у заповіті:
– Поставте пам’ятник мені,
Щоб мав я з ким поговорити.

/Леонід Талалай/
2019-04-17 19:55:02 |
Прощайте друзі на пероні,
я першим лицарем без страху
поїду в першому вагоні,
хоч і не першим у Глеваху.

– Тримайся Музи і не бійся! –
кричать наступники мені, –
бо врешті-решт, яка різниця,
чи в гамівній, чи у лайні,
яке на гроші тільки сниться…

Жона печально-яснолиця
Мені махає, як на здачу,
Що їй не додали із гривні,
бо я в щасливому прозрінні
в Глеваху їду, як на дачу.

Пройшов я Києвом по вулицях,
Кричав на всю свою біду:
– Е-гей, озвіться, хто не скурився,
і я вам в ноги упаду.

Та до таких не дійдеш пішки…
Мене ж почули нагорі
і, гади, виселили з діжки,
де я сидів при ліхтарі.

Гей, семафор! Давай дорогу
і підкажи товаришам,
що ця розлука ненадовго,
ми всі зустрінемося там
і всі, як лицарі без страху,
назвем вітчизною Глеваху.

/Леонід Талалай/
2019-04-09 23:51:08 |
Ще до випускного балу
згідно циркуляра і статуту
нашу, українську, закривали,
нас у перспективні розпихали,
нас привчали – ще дітей – не бути.

Ще до випускного балу
ми стареньку вчительку укрмови,
обступивши тісно, цілували,
а вона уперше нам – ні слова.

Навіть не сказала звичне «діти»,
лиш ронила на підлогу квіти.
Біля дошки чорної повільно
розкришила залишок крейдини
і нічого нам не написала...

Ще до випускного балу
тихо, ніби тіні, ми стояли,
ніби нас у класі вже нема...

Чорна дошка. Вчителька німа.

/Леонід Талалай/
2019-04-09 21:43:09 |
Спішать освоювати Київ
Через Ворота золоті
Всі довгорукі, всі круті
На віслюках нові месії.

За ними яром-долиною
Ідуть до хати вісім бід
Та ще й дев’яту за собою
Під руки тягнуть на обід.

Ідуть за бідами-полями
Дощі безрукими старцями.
А на горі, чорніші сажі,
Женці розгублено гудуть,
То знову скажуть, як зав’яжуть,
І далі приказки не йдуть.

В Холоднім ярі поза часом
Майне й розчиниться козак…
І час гримить, як порожняк,
Над порожнечею Донбасу.

/Леонід Талалай/
2019-04-09 18:18:48 |
Хоч біль, хоч радість видихає
Але смолою пахне дека.
– Усі поети – тільки з пекла,
не знаю вихідців із раю,
де ситі вівці, смирні леви
і ватні вуха у луни
не чують, як рубають древо
на дрова слуги Сатани.

А в пеклі співи, бидло в храмах
і приповідники при хамах,
і дідько розімлів у славі.
А натовп, над панами пан,
під тупоногі марші браві
несе поклони на майдан...

А Муза, як жона замучена,
чекає п’яного поета,
щоб диктувати не сонета –
свою заяву на розлучення
та уявляє крізь сльозу,
як водить покидьок «козу»
і «кізкам» баки забива,
цитуючи її слова.

То пригадає без хули
обранців, що були до нього,
коли сердито і надовго –
сороки вибились в орли,
поета світлого в труні,
що цілував їй ніжно руки,
і як у скорбній тишині
могильщик, як остання сука,
на нього стукав Сатані.

Згадає вузлики дротів
і як Зерову сніг білів
подушкою для вічних снів,

як засідала «тройка» п’яна
під чорним поглядом нагана
і як молилася зоря,
благала Трійцю про відстрочку,
і як Сосюра приміряв
на себе гамівну сорочку,
а з потойбіччя всіх дзеркал –
людини чорної оскал...

Прийшов обранець передсвітом,
І Муза, хоч яка сердита,
прощає, чаю налива,
бо що її сухі слова
без іскри Божої піїта.

/Леонід Талалай, "Обранці музи", М. Слабошпицькому/
2019-04-09 18:14:52 |
Я визрів і прозрів — мені нема неволі
І слово не вмира на зімкнутих вустах.
Душа моя живе, неначе вітер в полі, —
Крилатим немовлям шугає по світах.

Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу,
Що байдуже мені до всіх моїх скорбот.
У горі не стогну, в розпуці не заплачу
І скреготом зубів не закривавлю рот.

Я страх відкинув геть, байдужий став до болів.
У грудях миготять зірниці потайні.
Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись волі,
Я цілим світом став…
І світ живе в мені.

/Микола Руденко/
2019-04-03 02:14:08 |
Я поволі утверджуюсь в істині:
Грає нами чиясь рука.
Знову хтось переплутує відстані
Із майстерністю павука.

Ніби справді над небосхилами
Павутина висить нежива —
І такими стають безсилими
В простір викинуті слова.

Навіть сонце, в яке я вірую,
Павутини не прогребе.
І повзе холодок попід шкірою —
Наче знову я втратив тебе.

Завмираю, зітхаючи: важко як!
Через відстані бачу, як ти
Б’єшся в пастці відважною пташкою
Але чим тобі допомогти?

Тугу в серці моєму не змірити.
Римам теж не здолати її…
Залишається тільки вірити:
Вірю, ластівко, в крила твої.

/Микола Руденко/
2019-04-01 17:01:10 |
Я поволі утверджуюсь в істині:

Грає нами чиясь рука.

Знову хтось переплутує відстані

Із майстерністю павука.



Ніби справді над небосхилами

Павутина висить нежива —

І такими стають безсилими

В простір викинуті слова.



Навіть сонце, в яке я вірую,

Павутини не прогребе.

І повзе холодок попід шкірою —

Наче знову я втратив тебе.



Завмираю, зітхаючи: важко як!

Через відстані бачу, як ти

Б’єшся в пастці відважною пташкою

Але чим тобі допомогти?



Тугу в серці моєму не змірити.

Римам теж не здолати її…

Залишається тільки вірити:

Вірю, ластівко, в крила твої.



/Микола Руденко/
2019-04-23 12:27:04

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.



На сайті проводяться технічні роботи. Доступ до кабінету тимчасово закритий. Вибачте за незручності.
В прямом эфире
Встреча с родными, это всегда радость, Галина.
Здоровья Вам всем.
2/2-вОкруг - вариант "возле"
Рецензия от: Анатолий Уминский
2019-07-16 00:16:47
Офигенный стих! Очень мне понравился! Правда я бы Турчинова из него выкинул - такое говно в такой милой компании лучше не вспоминать. Пропадает эротизм ситуации.
Рецензия от: Александр Богун
2019-07-15 23:58:58
Конгениально!
Рецензия от: Владимир Полежаев
2019-07-15 23:40:57
На форуме обсуждают
9 признаков того, что ваша личность настолько глубока, что пугает окружающих...
Иногда мы чувствуем себя ужасно одинокими. С вами такое бывало? Воз(...)
Рецензия от: Ярошевская
2019-07-15 21:07:47
https://www.stihi.in.ua/a vtor.php?author=50665&poe m=262007(...)
Рецензия от: Игорь Юдин
2019-07-14 14:49:40
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.