Основа-Кафедра. Анализ. Обсуждение № 19. Автор: Ростислава
Лілія Фокс: на рецензію
Сейчас на сайте 1933 человека
Кто онлайн?
Популярное
Новые авторы
Присоединяйся
twitter
youtube

Лента рецензий

Проти течії… (Солнечная почта)
Микола Данилович Руденко (1920-2004) – український письменник, поет, філософ, громадський діяч. Народився в Донецькій губернії (тепер Лутугинський район Луганської області) в сім'ї шахтаря. Пройшов фронт Вітчизняної війни, оборону блокадного Ленінграду, тяжке поранення. Отримав післявоєнне визнання в літературі та популярність з виходом чисельних поетичних книг, оригінальної прози. А потім були інші фронти… внаслідок протистояння на яких ім'я Миколи Руденка зникло з читацького горизонту. У 1970-ті роки він активно залучився до захисту прав людини, в тому числі національних. Став одним з трьох першозасновників і першим головою Української Гельсінської Групи. Підтримував стосунки з московськими дисидентами. Заарештований у 1977 р. та засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР. Відбував покарання мужній борець за Правду в уральських та мордовських концтаборах. Заслання – на Гірському Алтаї. Під тиском громадськості звільнений на рік раніше – у 1987р. Та за роки ув’язнення на батьківщині нічого не змінилося: бідний, знедолений народ продовжував жити в тотальній брехні, недовір'ї та неповазі, залишався наймитом великої імперії. І письменник прийняв важке рішення емігрувати за кордон – спочатку до Німеччини, потім до США. Працював на радіостанціях «Свобода», «Голос Америки», із задавненою жагою знову поринув у літературну творчість. Уже тут, у США, вийшли в світ його роман «Орлова балка», п'єса «На дні морському», збірки віршів «За ґратами» і «Прозріння», поеми «Хрест» і «Я вільний», книги «Економічні монологи» та «Шлях до хаосу». Окремими виданнями з'являються також поезії в перекладах англійською, французькою та німецькою мовами. У 1988 позбавлений громадянства СРСР. І тільки в 1990р. кримінальна справа щодо Миколи Руденка за відсутністю складу злочину була закрита. Реабілітований письменник залишив США і зміг повернутися на Батьківщину. Серед вітчизняного письменства Микола Руденко став першим з небагатьох, хто удостоєний найвищого визнання в нашій державі – звання ГЕРОЯ УКРАЇНИ!.. Лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка та премії імені Володимира Винниченка.
2018-06-05 21:34:00 |
Дякую Сонячній Пошті за поезії Миколи Руденка. Надзвичайно сильна поезія, з якої видно постать справжнього поета та громадянина. Доля поета ніби віддзеркалює долю самої України, її славу, трагедію, боротьбу. :ukrflag::inlove:
2018-06-06 23:52:02
Микола Данилович Руденко (1920-2004) – український письменник, поет, філософ, громадський діяч. Народився в Донецькій губернії (тепер Лутугинський район Луганської області) в сім'ї шахтаря.

Пройшов фронт Вітчизняної війни, оборону блокадного Ленінграду, тяжке поранення. Отримав післявоєнне визнання в літературі та популярність з виходом чисельних поетичних книг, оригінальної прози. А потім були інші фронти… внаслідок протистояння на яких ім'я Миколи Руденка зникло з читацького горизонту.

У 1970-ті роки він активно залучився до захисту прав людини, в тому числі національних. Став одним з трьох першозасновників і першим головою Української Гельсінської Групи. Підтримував стосунки з московськими дисидентами.

Заарештований у 1977 р. та засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». Твори Руденка були кваліфіковані як «наклеп на радянську владу». Рішенням Головліту (1978) всі його твори були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР. Відбував покарання мужній борець за Правду в уральських та мордовських концтаборах. Заслання – на Гірському Алтаї.

Під тиском громадськості звільнений на рік раніше – у 1987р. Та за роки ув’язнення на батьківщині нічого не змінилося: бідний, знедолений народ продовжував жити в тотальній брехні, недовір'ї та неповазі, залишався наймитом великої імперії. І письменник прийняв важке рішення емігрувати за кордон – спочатку до Німеччини, потім до США. Працював на радіостанціях «Свобода», «Голос Америки», із задавненою жагою знову поринув у літературну творчість. Уже тут, у США, вийшли в світ його роман «Орлова балка», п'єса «На дні морському», збірки віршів «За ґратами» і «Прозріння», поеми «Хрест» і «Я вільний», книги «Економічні монологи» та «Шлях до хаосу». Окремими виданнями з'являються також поезії в перекладах англійською, французькою та німецькою мовами. У 1988 позбавлений громадянства СРСР.

І тільки в 1990р. кримінальна справа щодо Миколи Руденка за відсутністю складу злочину була закрита. Реабілітований письменник залишив США і зміг повернутися на Батьківщину.

Серед вітчизняного письменства Микола Руденко став першим з небагатьох, хто удостоєний найвищого визнання в нашій державі – звання ГЕРОЯ УКРАЇНИ!.. Лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка та премії імені Володимира Винниченка.
2018-09-21 22:01:42
СОНЦЕПОКЛОННИК Я - сонцепоклонник. Я - словопоклонник... Та з мертвих колод не майструю богів. Нехай дорікає філософ-законник, Що вийшов я геть із його берегів. Я вчусь у річок, що підважують кригу, Ідіть критикуйте весняні річки!.. Я небо вечірнє гортаю, мов книгу, - І зорі, як букви, стають у рядки. Слівце помірковане, Кволе, Обачне Мені не годилося там, у бою. Об Сонце, неначе об коло наждачне, Я вичистив совість і душу свою. І слово - назовні, І серце - назовні: Дивіться, читайте, - я вийшов на суд. Стоїть моя доля, як місяць уповні. Не знаючи збочень і темних облуд. Поезія - це не лампадна олива: Я в неї впускаю космічну добу. Та тільки почуєте слово зрадливе. Беріть і карайте... На смерть. На ганьбу. /Микола Руденко/
2018-06-05 21:35:56 |
Спасибо, Солнышко, получила удовольствие
от настоящей Поэзии!
2018-06-07 22:12:46
СОНЦЕПОКЛОННИК

Я - сонцепоклонник.
Я - словопоклонник...
Та з мертвих колод не майструю богів.
Нехай дорікає філософ-законник,
Що вийшов я геть із його берегів.

Я вчусь у річок, що підважують кригу,
Ідіть критикуйте весняні річки!..
Я небо вечірнє гортаю, мов книгу, -
І зорі, як букви, стають у рядки.

Слівце помірковане,
Кволе,
Обачне
Мені не годилося там, у бою.
Об Сонце, неначе об коло наждачне,
Я вичистив совість і душу свою.

І слово - назовні,
І серце - назовні:
Дивіться, читайте, -
я вийшов на суд.
Стоїть моя доля, як місяць уповні.
Не знаючи збочень і темних облуд.

Поезія - це не лампадна олива:
Я в неї впускаю космічну добу.
Та тільки почуєте слово зрадливе.
Беріть і карайте...
На смерть.
На ганьбу.

/Микола Руденко/
2018-06-08 10:42:09
Ну, нарешті) Нарешті я бачу на форумі щось доречне,те що і має бути на форумі УКРАЇНСЬКОГО ПОРТАЛУ ПОЄЗІЇ. Насамперед, дякую Сонячна пошто,за дійсно гарну мову та за гарні вірші та за маленький екскурс по життю Миколи Руденко. Та найбільше дякую Вам за почуття гумару) Маю на увазі назву назву форуму) Це попадання в яблучко "во всех смыслах"
2018-06-05 21:48:53 |
Ніко, я просто вирішила поділитись улюбленими віршами. Багато з них маловідомі та навіть вважалися втраченими, бо належать поетам Розстріляного відродження - саме тим мужнім людям, які не боялись відстоювати Правду. Ми багато чим повинні завдячувати їм. Небагатьом вдалося вижити...
2018-06-05 22:06:38
Буду наповнювати поступово, по мірі часу. Долучайтесь і Ви. :rose:
2018-06-05 22:08:18
Неодмінно і з задоволенням, Сонячна.:inlove:
2018-06-06 09:47:20
Вже сивіє у сонця голова І падає в снігів подушку сіру. Я виминаю в просторі слова, Мов кожум'яка виминає шкіру. І простір той до мене гомонить, Іскринками торкає серце чуле, Де тихо плаче світанкова нить, Єднаючи майбутнє і минуле. Все кволе й темне, прагнучи кінця, Летить, як попіл, в полум'я безкрає. А вітер той, що створює сонця, У грудях сторінки перегортає. /Микола Руденко/
2018-06-05 22:11:50 |
Вже сивіє у сонця голова
І падає в снігів подушку сіру.
Я виминаю в просторі слова,
Мов кожум'яка виминає шкіру.

І простір той до мене гомонить,
Іскринками торкає серце чуле,
Де тихо плаче світанкова нить,
Єднаючи майбутнє і минуле.

Все кволе й темне, прагнучи кінця,
Летить, як попіл, в полум'я безкрає.
А вітер той, що створює сонця,
У грудях сторінки перегортає.

/Микола Руденко/
2018-06-09 18:30:40
БРАТИ Спливе іще одна зима, А там і смерть не за горою. Був цілий рід - І вже нема. Лишились тільки ми з сестрою. Іване, де ти є тепер - Величний, наче бог поганський? Під дротом з голоду помер В концтаборі Коваль луганський. Коли мені для перших рим У мові слів було замало, Ти видавався вже старим. А в сорок, бач, тебе не стало. То був концтабір на війні, Де мерли воїни голодні. Яким же молодим мені Ти уявляєшся сьогодні!.. А брат Григорій, що зумів Ще й наших таборів зазнати, Не пережив їдких димів Алчевського хімкомбінату. Він не цуравсь ніяких спроб: Від шила-швайки до зубила. Та був насправді хлібороб - Свята земля його любила. Земля - мета його турбот. Він перед нею мав провину: Втік із колгоспу на завод, І зрештою - У домовину. Брати мої! Було нас три. Ловлю повітря спраглим ротом: О, як нестерпно для сестри Усіх нас бачити за дротом! Чи, може, ти, двадцятий вік, Йдеш по слідах бісівських ратиць, Що мусить чесний чоловік Отак усе життя каратись? Того, хто втратив цілий рід, Лукаве слово не привабить. Той самий світ... Той самий дріт... І тільки ми Не ті вже, мабуть. /Микола Руденко, Мордовія/
2018-06-06 08:55:21 |
Наскільки гіркі, проймаючи до глибини душі, настількі ж зрозумілі слова. Справжні, чесні вірші.
Дякую.
2018-06-06 09:51:38
Скажи мені, які у тебе очі? Ідуть літа.
Ловлю себе на тім,
Що образ твій, мов свічка серед ночі,
Вгасає в ореолі золотім.

Скажи мені, які у тебе руки?
Наснись і вгаслу пам’ять розбуди.
На протилежних берегах розлуки
Два вогнища, два серця, дві біди.

Скажи, з дубів так само облітає
Торішній лист у гомін ручая?..
Лише про душу я не запитаю –
Бо відчуваю, вірую: моя.

24.04.1978
2018-06-06 11:11:26
БРАТИ

Спливе іще одна зима,
А там і смерть не за горою.
Був цілий рід -
І вже нема.
Лишились тільки ми з сестрою.

Іване, де ти є тепер -
Величний, наче бог поганський?
Під дротом з голоду помер
В концтаборі
Коваль луганський.

Коли мені для перших рим
У мові слів було замало,
Ти видавався вже старим.
А в сорок, бач, тебе не стало.

То був концтабір на війні,
Де мерли воїни голодні.
Яким же молодим мені
Ти уявляєшся сьогодні!..

А брат Григорій, що зумів
Ще й наших таборів зазнати,
Не пережив їдких димів
Алчевського хімкомбінату.

Він не цуравсь ніяких спроб:
Від шила-швайки до зубила.
Та був насправді хлібороб -
Свята земля його любила.

Земля - мета його турбот.
Він перед нею мав провину:
Втік із колгоспу на завод,
І зрештою -
У домовину.

Брати мої! Було нас три.
Ловлю повітря спраглим ротом:
О, як нестерпно для сестри
Усіх нас бачити за дротом!

Чи, може, ти, двадцятий вік,
Йдеш по слідах бісівських ратиць,
Що мусить чесний чоловік
Отак усе життя каратись?

Того, хто втратив цілий рід,
Лукаве слово не привабить.
Той самий світ...
Той самий дріт...
І тільки ми
Не ті вже, мабуть.

/Микола Руденко, Мордовія/
2018-06-09 18:32:47
СЛОВО Ані хвали, ні пишних нагород, Ні ювілейних величань не треба, - Даруй мені, природо, клаптик неба, Де владне Слово поселив народ. Там чесні душі обминає тлін, Там вічність пломеніє малиново... Дозволь мені ввійти у тебе, Слово, Отак, як входить било в мідний дзвін. Чи боляче - ніколи не питай. Не дай згадати про біду та хворість. Ти мною бий об ковану прозорість І мною над землею калатай. Дай прорости у ярих зернах рим І знов посіятись у землю Словом, Щоб стати пастушком білоголовим Десь у лугах над річищем старим. Нехай шукають кам'яні лоби В нещирих лестощах примарну втіху. В торбинці повно сліз і повно сміху, - І заздрить Сонце на мої скарби. І, відшмагавши батіжком зорю, Чесноти замісивши із гріхами, Обліплений рудими реп'яхами, Я заново цю землю сотворю... /Микола Руденко/
2018-06-06 08:57:24 |
СЛОВО

Ані хвали, ні пишних нагород,
Ні ювілейних величань не треба, -
Даруй мені, природо, клаптик неба,
Де владне Слово поселив народ.

Там чесні душі обминає тлін,
Там вічність пломеніє малиново...
Дозволь мені ввійти у тебе, Слово,
Отак, як входить било в мідний дзвін.

Чи боляче - ніколи не питай.
Не дай згадати про біду та хворість.
Ти мною бий об ковану прозорість
І мною над землею калатай.

Дай прорости у ярих зернах рим
І знов посіятись у землю Словом,
Щоб стати пастушком білоголовим
Десь у лугах над річищем старим.

Нехай шукають кам'яні лоби
В нещирих лестощах примарну втіху.
В торбинці повно сліз і повно сміху, -
І заздрить Сонце на мої скарби.

І, відшмагавши батіжком зорю,
Чесноти замісивши із гріхами,
Обліплений рудими реп'яхами,
Я заново цю землю сотворю...

/Микола Руденко/
2018-06-09 18:34:37
Зійшла вода з дніпрових берегів. Збудивши в лозах челядь комарину. У різнотрав'ї займищ і лугів З-під хмар нахлюпано ультрамарину. І проситься запитання святе. Хоч, може, і звичайне до смішного: Чим ти подякував землі за те, Що цю красу тобі поклала в ноги?.. Та ти, напевно, дякувать відвик, Бо це для тебе завелика жертва. Зімне красу байдужий черевик, - Земля, говорять, не жива, а мертва. Ти вмієш скласти паперовий звіт. Його приймають кабінетні маги. Ти спорудив собі ляльковий світ, А справжній - тільки місце для розваги. Але скажи: в якім з тисячоліть Десь народила сина мертва мати?.. Благаю, люди: землю не гнівіть - Вона уміє кликать до розплати. /Микола Руденко/
2018-06-06 13:16:15 |
Прочитала всі поезії Миколи Руденка, які розмістила тут для нас Сонячна Пошта. Надзвичайно сильно, талановито, духовно і художньо багато. Щиро дякую за щедрий дарунок. :hi::hi::hi:
2018-06-06 23:58:19
Спасибі, Таню! Дякуємо долі, що ці твори збереглися незважаючи ні на що, і тепер надають нам неоціненний досвід.
2018-06-09 18:45:01
У 2017 р. щоденник Миколи Руденка, який дисидент вважав втраченим, знайшли в Ізраїлі. За словами його онуки Євгенії Руденко, фотоплівки з табірним щоденником зберігав ізраїльський дисидент Віктор Фульмахт, який виїжджаючи з Москви до Ізраїлю мав привілейований статус і міг перевозити багато речей, зокрема тих, що передавали родичі та друзі репресованих. Він не пам’ятає, звідки саме у нього цей щоденник, але відразу сказав, що не хоче за це ніяких грошей, а просто щиро хоче віддати.
Наразі онука сподівається на відновлення табірного щоденника свого дідуся.
2018-06-09 19:14:00
Зійшла вода з дніпрових берегів.
Збудивши в лозах челядь комарину.
У різнотрав'ї займищ і лугів
З-під хмар нахлюпано ультрамарину.

І проситься запитання святе.
Хоч, може, і звичайне до смішного:
Чим ти подякував землі за те,
Що цю красу тобі поклала в ноги?..

Та ти, напевно, дякувать відвик,
Бо це для тебе завелика жертва.
Зімне красу байдужий черевик, -
Земля, говорять, не жива, а мертва.

Ти вмієш скласти паперовий звіт.
Його приймають кабінетні маги.
Ти спорудив собі ляльковий світ,
А справжній - тільки місце для розваги.

Але скажи: в якім з тисячоліть
Десь народила сина мертва мати?..
Благаю, люди: землю не гнівіть -
Вона уміє кликать до розплати.

/Микола Руденко/
2018-06-22 00:15:01
Ходімо в райдугу, кохана, Якщо зуміємо пройти. Відкриє далечінь незнана Для нас небачені світи. Озвучивши німотні далі, В чотири здружені руки На обрії, мов на роялі, Програємо живі казки. І забринять у небі звуки Відлунням на твою ходу. А я твої дитячі руки Візьму - й на сонце покладу. І оживе краплина кожна, І заспіває кожен птах, І затріпоче переможна Усмішка на твоїх вустах. /Микола Руденко/
2018-06-06 13:21:14 |
Яка краса... Дякую, що відкрили для нас чудового Поета.
2018-06-06 20:23:44
Ходімо в райдугу, кохана,
Якщо зуміємо пройти.
Відкриє далечінь незнана
Для нас небачені світи.

Озвучивши німотні далі,
В чотири здружені руки
На обрії, мов на роялі,
Програємо живі казки.

І забринять у небі звуки
Відлунням на твою ходу.
А я твої дитячі руки
Візьму - й на сонце покладу.

І оживе краплина кожна,
І заспіває кожен птах,
І затріпоче переможна
Усмішка на твоїх вустах.

/Микола Руденко/
2018-06-14 00:36:54
Пада жайворон в тишу бузкову, У ранкових степів безгоміння, Ткацьким човником на основу – Ту, що сонце снує із проміння. Геть відкинувши обережність, Подружку з променевим рухом, Щоб оцю степову безмежність Осягнути схвильованим духом. Може, встигну іще зрозуміти, Де надійна до істини кладка. Ці дороги, і трави, і квіти Напливають, як вічна загадка. Та якщо філософська нитка З-під очей моїх вислизне знову, – Я скажу: все це жайворон виткав, Власну пісню поклавши в основу. /Микола Руденко. Туге колосся. – Вітчизна № 11, 1970, с. 8/ Рідкісний вірш, знаковий. Один з останніх, надрукованих до заборони, ув’язнення та заслання, що став своєрідним прощанням поета із світом.
2018-06-06 13:25:08 |
Пада жайворон в тишу бузкову,
У ранкових степів безгоміння,
Ткацьким човником на основу –
Ту, що сонце снує із проміння.

Геть відкинувши обережність,
Подружку з променевим рухом,
Щоб оцю степову безмежність
Осягнути схвильованим духом.

Може, встигну іще зрозуміти,
Де надійна до істини кладка.
Ці дороги, і трави, і квіти
Напливають, як вічна загадка.

Та якщо філософська нитка
З-під очей моїх вислизне знову, –
Я скажу: все це жайворон виткав,
Власну пісню поклавши в основу.

/Микола Руденко. Туге колосся. – Вітчизна № 11, 1970, с. 8/

Рідкісний вірш, знаковий. Один з останніх, надрукованих до заборони, ув’язнення та заслання, що став своєрідним прощанням поета із світом.
2018-06-14 00:40:13
Дякую і я Вам, Сонячна пошта, що Ви наважились прийти на форум з поетичною темою і дуже гарними віршами. Я хочу поділитись віршем Василя Стуса. Це Поет, який заслуговує на нашу шану та увагу. Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш? Кого ти виглядаєш з-перед світу? Кого ти сподіваєшся зустріти, а най і стрінеш — віри не доймеш? Тамтого світу закуток глухий, а в ньому жінка, здумана зігзиця, шепоче спрагло: боже, най святиться, о най святиться край проклятий мій. Ще видиться: чужий далекий край і серед степу, де горить калина — могила. Там ридає Україна над головою сина: прощавай. I плачуть там, видушуючи з себе сльозу навмисну, двоє ворогів, радіючи, що син той не любив ні України, ні землі, ні неба. I всує хилиться висока тінь чужого болю. Пустинь України безмежнішає в цьому голосінні, аж перемерзла луниться глибінь опівнічна. Кого ж ти, демон зла, кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш? Кого з самого себе викликаєш? Свою недолю? Грудочку тепла під попелом століть? Кого ж ти ждеш? Невже сподієшся колись дожити, щоб мовити чеканню: Все. Ми квити. Ти забираєш, буцімто даєш.
2018-06-06 20:18:39 |
У січні Василю Стусу виповнилося би 80 років. АП Важлива подія в особі нашої колеги Юлічки відгукнулася на цей ювілей https://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=48936&poem=262713 :hi::hi::hi:
2018-06-06 23:38:53
Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Тамтого світу закуток глухий,
а в ньому жінка, здумана зігзиця,
шепоче спрагло: боже, най святиться,
о най святиться край проклятий мій.

Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба.
I всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла луниться глибінь
опівнічна. Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла
під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцімто даєш.

/Василь Стус/
2018-06-15 01:15:15
Василь Стус Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль. Передруковуйте прокльони і переписуйте печаль. Давно забуто, що є — жити, I що є — світ, і що є — ти. У власне тіло увійти дано лише несамовитим. А ти ще довго сатаній, ще довго сатаній, допоки помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй.
2018-06-06 20:19:52 |
В 1985 році український поет, літературознавець та правозахисник Василь Стус загинув у радянській тюрмі. Офіційна версія – зупинка серця. Неофіційна – переохолодження або удар тюремними нарами. В тюрмі у Стуса відібрали і знищили збірку із 300 (!) віршів. Поховали на тюремному кладовищі, сім’ю на поховання не пустили.
2018-06-06 20:21:49
Ірино, коли я про це думаю, то скаженію. 1985 рік, горбачьовщина, "перебудова"... а нашого Стуса вбивали в карцері. А скільки українців ще були на засланні до 90-х? Скількох талановитих знищили? А чи братики не показують і сьогодні своє істинне відношення до українства? А чи не виглядає відвертим знущанням замусолена примітивна казочка про "онє нє зналі"?..

Але, як сказав сам В. Стус: "Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36º"...
2018-06-07 11:40:20
Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

/Василь Стус/
2018-06-22 23:49:08
Довкола тиша, пустка, безгомінь, затихни й ти, чолом припавши долі, розгарячілих дум спинивши плин. Ти просто сніг, ти просто біло-голий, чи розпростертий в безсловесній тьмі і тільки слід звуглілий за тобою… І день на день ступаючи, калічить цей білий, цей окреслий круг. Поламано, пожмакано на кант, як в маячінні, проминулі співи і посміхається примружено і хтиво ніч, визираючи крізь витканий рукав. В тенетах власних бийся і мовчи. Слова горять на свічці безімення. Даремний голос твій. Даремний клич. І світ заслуханий в своє тремтіння темне. /Василь Стус. Збірка «Золотокоса красуня» / Упорядкування Д. Стуса. – К.: Слово і час, 1992./
2018-06-07 11:10:47 |
Довкола тиша, пустка, безгомінь,
затихни й ти, чолом припавши долі,
розгарячілих дум спинивши плин.
Ти просто сніг, ти просто біло-голий,
чи розпростертий в безсловесній тьмі
і тільки слід звуглілий за тобою…
І день на день ступаючи, калічить
цей білий, цей окреслий круг.
Поламано, пожмакано на кант,
як в маячінні, проминулі співи
і посміхається примружено і хтиво
ніч, визираючи крізь витканий рукав.
В тенетах власних бийся і мовчи.
Слова горять на свічці безімення.
Даремний голос твій. Даремний клич.
І світ заслуханий в своє тремтіння темне.

/Василь Стус. Збірка «Золотокоса красуня» / Упорядкування Д.Стуса. – К.: Слово і час, 1992./
2018-06-22 21:54:35
О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурове простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця клопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти — і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені. /Василь Стус/
2018-06-07 11:13:00 |
Прекрасна поезія! :hi::inlove:
2018-06-07 16:08:18
Мосянжний - латунний. :blush:
2018-06-07 16:20:22
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

/Василь Стус/
2018-06-22 23:43:30
Шановна Сонячна, дуже дякую Вам за публікацію. Гірко усвідомлювати, що наше суспільство досі не позбавилося історичних міфів, прищеплених чужинською імперією. Залишається спокійно і наполегливо відстоювати цінності, які вважаємо того вартими. Говорячи про культурні надбання нашої країни, нагадаю такі приклади. Обставини смерті великого українського композитора Миколи Леонтовича, «Щедрик» якого слухають в усьому світі, довгий час приховувалися офіційною владою, тому що його застрелив агент ВЧК. Прекрасний український літератор Микола Бажан поводився так, щоб догодити московським кураторам, і тому вони його не вбили. Микола Бажан чудово, як на мене, неперевершено, переклав декілька творів Данте Аліг’єрі. Один приклад наведу далі. Підтримую Ваше просвітнє подвижництво і засвідчую Вам свою повагу. Данте Аліг’єрі Вірші в перекладі Миколи Бажана Перекладач: М. Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975 Сонет 14 Коли я вчув, що в серці пробудився Любовний дух, який отам заснув,- Тоді здаля мені Амур явився, До невпізнання радісний він був. Сказав: "Пора, щоб ти мені вклонився". Це кожне слово сміхом він вгорнув. Я панові на вірність присягнув І в даль його дороги придивився. Там монну Ванну й монну Біче враз Побачив я: вони ішли до нас,- Подвійне дивне диво, не химера. Таїть і досі ще душа моя Слова Амура: "Ця ось – Примавера, А та – Любов, на неї схожий я".
2018-06-07 12:50:31 |
Талановитий молодий поет Микола Бажан у 1930-ті роки привернув увагу комуністичного режиму. Його творчість починають засуджувати в деяких літературних часописах, періодичній пресі.

1935 року в ОДПУ на Бажана була заведена кримінальна справа як на члена підпільної «Української військової організації» (серед «членів організації» також фігурували Юрій Яновський і Максим Рильський). У серпні того ж року в справі з'явився запис про те, що «встановлено належність М. П. Бажана до терористичної організації», тобто, з'явилася формальна підстава для арешту Бажана.

1936 року в документах НКВС Бажан фігурував як людина, пов'язана з «антирадянською групою» російських літераторів і «націоналістичними поетами» Грузії.

У середині 1930-х років відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у творчості Миколи Бажана. Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння сталінських новобудов і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х сповнені лестощів, вихваляння режиму та його вождів. Проте радянські репресивні органи ще тривалий час не випускали його з поля зору. 1938 року Бажан щоночі чекав арешту і навіть деякий час не ночував удома.

У січні 1939 року указом Президії Верховної Ради СРСР велика група радянських письменників була відзначена урядовими нагородами. Микола Бажан був тоді нагороджений орденом Леніна. Про причини такого несподіваного, шокового «помилування» й нагородження згадує в мемуарах поет Сава Голованівський, якому, у свою чергу, подробиці розповів тодішній голова Спілки радянських письменників України Олександр Корнійчук:

«Виявилося, що в списку представлених до нагороди Бажана не було — похмура критична хмара тяжіла над його іменем. Але перед затвердженням списку Сталін згадав, що на Україні хтось добре переклав поему Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» і таку важливу роботу потрібно як слід відзначити. Коли йому назвали перекладача, він власною рукою дописав прізвище Бажана – вгорі, тобто для відзначення найвищою нагородою.»

Після цього питання про арешт Бажана зникло з порядку денного.
2018-06-07 18:11:42
Важчі часи становлення пройшла українська література. Ми не в праві когось засуджувати, звинувачувати. Кожен виживає як може та як вміє. І сьогодні саме так доречно оцінювати творчість літераторів радянської доби, відкидаючи неодмінну складову – пропагандистські нашарування.
Але чи був Микола Бажан тим, хто обрав напрямок спротиву? Очевидно, що ні. Він вирішив не захлинутись у бурхливому потоці та вижити за будь-якої ціни. Звісно, пристосувавшись, замаскувавшись, була можливість нести своєю діяльністю неоціненну користь для української культури та залишити важливі надбання. Але це вже зовсім інша, окрема сторінка…

Дякую, Юрію!
2018-06-07 18:13:56
Коли я вчув, що в серці пробудився
Любовний дух, який отам заснув,-
Тоді здаля мені Амур явився,
До невпізнання радісний він був.

Сказав: "Пора, щоб ти мені вклонився".
Це кожне слово сміхом він вгорнув.
Я панові на вірність присягнув
І в даль його дороги придивився.

Там монну Ванну й монну Біче враз
Побачив я: вони ішли до нас,-
Подвійне дивне диво, не химера.

Таїть і досі ще душа моя
Слова Амура: "Ця ось - Примавера,
А та - Любов, на неї схожий я".

Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975 Сонет 14
2018-06-22 21:47:41
Доля української літератури – доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами. Цей геноцид тривав століттями. За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи майже в колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання – своє і своєї підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту. Трагічна сторінка історії, яка потім буде об’єднана під загальною назвою Розстріляне Відродження, має своє відображення і на теренах Донеччини та Луганщини. Але, на жаль, тут досі не наважуються визнати жертв та катів цієї трагедії. Бо першим відмовляють навіть в пам’ятній позначці, а других досі вшановують... Про Розстріляне Відродження зараз вивчають в шкільній програмі. Але навряд комусь зі школярів Донеччини на уроках розповідають про поетів-земляків, які були закатовані в 20-30 роки через причетність до так званої “національної буржуазії”, а простіше кажучи — за українську мову.. І така вибіркова “непомітність” інформації, яка насправді, є, не дивує. Бо це є частина штучно створеного міфу про проросійський та російськомовний Донбас. Тільки цифри: у 1930 році тут друкувалися 259 українських письменників, після 1938 року — тільки 36, своєю смертю померли з них тільки десять. Українські літератори Донбасу зазнавали різноманітних утисків та репресій з боку тоталітарного радянського режиму, який усіляко намагався русифікувати регіон. Багато з українських літераторів тогочасного Донбасу було розстріляно. Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Григорій Баглюк, Іван Приблудний, Василь Іванів-Краматорський, Петро Височина, Іван Савич, Григорій Костюк — всі вони зазнали утиску, тому що на хвилі українізації почали усвідомлювати свої коріння та писати рідною мовою. Хтось пройшов табори, як, наприклад, костянтинівець Василь Гайворонський. Під час Другої світової він опинився в США, де за твір “Заячий пастух” був визнаним одним з провідних українських літераторів в еміграції. “Скільки їх є! Скільки є… Стріляють одні одних, а ніяк не перестріляються”, - написав Гайворонський в оповіданні “А світ такий прекрасний”, бо на собі відчув радянську “прихильність” до майстрів слова. Молодий талановитий літератор Григорій Баглюк прожив всього тридцять років, писав дуже яскраві твори в дусі радянського реалізму. Починав писати російською, але згодом перейшов на українську. За що і потрапив до списків тих, кого потрібно знищити. І тільки в таборі, куди він потрапив, зрозумів звірячу сутність системи, почав підбурювати до бунтів та голодування. Він був страчений, про цей випадок залишив спогади в своїх творах Олександр Солженіцин. Григорій Костюк, теж письменник з Донеччини, тоді написав в засланні: “Ось думаю я, чого ми тут всі сидимо. Ми ж не вчинили жодного злочину. Але нас бояться, нам не довіряють, нас ізолюють, нас винищують. Чому? Тому що ми маємо свідомість української людини, яка, збурена революцією, випросталась на весь свій зріст і владно вимагає права на своє буття. Інших причин я не бачу”. (З матеріалів Тиждень.ua)
2018-06-07 21:32:41 |
Ніка, дякую тобі за цю інформацію. Нові для багатьох імена. І було б здорово, якби на форумі звучали, саме так - ЗВУЧАЛИ вірші талановитих поетів, долі яких були зруйновані "счастливой советской жизнью"...
2018-06-07 21:43:44
Привіт, Іринко. Думаю, що буде підтримка від колег)
Бо я вже маю на приміті декілько цікавих авторів-земляків)
2018-06-07 21:50:17
Я б дуже хотіла, щоб форум перетворився в літературну вітальню. Хочеться відкривати для себе нові імена, хочеться обговорювати нові книги. Хочеться, щоб форум був "живим", а для цього треба, щоб як можна більше авторів заходили та ділились своїми думками.
2018-06-07 21:55:47
Мені б також))
2018-06-07 22:02:43
А я б хотіла, щоб це був не форум, а Авторська програма така, як Поет-Художник, наприклад. Щоб кожному поету була присвячена своя сторінка, можна було б додавати твори у рецензіях та відповідях до них; повертатися до цієї сторінки... А форум дуже швидко стає незручним для читання. Але і у такому вигляді я дякую ініціаторці форуму Сонячній Пошті та всім, хто підтримав цю ідею. :bravo::thumbsup::ukrflag:
2018-06-07 22:44:50
Дякую всім, хто схвально відгукнувся про відкриття нової теми на літературному форумі. Але якщо налаштування тут не відображають символів, і через добу текст стає нечитабельним, то для літературних публікацій він не пристосований. Навіть не могла уявити нічого подібного. Значить, немає ні потреби, ні сенсу... Прикро.
Авторська програма? Можливо, ідея цікава та зручна для відносно короткого огляду і тексту. Але хіба буде виглядати сторінка привабливою, якщо потрібно опублікувати декілька віршів?

2018-06-07 23:34:50
Доля української літератури – доля України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами. Цей геноцид тривав століттями. За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи майже в колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання – своє і своєї підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту.

Трагічна сторінка історії, яка потім буде об’єднана під загальною назвою Розстріляне Відродження, має своє відображення і на теренах Донеччини та Луганщини. Але, на жаль, тут досі не наважуються визнати жертв та катів цієї трагедії. Бо першим відмовляють навіть в пам’ятній позначці, а других досі вшановують...

Про Розстріляне Відродження зараз вивчають в шкільній програмі. Але навряд комусь зі школярів Донеччини на уроках розповідають про поетів-земляків, які були закатовані в 20-30 роки через причетність до так званої “національної буржуазії”, а простіше кажучи — за українську мову. І така вибіркова “непомітність” інформації, яка насправді, є, не дивує. Бо це є частина штучно створеного міфу про проросійський та російськомовний Донбас.

Тільки цифри: у 1930 році тут друкувалися 259 українських письменників, після 1938 року — тільки 36, своєю смертю померли з них тільки десять. Українські літератори Донбасу зазнавали різноманітних утисків та репресій з боку тоталітарного радянського режиму, який усіляко намагався русифікувати регіон.

Багато з українських літераторів тогочасного Донбасу було розстріляно. Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Григорій Баглюк, Іван Приблудний, Василь Іванів-Краматорський, Петро Височина, Іван Савич, Григорій Костюк — всі вони зазнали утиску, тому що на хвилі українізації почали усвідомлювати свої коріння та писати рідною мовою. Хтось пройшов табори, як, наприклад, костянтинівець Василь Гайворонський. Під час Другої світової він опинився в США, де за твір “Заячий пастух” був визнаним одним з провідних українських літераторів в еміграції. “Скільки їх є! Скільки є… Стріляють одні одних, а ніяк не перестріляються”, - написав Гайворонський в оповіданні “А світ такий прекрасний”, бо на собі відчув радянську “прихильність” до майстрів слова.

Молодий талановитий літератор Григорій Баглюк прожив всього тридцять років, писав дуже яскраві твори в дусі радянського реалізму. Починав писати російською, але згодом перейшов на українську. За що і потрапив до списків тих, кого потрібно знищити. І тільки в таборі, куди він потрапив, зрозумів звірячу сутність системи, почав підбурювати до бунтів та голодування. Він був страчений, про цей випадок залишив спогади в своїх творах Олександр Солженіцин.

Григорій Костюк, теж письменник з Донеччини, тоді написав в засланні: “Ось думаю я, чого ми тут всі сидимо. Ми ж не вчинили жодного злочину. Але нас бояться, нам не довіряють, нас ізолюють, нас винищують. Чому? Тому що ми маємо свідомість української людини, яка, збурена революцією, випросталась на весь свій зріст і владно вимагає права на своє буття. Інших причин я не бачу”.

(З матеріалів Тиждень.ua)
2018-09-21 22:10:24
ІВАН САВИЧ МАТІР НАША, СТВЕРДЖУЙСЯ У ВОЛІ У душі я радістю багатий, Що я там прийшов у білий світ, Де садок вишневий коло хати, Де тополі рвуться і політ, Де калини кетяги червоні Восени аж просяться в долоні, Де в степу цвітіння колоскове, Де бринить над гречкою бджола, Де матусі пісня колискова, Як в Шевченка, ніжною була, Де підрісши, під лелечий клекіт Я в дороги вирушив далекі, Всюди в світі білім побував, Найжорстокіші пройшов фронти Знав полону голод і безслав’я І колючі таборів дроти. Та до тебе, краю тополиний, У думках завжди я серцем линув. Швидко як летять десятиліття! Все в житті минається, мина, В Україні нині час поліття, І нова по-справжньому вона. Матір наша, стверджуйся у волі, Рвись у вись, як і твої тополі.
2018-06-07 21:34:15 |
Скільки всього випало на долю поетів-сміливців, які не зраджували собі, не зрадили Батьківщину. Нам ще вчитись і вчитись. І читати таки гарні, таки могутні у своєму настрої вірші. Дякую, Нікуша.
2018-06-07 21:47:43
Чудовий, пронизливий вірш. Спасибі, Ніко!
2018-06-07 23:49:22
У душі я радістю багатий,
Що я там прийшов у білий світ,
Де садок вишневий коло хати,
Де тополі рвуться і політ,
Де калини кетяги червоні
Восени аж просяться в долоні,
Де в степу цвітіння колоскове,
Де бринить над гречкою бджола,
Де матусі пісня колискова,
Як в Шевченка, ніжною була,
Де підрісши, під лелечий клекіт
Я в дороги вирушив далекі,
Всюди в світі білім побував,
Найжорстокіші пройшов фронти
Знав полону голод і безслав’я
І колючі таборів дроти.
Та до тебе, краю тополиний,
У думках завжди я серцем линув.
Швидко як летять десятиліття!
Все в житті минається, мина,
В Україні нині час поліття,
І нова по-справжньому вона.
Матір наша, стверджуйся у волі,
Рвись у вись, як і твої тополі.

Іван Савич (Лук’яненко) "Матір наша, стверджуйся у волі".
2018-07-01 01:09:21
Благодарю, Василинка! Радостно, что творчество Николая Руденко понравилось.
2018-06-07 23:45:15 |
Коли туман дерева облягає
І губляться в траві протоптані стежки,
І світ кінчається отут за гаєм
На відстані простертої руки;

І ні хатини в світі, ні людини,
Бо хаосом первинним все тече, -
Тоді приходиш ти, моя єдина,
І опускаєш руку на плече.

І я поволі здобуваю вміння.
Щоб вирізьбить тебе між явищ і людей.
Різьблю як вузлик, вузлик із проміння.
Зав'язаний у глибині грудей.

І все просте, одвіку людям дане.
Відтоді, як Адам упав до милих ніг,
Сприймається, мов щось таке неждане,
Чого ніхто завбачити не міг.

/Микола Руденко/
2018-06-08 00:28:14
Дякую всім, хто схвально відгукнувся про відкриття нових тем на літературному форумі. Зважаючи на запитання, які надійшли від авторів сайту, виражаю впевненість, що долучатися та ділитися цікавими віршами не лише «можна», але й ПОТРІБНО! Давайте будемо спілкуватись і вчитись у найкращих поетів, які зберегли свою та національну самобутність, осмислювати їх новаторство, ідеї та поетичний досвід, а можливо – і розвивати нові стилі та напрямки в поезії. Для полегшення читацького сприйняття, мабуть, все ж таки доречніше буде об’єднати улюблені поезії за тематичними спрямуваннями. Саме цю тему форуму я пропоную присвятити творам як відомих, так і маловідомих українських поетів, які протидіяли знищенню української культури, наважились кинути виклик примусовій системі, не були кон’юнктурниками, не підкорились і продовжували творити, не змінюючи своїх поглядів. Адже саме ті особистості, борці, бунтарі, які не боялись вирізнятися від зручного загалу, виглядати іншими, незрозумілими – у всі часи були справжніми рушіями науки, мистецтва, літератури… Твори, які довгий час перебували під забороною, мають особливу цінність, оскільки дають змогу зрозуміти з першоджерела, що саме так наполегливо намагались знищити. Хотілося б, як сказав колись Дмитро Стус (син Василя Стуса і упорядник його вцілілих віршів) «донести до читача не політизовано спрощений образ поета», а показати, передовсім, особу митця та художню цінність творів – їх людськість, проникливість і красу.
2018-06-09 17:38:56 |
В РФ почали таємно знищувати архіви ГУЛАГу. У Росії вже чотири роки знищують архівні дані про репресованих в СРСР на підставі засекреченого міжвідомчого наказу від 12 лютого 2014 року, повідомив директор Музею історії ГУЛАГу Роман Романов. Про існування наказу співробітники музею дізналися випадково. Історики в шоці, тому що ці документи є доказом тоталітарного режиму. За словами дослідника Прудівського,через відсутність архівів невідомо точно, скільки людей було репресовано. В музеї кажуть, що цифра може сягати 12 мільйонів. ГУЛАГ - Головне управління виправно-трудових таборів - підрозділ НКВД СРСР, МВС СРСР, Міністерства юстиції СРСР, яке здійснювало керівництво місцями ув'язнення і утримання в 1930-1960 роках. Пізніше відомство перейменували в ГУВП (Головне управління виконання покарань). Система об'єднувала 53 табірних управління з тисячами табірних відділень і пунктів, 425 колоній, а також понад 2000 спецкомендатур. Всього понад 30 тисяч місць позбавлення волі. Через цю систему пройшли кілька мільйонів радянських громадян, майже половину з яких відбували різні терміни за "політичними справами". Більше читайте тут: https://tsn.ua/svit/u-rosiyi-za-tayemnim-nakazom-znuschuyut-informaciyu-pro-represovanih-1168368.html?_ga=2.10182384.439531472.1528556049-714829624.1528556049 https://kp.ua/incidents/610070-v-muzey-ystoryy-hulaha-zaiavyly-chto-dela-eks-zakluichennykh-unychtozhauit-uzhe-chetyre-hoda-podriad
2018-06-09 18:21:30 |
Поезія Ліни Костенко з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. І слава, що до неї приходила, стала не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на своє відродження, на можливість повернутися до себе, на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої нації. Минули роки, а постать Ліни Костенко на теренах української літератури залишається взірцем безкомпромісності, високої національної свідомості, людської гідності.
2018-06-13 12:56:18 |
І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі наковальня,
що треба мати нерви, як дроти.
(…)
Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!
© Ліна Костенко.
2018-06-13 13:10:24
... Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він — найкращий на землі!
© Ліна Костенко.
2018-06-13 13:22:36
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
© Ліна Костенко.
2018-06-13 13:32:34
Активна учасниця руху шістдесятників, заборонений у СРСР класик української літератури, Ліна Костенко завжди виважувала високе й відповідальне покликання митця на терезах сумління і ніколи не зраджувала своїх переконань. За свій вік вона жодного разу не заплямувала себе компромісами з нечесною владою. Відновлюючи ідеї митців «Розстріляного відродження», письменниця наснажувала читачів любов’ю до України, до рідної історії, національної культури.
2018-06-13 12:57:53 |
Збірку віршів “Зоряний інтеграл” 1962 року заборонила до друку цензура – книги поетеси зняли з верстки, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років.
2018-06-13 12:59:42
У 1963 році вона спільно з Аркадієм Добровольським, письменником і перекладачем, який пройшов сталінські табори, написала сценарій до фільму “Перевірте свої годинники”. Стрічка розповідала про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли 1964 року, але на екрани він так і не вийшов. Остаточний варіант “Хто повернеться – долюбить” був так змінений, що Л. Костенко відмовилася від авторства сценарію.
2018-06-13 13:00:24
У 1965 – Костенко пише лист-протест проти постійних арештів української інтелігенції.
Травень 1968 року – лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп про нього.
1973 рік – Ліна Костенко потрапляє в так званий чорний список інтелігентів.
І лише у 1977 виходить перше після заборони зібрання творів Ліни Костенко.
2018-06-13 13:01:45
Ліна Костенко відмовилася і від премії “Золотий письменник України”, не пояснивши нічого жодним словом, і від звання Героя України, яке хотів їй вручити Ющенко, а фраза “Політичної біжутерії не ношу” стала мало не афоризмом.
2018-06-13 13:03:06
Ліна Костенко – незаперечний моральний авторитет для українців. Сила волі та незламність письменниці вражають. Та зараз, коли наш інформаційний простір засмічений безглуздими дурницями, Ліна Костенко воліє мовчати. І це горде мовчання теж є позицією. Попри це, геніальна українка говорить до нас своїми творами. Завжди актуальними та пронизливими, які не залишають байдужими.
2018-06-13 13:05:31 |
Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але у бік безодні....
2018-06-13 13:06:16
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Ми вже мов корінь для чужої брості.
Чужинських понаклепано гербів.

Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
(...) Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
© Ліна Костенко.
2018-06-13 13:13:49
... Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло...
2018-06-13 13:15:04
... Нема нам щастя — мусить бути чудо.
Ще ми постанем зі своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана, як дзвін!

Скликаю вас. Над цим не владен ворог.
Почуйте слово з-під мого пера!
Простіть мені, що знову б’ю на сполох.
На Благовіст ще, люди, не пора.
© Ліна Костенко.
2018-06-13 13:16:45
У світі злому і холодному, де щастя зіткане з прощань, чи ми пробачим одне одному цю несподівану печаль? Чи будем вік себе картати? Але за віщо, Боже мій! За те, що серце калатати посміло в ніжності німій?! За ті передані привіти? За тихий погляд, що п’янить? Нехай це сонечко посвітить. Нехай ця туга продзвенить. © Ліна Костенко
2018-06-14 00:20:05 |
У світі злому і холодному,
де щастя зіткане з прощань,
чи ми пробачим одне одному
цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п’янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.

© Ліна Костенко
2018-07-01 01:27:28
Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло одзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви. © Ліна Костенко
2018-06-14 00:29:33 |
Ліна Костенко - тонкий лірик і полум'яний трибун, філософ і зболене серце народу... Дякую за цю добірку, в якій розкриваються різні іпостасі геніального поета. :hi::ukrflag::inlove:
2018-06-15 12:09:28
Цілком згодна з Вами, Тетяно. Спасибі. :rose:
2018-06-22 01:03:18
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

© Ліна Костенко
2018-07-07 22:34:17
Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо. Талановиту українську поетесу, публіцистку, патріотку Олену Телігу, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки, разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру в 1942 р., залишивши по собі декілька збірок поезій і великий слід в українській історії. Її ім’я стало відомо співвітчизникам лише через 50 років після загибелі. http://kpi.ua/teliga
2018-06-15 00:53:33 |
Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я: в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.

Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні, мов крила вітряка.

Та ледве прийде кликане і ждане
Ти кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти услід за тисячами ніг…

І раптом пам’ять, мов натхненний майстер
Вогнем змалює золотавість айстер,
Овальний стіл і мій веселий сміх.
/Олена Теліга/
2018-06-15 01:06:10
http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/trivale-povernennya
2018-06-23 00:45:04
Дякую Вам, Солнечная почта за популяризацію,таких чудавих не збіднюючихся рядків:drink:
2018-06-23 13:00:42
Спасибі, Олександре! Приєднуйтесь і Ви - поділіться своїми улюбленими натхненними рядками. ;)
2018-06-25 01:04:02
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ За вікнами день холоне, У вікнах — перші вогні… Замкни у моїх долонях Ненависть свою і гнів. Зложи на мої коліна Каміння жорстоких днів, І срібло свого полину Мені поклади до ніг. Щоб легке, розкуте серце Співало, як вільний птах, Щоб ти, найміцніший, сперся, Спочив на моїх устах. А я поцілунком теплим, М'яким, мов дитячий сміх, Згашу полум'яне пекло В очах і думках твоїх. Та завтра, коли простори Проріже перша сурма — В задимлений, чорний морок Зберу я тебе сама. Не візьмеш плачу з собою — Я плакати буду пізніш! Тобі ж подарую зброю: Цілунок гострий, як ніж. Щоб мав ти в залізнім свисті — Для крику і для мовчань — Уста рішучі, як вистріл, Тверді, як лезо меча. /Олена Теліга/
2018-06-15 01:03:50 |
ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне,
У вікнах — перші вогні…
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів.

Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів,
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,
М'яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум'яне пекло
В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті —
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.

/Олена Теліга/
2018-08-09 23:28:37
ВІДПОВІДЬ О, так, я знаю, нам не до лиця 3 мечем в руках і з блискавками гніву, Військовим кроком, з поглядом ловця Іти завзято крізь вогонь і зливу. Ми ж ваша пристань - тиха і ясна, Це кораблями - ваші збиті крила... Не Лев, а Діва наш відвічний знак, Не гнів, а ніжність наша вічна сила. Та ледве з ваших ослабілих рук - Сповзає зброя ворогам під ноги, Спиває ніжність легендарний крук - Жорстокий демон бою й перемоги. І рвуться пальці, довгі і стрункі Роздерти звички, мов старі котари, Щоб взяти зброю з вашої руки І вдарить твердо там, де треба вдарить. Та тільки меч - блискучий і дзвінкий, Відчує знову ваш рішучий дотик, - Нам час розгорне звиклі сторінки: Любов і пристрасть... Ніжність і турботи. /Олена Теліга/
2018-06-15 13:42:48 |
ВІДПОВІДЬ

О, так, я знаю, нам не до лиця
3 мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань - тиха і ясна,
Де кораблями - ваші збиті крила...
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Та ледве з ваших ослабілих рук -
Сповзає зброя ворогам під ноги,
Спиває ніжність легендарний крук -
Жорстокий демон бою й перемоги.

І рвуться пальці, довгі і стрункі
Роздерти звички, мов старі котари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тільки меч - блискучий і дзвінкий,
Відчує знову ваш рішучий дотик, -
Нам час розгорне звиклі сторінки:
Любов і пристрасть... Ніжність і турботи.

/Олена Теліга/
2018-08-19 12:46:15
ЧОРНА ПЛОЩА І Це ввижається в ніч, ледве змучена пам'ять Божевільних думок від вогню не хоронить І вони закипають, іскряться снопами, Щоб пізніше застигнути - сріблом на скронях. Тільки вранці, як вітер полоще Звислі руки дерев і пропалені чола - Я лишаю її, чорну, стиснуту площу, І вихожу у світ - з синім небом довкола. II Сірий натовп, похмурий натовп, І не очі, а темна муть. Хтось зігнувся - камінь підняти, Хтось зірвався - мене штовхнуть. А один сковзнув по асфальті І в лице мені засвистав. Вчора він - цілував мої пальці, А хотів цілувать уста. Сміх жіночий злорадо тріснув І у горлі здусив мій клич. Якжеж душно і якжеж тісно В олив'яних кліщах облич! Підгинаються, в'язнуть ноги... Очі п'ють безпросвітну тьму... Мить одна - і безсилий стогін Розколише застиглу муть. III Мужні пальці торкнулись рук, Хиже серце - забилось поруч. Знову тіло - напнутий лук, Гостра радість - стрілою вгору. Відсахнулась на мить юрба, Покотилось по ній потоком: Не чіпати лише раба, А такого - цілити в око! На чолі твоїм темний знак, Кров червона тече струмками Та тепер я за двох міцна, І за двох піднімаю камінь. Не загинеш! За муром день Ллється з неба вином, гарячим І життя не стоїть, а йде З гострим сміхом і гострим плачем. Олив'яне лице юрби Згине в сонці і блискавицях - Тільки вітер нас буде бить, По звитяжних, щасливих лицях! /Олена Теліга/
2018-06-15 13:45:04 |
ЧОРНА ПЛОЩА

І
Це ввижається в ніч, ледве змучена пам'ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути - сріблом на скронях.

Тільки вранці, як вітер полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола -
Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,
І вихожу у світ - з синім небом довкола.

II
Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть.
Хтось зігнувся - камінь підняти,
Хтось зірвався - мене штовхнуть.

А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав.
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувать уста.

Сміх жіночий злорадо тріснув
І у горлі здушив мій клич.
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив'яних кліщах облич!

Підгинаються, в'язнуть ноги...
Очі п'ють безпросвітну тьму...
Мить одна - і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.

III
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло - напнутий лук,
Гостра радість - стрілою вгору.

Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого - цілити в око!

На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками
Та тепер я за двох міцна,
І за двох піднімаю камінь.

Не загинеш! За муром день
Ллється з неба вином, гарячим
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.

Олив'яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях -
Тільки вітер нас буде бить,
По звитяжних, щасливих лицях!

/Олена Теліга/
2018-08-19 12:39:07
Для гостей и авторов портала, не в полной мере владеющих украинским языком, интересными станут переводы на русский произведений нашей расстрелянной музы, сохранившие энергетику первоисточника. http://samlib.ru/s/styrta_i_w/olena_teliha_101815.shtml
2018-06-22 00:41:56 |
Пам'яті Олени Теліги Життя людини сповнене образ, страждань і болю, зустрічей, розлуки. Воно любов'ю огортає нас, дарує ніжність і солодкість муки... Пила життя Олена, як вино, а іноді, як гіркоту отрути, і сіяла добірних слів зерно, в литаври била в час біди та скрути, коли війна шмагала, наче бич, смерть огортала люд у чорний саван. Вона ввійшла в історію сторіч з героями ОУН. Героям слава! Ніхто не знає, тільки Бабин Яр, скількох людей земля там поховала, але жагу свободи – вічний жар – у пам'яті своїй закарбувала. Ця пам'ять світлий образ береже поета, патріота, просто жінки. То з вами ми забудемо невже Телігу? Відкриваємо сторінку її натхнених і палких віршів для себе, (щоб згадати цю людину), які вона писала від душі із вірою у неню Україну.
2018-06-23 01:25:00 |
Дякую, Наталю! Дуже гарна, достойна присвята. Пам'ятаймо...
https://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47446&poem=212477
2018-06-25 00:44:52
Життя людини сповнене образ,
страждань і болю, зустрічей, розлуки.
Воно любов'ю огортає нас,
дарує ніжність і солодкість муки...
Пила життя Олена, як вино,
а іноді, як гіркоту отрути,
і сіяла добірних слів зерно,
в литаври била в час біди та скрути,
коли війна шмагала, наче бич,
смерть огортала люд у чорний саван.
Вона ввійшла в історію сторіч
з героями ОУН. Героям слава!

Ніхто не знає, тільки Бабин Яр,
скількох людей земля там поховала,
але жагу свободи – вічний жар –
у пам'яті своїй закарбувала.
Ця пам'ять світлий образ береже
поета, патріота, просто жінки.
То з вами ми забудемо невже
Телігу? Відкриваємо сторінку
її натхнених і палких віршів
для себе, (щоб згадати цю людину),
які вона писала від душі
із вірою у неню Україну.

/Наталия Волынец, "Пам'яті Олени Теліги"/
2018-08-19 03:20:26
Де зараз ви, кати мого народу? Де велич ваша, сила ваша де? На ясні зорі і на тихі води Вже чорна ваша злоба не впаде. Народ росте, і множиться, і діє Без ваших нагаїв і палаша. Під сонцем вічності древніє й молодіє Його жорстока й лагідна душа. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд! Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде! 24.12.1962 Василь Симоненко
2018-07-01 00:54:28 |
Дякую, чутливі вірші! Та чи згуртується нація навколо українського народу - це питання. Та питання швидше за все до іншіх етносів нашої держави, які і досі сплять в оглоблях.:ukrflag::tatflag:
2018-07-01 09:02:02
Прийшлося нагадати, враховуючи регулярні набіги на сайт ординців та виступи запроданців, наскільки вони примітивні у своїх марних потугах.
Вибачте, що відповідаю із запізненням, Софіє. На форумі немає оповіщень, тому я не помітила Вашого коментаря.
2018-07-03 01:00:03
Питання неоднозначне і трохи провокаційне. ;) Багатонаціональні держави проходять довгий шлях у своєму становленні, і нам ще доведеться подолати чимало труднощів. Але не слід забувати, що головним ворогом людяності залишається байдужість…
2018-07-03 01:04:46
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

/Василь Симоненко/
2018-08-31 02:14:53
Мої кохані, милі вороги! Я мушу вам освідчитись в симпатії. Якби було вас менше навкруги,— людина може вдаритись в апатію. Мені смакує ваш ажіотаж. Я вас ділю на види і на ранги. Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж, мої гантелі, турники і штанги. Спортивна форма — гарне відчуття. Марудна справа — жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію. Спасибі й вам, що ви не м’якуші. Дрібнота буть не годна ворогами. Якщо я маю біцепси душі — то в результаті сутичок із вами. Отож хвала вам! Бережіть снагу. І чемно попередить вас дозвольте: якщо мене ви й зігнете в дугу, то ця дуга, напевно, буде вольтова. Ліна Костенко "Коректна ода ворогам"
2018-07-01 00:57:20 |
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,—
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.
Марудна справа — жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі —
то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.

/Ліна Костенко "Коректна ода ворогам"/
2018-09-07 03:20:06
ЛЕБІДЬ На болоті спала зграя лебедина. Вічна ніч чорніла, і стояв туман… Спало все навколо, тільки білий лебідь Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран. І співав він пісню, пісню лебедину, Про озера сині, про красу степів, Про велике сонце, про вітри і хмари, І далеко нісся лебединий спів. Кликав він проснутись, розгорнути крила, Полетіти небом в золоті краї… Тихо-мирно спала зграя лебедина, І даремно лебідь звав, будив її. І коли він вгледів, що брати не чують, Що навік до себе прикував їх став, — Закричав від муки, вдарився об камінь, Зранив собі груди, крила поламав. Чорна ніч чорніла, не світало вранці, Ввечері далекий захід не палав… Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь, Тихо кров'ю сходив, тихо умирав. Аж колись уранці зашуміли хвилі, І громи заграли в сурми голосні, Вирвалося сонце, осліпило очі, Роздало навколо обрії ясні. Стрепенулась зграя, закричала біла: "Тут гниле повітря, тут вода гнила!.. А над нами сонце, небо, простір, воля!" — І ганебно спати більше не змогла. Зашуміла зграя піною на хвилях. Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!.. І летіла легко, наче біла хмара, І кричала з неба про щасливий край. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю, То, здавивши рани, крила рознімав… І в знесиллі бився… Зграє лебедина! Чи хто-небудь в небі лебедя згадав? Олександр Олесь, 2.IV.1917
2018-07-03 01:35:07 |
На болоті спала зграя лебедина.
Вічна ніч чорніла, і стояв туман…
Спало все навколо, тільки білий лебідь
Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.

І співав він пісню, пісню лебедину,
Про озера сині, про красу степів,
Про велике сонце, про вітри і хмари,
І далеко нісся лебединий спів.

Кликав він проснутись, розгорнути крила,
Полетіти небом в золоті краї…
Тихо-мирно спала зграя лебедина,
І даремно лебідь звав, будив її.

І коли він вгледів, що брати не чують,
Що навік до себе прикував їх став, —
Закричав від муки, вдарився об камінь,
Зранив собі груди, крила поламав.

Чорна ніч чорніла, не світало вранці,
Ввечері далекий захід не палав…
Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,
Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.

Аж колись уранці зашуміли хвилі,
І громи заграли в сурми голосні,
Вирвалося сонце, осліпило очі,
Роздало навколо обрії ясні.

Стрепенулась зграя, закричала біла:
"Тут гниле повітря, тут вода гнила!..
А над нами сонце, небо, простір, воля!" —
І ганебно спати більше не змогла.

Зашуміла зграя піною на хвилях.
Зашуміла вітром… ще раз! І — прощай!..
І летіла легко, наче біла хмара,
І кричала з неба про щасливий край.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав…
І в знесиллі бився… Зграє лебедина!
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

/Олександр Олесь, "ЛЕБІДЬ", 2.IV.1917/
2018-09-07 13:07:54
Коли б гора зневіри впала, Коли б зажеврілась мета, Моя б ще сурма золота Весняним громом пролунала. Мовчу, мовчу. Кому співати?! Цим фарисеям, крамарям? Та кожний з них готов продати Ще раз зруйнований наш храм. Хіба розбудиш їх громами, Хіба їх душі кам’яні Запалиш, проймеш блискавками Ти, весь палаючий в огні?! О ні! Єдина в них турбота — Це хліб та гріш на чорний день, Чужа для них твоя скорбота, І плач, і гнів твоїх пісень. Для них ти що? Страшна потвора, Безсилий блазень, що упав, Що криком-зойком ще учора Заснуть їм міцно не давав. Мовчу... Іду шляхом зневіри, Тернами, кручами іду... І капа кров з моєї ліри, І квітне маком по сліду. /Олександр Олесь, I924/
2018-07-05 12:12:46 |
Він жив один в своїй пустелі,
В краю думок і мрій своїх,
На мить одну злітав на скелі
І знов для неба кидав їх.

«Самотній він,— юрба казала,—
Як жаль його...» — і далі йшла,
І в повній щирості бажала
Зробить посмітюху з орла.

/Олександр Олесь, 1906/
2018-07-05 12:17:40
Вірш 1924 року актуальний сьогодні. Крамарі рулюють, людей не чують.
2018-07-05 15:33:37
Крамар — як комар: де сяде, там і п’є (українське прислів'я).
2018-07-06 09:05:04
Коли б гора зневіри впала,
Коли б зажеврілась мета,
Моя б ще сурма золота
Весняним громом пролунала.

Мовчу, мовчу. Кому співати?!
Цим фарисеям, крамарям?
Та кожний з них готов продати
Ще раз зруйнований наш храм.

Хіба розбудиш їх громами,
Хіба їх душі кам’яні
Запалиш, проймеш блискавками
Ти, весь палаючий в огні?!

О ні! Єдина в них турбота —
Це хліб та гріш на чорний день,
Чужа для них твоя скорбота,
І плач, і гнів твоїх пісень.

Для них ти що? Страшна потвора,
Безсилий блазень, що упав,
Що криком-зойком ще учора
Заснуть їм міцно не давав.

Мовчу... Іду шляхом зневіри,
Тернами, кручами іду...
І капа кров з моєї ліри,
І квітне маком по сліду.

/Олександр Олесь, 1924/
2018-09-07 13:12:37
Вони лягли, як лицарі в бою, Вони, як страдники, спочили,— Чому ж на спомин честь свою Вони нащадкам не лишили? Чому не кинули їм крил, Орли крилаті України? Хоча б спитали у могил Живі недобитки-пінгвіни. Хоча б пішли в гаї, ліси Шукати кладу дідівського. Хоча б почулись голоси Якогось голосу людського... Мовчать... зривають лободу... «Фортеці» все будують... Завзято грають в чихарду, Ні слів, ні сліз не чують. /Олександр Олесь/
2018-07-05 12:15:30 |
Коли погасне віра,
Як вогник золотий,
Покинь пісні складати
На жертвенник святий.

Їх Богові не треба,
І Він на голос твій
Уже не відгукнеться
В пустелі світовій.

/Олександр Олесь, 1925/
2018-07-05 12:19:39
Вони лягли, як лицарі в бою,
Вони, як страдники, спочили,—
Чому ж на спомин честь свою
Вони нащадкам не лишили?

Чому не кинули їм крил,
Орли крилаті України?
Хоча б спитали у могил
Живі недобитки-пінгвіни.

Хоча б пішли в гаї, ліси
Шукати кладу дідівського.
Хоча б почулись голоси
Якогось голосу людського...

Мовчать... зривають лободу...
«Фортеці» все будують...
Завзято грають в чихарду,
Ні слів, ні сліз не чують.

/Олександр Олесь/
2018-09-07 19:18:42
В землі віки лежала мова І врешті вибилась на світ. О мово, ночі колискова! Прийми мій радісний привіт. Навік пройшла пора безславна... Цвіти і сяй, моя державна... І розцвіла, як квітка, мова На рідній ниві, над струмком, Але прийшла на лан корова І завертіла язиком... Недовго думала і ждала, Взяла і всю її злизала... Отож чужих корів годуйте Сінцем, помиями в хлівах, Але вночі і вдень пильнуйте, Щоб не ходили по ланах. Коли ж у вас серця телячі, Зробіть намордники собачі. /Олександр Олесь, 1918/
2018-07-06 09:25:22 |
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт.
Навік пройшла пора безславна...
Цвіти і сяй, моя державна...

І розцвіла, як квітка, мова
На рідній ниві, над струмком,
Але прийшла на лан корова
І завертіла язиком...
Недовго думала і ждала,
Взяла і всю її злизала...

Отож чужих корів годуйте
Сінцем, помиями в хлівах,
Але вночі і вдень пильнуйте,
Щоб не ходили по ланах.
Коли ж у вас серця телячі,
Зробіть намордники собачі.

/Олександр Олесь, 1918/
2018-09-07 21:46:07
Із старих і майбутніх віків В нас впиваються стрілами очі: Не продайте тернових вінків Наостанку проклятої ночі! Не зміняйте тернових вінків На блискучі вінки паперові, Збережіть для майбутніх віків Їх з червоними квітами крові. /Олександр Олесь, 1921/
2018-07-06 09:29:27 |
О вір мені: мине посуха,
Сурма над нами загуде,
І благодать святого Духа
Дощем на землю упаде.

І дощ заллє, загоїть рани
На грудях страдниці-землі,
В моря, в зелені океани
Оберне він степи її.

Земля вбереться, як калина,
Умре навік кривавий звір,
Воскресне в людях знов людина
І зверне очі знов до гір!

/Олександр Олесь, 1922/
2018-07-06 09:39:12
Із старих і майбутніх віків
В нас впиваються стрілами очі:
Не продайте тернових вінків
Наостанку проклятої ночі!

Не зміняйте тернових вінків
На блискучі вінки паперові,
Збережіть для майбутніх віків
Їх з червоними квітами крові.

/Олександр Олесь, 1921/
2018-09-07 19:33:36
«Одурило сонце, сонячне кохання...» Тихо-тихо плаче осінь золота. Скинуто намисто, зірвано убрання, Не цвіте усмішка, не горять уста... «О, коли б я знала, не квітчала б коси, Хустоньки б не шила шовком золотим, Не зривала б квіти, не збирала роси, Нитку свого щастя не сплітала з ним. Далі й далі сонце... Виплакала очі. Вчора ще гадала: вернеться — нема. Дні усе коротші, довші й довші ночі... Кров холоне... що це? Смерть це чи зима?!» /Олександр Олесь, "Осінь", 1921/
2018-07-07 09:42:39 |
Стомився я вкрай в цій безмежній пустелі,
Людину живу зовучи.
Здавалось мені, що ворушаться скелі,
З очей своїх сльози ллючи...

Здавалось мені, що гієни й шакали
Дивились з сльозами в очах,
А люде повз мене ішли і зникали,
Як тіні на сірих пісках.

/Олександр Олесь, 1924/
2018-07-07 10:00:56
Печуть мене жалі безмірні,
І ллються сльози каяття.
Спинися, сонце надвечірнє.
Спинись, мій заходе життя!

В кривавих відблисках пожежі,
В квітках, в короні золотій,
Нехай горять прекрасні вежі
Моїх запалених надій.

І поки я упасти мушу,
До них свій погляд прикую,
І ще раз їм віддам всю душу,
Останній крик і кров мою.

/Олександр Олесь, 1918/
2018-07-09 02:05:12
«Одурило сонце, сонячне кохання...»
Тихо-тихо плаче осінь золота.
Скинуто намисто, зірвано убрання,
Не цвіте усмішка, не горять уста...

«О, коли б я знала, не квітчала б коси,
Хустоньки б не шила шовком золотим,
Не зривала б квіти, не збирала роси,
Нитку свого щастя не сплітала з ним.

Далі й далі сонце... Виплакала очі.
Вчора ще гадала: вернеться — нема.
Дні усе коротші, довші й довші ночі...
Кров холоне... що це? Смерть це чи зима?!»

/Олександр Олесь, "Осінь", 1921/
2018-09-07 21:41:40
Є слова, що білі-білі, Як конвалії квітки, Лагідні, як усміх ранку, Ніжносяйні, як зірки. Є слова, як жар, пекучі І отруйні, наче чад... В чарівне якесь намисто Ти нанизуєш їх вряд. /Олександр Олесь, 1922/
2018-07-07 09:52:53 |
Прийди в мій сад, як з сонцем стане
Прощатись гаснуча земля,
Коли легкі, як пух, тумани
На ніч встилатимуть поля.

Прийди в мій сад, коли творити
Молитву стане він богам,
Коли почнуть квітки курити
Густий, пахучий фіміам.

Прийди в мій сад, ти — ще не знана,
Хоч вже дзвенить твоє ім’я...
Як ніч, глибока моя рана,
Ходжу з стрілою в серці я...

Прийди в мій сад... Не буде чути
В цей вечір пісні солов’я,
Солодку, сповнену отрути
Співати пісню буду я.

І з нею я з землі полину
В налиті тайною світи...
Прийди, як пісню лебедину
Почути вперше хочеш ти.

/Олександр Олесь, 1924/
2018-07-07 09:55:28
ТВОЇ ОЧІ
Так дивиться сарна в дрімучому лісі,
Неначе почувши десь шелест в кущах...
Весною фіалки в гаях розцвітають
З таким дивуванням в очах.

Так слухають пісню, що ллється на селах,
Русалки у місячну ніч...
Так вухом земля припадає до ночі,
Як зорі говорять ясніш.

Так дивиться чудно душа моя бідна
В таємную душу твою
І щось мені каже, щось хоче сказати,
А я її слів не вловлю.
/Олександр Олесь/
2018-07-09 02:40:05
Є слова, що білі-білі,
Як конвалії квітки,
Лагідні, як усміх ранку,
Ніжносяйні, як зірки.

Є слова, як жар, пекучі
І отруйні, наче чад...
В чарівне якесь намисто
Ти нанизуєш їх вряд.

/Олександр Олесь, 1922/
2018-08-11 23:39:12
Дванадцять літ кривавилась земля І сціпеніла, ствердла на каміння. І застелило спалені поля Непокориме покоління. До перс закляклих, просячи тепла, Тулили марно немовлята лиця. Проте їм чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця. Тепер дощі холодні і вітри, Кудлаті хмари, каламутні ріки. Але ростуть у присмерку нори Брати, суворі і великі. Олег Ольжич
2018-07-14 00:45:02 |
"БРАТИ", 1935
2018-07-14 00:46:41
Дванадцять літ кривавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.

/Олег Ольжич,"БРАТИ", 1935/
2018-09-08 03:39:42
"Доба жорстока, як вовчиця" — вислів, що став крилатим, для означення "кровавого терору", запровадженого комуністами. Тоді навіть не можна було уявити, що репресії та розстріли триватимуть ще декілька десятиліть...
2018-09-08 04:16:50
На порозі старого світу, Де брехні і облуди тьма, Ти встаєш тріпотливим цвітом, Ніжна молодосте сама! Ти встаєш. Та незнану силу Затаїла прозорість рук, Вигинаєш дівоче тіло, Напинаєшся вся, як лук, Мить – і стрільна твої застогнали, Повили суходіл дими... Бий їх, кволих, слабих, нездалих, Остовпілих таких, як ми! /Олег Ольжич, "Японії", 1937/
2018-07-14 00:54:40 |
На порозі старого світу,
Де брехні і облуди тьма,
Ти встаєш тріпотливим цвітом,
Ніжна молодосте сама!

Ти встаєш. Та незнану силу
Затаїла прозорість рук,
Вигинаєш дівоче тіло,
Напинаєшся вся, як лук,

Мить – і стрільна твої застогнали,
Повили суходіл дими...
Бий їх, кволих, слабих, нездалих,
Остовпілих таких, як ми!

/Олег Ольжич, "Японії", 1937/
2018-09-07 03:13:49
Глухо храми упали у порох розбитих палат, Жовті стіни фортець по узгір'ях; згинаючись вдвоє, Люди бігли у поле, і брата розтоптував брат, Сірі, мертві обличчя, що котяться важко юрбою. Ми стояли й дивились, і згірдно кривились уста В очі чорно розкриті: тікаєте, викидки міста, Виноградарі грубі, купці, що ваш дотеп потах, Полководці і консули з душами канцеляриста. В небі рвалися хмари – важка каламутна ріка – Вітер півдня напнув почорнілі і голі дерева, І усі ми почули, як Божа огненна рука Нам на чолах спочила і стягах з подобою лева. /Олег Ольжич/
2018-08-25 22:14:52 |
Глухо храми упали у порох розбитих палат,
Жовті стіни фортець по узгір'ях; згинаючись вдвоє,
Люди бігли у поле, і брата розтоптував брат,
Сірі, мертві обличчя, що котяться важко юрбою.

Ми стояли й дивились, і згірдно кривились уста
В очі чорно розкриті: тікаєте, викидки міста,
Виноградарі грубі, купці, що ваш дотеп потах,
Полководці і консули з душами канцеляриста.

В небі рвалися хмари – важка каламутна ріка –
Вітер півдня напнув почорнілі і голі дерева,
І усі ми почули, як Божа огненна рука
Нам на чолах спочила і стягах з подобою лева.

/Олег Ольжич/
2018-09-08 23:56:58
По рівній грані двох світів ідеш, Що, наче скло, невидима і гостра. І тягне, рве глибинами без меж Одкрите серце ненаситний простір. Ступи ліворуч: легкий буде спад, Повільні луки, мляві серпантини. Від інтелекту через хліб назад До жаху і безсилості клітини. А вправо ступиш – прірва і провал, І знову сплеск. І в клекотінні виру – Лише твій шал щитом проти навал. Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра. /Олег Ольжич, "МЕЖА"/
2018-08-26 03:29:46 |
По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і безсилості клітини.

А вправо ступиш – прірва і провал,
І знову сплеск. І в клекотінні виру –
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.

/Олег Ольжич, "МЕЖА"/
2018-09-09 00:02:36
Захочеш – і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила. І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу. Навчишся надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам-на-сам З своїм невблаганним сумлінням. /Олег Ольжич, "НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ"/
2018-08-29 23:02:19 |
Захочеш – і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.

Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам-на-сам
З своїм невблаганним сумлінням.

/Олег Ольжич, "НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ"/
2018-09-09 00:38:29
Держава не твориться в будучині, Держава будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні. Не втішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів, - Хто кров'ю і волею сціпить в цемент Безвладний пісок міліонів. /Олег Ольжич, "НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ"/
2018-08-29 23:09:59 |
Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.
Це люди, на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, -
Хто кров'ю і волею сціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

/Олег Ольжич, "НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ"/
2018-09-09 00:41:40
Господь багатий нас благословив Дарами, що нікому не відняти: Любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти! Солодких грон і променистих вин Доволі на столах Його веселих. Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмельніший келех. /Олег Ольжич/
2018-08-29 23:30:27 |
Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняти:
Любов і творчість, туга і порив,
Відвага і вогонь самопосвяти!

Солодких грон і променистих вин
Доволі на столах Його веселих.
Іди ж сміливо і бери один,
Твоєму серцю найхмельніший келех.

/Олег Ольжич/
2018-09-10 15:19:20
Слова, що прості і суворі, Як величність того Різдва, Що нас у горінні, не в горі, Порвало і ще порива. Товаришу любий мій, брате, Хіба упокорить нас це? Хто вмів справедливо карати Той дивиться смерті в лице! Для тих, що, нікчемні і кволі, Заквилять про зламаний цвіт – Неугнутість нашої волі І нашої віри граніт! У стінах будинку старого Зростає і зводиться чин. І сяє обличчя в одного, І німо могутен один. Нікому ніколи не стерти, Що сріблом ясної сурми: Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не зможемо ми! /Олег Ольжич, "ГОРОДОК 1932"/
2018-08-29 23:58:57 |
Слова, що прості і суворі,
Як величність того Різдва,
Що нас у горінні, не в горі,
Порвало і ще порива.

Товаришу любий мій, брате,
Хіба упокорить нас це?
Хто вмів справедливо карати
Той дивиться смерті в лице!

Для тих, що, нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт –
Неугнутість нашої волі
І нашої віри граніт!

У стінах будинку старого
Зростає і зводиться чин.
І сяє обличчя в одного,
І німо могутен один.

Нікому ніколи не стерти,
Що сріблом ясної сурми:
Шкодуємо тільки, що вмерти
Удруге не зможемо ми!

/Олег Ольжич, "ГОРОДОК 1932"/
2018-09-14 02:02:32
Їх душі – горіння і криця – У нашому завжди гурті, Братів по далеких в'язницях І тих, що упали, братів. Дорога пряма і одверта, І твердо іде легіон. Там втрат не буває, де жертва – Здобутий в огні бастіон! Хто має уші – хай слуха! Хто має серце – люби! Встає цитаделя духа – Десятки літ боротьби. /Олег Ольжич, "ГОРОДОК 1932"/
2018-08-30 00:01:29 |
Їх душі – горіння і криця –
У нашому завжди гурті,
Братів по далеких в'язницях
І тих, що упали, братів.

Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там втрат не буває, де жертва –
Здобутий в огні бастіон!

Хто має уші – хай слуха!
Хто має серце – люби!
Встає цитаделя духа –
Десятки літ боротьби.

/Олег Ольжич, "ГОРОДОК 1932"/
2018-09-18 23:25:12
Краса, розмріяна краса, Вже не одягне цю країну. Хіба, як перше, – небеса Так само родяться і гинуть? Уже не звабити руки Маленьким щастям, чи жагою. Уста – обвітрені, різкі – Зазнали дужчого напою. Для них, проторюючи путь, Чи дух не вищу радість випив? Вони ж ідуть, вони ідуть, Чиї серця – як смолоскипи. /Олег Ольжич/
2018-08-31 01:56:22 |
Краса, розмріяна краса,
Вже не одягне цю країну.
Хіба, як перше, – небеса
Так само родяться і гинуть?

Уже не звабити руки
Маленьким щастям, чи жагою.
Уста – обвітрені, різкі –
Зазнали дужчого напою.

Для них, проторюючи путь,
Чи дух не вищу радість випив?
Вони ж ідуть, вони ідуть,
Чиї серця – як смолоскипи.

/Олег Ольжич/
2018-09-18 23:27:40
Стогнала ніч. Вже гострі глиці проколювали більма дня, і синьо-золоті грімниці дражнили відгульня-коня. Розбурхалася хмар армада,— а ти, опалена, в огні, ти, вся любов і вічна зрада, летіла охляп на коні. Під копитом тріщали ребра, впинались очі в образи,— а ти розпліскувала цебра передсвітанної грози. Із бур, о молода гонице, ти пролила своє дання — і світом гомін і стрілиці дзвінкокопитого коня. /Михайло Драй-Хмара/
2018-08-31 02:05:16 |
Помережав вечір кучерявий
льодяними ґратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.

А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.

Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.

Поведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
під пухнатими заметами рілля.

/Михайло Драй-Хмара, "ШЕХЕРЕЗАДА", уривок/
2018-08-31 02:08:40
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада,—
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи,—
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитого коня.

/Михайло Драй-Хмара/
2018-09-19 23:02:49
Написано сто років тому, а звучить як сучасне! Знищення цвіту української інтелігенції - непокараний жахливий злочин, навіть не засуджений міжнародною громадою. Ще довго українство буде хворіти через обмаль своїх Прометеїв...
2018-08-31 03:07:09 |
Погоджують з Вами, В’ячеславе. Не засуджені не лише світовою громадою, а й співвітчизниками. Навіть, на цьому УКРАЇНСЬКОМУ (?) сайті автори вважають прийнятним для себе РОКАМИ загравати з путіноїдами типу штучних ПЄРЕСМЄШНІКІВ. А потім, звісно, стара пісня «онє нє зналі».
2018-08-31 15:22:39
Тому всім «незрячим» зауважу. Спілкуєтесь, смішки та віршики їх приймаєте? Вони ж над вами сміються і знущаються! Коли ці потвори винищували цілі покоління, вони теж сміялися. Їм не важливо кого вбивати, щоб досягти своїх брудних цілей. А якщо це будуть ваші рідні?

ВИ підтримуєте фашизм таким чином, ВИ ОСОБИСТО берете в цьому участь!!!
2018-08-31 15:28:02
Куди зникли коменти та відповіді "Сонячної пошти"? Може я не вмію користуватись сайтом, але в правій колонці вони є, а на сторінці не бачу. Сонячна пошта зробила велику справу - оприлюднила твори українських поетів, загиблих від радянського терору. А на УКРАЇНСЬКОМУ сайті - мовчок? Але пропагується Єсенін та перфоменси на території Росії?! Окупація не тільки території, а по всіх напрямках. Шкода сайту, він був досить проукраїнський.
2018-08-31 15:46:52 |
Вибачаюсь, вже з'явились, бачу. Але решта - все правильно.
2018-08-31 15:54:05
Дякую за підтримку. :inlove:
Чесно кажучи, особливих коментарів у цій гілці і не очікувалося - просто літературна сторінка. Читає той, кому цікаво. Пише, якщо хоче поділитись емоціями. Ідея виникла після спілкування і з авторами, і з читачами, коли виявилося, що більшість імен несправедливо забуті, або й зовсім не відомі. Не всі мають час та знають де і як шукати повні видання. А крім того, я помітила, що в мережі багато помилок, тому доводиться перевіряти кожен текст у книжці або й оцифровувати. Можливості форуму обмежені, як в обговоренні, оцінюванні або додаванні в обране, але й вони не завада для розвитку. Вважаю, що цей пласт нашої культури містить такі надбання, не усвідомивши які не можна розраховувати на своє належне особистісне зростання та досягнення високого рівня в поезії.
2018-08-31 16:30:11
Від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% – українці). 140 тисяч із них - розстріляно. У 1930-1933 р. із 184 репресованих науковців України не менш 170 були істориками. Крім того, від кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселено 2 млн. 880 тис. розкуркулених селян і членів їхніх сімей. Найжорстокішою репресивна політика була протягом поч. 1930-1953 рр., коли керівництво нею здійснював безпосередньо Й.Сталін. Доба сталінізму включала у себе придушення ідейно-політичної опозиції, опору селянства примусовій колективізації, Великий терор 1936–1938 рр. як апофеоз незаконних політичних репресій, масові репресії в Західній Україні 1939-1941 та 1944-1953 рр. (упродовж 1944–1953 рр. за участь у русі ОУН та УПА, або за його підтримку засуджено близько 87 тис. та понад 200 тис. громадян депортовано) та інші репресивні кампанії. Крім того, з території України здійснювалися масові примусові депортації народів – поляків, німців, кримських татар (191 тис. осіб), а також вірмен, греків, інших народів Криму. У 1950-1980-ті роки репресії перестали були масовими і набули цілеспрямованого характеру, їх жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі "інакодумці". Останніми жертвами політичних репресій стали діячі українського визвольного руху 1970–1980-х років, які залишалися "в’язнями сумління" до кінця 1987р. Детальніше - доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв тут: http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/26/105584/
2018-08-31 16:41:37 |
Від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% – українці). 140 тисяч із них - розстріляно. У 1930-1933 р. із 184 репресованих науковців України не менш 170 були істориками.

Крім того, від кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселено 2 млн. 880 тис. розкуркулених селян і членів їхніх сімей.

Найжорстокішою репресивна політика була протягом поч. 1930-1953 рр., коли керівництво нею здійснював безпосередньо Й.Сталін.

Доба сталінізму включала у себе придушення ідейно-політичної опозиції, опору селянства примусовій колективізації, Великий терор 1936–1938 рр. як апофеоз незаконних політичних репресій, масові репресії в Західній Україні 1939-1941 та 1944-1953 рр. (упродовж 1944–1953 рр. за участь у русі ОУН та УПА, або за його підтримку засуджено близько 87 тис. та понад 200 тис. громадян депортовано) та інші репресивні кампанії.

Крім того, з території України здійснювалися масові примусові депортації народів – поляків, німців, кримських татар (191 тис. осіб), а також вірмен, греків, інших народів Криму.

У 1950-1980-ті роки репресії перестали були масовими і набули цілеспрямованого характеру, їх жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі "інакодумці".

Останніми жертвами політичних репресій стали діячі українського визвольного руху 1970–1980-х років, які залишалися "в’язнями сумління" до кінця 1987р.

Детальніше - доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв тут:
http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/26/105584/
2018-09-19 23:05:32
Как уничтожали украинский язык: хроника запретов за 400 лет... Украинский язык ограничивали, запрещали и отменяли в течение последних четырех столетий. Официально — циркулярами, указами, законами, анафемами и т. д. За это время украинский язык закалился так, что никакие нападки не способны его уничтожить. Хронология попыток ограничить употребление украинского языка за последние 400 лет (ИСТОРИЧЕСКИЕ ФАКТЫ). 1622 — приказ царя Михаила с подачи Московского патриарха Филарета сжечь в государстве все экземпляры отпечатанного в Украине «Учительного Евангелия» К. Ставровецкого. 1696 — постановление польского сейма о введении польского языка в судах и учреждениях Правобережной Украины. 1690 — осуждение и анафема Собора РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могилы, К. Ставровецкого, С. Полоцкого, Л. Барановича, А. Радзивиловского и других. 1720 — указ Петра I о запрещении книгопечатания на украинском языке и изъятии украинских текстов из церковных книг. 1729 — приказ Петра II переписать с украинского языка на русский все указы и распоряжения. 1763 — указ Екатерины II о запрещении преподавать на украинском языке в Киево-Могилянской академии. 1769 — запрет Синода печатать и использовать украинский букварь. 1775 — разрушение Запорожской Сечи и закрытие украинских школ при полковых казацких канцеляриях. 1789 — распоряжение Эдукационной комиссии польского сейма о закрытии всех украинских школ. 1817 — введение польского языка во всех народных школах Западной Украины. 1832 — реорганизация образования на Правобережной Украине на общеимперских принципах с переводом на русский язык обучения. 1847 — разгром Кирилло-Мефодиевского братства и усиление жестокого преследования украинского языка и культуры, запрет лучших произведений Шевченко, Кулиша, Костомарова и других. 1859 — Министерством вероисповеданий и наук Австро-Венгрии в Восточной Галиции и Буковине предпринята попытка заменить украинскую кириллическую азбуку латинской. 1862 — закрытие бесплатных воскресных украинских школ для взрослых в подроссийской Украины. 1863 — Валуевский циркуляр о запрете давать цензурное разрешение на печатание украиноязычной духовной и популярной образовательной литературы: «никакого отдельного малороссийского языка не было и быть не может». 1864 — принятие Устава о начальной школе, по которому обучение должно было проводиться только на русском языке. 1869 — введение польского языка в качестве официального языка образования и администрации Восточной Галиции. 1870 — разъяснения министра образования России Д. Толстого о том, что «конечной целью образования всех инородцев неоспоримо должно быть обрусение». 1876 — Эмский указ Александра о запрещении печатания и ввоза из-за границы любой украиноязычной литературы, а также о запрете украинских сценических представлений и печатания украинских текстов под нотами, то есть народных песен. 1881 — запрет преподавания в народных школах и произнесения церковных проповедей на украинском языке. 1884 — запрет Александром III украинских театральных представлений во всех малороссийских губерниях. 1888 — указ Александра III о запрете употребления украинского языка в официальных учреждениях и крещения украинскими именами. 1892 — запрет переводить книги с русского языка на украинский. 1895 — запрет Главного управления по делам печати издавать украинские книжки для детей. 1911 — постановление VII-го дворянского съезда в Москве об исключительно русскоязычном образовании и недопустимости употребления других языков в школах России. 1914 — запрет отмечать 100-летний юбилей Тараса Шевченко; указ Николая II о запрете украинской прессы. 1914, 1916 — кампании русификации Западной Украины; запрет украинского слова, образования, церкви. 1922 — провозглашение частью руководства ЦК РКП (б) и ЦК КП (б) «теории» борьбы в Украине двух культур — городской (русской) и крестьянской (украинской), в которой победить должна первая. 1924 — закон Польской республики об ограничении использования украинского языка в административных органах, суде, образовании на подвластных полякам украинских землях. 1924 — закон Румынского королевства об обязательствах всех «румын», которые «потеряли материнскую речь», давать образование детям только в румынских школах. 1925 — окончательное закрытие украинского «тайного» университета во Львове. 1926 — письмо Сталина «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК КП (б)У с санкцией на борьбу против «национального уклона», начало преследования деятелей «украинизации». 1933 — телеграмма Сталина о прекращении «украинизации». 1933 — отмена в Румынии министерского распоряжения от 31 декабря 1929 г., которым разрешались несколько часов украинского языка в неделю в школах с большинством учеников-украинцев. 1934 — специальное распоряжение министерства воспитания Румынии об увольнении с работы «за враждебное отношение к государству и румынскому народу» всех украинских учителей, требовавших возвращения в школу украинского языка. 1938 — постановление СНК СССР и ЦК ВКП (б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей», соответствующее постановление СНК УССР и ЦК КП (б)У. 1947 — операция «Висла»; расселение части украинцев из этнических украинских земель «врассыпную» между поляками в Западной Польше для ускорения их ополячивания. 1958 — закрепление в ст. 20 Основ Законодательства СССР и союзных республик о народном образовании положения о свободном выборе языка обучения, изучении всех языков, кроме русского, по желанию родителей учеников. 1960−1980 — массовое закрытие украинских школ в Польше и Румынии. 1970 — приказ о защите диссертаций только на русском языке. 1972 — запрет партийными органами отмечать юбилей музея И. Котляревского в Полтаве. 1973 — запрет отмечать юбилей произведения И. Котляревского «Энеида». 1974 — постановление ЦК КПСС «О подготовке к 50-летию создания Союза Советских Социалистических Республик», где впервые провозглашается создание «новой исторической общности — советского народа», официальный курс на денационализацию. 1978 — постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и изложения русского языка в союзных республиках» («Брежневский циркуляр»). 1983 — постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик» («Андроповский указ»). 1984 — постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дальнейшем совершенствовании общего среднего образования молодежи и улучшении условий работы общеобразовательной школы». 1984 — начало в УССР выплат повышенной на 15% зарплаты учителям русского языка по сравнению с учителями украинского языка. 1984 — приказ Министерства культуры СССР о переводе делопроизводства во всех музеях Советского Союза на русский язык. 1989 — постановление ЦК КПСС о «законодательном закреплении русского языка как общегосударственного». 1990 — принятие Верховным Советом СССР Закона о языках народов СССР, где русскому языку предоставлялся статус официального. 2012- попыткой оглашения русского языка официальным умело посеян раздор в Украине. Обманным путём Партия регионов, основанная устранившимся впоследствии от власти президентом Януковичем, добилась принятия проекта Закона «Об основах государственной языковой политики», направленного на значительное сужение сферы использования украинского языка в ключевых сферах жизни в большинстве регионов Украины. *** Репрессированные носители знаний украинского языка. • Лесевич Владимир Викторович в Российской империи был основателем первой школы по преподаванию наук на украинском языке по 1862 год, которая по доносу была уничтожена российской властью в Украине. • Тарнавский Петр Иванович в 1919 году входил в состав инициативного комитета мирян и священников украинского происхождения в московской Патриархии РПЦ с целью перевода молитв и текстов богослужения на современный украинский язык. А 22 мая 1919 г. в военном Николаевском Соборе в г. Киеве участвовал в первом богослужении на украинском языке. Репрессирован в 1938 г. • Антоненко-Давидович — отказывался оросийщевать словари украинского языка в подроссийской УССР. • Лесной Василий Семенович (логик) — репрессированной в 1972 г. В УССР, разрабатывал философские труды на украинском языке. • Пронюк Евгений Васильевич (исследователь истории украинской философии и общественной мысли в Украине) — репрессирован 1972 г. В УССР, разрабатывал философские труды на украинском языке. *** Кроме того, ВСЕ БЕЗ ИСКЛЮЧЕНИЯ репрессии и аресты представителей украинской интеллигенции (литераторов, языковедов, этнографов, переводчиков, историков, научных деятелей, музыкантов, священников) ВО ВСЕ ВРЕМЕНА сопровождались изъятием произведений, их запретом и попыткой уничтожения. *** Когда в 1913 г. в Киеве хоронили Лесю Украинку, власть запретила нести гроб на руках, петь по дороге на кладбище «Вечная память» и провозглашать речи. На следующий день газета «Дело» писала: «Такого издевательства над собой наше общество ещё никогда не претерпевало. Хоронили Гринченко, Шестюка, Лысенко — и речи не запрещались. Неужели тело слабой женщины причинило правительству такой страх?»
2018-09-02 18:42:16 |
Мнения учёных-языковедов по поводу периода возникновения украинского языка.

М. Максимович — время формирования украинского языка — Х-Х ст.

О. Потебня — «руська мова» (древнерусский, восточнославянский) разделилась на украинский, белорусский и русский языки перед Х ст.

Ю. Шевелёв — украинский язык постепенно начинает выделяться из праславянского в VII в. Период с VII до XI в. является периодом протоукраинского языка.

Ю. Шевелёв — период нового украинского языка начинается с последних годов XVIII в., В. Нимчук — в XVII в.

А. Царук — отрицает разделение славянских языков на восточнославянские, западнославянские и южнославянские. Согласно его теории украинский язык более приближен к польскому и белорусскому (принадлежа к «антской подгруппе»), чем к русскому (который относится к «словенской подгруппе»).

А. Крымский — украинский язык является «юго-русской» (то есть языком Южной Руси), его образование начинается в XII в.

А. Шахматов — украинский язык возникает после распада древнерусского языка в XIV в., что было связано с разделением Руси на отдельные княжества.

Л. Булаховский — в IX-Х вв. существовал период «восточнославянского единства».

А. Крымский — до IX в. существовала «праруськое единство».

Ю. Карпенко — начинает свою периодизацию истории развития украинского языка от праславянского языка (конец 2 тыс. до н. э.), выделяет период существования совместновосточнославянского языка от IV до Х в.

А. Горбач — протовосточнославянское языковое сообщество существует с VI в XI в., два основных диалекта украинского языка возникают и формируются в период от XI-XII до XV в.

М. Жовтобрюх (Ф. Медведев, Ф. Филин) — в рамках единого древнерусского языка со второй пол. XII—XIII вв. начали развиваться диалектные черты новых восточнославянских языков привело к отмежеванию северо-восточной диалектной зоны (будущий русский язык) от юго-западной (будущие украинский и белорусский языки).
2018-09-02 18:44:32
В тексте допущены тех. опечатки:
М. Максимович — время формирования украинского языка — Х-ХI ст.

О. Потебня — «руська мова» (древнерусский, восточнославянский) разделилась на украинский, белорусский и русский языки перед ХI ст.
2018-09-02 23:30:57
Дякую Вам, шановна Сонячна господине, за рідкісні добірки поезії та цікаві відомості про українську мову. Власне, ці відомості мали б бути відомі, як мінімум, усім українцям , що мають хоча б якусь освіту, і належно осмислені. Перечитала коментарі, думки, висловлені в них, підтримую і розділяю. Так ,непокарані страшні злочини геноциду українців - на совісті "совєтської власті", комуністів. Дозвольте висловити власне враження від сайту. Я тут приблизно 3 місяці. І відразу ж здивувалася, чому це назва сайту пишеться російською, адже це Український портал поезії, чи не так? Це просто збиває з ніг. Уже в цьому виявляється наш, український. конформізм чи схильність до патологічного приниження перед усім російським. То про що й кому казати? Який поляк чи німець, наприклад, написав би назву свого національного сайту чужою мовою? Абсурд! Ми, шановні "українські" поети, просто самі себе не поважаємо, що виступаємо під вивіскою, написаною чужою мовою. А щодо кількості віршів, написаних по-українськи чи по-російськи, то ви всі, думаю, знаєте, що переважна кількість творів тут на "великорусском". Ясно, це справа авторів, але, можливо, саме тому справді УКРАЇНСЬКІ поети тут і не друкуються? Хочу сказати, що читаю твори багатьох колег із задоволенням і мову російську, саме як мову, а не символ раші, сприймаю нормально, та дивно почуваєшся на цьому великому сайті, що назвався українським, проте фактично таким не є.
2018-09-02 22:14:50 |
Спасибі за підтримку, Світлано. Проте вважаю, що надмірного радикалізму у мовному питанні варто уникати. Саме це призводить до непримиренних протистоянь, чого ми не повинні допускати, особливо в умовах війни. Примушувати марно та безглуздо - людина повинна сама захотіти оволодіти мовою та використовувати її у побуті чи творчості. Дехто з моїх знайомих військовослужбовців спілкується російською, проте вони не є від цього меншими патріотами України. В окопах не до підручників. Та й старшому поколінню перелаштуватись досить важко, тому давайте ставитись із розумінням... Але всі ми потроху усвідомлюємо та вчимося, тому, краще, давайте підтримувати один одного у цих намірах та прагненнях. На порталі є майстри слова, скромні та самокритичні, які не наважуються писати свої твори українською саме тому, що вважають її недосконалою. Але, як виявляється за їх нечисельними публікаціями, такі побоювання безпідставні, а поезії вдаються достойними та цікавими.
Крім того, є ще один важливий аспект. Нас читають не лише в Україні, і не лише україномовні. А це важливий важіль. Саме сьогодні, з метою розширення кола читачів, мені довелося навмисне перекласти на загальнодоступну російську та узагальнити наведену нижче інформацію про утиски української мови.

Інформація публікується для ознайомлення та нагадування. Не забуваймо - ще донедавна вона не була широко доступною.
2018-09-03 00:22:53
Задивляюсь у твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань. Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік... Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір'ю побуть на самоті. Рідко, нене, згадують про тебе, Дні занадто куці та малі, Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі. Бачиш, з ними щогодини б'юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся, Без лобів їх, без очей і рук? Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова... Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Ради тебе перли в душу сію, Ради тебе мислю і творю... Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено. /Василь Симоненко, 1962/
2018-09-07 03:10:33 |
Василь Симоненко - :thumbsup::hi::hi::hi:
2018-09-19 10:46:10
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

/Василь Симоненко, 1962/
2018-10-28 14:14:53
Ви в ірій линете від сірого туману, Від сірих днів, від суму і нудьги На срібло чистеє спокійного лиману, На пишні береги. Не жаль вам тих, що сміло гинуть по дорозі Від пург і бур скажених і сліпих: Вам ірій мріється крізь сльози, А сонце суше їх. І скільки вас в борні розбилось об граніти, І скільки вас сконало серед мук,— Але і смерть була безсила вас спинити І вбить ваш вільний дух. Летіть!.. Коли ж ви будете бенкет справляти, Згадайте мертвих словом жалібним... І наперед, ніж келих сповнений підняти, Ударте в дзвін по ним! /Олександр Олесь, "ЛЕБЕДИНІЙ ЗГРАЇ"/
2018-09-07 15:16:04 |
Ви в ірій линете від сірого туману,
Від сірих днів, від суму і нудьги
На срібло чистеє спокійного лиману,
На пишні береги.

Не жаль вам тих, що сміло гинуть по дорозі
Від пург і бур скажених і сліпих:
Вам ірій мріється крізь сльози,
А сонце суше їх.

І скільки вас в борні розбилось об граніти,
І скільки вас сконало серед мук,—
Але і смерть була безсила вас спинити
І вбить ваш вільний дух.

Летіть!.. Коли ж ви будете бенкет справляти,
Згадайте мертвих словом жалібним...
І наперед, ніж келих сповнений підняти,
Ударте в дзвін по ним!

/Олександр Олесь, "ЛЕБЕДИНІЙ ЗГРАЇ"/
2018-10-29 11:15:23
Скінчиться ніч людського божевілля, І грім востаннє загуде. Щоб змити кров’ю кров насилля, Щоб просурмить, що день іде. І після довгих років муки Уперше промінь заблищить, І вперше люде стиснуть руки, І мир на землю прилетить. О, вірте, страдники великі: Вже сонце сходить. Близько день... Я чую вже щасливі крики І хвилі радісних пісень. /Олександр Олесь/
2018-09-07 21:38:53 |
Скінчиться ніч людського божевілля,
І грім востаннє загуде.
Щоб змити кров’ю кров насилля,
Щоб просурмить, що день іде.

І після довгих років муки
Уперше промінь заблищить,
І вперше люде стиснуть руки,
І мир на землю прилетить.

О, вірте, страдники великі:
Вже сонце сходить. Близько день...
Я чую вже щасливі крики
І хвилі радісних пісень.

/Олександр Олесь/
2018-10-29 11:16:11
Захочеш – і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила. І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу. Навчишся надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам-на-сам З своїм невблаганним сумлінням. /Олег Ольжич, "НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ"/
2018-09-08 23:59:12 |
Захочеш – і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.

Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам-на-сам
З своїм невблаганним сумлінням.

/Олег Ольжич, "НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ"/
2018-11-03 23:53:28
І знову на площі ганьба і знущання... Ти, бідна, стоїш, як блудниця остання. І терпиш, і чуєш прокльони юрби... І в муках не можеш спинити ридання, І кров’ю не вмієш обмити ганьби. Навколо тумани... тумани... тумани... А що тоді буде, як вечір настане, Як блазні і злодії підуть в хати, І темряві ночі задзвонять кайдани, І тихо до тебе підійдуть кати,— О мати! /Олександр Олесь/
2018-09-09 00:05:28 |
І знову на площі ганьба і знущання...
Ти, бідна, стоїш, як блудниця остання.
І терпиш, і чуєш прокльони юрби...
І в муках не можеш спинити ридання,
І кров’ю не вмієш обмити ганьби.

Навколо тумани... тумани... тумани...
А що тоді буде, як вечір настане,
Як блазні і злодії підуть в хати,
І темряві ночі задзвонять кайдани,
І тихо до тебе підійдуть кати,—
О мати!

/Олександр Олесь/
2018-11-02 00:02:13
Бродять свині у Криму з рижою щетиною і дивуються, чому не стаю скотиною. Пронизав свинячий лад виробничу цáрину: перерили виноград і життя татарину. Захотілося свині не в землі копатися – в автономному багні зволила купатися. За трибуну вийшов хряк: – На пісочку ляжем, і посиплеться з гілляк золото над пляжем. Порося в мішку кричить: – Я мале, а здужаю Чорне море сполучить з тульською калюжею. Українці: – Цур йому! – Караїми охкають. Бродять свині у Криму, по-московськи рохкають. /Микола Холодний/
2018-09-18 16:59:20 |
:thumbsup::bravo:
2018-09-18 18:29:03
1993
2018-09-18 21:41:59
Бродять свині у Криму
з рижою щетиною
і дивуються, чому
не стаю скотиною.
Пронизав свинячий лад
виробничу цáрину:
перерили виноград
і життя татарину.
Захотілося свині
не в землі копатися –
в автономному багні
зволила купатися.
За трибуну вийшов хряк:
– На пісочку ляжем,
і посиплеться з гілляк
золото над пляжем.
Порося в мішку кричить:
– Я мале, а здужаю
Чорне море сполучить
з тульською калюжею.
Українці: – Цур йому! –
Караїми охкають.
Бродять свині у Криму,
по-московськи рохкають.

/Микола Холодний/
2018-11-02 00:01:13
ХХ вік Сьогодні у церкві коні ночують і воду п'ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б'ють. Сьогодні на дружбу вічну посаджено кимось дуб. Сьогодні у місті звично сім пар розлучають шлюб. Сьогодні ґвалтують рації про мера шлункові болі. Сьогодні вмирає нація, а світ очманів на футболі. Сьогодні комусь на згадку подарували літак. Сьогодні у полі дядько гнилий підібрав буряк. Сьогодні жива колекція побільша по той бік ґрат. Сьогодні у клубі лекція: "Людина людині брат..." /Микола Холодний, 1961/
2018-09-18 23:22:28 |
ХХ вік
Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п'ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б'ють.

Сьогодні на дружбу вічну
посаджено кимось дуб.
Сьогодні у місті звично
сім пар розлучають шлюб.

Сьогодні ґвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні вмирає нація,
а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція
побільша по той бік ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
"Людина людині брат..."

/Микола Холодний, 1961/
2018-11-05 00:40:33
Сліпці (Майже за Брейґелем) – Є то біле, – кажуть їм на чорне. І вони повторюють: Авжеж.— А яка образа їх огорне, коли їх незрячими назвеш! До поводирів немов прикуті, втратили відмінність дня від ночі. Люди, не просіть мене – по суті. Люди, перевірте свої очі. /Микола Холодний/
2018-09-19 23:26:42 |
Сліпці

(Майже за Брейґелем)

– Є то біле, – кажуть їм на чорне.
І вони повторюють: Авжеж.—
А яка образа їх огорне,
коли їх незрячими назвеш!
До поводирів немов прикуті,
втратили відмінність дня від ночі.
Люди, не просіть мене – по суті.
Люди, перевірте свої очі.

/Микола Холодний/
2018-11-05 00:41:38
Такі вже є ми, що своя нам ближча названої мати. Такі вже є ми, що ім'я з нас кожен хоче власне мати. Хай платні наймити вірші нам підкидають. Та, хоч трісни,– немає пісні в нас в душі, якщо душі немає в пісні. І разом з тим ганчірку в роті котрий десяток літ жуємо? На трьох по два-бо ідіоти. Такі вже є ми… /Микола Холодний, із циклу «Африка»/
2018-09-19 23:42:05 |
В России на троих заключенных приходится два тюремщика...
http://pravo-ural.ru/2018/02/19/v-rossii-na-troix-zaklyuchennyx-prixoditsya-dva-tyuremshhika/
2018-09-19 23:45:51
Такі вже є ми, що своя
нам ближча названої мати.
Такі вже є ми, що ім'я
з нас кожен хоче власне мати.
Хай платні наймити вірші
нам підкидають. Та, хоч трісни,–
немає пісні в нас в душі,
якщо душі немає в пісні.
І разом з тим ганчірку в роті
котрий десяток літ жуємо?
На трьох по два-бо ідіоти.
Такі вже є ми…

/Микола Холодний, із циклу «Африка»/
2018-11-05 13:00:41
Я — ЛИЦЕМІР (Монолог обивателя) Уже в шароварах обкомівські трутні танцюють гопак і підтримують мир. І стиха розхитують зуби нам кутні, бо знають чудово, що я лицемір. Кордонами снять демократи пихаті, щоб знову мене затягнути у вир. Не слухайте їх, розташовуйтесь в хаті. А я — на веранді, бо я лицемір. Гадюку потрібно не навпіл рубати; звивається знову партійний емір. А я з плазунами розводжу дебати про право на землю, бо я лицемір. Загину, а Бушу добуду горбушу, улітку полізу по сніг на Памір. Віддам із ракетами заячу душу. Озброюсь косою, бо я лицемір. Веду хоровод з костромськими музиками, тамбовський пришелець — мій бог і кумир Робитимуть дочок моїх двоязикими ще довго-предовго, бо я лицемір. /Микола Холодний, 1993/
2018-09-20 00:53:52 |
Я — ЛИЦЕМІР (Монолог обивателя)

Уже в шароварах обкомівські трутні
танцюють гопак і підтримують мир.
І стиха розхитують зуби нам кутні,
бо знають чудово, що я лицемір.
Кордонами снять демократи пихаті,
щоб знову мене затягнути у вир.
Не слухайте їх, розташовуйтесь в хаті.
А я — на веранді, бо я лицемір.
Гадюку потрібно не навпіл рубати;
звивається знову партійний емір.
А я з плазунами розводжу дебати
про право на землю, бо я лицемір.
Загину, а Бушу добуду горбушу,
улітку полізу по сніг на Памір.
Віддам із ракетами заячу душу.
Озброюсь косою, бо я лицемір.
Веду хоровод з костромськими музиками,
тамбовський пришелець — мій бог і кумир
Робитимуть дочок моїх двоязикими
ще довго-предовго, бо я лицемір.

/Микола Холодний, 1993/
2018-11-05 13:06:22
РОЗМОВА 3 САМИМ СОБОЮ Якщо мої зуби, пророками вибиті, становлять фундамент для дачі дантисту, якщо я до себе нашіптую, нібито удруге з'явлюсь поколінь через двісті, якщо кошеня кругозору відвертого втікає від зграї досвідчених псів, якщо на майдані розстрілюють мертвого, щоб він до живих у тролейбус не сів, - то щастям були б нам ці речі негожі, як щастям є сифіліс хворим на рак, не спритні якби щастєтворці захожі, оті "ощасливлюють" так нас і сяк... Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози - вугілля, пшениця і масло їм снилося. Вони підібрали тебе при дорозі, а ми, як і завше, на торг запізнилися... Вони тобі Марксом зав'язують очі, щоб вічно за їхнюю руку трималася. А ти їм співаєш пісень до півночі, а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося. Ти знаєш, ще трохи - й хіба лиш для пензлів тебе лиш згадають, як дівку Мілоську. До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів, крокує відро мого синього мозку. /Микола Холодний/
2018-09-20 15:40:32 |
РОЗМОВА 3 САМИМ СОБОЮ

Якщо мої зуби, пророками вибиті,
становлять фундамент для дачі дантисту,
якщо я до себе нашіптую, нібито
удруге з'явлюсь поколінь через двісті,
якщо кошеня кругозору відвертого
втікає від зграї досвідчених псів,
якщо на майдані розстрілюють мертвого,
щоб він до живих у тролейбус не сів, -
то щастям були б нам ці речі негожі,
як щастям є сифіліс хворим на рак,
не спритні якби щастєтворці захожі,
оті "ощасливлюють" так нас і сяк...
Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози -
вугілля, пшениця і масло їм снилося.
Вони підібрали тебе при дорозі,
а ми, як і завше, на торг запізнилися...
Вони тобі Марксом зав'язують очі,
щоб вічно за їхнюю руку трималася.
А ти їм співаєш пісень до півночі,
а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.
Ти знаєш, ще трохи - й хіба лиш для пензлів
тебе лиш згадають, як дівку Мілоську.
До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів,
крокує відро мого синього мозку.

/Микола Холодний/
2018-11-05 13:07:51
Продажному Іллічу присвятивши сонети, вже озброївся чорним квачем і за срібні потерті монети демократа назвеш стукачем. Породив тебе Йосип, Іудо. Був ти в Берії перший діяч. Недолизане сталінське блюдо долижи і до ранку пияч. Не чекай, поки вріже хтось дуба і дістанеться ласий шматок - приколи до кишені тризуба, приховавши партійний квиток. Буде, звісно, печінка щеміти і тремтітиме чарка в руці. Головне, що синієш щомиті і в хвилини жовтієш оці. Повертайся ночами до хати, Опираючись на явори. Що продовжуєш мову кохати, говори, говори, говори… Продавай комерсантам, ледащо, магазини, квартири, ліси. Якщо пити не матимеш за що, завтра матір свою продаси. /Микола Холодний. 1993/
2018-09-20 15:45:21 |
Іллічу присвятивши сонети,
вже озброївся чорним квачем
і за срібні потерті монети
демократа назвеш стукачем.
Породив тебе Йосип, Іудо.
Був ти в Берії перший діяч.
Недолизане сталінське блюдо
долижи і до ранку пияч.
Не чекай, поки вріже хтось дуба
і дістанеться ласий шматок -
приколи до кишені тризуба,
приховавши партійний квиток.
Буде, звісно, печінка щеміти
і тремтітиме чарка в руці.
Головне, що синієш щомиті
і в хвилини жовтієш оці.
Повертайся ночами до хати,
Опираючись на явори.
Що продовжуєш мову кохати,
говори, говори, говори…
Продавай комерсантам, ледащо,
магазини, квартири, ліси.
Якщо пити не матимеш за що,
завтра матір свою продаси.

/Микола Холодний. 1993/
2018-11-08 00:06:09
УКРАЇНА Люблена-перелюблена, синочками гвалтована, багнетом приголублена - хто вона, що вона? Пожежами закосичена, в Сибірах замурована, обдерта, як осичина, - хто вона, що вона? Вивчена до ниточки, крізь догми профільтрована, тихенька, наче літечко, - хто вона, що вона? Ворогом від ворога звільнена-врятована дорого, ой дорого - хто вона, що вона? Так що ж мовчите, герострати? Можливо, ви скажете, хто вона, ота, що в заклечаній хаті руками своїх закатована? Маскуйтеся в сяючий морок - вона вас і відти дістане, і вами підрубаний сволок упоперек горла вам стане! /Микола Холодний. 1960/
2018-09-20 18:55:29 |
УКРАЇНА

Люблена-перелюблена,
синочками гвалтована,
багнетом приголублена -
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, -
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, -
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого -
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок -
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!

/Микола Холодний. 1960/
2018-11-07 23:56:31
У кінці 30-х років в урочищі Сандармох у Росії розстріляли, за різними даними, від 9 до 12 тисяч людей, серед них 290 українців, представників культурної та наукової інтелігенції: Микола Зеров, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, його донька і сини, небіж Михайла Грушевського Сергій…
2018-10-28 01:29:09 |
Чому важливо пам'ятати трагедію у Сандармосі
https://espreso.tv/article/2017/10/26/sandormokh
https://www.radiosvoboda.org/a/24887867.html

2018-10-28 01:45:39
Сандармох (1937-2018)
https://day.kyiv.ua/ru/article/istoriya-i-ya/sandarmoh-1937-2018
(російською мовою)
2018-10-28 01:53:01
30 років Українській Гельсінській спілці. Микола Горбаль, один із засновників УГС на "Громадській хвилі" першого каналу українського радіо 25.10.2018 (21-30 - 21-50) https://drive.google.com/open?id=1sjpPG5EhWHdrdQRlTnwl1Nj3j2o88oIP
2018-10-28 14:12:55 |
Українська Гельсінська спілка: вектор визначено 1975 рік. Між капіталістичними країнами та Радянським Союзом готується до підписання новітня, досі не бачена угода. 1 серпня у столиці Фінляндії Гельсінкі між Радянським Союзом, 33-ма країнами Європи, а також Сполученими Штатами Америки та Канадою підписується прикінцевий Акт наради з безпеки та співробітництва у Європі. Документом передбачено співпрацю між державами, що підписали цей акт – в економічній, військовій та гуманітарній сферах.
2018-10-28 14:30:02 |
Угоду підписано. І саме наявність у цьому документі однієї знакової позиції великою мірою визначатиме майбутній шлях занепаду Радянського союзу. Отож, СРСР погоджується на таку умову: кожна з країн, яка брала участь у нараді в Гельсінкі, зобов’язана надрукувати у себе гуманітарну частину угоди. Уперше за весь період існування Радянського Союзу в газеті "Известия" була надрукована Декларація прав людини і сам Акт.

А далі розгортається масштабна небачена досі ідеологічна боротьба. Активізується дисидентський рух… 7 липня 1988 року у Львові проголошується створення Української Гельсінської спілки. Спілка декларує, що захищатиме національні права – права націй на самовизначення. Спілка вимагає негайного конституційного визнання статусу української мови як державної.

Демократичні процеси не зупинити. У вир мітингової боротьби стають тисячі, мільйони людей, які ратують за побудову Незалежної Української Держави.

http://1tv.com.ua/programs/gelsinska_spilka
2018-10-28 14:31:40
Вахтанг Кіпіані "Українська Гельсінська Спілка: політичні дискусії та долі лідерів"

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/04/25/36951/
2018-10-28 14:33:55
Стояв я в соснах Сандармоха, Молився й Господа прохав: Скажи, чи скінчилась епоха Розп’ять народів і держав? Чи ти читаєш каліграми Розстріляних пісень і мов? Чи в тюрми Соловецькі храми Новий тиран оберне знов? Чи вже імперія не встане, Із домовини, як упир? Чи вигояться наші рани, І на землі настане мир? Чи кат покається? Чи снитись Не буде вбитим правда-мста? Чи перестане кров сочитись Із-під козацького хреста? Не вчув я відповіді Бога, Не буде, мабуть, покаянь. А ти, моя душе убога, Молись, та жебрать перестань! /Дмитро Павличко/
2018-10-29 11:21:41 |
5.VIII.2007
2018-10-29 11:44:20
Стояв я в соснах Сандармоха,
Молився й Господа прохав:
Скажи, чи скінчилась епоха
Розп’ять народів і держав?
Чи ти читаєш каліграми
Розстріляних пісень і мов?
Чи в тюрми Соловецькі храми
Новий тиран оберне знов?
Чи вже імперія не встане,
Із домовини, як упир?
Чи вигояться наші рани,
І на землі настане мир?
Чи кат покається? Чи снитись
Не буде вбитим правда-мста?
Чи перестане кров сочитись
Із-під козацького хреста?
Не вчув я відповіді Бога,
Не буде, мабуть, покаянь.
А ти, моя душе убога,
Молись, та жебрать перестань!

/Дмитро Павличко/
2018-11-12 13:51:38
Гранітні обеліски, як медузи, Повзли, повзли і вибилися з сил — На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил. Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. Душа горить. Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах. Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевне б, репнуло від сорому й хули. Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ — одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд! /Василь Симоненко, "На цвинтарі розстріляних ілюзій", 23.12.1962. Через цензуру, вірш найчастіше друкувався під назвою “Пророцтво 17-го ро­ку”/
2018-10-29 11:49:49 |
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б, репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

/Василь Симоненко, "На цвинтарі розстріляних ілюзій", 23.12.1962.
Через цензуру, вірш найчастіше друкувався під назвою “Пророцтво 17-го ро­ку”/
2018-11-12 13:52:28
«Розстріляне безсмертя» — поема Володимира Сосюри (1898—1965). 1960 року Володимир Сосюра закінчив роботу над поемою «Розстріляне безсмертя», розпочатою в довоєнний час. Опублікована вона була лише у 1988р. Твір, присвячений жертвам сталінського терору, багатий на проникливі характеристики, які автор дає друзям і знайомим, і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом з його автобіографічним романом «Третя Рота» (1989) поклали початок розробки цієї теми. Поема свідчить, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли сам зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, разом зі своїми друзями і колегами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло розповідається про цвіт української творчої інтелігенції, який було знищено сталінськими катами перед війною. Хвилюючий ліризм часто переривається гострою критикою новітньої влади. Із літературного доробку В. Сосюри радянською цензурою послідовно вилучалися багато творів, у тому числі й «Розстріляне безсмертя». Десятиріччями ці твори ретельно приховувалися від читача, бо в них оспівувалося романтичне минуле України, зображалися трагічні історичні постаті, по-новому трактувалися сюжети, в яких розроблялися етичні та філософські питання, крізь національне світосприйняття осмислювалися загальнолюдські цінності. Згадуючи про репресованих письменників, державних і партійних діячів, В. Сосюра в поетичній формі прагнув увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не забув він і тих, кого не згадували в часи хрущовської відлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), і перейшов навіть до живих сучасників. У поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту Сосюри, хоча є й слабкі місця. У Сосюри був намір обезсмертити всіх тих своїх сучасників, що стали жертвою розстрілів у 20—30-х роках ХХ ст. та об'єдналися в метафорі «розстріляного відродження». Цю метафору запровадив у літературу Ю. Лавріненко у 1959 р., коли вийшла антологія саме з такою назвою. Поему не вдалося завершити і її уривки сприймаються лише як поетичне свідчення сучасника і «літературного відродження», і його розстрілу. На відміну від П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, Ю. Яновського, В. Сосюра зважився увічнити у поетичних рядках пам'ять про всіх невинно вбитих. Щоб створити духовну катастрофу нації, треба «небагато»: знищити одночасно її інтелектуальний потенціал. Сосюра в поемі пише про розстріл чи злам значно більшої кількості українських письменників, військових, учених, театралів, державних діячів, журналістів. І їх безліч. Великий оптиміст, В. Сосюра вважав, що на місце знищених прийшли вже нові таланти України, вони здатні замінити вбитих і можуть претендувати на місце безсмертних, але… Історія доводить, що свідомо винищена в таких масштабах духовна енергія нації здатна відродитись хіба що через 100 років. Або зовсім не відродитися. Володимир Сосюра — яскравий представник поетів-ліриків нового покоління, яке було приречене пристосовуватися до умов ідеологічного керівництва літературою. Протягом останніх років уявлення про Сосюру збагатилося новими матеріалами, фактами, творами, які допомагають оцінювати постать поета всебічно, враховуючи трагічну добу, в яку йому довелося жити і творити. Публікації забороненої спадщини поглибили і розширили наше розуміння його життєвої і творчої драми. Епічні твори важко було підпорядковувати до вимог заідеологізованої літератури, бо в центрі перебували проблеми людини і суспільства, історико-філософські проблеми, моральні тощо. Епічна спадщина поета не така вже й мала. Близько половини творів з доробку В. Сосюри належить до епіки і характеризуються прагненням поета осмислити минуле України, нагальні проблеми, шукати істину за покликом серця і сумління. Бо драматична доля України, патріотом якої був письменник, не була одинокою. Таку трагедію пережили чимало народів. Головною думкою твору є засудження жорстокого сталінського режиму, розповідь про несправедливо покараних письменників. За жанром «Розстріляне безсмертя» можна назвати віршованим публіцистичним есе. Хоча оцінка доробку культурних діячів у поета суб'єктивна, але на той час це був дуже сміливий крок. Це новий жанр в українській літературі. У ній Сосюра майстерно поєднав риси публіцистичного есе з рисами ліричної поеми. Завдання розповіді про друзів, вбитих без вини — реабілітувати письменників, побратимів. Поет боляче переживає будь-які прояви несправедливості, а у випадку розправи над побратимами по перу, почуває власну вину тому, що його минула гірка чаша розправи, що лишився живим. У поемі є лише ліричні монологи, хронологія не явна, але чітко можна визначити історичні часи, подані у творі. Йдеться про репресії 1930-х рр. Автор підносить проблему людини та влади, проблему своїх та чужих, проблему вічної переляканості людей під час побудови та життя у СРСР. В. Сосюра прагне розкрити очі читачам, щоб вони бачили, як люди гинули і за що! /за матеріалами Вікіпедії/
2018-11-04 00:25:32 |
«Розстріляне безсмертя» — поема Володимира Сосюри (1898—1965).

1960 року Володимир Сосюра закінчив роботу над поемою «Розстріляне безсмертя», розпочатою в довоєнний час. Опублікована вона була лише у 1988р. Твір, присвячений жертвам сталінського терору, багатий на проникливі характеристики, які автор дає друзям і знайомим, і які разом з оцінкою власних вчинків і почуттів відтворюють духовний образ трагічного часу. Ці поетичні мемуари стали першим великим зверненням повоєнної поезії до фактів епохи сталінізму і разом з його автобіографічним романом «Третя Рота» (1989) поклали початок розробки цієї теми. Поема свідчить, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли сам зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, разом зі своїми друзями і колегами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло розповідається про цвіт української творчої інтелігенції, який було знищено сталінськими катами перед війною. Хвилюючий ліризм часто переривається гострою критикою новітньої влади.

Із літературного доробку В. Сосюри радянською цензурою послідовно вилучалися багато творів, у тому числі й «Розстріляне безсмертя». Десятиріччями ці твори ретельно приховувалися від читача, бо в них оспівувалося романтичне минуле України, зображалися трагічні історичні постаті, по-новому трактувалися сюжети, в яких розроблялися етичні та філософські питання, крізь національне світосприйняття осмислювалися загальнолюдські цінності.

Згадуючи про репресованих письменників, державних і партійних діячів, В. Сосюра в поетичній формі прагнув увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не забув він і тих, кого не згадували в часи хрущовської відлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), і перейшов навіть до живих сучасників. У поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту Сосюри, хоча є й слабкі місця.

У Сосюри був намір обезсмертити всіх тих своїх сучасників, що стали жертвою розстрілів у 20—30-х роках ХХ ст. та об'єдналися в метафорі «розстріляного відродження». Цю метафору запровадив у літературу Ю. Лавріненко у 1959 р., коли вийшла антологія саме з такою назвою. Поему не вдалося завершити і її уривки сприймаються лише як поетичне свідчення сучасника і «літературного відродження», і його розстрілу. На відміну від П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, Ю. Яновського, В. Сосюра зважився увічнити у поетичних рядках пам'ять про всіх невинно вбитих. Щоб створити духовну катастрофу нації, треба «небагато»: знищити одночасно її інтелектуальний потенціал. Сосюра в поемі пише про розстріл чи злам значно більшої кількості українських письменників, військових, учених, театралів, державних діячів, журналістів. І їх безліч. Великий оптиміст, В. Сосюра вважав, що на місце знищених прийшли вже нові таланти України, вони здатні замінити вбитих і можуть претендувати на місце безсмертних, але… Історія доводить, що свідомо винищена в таких масштабах духовна енергія нації здатна відродитись хіба що через 100 років. Або зовсім не відродитися.

Володимир Сосюра — яскравий представник поетів-ліриків нового покоління, яке було приречене пристосовуватися до умов ідеологічного керівництва літературою. Протягом останніх років уявлення про Сосюру збагатилося новими матеріалами, фактами, творами, які допомагають оцінювати постать поета всебічно, враховуючи трагічну добу, в яку йому довелося жити і творити. Публікації забороненої спадщини поглибили і розширили наше розуміння його життєвої і творчої драми. Епічні твори важко було підпорядковувати до вимог заідеологізованої літератури, бо в центрі перебували проблеми людини і суспільства, історико-філософські проблеми, моральні тощо.

Епічна спадщина поета не така вже й мала. Близько половини творів з доробку В. Сосюри належить до епіки і характеризуються прагненням поета осмислити минуле України, нагальні проблеми, шукати істину за покликом серця і сумління. Бо драматична доля України, патріотом якої був письменник, не була одинокою. Таку трагедію пережили чимало народів.

Головною думкою твору є засудження жорстокого сталінського режиму, розповідь про несправедливо покараних письменників. За жанром «Розстріляне безсмертя» можна назвати віршованим публіцистичним есе. Хоча оцінка доробку культурних діячів у поета суб'єктивна, але на той час це був дуже сміливий крок. Це новий жанр в українській літературі. У ній Сосюра майстерно поєднав риси публіцистичного есе з рисами ліричної поеми.

Завдання розповіді про друзів, вбитих без вини — реабілітувати письменників, побратимів. Поет боляче переживає будь-які прояви несправедливості, а у випадку розправи над побратимами по перу, почуває власну вину тому, що його минула гірка чаша розправи, що лишився живим. У поемі є лише ліричні монологи, хронологія не явна, але чітко можна визначити історичні часи, подані у творі. Йдеться про репресії 1930-х рр. Автор підносить проблему людини та влади, проблему своїх та чужих, проблему вічної переляканості людей під час побудови та життя у СРСР. В. Сосюра прагне розкрити очі читачам, щоб вони бачили, як люди гинули і за що!

/за матеріалами Вікіпедії/
2018-12-07 01:15:22
Нехай фізично вбили їх, але їх дух не розстріляли! … Страждали ви од тих же рук, що і Федькович, і Шевченко, й Франко Іван... На ниві мук один серця довбав вам крук і додовбав-таки, проклятий, зальотний гість у нашій хаті, на золотій землі моїй... Та не програли ми двобій, хоч воробйови нас в ці роки, що в даль летять, немов потоки, рвучи майбутнього загать, духовно хочуть розстрілять... І їх на це, о рідний краю, чиясь рука благословляє. Нас хоче кинуть в Лети води той шовінізм рідкобородий, створіння тьми, бридке, руде, що від подьячих рід веде. А саду гнуться пишні віти, життя так радісно шумить багряним прапором в блакить... О ні! Безсмертя не убити! Ми будем, браття, вічно жить, як і вкраїнська наша мова. … Так. Одпаде од ран вампір І в небуття, як дим, полине... І ти воспрянеш, Україно! Як юнь моя неповторима... /Володимир Сосюра, з поеми «Розстріляне безсмертя», 1960/
2018-11-04 00:29:35 |
Нехай фізично вбили їх,
але їх дух не розстріляли!

Страждали ви од тих же рук,
що і Федькович, і Шевченко,
й Франко Іван... На ниві мук
один серця довбав вам крук
і додовбав-таки, проклятий,
зальотний гість у нашій хаті,
на золотій землі моїй...
Та не програли ми двобій,
хоч воробйови нас в ці роки,
що в даль летять, немов потоки,
рвучи майбутнього загать,
духовно хочуть розстрілять...
І їх на це, о рідний краю,
чиясь рука благословляє.
Нас хоче кинуть в Лети води
той шовінізм рідкобородий,
створіння тьми, бридке, руде,
що від подьячих рід веде.

А саду гнуться пишні віти,
життя так радісно шумить
багряним прапором в блакить...
О ні! Безсмертя не убити!
Ми будем, браття, вічно жить,
як і вкраїнська наша мова.

Так. Одпаде од ран вампір
І в небуття, як дим, полине...
І ти воспрянеш, Україно!
Як юнь моя неповторима...

/Володимир Сосюра, з поеми «Розстріляне безсмертя», 1960/
2018-12-07 01:13:54
Дивився ти в гарматні жерла і йшов на смерть за свій народ. За що ж літа твої пожерла ота сволота із сволот! Брехню вона за правди перла нам видавала в чорні дні. Й брехня їх, квітами повита (щоб чорта заховать копита...), здавалась правдою мені. … Із партії я виключав тебе як ворога народу, й за це я руку піднімав, бо вірив ворогам свободи. А ти прийшов із таборів... Ніякі муки не зламали твою веселість, щирий спів... /Обурення, каяття та радість за тих, хто вижив... Володимир Сосюра, поема «Розстріляне безсмертя»/
2018-11-05 02:07:26 |
Дивився ти в гарматні жерла
і йшов на смерть за свій народ.
За що ж літа твої пожерла
ота сволота із сволот!
Брехню вона за правди перла
нам видавала в чорні дні.
Й брехня їх, квітами повита
(щоб чорта заховать копита...),
здавалась правдою мені.

Із партії я виключав
тебе як ворога народу,
й за це я руку піднімав,
бо вірив ворогам свободи.
А ти прийшов із таборів...
Ніякі муки не зламали
твою веселість, щирий спів...

/Обурення, каяття та радість за тих, хто вижив...
Володимир Сосюра, поема «Розстріляне безсмертя»/
2018-12-12 01:15:27
Донбас мені подарував за роки мрій, чекання ночі, як моря даль, кохані очі... Ти, як фіалка та між трав, так тонко пахла для поета, Маріє! Я ж побив штиблети і у галошах виступав, де нас той вечір поєднав... Осяяв він мої надії, той синій вечір... О Маріє! Колись, маленький, я стояв у церкві й слухав дивні хори... А зір в уяві малював далекий рай, як спів Аврори, ягнят і тигрів поміж трав... Я так хотів святим буть, чистим! Та янгол із мечем огнистим мене до раю не пускав, одрубував він крила мрії... Той янгол був — як ти, Маріє! В годину ту я був не дома, коли покликали кати тебе дзвінком... І щастя пломінь мов згас для мене назавжди. Ще й досі вітер чорний віє... О, як ти мучилась, Маріє!.. Тайга і непосильний труд, овес і пси, штики конвою... Була розправа, а не суд, за те, що ти була зі мною... /Володимир Сосюра репресованій дружині/
2018-11-05 02:10:47 |
Донбас мені подарував
за роки мрій, чекання ночі,
як моря даль, кохані очі...
Ти, як фіалка та між трав,
так тонко пахла для поета,
Маріє! Я ж побив штиблети
і у галошах виступав,
де нас той вечір поєднав...
Осяяв він мої надії,
той синій вечір... О Маріє!
Колись, маленький, я стояв
у церкві й слухав дивні хори...
А зір в уяві малював
далекий рай, як спів Аврори,
ягнят і тигрів поміж трав...
Я так хотів святим буть, чистим!
Та янгол із мечем огнистим
мене до раю не пускав,
одрубував він крила мрії...
Той янгол був — як ти, Маріє!
В годину ту я був не дома,
коли покликали кати
тебе дзвінком... І щастя пломінь
мов згас для мене назавжди.
Ще й досі вітер чорний віє...
О, як ти мучилась, Маріє!..
Тайга і непосильний труд,
овес і пси, штики конвою...
Була розправа, а не суд,
за те, що ти була зі мною...

/Володимир Сосюра репресованій дружині/
2018-12-12 01:16:53
..................Гул століть в його поезії прекрасній і сонечко в усмішці ясній, що маком у душі горить, аж поки сонце не погасне. Його ж кати взяли на смерть з дружиною глухої ночі... І витекли од кулі очі, і рухнула для нього твердь... /Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-11-05 12:59:25 |
.................Гул століть
в його поезії прекрасній
і сонечко в усмішці ясній,
що маком у душі горить,
аж поки сонце не погасне.
Його ж кати взяли на смерть
з дружиною глухої ночі...
І витекли од кулі очі,
і рухнула для нього твердь...

/Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-12-12 13:25:25
вони — сяйливий дух доби... … Такі ще є в нас, любі братця, що тіні власної бояться... Він став побожно на коліна й молитву шепче без тривог. Що для людців цих Україна, коли кар'єра — їхній Бог! І повна до життя любові була ця зустріч світанкова. Є люди схожі до планет, хоч світить сяйво їх відбите, але не гріє. Думки лет у них сюртук отой, неначе надітий задом наперед. В них серце зовсім не гаряче. І люди є, що, як зірки, сіяють у життя блакиті, і промені їх, не відбиті, несуть огонь свій у віки... /Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-11-05 13:04:30 |
вони — сяйливий дух доби...

Такі ще є в нас, любі братця,
що тіні власної бояться...
Він став побожно на коліна
й молитву шепче без тривог.
Що для людців цих Україна,
коли кар'єра — їхній Бог!
І повна до життя любові
була ця зустріч світанкова.
Є люди схожі до планет,
хоч світить сяйво їх відбите,
але не гріє. Думки лет
у них сюртук отой, неначе
надітий задом наперед.
В них серце зовсім не гаряче.
І люди є, що, як зірки,
сіяють у життя блакиті,
і промені їх, не відбиті,
несуть огонь свій у віки...

/Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-12-12 13:27:49
За всі твої страждання й муки... Тебе в північному краю у таборах довбали круки... Та тіло стало як метали, хоч як його, садист, не гни... Не тільки на тобі вони криваві дзьоби поламали, але й на нас... Не ллється кров... ... О ні, не вбили табори твоєї юності... Бори північні серця не згасили, що звикло радісно співать про Україну, неньку милу... Розбито тьми криваву гать, в своїй отруті здохли круки І на Вкраїну братні руки тебе вернули працювать і жить для рідного народу, щоб він не знав повік негоди. ... Вас забуттю ніяк не зжерти, ви як зірки в душі моїй. Дивились ви у очі смерті і за Вітчизну йшли на бій. /Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-11-05 16:33:03 |
За всі твої страждання й муки...
Тебе в північному краю
у таборах довбали круки...
Та тіло стало як метали,
хоч як його, садист, не гни...
Не тільки на тобі вони
криваві дзьоби поламали,
але й на нас... Не ллється кров...
...
О ні, не вбили табори
твоєї юності... Бори
північні серця не згасили,
що звикло радісно співать
про Україну, неньку милу...
Розбито тьми криваву гать,
в своїй отруті здохли круки
І на Вкраїну братні руки
тебе вернули працювать
і жить для рідного народу,
щоб він не знав повік негоди.
...
Вас забуттю ніяк не зжерти,
ви як зірки в душі моїй.
Дивились ви у очі смерті
і за Вітчизну йшли на бій.

/Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-12-12 16:34:55
… Ми йдем, з нас кожен — тисячі... Ми — наче зорі уночі. Ні! Нас не можна розстріляти!.. … Співай же, серце, не мовчи! Ти любиш даль і очі сині, твій спів не лиш мене чарує. Співай, тебе я подарую на пам'ять милій Україні, що лине в плетиві антен в щасливі далі солов'їні... Як стихне кров у стінах вен і, весь в сльозах за всім, умру я, Вкраїні серце подарую так, як колись своє — Шопен, на золотому схилі днів, великій Польщі заповів. Так бийся, серце, доки б'єшся! Ти не мені належиш, серце! /Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-11-05 16:36:53 |
Ми йдем, з нас кожен — тисячі...
Ми — наче зорі уночі.
Ні! Нас не можна розстріляти!..

Співай же, серце, не мовчи!
Ти любиш даль і очі сині,
твій спів не лиш мене чарує.
Співай, тебе я подарую
на пам'ять милій Україні,
що лине в плетиві антен
в щасливі далі солов'їні...
Як стихне кров у стінах вен
і, весь в сльозах за всім, умру я,
Вкраїні серце подарую
так, як колись своє — Шопен,
на золотому схилі днів,
великій Польщі заповів.

Так бийся, серце, доки б'єшся!
Ти не мені належиш, серце!

/Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-12-12 16:37:15
І ще про дачників. Це — дуки У них, нещасних, о життя, навік згасило ліри звуки тваринне власності чуття. Така-то річ. О серця жар!.. В житті бувають різні зміни. Як може зіпсувать людину літературний гонорар! З людини робить він скотину. Такі плоди людської праці, коли вона нещира є. А за парканом у палаці сидить сам Смолич — увріє*. Колись він був для мене братом, та з увріє зробивсь магнатом, й звучить, мов жерстяне "бам-бам!" "Війна палацам, мир хатам!" Який цинізм! Яка гидота! Ні, ти не Смолич, а смолота! Так змолотив себе ти сам. "Війна палацам, мир хатам!"? Я б це не так переіначив: "Підвалам мир, війна всім дачам!" Війна всім дачам, та не тим одноетажним, трудовим, а тим, хто кида, як в безодні, в кишені грошики народні, хто всіх повчає: "Будьте люди", а сам все глибше тоне в бруді. * Робітник (франц.) /Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-11-05 16:41:05 |
І ще про дачників. Це — дуки
У них, нещасних, о життя,
навік згасило ліри звуки
тваринне власності чуття.

Така-то річ. О серця жар!..
В житті бувають різні зміни.
Як може зіпсувать людину
літературний гонорар!
З людини робить він скотину.
Такі плоди людської праці,
коли вона нещира є.
А за парканом у палаці
сидить сам Смолич — увріє*.
Колись він був для мене братом,
та з увріє зробивсь магнатом,
й звучить, мов жерстяне "бам-бам!"
"Війна палацам, мир хатам!"
Який цинізм! Яка гидота!
Ні, ти не Смолич, а смолота!
Так змолотив себе ти сам.
"Війна палацам, мир хатам!"?
Я б це не так переіначив:
"Підвалам мир, війна всім дачам!"
Війна всім дачам, та не тим
одноетажним, трудовим,
а тим, хто кида, як в безодні,
в кишені грошики народні,
хто всіх повчає: "Будьте люди",
а сам все глибше тоне в бруді.

* Робітник (франц.)

/Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-12-14 01:43:38
Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди! Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов'їну. Для нас вона в світі єдина, одна в просторів солодкому чарі... Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі... Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових. Любіть у коханні, в труді, у бою, як пісню, що лине зорею... Всім серцем любіть Україну свою — і вічні ми будемо з нею! /Володимир Сосюра/
2018-11-11 12:28:11 |
Ну що ж. На те вона і "Правда".
За вірш "Любіте Україну"
вона довбала без упину
мене три роки!.. Горе, жах!
Хоч каявся я в помилках,
яких не мав. Я ж був не винний!
Хоч я поет не ідеальний,
а трохи серцем не погас...
Але народ мене морально
підтримував в страшний той час.
Тож я "битців" отих прощаю.
Мене ж клювали попугаї!
(...)
2018-11-22 02:29:20
..............................В той час,
коли, здавалось, день погас,
коли мене так страшно били
у всевкраїнському масштабі,
коли я заздрив навіть жабі,
що у своїй дрібній турботі,
де верби нахилили шати,
могла у хор дзвінкий вкладати,
що хтіла у своїм болоті,
не так, як бідний той Сосюра,
бо поміж жаб нема цензури.

/Володимир Сосюра, «Розстріляне безсмертя»/
2018-11-22 02:32:55
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі...

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

/Володимир Сосюра/
2018-12-14 01:58:14
Довго тужить сумна бандура Про діла у старій сивині, І якусь невідому зажуру Навіває та пісня мені. Не мелодія — збурена рана, Не слова, а безжальні голки, Тільки бачу не сині лимани І не горді козацькі полки. А ввижається — там, біля шляху, На потоптаній кіньми траві Жирний ворон, мов чорна папаха, На козацькій сидить голові. А нав-круг по-ру-ба-ні До-си-на-ють сни, І да-ле-ко бу-бо-ни Кли-чуть до вій-ни. /Василь Симоненко, "УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ"/
2018-12-05 02:20:31 |
Довго тужить сумна бандура
Про діла у старій сивині,
І якусь невідому зажуру
Навіває та пісня мені.

Не мелодія — збурена рана,
Не слова, а безжальні голки,
Тільки бачу не сині лимани
І не горді козацькі полки.

А ввижається — там, біля шляху,
На потоптаній кіньми траві
Жирний ворон, мов чорна папаха,
На козацькій сидить голові.

А нав-круг по-ру-ба-ні
До-си-на-ють сни,
І да-ле-ко бу-бо-ни
Кли-чуть до вій-ни.

/Василь Симоненко, "УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ"/
2018-12-17 13:34:30
Нашої заслуги в тім не бачу, Нашої не знаю в тім вини, Що козацьку бунтівливу вдачу Нам лишили предки з давнини. Нам і те не добавляє слави, Що вони од чужоземних сил Заступили землю кучеряву Горами високими могил. Бо коли, закохані в минуле, Прокунаєм свій великий час, Наша лінь нікого не розчулить, Слава ж та відмовиться від нас. Спогади докучливі, як нежить, Що тій славі принесуть нове? Тільки тим історія належить, Хто сьогодні бореться й живе. /Василь Симоненко/
2018-12-07 01:17:21 |
Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку бунтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Заступили землю кучеряву
Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле,
Прокунаєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,
Що тій славі принесуть нове?
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.

/Василь Симоненко/
2018-12-17 18:08:06
Я хочу буть несамовитим, Я хочу в полум'ї згоріть, Щоб не жаліти за прожитим, Димком на світі не чадіть. Щоб не пекли дрібні образи Дрібненьку душу день при дні, Я згоден вибухнуть відразу, Неначе бомба на війні. І диву дивному даюся Що з того користі катма: Чомусь не лопаюсь, не рвуся — Напевне капсуля нема. /Василь Симоненко/
2018-12-07 01:26:04 |
Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум'ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.

Щоб не пекли дрібні образи
Дрібненьку душу день при дні,
Я згоден вибухнуть відразу,
Неначе бомба на війні.

І диву дивному даюся
Що з того користі катма:
Чомусь не лопаюсь, не рвуся —
Напевне капсуля нема.

/Василь Симоненко/
2019-03-06 01:40:38
:thumbsup::inlove:
2019-03-06 15:38:58
Там, у степу, схрестилися дороги, Немов у герці дикому мечі, І час неспинний, стиснувши остроги, Над ними чвалить вранці і вночі. Мовчать над ними голубі хорали, У травах стежка свище, мов батіг. О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг! Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш. Твоя краса цвіте в моїх очах. Але скажи: чи ти зі мною поруч Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах? /Василь Симоненко/
2018-12-11 00:58:31 |
Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

/Василь Симоненко/
2019-03-06 17:48:55
Маленьке — не смішне, Адже мале і зерно, Що силу велетням і геніям несе. Мале тоді смішне, Коли воно мізерне, Коли себе поставить над усе. Але, скажіть, хіба такого мало, Хіба такі випадки не були, Коли мале, як прапор, піднімали І йшли за ним народи, мов осли? І чи тоді мізерне та смішне Не оберталось раптом у страшне? /Василь Симоненко/
2018-12-11 01:01:17 |
Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.

Але, скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

/Василь Симоненко/
2019-03-06 23:24:56
Спади мені дощем на груди, Пустелю-душу ороси – Я стану жить. Я мріять буду Як мріють ранками ліси, Коли салютами-громами Гуркоче небо навесні. Ти тільки спокою ні грама Не дай воскреслому мені. Якщо ж ти хмара, а без грому, Якщо ти буря без води – Пливи у далеч невідому, А душу збоку обійди… /Василь Симоненко, збірка "У твоєму імені живу"/
2018-12-12 01:10:12 |
Спади мені дощем на груди,
Пустелю-душу ороси –
Я стану жить. Я мріять буду
Як мріють ранками ліси,

Коли салютами-громами
Гуркоче небо навесні.
Ти тільки спокою ні грама
Не дай воскреслому мені.

Якщо ж ти хмара, а без грому,
Якщо ти буря без води –
Пливи у далеч невідому,
А душу збоку обійди…

/Василь Симоненко, збірка "У твоєму імені живу"/
2019-03-13 08:47:56
Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім'ям радію І сумую іменем твоїм. Коли грозує далеч неокрая У передгроззі дикім і німім, Я твоїм ім'ям благословляю, Проклинаю іменем твоїм. Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім'ям вмираю І в твоєму імені живу! /Василь Симоненко, "УКРАЇНІ"/
2018-12-12 01:20:03 |
:thumbsup::hi:
2019-03-06 02:52:44
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

/Василь Симоненко, "УКРАЇНІ"/
2019-03-13 08:48:56
Берези, в снігу занімілі, Іній на вітах слізьми, Про що ви мрієте, білі? – Про сонце мріємо ми… Дуби в крижаній кольчузі, Одягнуті в сиві шовки, Про що замислились, друзі? – Про сонце наші думки… Вітри із морозяним шпаром, Куди вас несуть чорти, Чого галасуєте даром? – Хочемо сонце знайти… Очі, наповнені горем, Очі сумні мої, Чому ви блукаєте зором? – Хочем побачить її… Серце, недавно кволе, Муко моя мала, Чому щемиш, як ніколи? – Хочу її тепла… Розуме мій байдужий, Вируч мене хоч ти – Над чим ти думаєш, друже? – Хочу надію знайти… /Василь Симоненко/
2018-12-12 13:23:43 |
Берези, в снігу занімілі,
Іній на вітах слізьми,
Про що ви мрієте, білі?
– Про сонце мріємо ми…

Дуби в крижаній кольчузі,
Одягнуті в сиві шовки,
Про що замислились, друзі?
– Про сонце наші думки…

Вітри із морозяним шпаром,
Куди вас несуть чорти,
Чого галасуєте даром?
– Хочемо сонце знайти…

Очі, наповнені горем,
Очі сумні мої,
Чому ви блукаєте зором?
– Хочем побачить її…

Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як ніколи?
– Хочу її тепла…

Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти –
Над чим ти думаєш, друже?
– Хочу надію знайти…

/Василь Симоненко/
2019-03-14 00:54:21
Минуле не вернуть, не виправить минуле, Вчорашне — ніби сон, що випурхнув з очей. Як луки навесні ховаються під мулом, Так вкриється воно пластами днів, ночей. Але воно живе — забуте й незабуте, А час не зупиняється, а молодість біжить, І миті жодної не можна повернути, Щоб заново, по-іншому прожить. /Василь Симоненко, збірка "У твоєму імені живу"/
2018-12-12 13:31:35 |
Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.

/Василь Симоненко, збірка "У твоєму імені живу"/
2019-03-14 00:56:02
Забулися давно образи, суперечки, Злиденні і напівголодні дні, Та не забуду я, як пінилася гречка І чорногузи гуртувались на стерні. І люди йшли байдуже, мов лелеки, Із косами дідівськими на лан, В полукіпках лишали чорні глеки, І, зуби стиснувши, "виконували план". І вдови плакали, кричали діти "папи", А на сніданок — жолуді одні. І в гарбах пнулися скелети-шкапи, Худі, немов колгоспні трудодні. Я не забув мужицькі очі хмурі, Обличчя матерів налякані, тривожні, Коли писали ви, продажні шкури, Про їх життя, щасливе і заможне. /Василь Симоненко, "47-й рік"/
2018-12-12 14:11:07 |
Забулися давно образи, суперечки,
Злиденні і напівголодні дні,
Та не забуду я, як пінилася гречка
І чорногузи гуртувались на стерні.

І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки,
І, зуби стиснувши, "виконували план".

І вдови плакали, кричали діти "папи",
А на сніданок — жолуді одні.
І в гарбах пнулися скелети-шкапи,
Худі, немов колгоспні трудодні.

Я не забув мужицькі очі хмурі,
Обличчя матерів налякані, тривожні,
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя, щасливе і заможне.

/Василь Симоненко, "47-й рік"/
2019-03-15 18:17:04
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки, і вечірній час, І в свята гомінки, і в дні робочі Ми думаємо, правнуки, про вас. Ми думаєм про вас — і тому наші руки Не в'януть біля плуга і станка, Тому серця у нас не витончена мука, А радість голосиста і дзвінка. Ні, то не сум промінить риса кожна, То творчість б'є з натхненних наших віч, А творчість завжди мрійна і тривожна, Немов травнева неспокійна ніч. Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться, Ні, нас не вабить ніжна тишина — Прийдешнє осяває наші лиця, Неспокій творчий з вічністю єдна. І тому ми спокійно і суворо Стрічаємо у праці і борні Наклепи злобні і тупі докори, Потоки божевільної брехні. Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі, В морозні ранки і вечірній час, На свята гомінки і в дні робочі, Нащадки дорогі, ми захищаєм вас. /Василь Симоненко/
2018-12-12 14:34:56 |
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки, і вечірній час,
І в свята гомінки, і в дні робочі
Ми думаємо, правнуки, про вас.

Ми думаєм про вас — і тому наші руки
Не в'януть біля плуга і станка,
Тому серця у нас не витончена мука,
А радість голосиста і дзвінка.

Ні, то не сум промінить риса кожна,
То творчість б'є з натхненних наших віч,
А творчість завжди мрійна і тривожна,
Немов травнева неспокійна ніч.

Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться,
Ні, нас не вабить ніжна тишина —
Прийдешнє осяває наші лиця,
Неспокій творчий з вічністю єдна.

І тому ми спокійно і суворо
Стрічаємо у праці і борні
Наклепи злобні і тупі докори,
Потоки божевільної брехні.

Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
На свята гомінки і в дні робочі,
Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.

/Василь Симоненко/
2019-03-15 18:18:18
Дуже гарна підбірочка, дякую, Соначна, всього найкращого:inlove::drink:
2019-03-15 21:07:27
Можна вірить другові чи милій, Марить наяву чи уві сні, Білизну червневих ніжних лілій Заплітать букетами в пісні. Можна жить, а можна існувати, Можна думать — можна повторять. Та не можуть душу зігрівати Ті що не палають, не горять! Люди всі по-своєму уперті: Народившись, помирає кожна, А живуть століття після смерті Ті, що роблять те, чого "не можна". /Василь Симоненко, "МОЖНА"/
2018-12-12 19:13:18 |
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого "не можна".

/Василь Симоненко, "МОЖНА"/
2019-03-30 15:21:15
Не розірвати цю холодну тишу, Вона міцна й похмура, мов граніт, Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу Наш галасливий і бездарний світ. І бурі й шторми — то дитячий лепіт, То відчайдушний виклик німоті. То безнадійний крик у безкінечнім склепі І непокірність вічній самоті. Зловісна тиша. Холодно і млосно. О, чим її, прокляту, розірвать, Щоб зашуміло щастя стоголосне І не дало нам більше спать?! /Василь Симоненко, "ТИША"/
2018-12-13 01:53:09 |
Не розірвати цю холодну тишу,
Вона міцна й похмура, мов граніт,
Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу
Наш галасливий і бездарний світ.

І бурі й шторми — то дитячий лепіт,
То відчайдушний виклик німоті.
То безнадійний крик у безкінечнім склепі
І непокірність вічній самоті.

Зловісна тиша. Холодно і млосно.
О, чим її, прокляту, розірвать,
Щоб зашуміло щастя стоголосне
І не дало нам більше спать?!

/Василь Симоненко, "ТИША"/
2019-03-30 15:23:55
Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь. Моє життя — розтрощене корито, І світ для мене — каторга і кліть… Так краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до півсотні помаленьку тліть. /Василь Симоненко/
2018-12-14 02:02:40 |
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

/Василь Симоненко/
2019-04-01 16:58:31
Я в світ прийшов не лише пити й їсти, Скалити зуби на дурних дівчат Та любоватись зоряним намистом Під мариновані мелодії кантат. З сім'ї селянської до грубості простої В життя дороги стелються мені… Я хочу пити сонячні настої, Пізнать до краю радощі земні! І на стежках, порослих будяками, Що обминали зморені діди, Я залишу мужицькими ногами Хай не глибокі, та чіткі сліди. /Василь Симоненко/
2018-12-14 02:04:44 |
Я в світ прийшов не лише пити й їсти,
Скалити зуби на дурних дівчат
Та любоватись зоряним намистом
Під мариновані мелодії кантат.

З сім'ї селянської до грубості простої
В життя дороги стелються мені…
Я хочу пити сонячні настої,
Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих будяками,
Що обминали зморені діди,
Я залишу мужицькими ногами
Хай не глибокі, та чіткі сліди.

/Василь Симоненко/
2019-04-01 16:59:28
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні, Лопотіли крилами і рожевим пір'ям, Лоскотали марево золотим сузір'ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмельні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. /Василь Симоненко/
2018-12-17 13:37:38 |
геніально!
2018-12-17 13:56:31
:inlove:
2018-12-17 18:04:45
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

/Василь Симоненко/
2019-04-02 18:10:09
Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків. Не робітництво, не селянство, Не щирий, праведний народ, А так собі — тупе міщанство, Ходячий шлунок, жуйний рот. Та, незважаючи на втрати, На лайку й дорікання злі, Я слово буду гранувати, Щоб стало долею землі. Щоб за освяченим порогом, Де ера займеться нова, Воно й насправді стало Богом, Який у серці ожива. /Микола Руденко, "Безсмертя нації — у слові…"/
2019-03-06 01:50:28 |
Безсмертя нації — у слові,
А слово — Бог земних віків.
Лише нікчемні й безголові
Зрікаються старих батьків.

Не робітництво, не селянство,
Не щирий, праведний народ,
А так собі — тупе міщанство,
Ходячий шлунок, жуйний рот.

Та, незважаючи на втрати,
На лайку й дорікання злі,
Я слово буду гранувати,
Щоб стало долею землі.

Щоб за освяченим порогом,
Де ера займеться нова,
Воно й насправді стало Богом,
Який у серці ожива.

/Микола Руденко/
2019-04-09 18:09:02
Листя в проталинах - як мідяки. Сонце кублиться у хмарах. Ковдру зими продають граки На лісових базарах. Де покупці?.. Покупців нема. Де бариші?.. Баришів не густо. Піде з базару горбата зима Без іскрометного хрусту. Не відповість на жодне з питань - Просто весна, та й годі. Кленам насниться клекіт повстань В їхній зеленій породі. Хтось там когось переміг, поборов. Будуть і ліві, і праві. Буде пролита зелена кров... Справді чи тільки в уяві? Просто весна, - як у всі віки, (В когось, можливо, остання). Пнеться трава, вибухають бруньки. Просто звичайне зростання. Вічності крутолобий віл Крутить світила імлисті. Може, ми також лише хлорофіл У галактичному листі? І течемо, течемо, як струмки, У неосяжних чарах... ...Ковдру зими продають граки На позахмарних базарах. /Микола Руденко, "ВЕСНА"/
2019-03-06 17:52:11 |
Листя в проталинах - як мідяки.
Сонце кублиться у хмарах.
Ковдру зими продають граки
На лісових базарах.

Де покупці?..
Покупців нема.
Де бариші?..
Баришів не густо.
Піде з базару горбата зима
Без іскрометного хрусту.

Не відповість на жодне з питань -
Просто весна, та й годі.
Кленам насниться клекіт повстань
В їхній зеленій породі.

Хтось там когось переміг, поборов.
Будуть і ліві, і праві.
Буде пролита зелена кров...
Справді чи тільки в уяві?

Просто весна, - як у всі віки,
(В когось, можливо, остання).
Пнеться трава, вибухають бруньки.
Просто звичайне зростання.

Вічності крутолобий віл
Крутить світила імлисті.
Може, ми також лише хлорофіл
У галактичному листі?

І течемо,
течемо, як струмки,
У неосяжних чарах...
...Ковдру зими продають граки
На позахмарних базарах.

/Микола Руденко, "ВЕСНА"/
2019-04-09 21:41:13
Боже! Ти є в небесах чи немає? Вийшовши в поле, молюсь, як завжди, Силі, що землю в долонях тримає — Доброму Богові Сковороди. Боже! Сьогодні достоту відомо, Чом Ти мене у окопах зберіг: Кривда вернулась до нашого дому, Лихо шкребеться на отчий поріг. Лихо, яке вже, здавалось, померло. Та не судилось його перейти: В сонце націлились атомні жерла, В серце вп’ялися колючі дроти. Шепчуть дерева, віщує лелека. Мовлять скорботні обличчя жінок: Буде й для мене дорога далека — Буде і хрест, і терновий вінок. Все я прийму, бо повинен, бо мушу, Боже Тараса й Сковороди! Дай тільки неба в натомлену душу І подорожник до ран приклади. Ласки жіночої дай на дорогу— Дотик долоні, сестринську сльозу І материнську недремну тривогу, І затамовану в серці грозу. Знаю, що зоряний дух переможе, Хоч понад стріхами темінь густа… Дай мені стати криницею, Боже, Там, де від спраги вмирають уста. /Микола Руденко, "День, який людство не забуде"/
2019-03-13 08:46:33 |
Боже! Ти є в небесах чи немає?
Вийшовши в поле, молюсь, як завжди,
Силі, що землю в долонях тримає —
Доброму Богові Сковороди.

Боже! Сьогодні достоту відомо,
Чом Ти мене у окопах зберіг:
Кривда вернулась до нашого дому,
Лихо шкребеться на отчий поріг.

Лихо, яке вже, здавалось, померло.
Та не судилось його перейти:
В сонце націлились атомні жерла,
В серце вп’ялися колючі дроти.

Шепчуть дерева, віщує лелека.
Мовлять скорботні обличчя жінок:
Буде й для мене дорога далека —
Буде і хрест, і терновий вінок.

Все я прийму, бо повинен, бо мушу,
Боже Тараса й Сковороди!
Дай тільки неба в натомлену душу
І подорожник до ран приклади.

Ласки жіночої дай на дорогу—
Дотик долоні, сестринську сльозу
І материнську недремну тривогу,
І затамовану в серці грозу.

Знаю, що зоряний дух переможе,
Хоч понад стріхами темінь густа…
Дай мені стати криницею, Боже,
Там, де від спраги вмирають уста.

/Микола Руденко, "День, який людство не забуде"/
2019-04-09 23:47:58
Тисячолітні велетні–дуби, В живу броню закована могутність! Скажіть мені, ви вільні, чи раби — У чому ваша сила, ваша сутність? Я вас питаю нині не дарма — Моя епоха до підробок ласа: В самій істоті схована тюрма,— А зовні велич та дзвінка окраса. Не ображайся, дубе… Я прийшов Не для інспекцій — нам цього не треба. Я бачу на корі столітній шов Від блискавиці, що упала з неба. На тій галявині, де я живу, Бувають, друже, паперові бурі. Гойдає вітер душі — не траву,— З небес чиновних б’ють громи похмурі. О–о, ті удари… Скільки нас лягло Від блискавиць казенно–паперових! Поміж столів навшпиньки ходить зло, Вишукуючи сильних та здорових, Принюхується пильно до думок, Збирає анекдоти й пересуди І, серце вийнявши, важкий замок З ключем в’язничним закладає в груди. А я повстав… Зневаживши чини Та премії, та неживі газети, Я викинув замки і ордени До їхнього чиновного клозета. Мій дух не вміє жити у ярмі. Ліс під лінійку — кривда, не окраса. Ген сосни до бездушності прямі, Немов міліція біля Тараса. Я дуб, а не сосна! Рука сліпа Мене крутила й корчила без ліку. Помру чи житиму, але стовпа Із мене не змайструєте довіку. /Микола Руденко, "Біля старого дуба"/
2019-03-13 08:55:39 |
Тисячолітні велетні–дуби,
В живу броню закована могутність!
Скажіть мені, ви вільні, чи раби —
У чому ваша сила, ваша сутність?

Я вас питаю нині не дарма —
Моя епоха до підробок ласа:
В самій істоті схована тюрма,—
А зовні велич та дзвінка окраса.

Не ображайся, дубе…
Я прийшов
Не для інспекцій — нам цього не треба.
Я бачу на корі столітній шов
Від блискавиці, що упала з неба.

На тій галявині, де я живу,
Бувають, друже, паперові бурі.
Гойдає вітер душі — не траву,—
З небес чиновних б’ють громи похмурі.

О–о, ті удари…
Скільки нас лягло
Від блискавиць казенно–паперових!
Поміж столів навшпиньки ходить зло,
Вишукуючи сильних та здорових,

Принюхується пильно до думок,
Збирає анекдоти й пересуди
І, серце вийнявши, важкий замок
З ключем в’язничним закладає в груди.

А я повстав… Зневаживши чини
Та премії, та неживі газети,
Я викинув замки і ордени
До їхнього чиновного клозета.

Мій дух не вміє жити у ярмі.
Ліс під лінійку — кривда, не окраса.
Ген сосни до бездушності прямі,
Немов міліція біля Тараса.

Я дуб, а не сосна! Рука сліпа
Мене крутила й корчила без ліку.
Помру чи житиму, але стовпа
Із мене не змайструєте довіку.

/Микола Руденко, "Біля старого дуба"/
2019-04-10 17:13:43
Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто, А ми повинні небо підпирать. З чужинських стріл вливається отрута У нашу кров, коли йдемо на рать. І небо падає в холодні трави, Коли нас братство в землю зарива. Лише у зорях відгомоном слави Звучать востаннє мовлені слова. А там, дивись, ідуть сини змужнілі І знов беруть на плечі небеса. І в їхньому натрудженому тілі Жага світів далеких воскреса. І стогне мати, породілля-мати, Живим світам даруючи дитя… Лиш той, хто вміє небеса тримати, Пізнав достоту, що таке життя. /Микола Руденко/
2019-03-14 00:58:49 |
Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто,
А ми повинні небо підпирать.
З чужинських стріл вливається отрута
У нашу кров, коли йдемо на рать.

І небо падає в холодні трави,
Коли нас братство в землю зарива.
Лише у зорях відгомоном слави
Звучать востаннє мовлені слова.

А там, дивись, ідуть сини змужнілі
І знов беруть на плечі небеса.
І в їхньому натрудженому тілі
Жага світів далеких воскреса.

І стогне мати, породілля-мати,
Живим світам даруючи дитя…
Лиш той, хто вміє небеса тримати,
Пізнав достоту, що таке життя.

/Микола Руденко/
2019-04-17 19:56:55
Мов злодій, власну хату обійду І попрямую в поле стороною. Була — й нема… Хтось у моїм саду Плоди зриває, вирощені мною. Спритніший хтось,— такий, кому зоря Із гаманця в похмуру нічку світить. Холодним п’ятаком від ліхтаря Лягає промінь на вологі віти. Чужий вівчар озвався на цепу, Чуже обличчя виглядає з хати… Даруйте, люди! В ніч оцю сліпу Хто виграв, хто програв — не розгадати. Домівки я позбувся за борги: Правдиве слово нині не годує. Чи друзі ви, чи, може, вороги — Вам заздрити було б, напевне, всує. Нема притулку — це ще не біда: Десь є душа, що ночувати пустить. У чарці заіскриться не вода, І на столі в полумисках не пусто. В розмові щирій душу відведу, А вранці уклонюсь тому порогу, Що допоміг забути про біду,— Та й потихеньку вирушу в дорогу. Мені на Бога нарікати гріх — Я сам цю долю визначив для себе: Коли обід, коли пустий горіх, Коли за ковдру — лиш окраєць неба. Хтось виведе у простір степовий, А хтось гукне, щоб підвезти на возі. Та знають друг і недруг: я — живий І не марную віку у дорозі. Щодня стрічаю обрії нові, Для котрих треба серце розкувати. Живий!.. Але скажіть, чи ви живі, Хто правдою навчився торгувати?.. /Микола Руденко/
2019-03-14 01:10:43 |
Мов злодій, власну хату обійду
І попрямую в поле стороною.
Була — й нема…
Хтось у моїм саду
Плоди зриває, вирощені мною.

Спритніший хтось,— такий, кому зоря
Із гаманця в похмуру нічку світить.
Холодним п’ятаком від ліхтаря
Лягає промінь на вологі віти.

Чужий вівчар озвався на цепу,
Чуже обличчя виглядає з хати…
Даруйте, люди! В ніч оцю сліпу
Хто виграв, хто програв — не розгадати.

Домівки я позбувся за борги:
Правдиве слово нині не годує.
Чи друзі ви, чи, може, вороги —
Вам заздрити було б, напевне, всує.

Нема притулку — це ще не біда:
Десь є душа, що ночувати пустить.
У чарці заіскриться не вода,
І на столі в полумисках не пусто.

В розмові щирій душу відведу,
А вранці уклонюсь тому порогу,
Що допоміг забути про біду,—
Та й потихеньку вирушу в дорогу.

Мені на Бога нарікати гріх —
Я сам цю долю визначив для себе:
Коли обід, коли пустий горіх,
Коли за ковдру — лиш окраєць неба.

Хтось виведе у простір степовий,
А хтось гукне, щоб підвезти на возі.
Та знають друг і недруг: я — живий
І не марную віку у дорозі.

Щодня стрічаю обрії нові,
Для котрих треба серце розкувати.
Живий!..
Але скажіть, чи ви живі,
Хто правдою навчився торгувати?..

/Микола Руденко/
2019-04-17 20:05:23
Проклятий світ! — я мовив після бою, Коли побачив трупи у траві — Чому я мушу втішитись тобою, Не знаючи, ми — мертві чи живі?.. А соловейко щиро і нескупо Почав своє — війни йому нема. І я подумав: то були не трупи, Бо тут повинна вмерти смерть сама. Тріщало під підошвами галуззя, А сонце ліс виповнювало вщерть… Немає в світі більшого безглуздя, Ніж вірити, що нас чекає смерть. Природа не глумиться над синами: У Сонце — в хату зоряну свою — По лезу променя пішли над нами Усі, хто ліг в недавньому бою. І тільки той, хто цілив нам у спину. Щоб ми зненацька з бою не втекли, Сліпим чортам місив криваву глину І дудлив самогонку з-під поли. А потім удовиці у віконце Гатив прикладом: — Гей, налий, стара!.. Його не приймуть ні Земля, ні Сонце — Такий іще до смерті помира. /Микола Руденко, "Після бою"/
2019-03-14 18:23:09 |
Щось в нас змінилось, бо уже герої,
Всі ті, хто цілив, та гатив в вікно,
Хтось нові гасла без вагань розкроїв...
А як же ті, хто не схилив чоло? :drink:
2019-03-15 20:37:58
Проклятий світ! — я мовив після бою,
Коли побачив трупи у траві —
Чому я мушу втішитись тобою,
Не знаючи, ми — мертві чи живі?..

А соловейко щиро і нескупо
Почав своє — війни йому нема.
І я подумав: то були не трупи,
Бо тут повинна вмерти смерть сама.

Тріщало під підошвами галуззя,
А сонце ліс виповнювало вщерть…
Немає в світі більшого безглуздя,
Ніж вірити, що нас чекає смерть.

Природа не глумиться над синами:
У Сонце — в хату зоряну свою —
По лезу променя пішли над нами
Усі, хто ліг в недавньому бою.

І тільки той, хто цілив нам у спину.
Щоб ми зненацька з бою не втекли,
Сліпим чортам місив криваву глину
І дудлив самогонку з-під поли.

А потім удовиці у віконце
Гатив прикладом:
— Гей, налий, стара!..
Його не приймуть ні Земля, ні Сонце —
Такий іще до смерті помира.

/Микола Руденко, "Після бою"/
2019-04-18 18:03:16
Філософе з чарівними очима, Із добротою в глибині зіниць! Ще є в нас, люба, крила за плечима, Що не дозволять нам упасти ниць. Я стільки втратив!.. Від тієї втрати Пече у серці незагойний шов… Та, мабуть, Бог не прагнув покарати, Раз я тебе, просвітлену, знайшов. Хай багатіють вправні романісти, З томів будують паперовий мол. Їм, неборакам, треба пити, їсти Та няньчити казенний ореол. Вони не знають, що у Леті втопли, Хоч слава в них широка і гучна. А ми зумієм жити на картоплі, Зате не втратим чесні імена. Горить, бринить між нашими серцями Добута в зорях полум’яна нить. Аби ми стали чесними борцями, Що здатні шлях безумству припинить. Ще в людях оживають троглодити — Не вмер потік печерної імли… О люди, люди!.. Як вас розбудити, Щоб ви до Сонця очі підняли? Як оживити ті ріденькі сходи, Що засихати почали давно? Як пояснити вам, що без свободи Не зійде в душах вогняне зерно?.. Ходім, філософе… Бо десь пізніше Ми всі провалимось у ніч глуху. Сковороді іти було трудніше — Йому ж бо ти не стрілась на шляху. /Микола Руденко/
2019-03-15 18:20:37 |
Чого чекаємо ,брати!
Чия заплакала щоб мати,
Чи сліз якої сироти,
Щоб нас примусили повстати. :rose:
2019-03-15 20:19:28
Філософе з чарівними очима,
Із добротою в глибині зіниць!
Ще є в нас, люба, крила за плечима,
Що не дозволять нам упасти ниць.

Я стільки втратив!..
Від тієї втрати
Пече у серці незагойний шов…
Та, мабуть, Бог не прагнув покарати,
Раз я тебе, просвітлену, знайшов.

Хай багатіють вправні романісти,
З томів будують паперовий мол.
Їм, неборакам, треба пити, їсти
Та няньчити казенний ореол.

Вони не знають, що у Леті втопли,
Хоч слава в них широка і гучна.
А ми зумієм жити на картоплі,
Зате не втратим чесні імена.

Горить, бринить між нашими серцями
Добута в зорях полум’яна нить.
Аби ми стали чесними борцями,
Що здатні шлях безумству припинить.

Ще в людях оживають троглодити —
Не вмер потік печерної імли…
О люди, люди!..
Як вас розбудити,
Щоб ви до Сонця очі підняли?

Як оживити ті ріденькі сходи,
Що засихати почали давно?
Як пояснити вам, що без свободи
Не зійде в душах вогняне зерно?..

Ходім, філософе…
Бо десь пізніше
Ми всі провалимось у ніч глуху.
Сковороді іти було трудніше —
Йому ж бо ти не стрілась на шляху.

/Микола Руденко/
2019-04-19 00:04:44
За вікном — ліхтар. А тут навколо Світла й сутінків жовтава гра. Що це — знову спізнююсь до школи?. — Сину, прокидайся. Вже пора. І холодний піт. І так неждано Порадієш: це лише у сні. А чого б радіти? Що не дано Знов побігти в школу по стерні?.. Йду свого довершувать урока: Слід хоча б наприкінці життя Зрозуміти, як ріка широка Постає з німого небуття. Сніг зійшов.Смарагдова травиця Оживає в лузі де–не–де. А верба, як сива удовиця, Весняного воскресіння жде. Враз неначе небо розкололось — З-під землі чи з глибин Дніпра Чую голос, материнський голос: — Сину, прокидайся. Вже пора… Що це, хто це, бавлячись громами, Посилає отакі дива? Вас немає — ви ж померли, мамо. Та з–під ніг лунає: — Я жива. Я жива. Я ворушусь корінням, Вітерцем шумлю у комиші, Підіймаюсь каяттям–прозрінням У твоїй намореній душі. Я жива. Я вічно воскресаю, Землю оновляючи твою — Хмарою над вами нависаю, Блискавицею у серце б’ю. Прокидайтесь, діти! Час до школи. Там, на Сонці, вас Учитель жде. Є уроки, котрих вам ніколи Не забуть… Ніколи і ніде. …Ох, уроки, ті гіркі уроки!.. По дібровах, плавнях і степах У далекі і недавні роки Трупним духом світ оцей пропах… Мамо, мамо! Встань над берегами. Ти — мій голос і душа жива… Шарудить коріння під ногами, Дніпр широкий кригу розбива. /Микола Руденко, "Голос"/
2019-03-15 18:26:20 |
За вікном — ліхтар. А тут навколо
Світла й сутінків жовтава гра.
Що це — знову спізнююсь до школи?.
— Сину, прокидайся. Вже пора.

І холодний піт. І так неждано
Порадієш: це лише у сні.
А чого б радіти? Що не дано
Знов побігти в школу по стерні?..

Йду свого довершувать урока:
Слід хоча б наприкінці життя
Зрозуміти, як ріка широка
Постає з німого небуття.

Сніг зійшов.Смарагдова травиця
Оживає в лузі де–не–де.
А верба, як сива удовиця,
Весняного воскресіння жде.

Враз неначе небо розкололось —
З-під землі чи з глибин Дніпра
Чую голос, материнський голос:
— Сину, прокидайся. Вже пора…

Що це, хто це, бавлячись громами,
Посилає отакі дива?
Вас немає — ви ж померли, мамо.
Та з–під ніг лунає:
— Я жива.

Я жива. Я ворушусь корінням,
Вітерцем шумлю у комиші,
Підіймаюсь каяттям–прозрінням
У твоїй намореній душі.

Я жива. Я вічно воскресаю,
Землю оновляючи твою —
Хмарою над вами нависаю,
Блискавицею у серце б’ю.

Прокидайтесь, діти! Час до школи.
Там, на Сонці, вас Учитель жде.
Є уроки, котрих вам ніколи
Не забуть…
Ніколи і ніде.

…Ох, уроки, ті гіркі уроки!..
По дібровах, плавнях і степах
У далекі і недавні роки
Трупним духом світ оцей пропах…

Мамо, мамо! Встань над берегами.
Ти — мій голос і душа жива…
Шарудить коріння під ногами,
Дніпр широкий кригу розбива.

/Микола Руденко, "Голос"/
2019-04-20 22:36:42
Виснажує і зраджує мене На цій землі уява небагата: Я розумію все людське, земне — Крім серця, що живе у грудях ката. Як розгадати, де ота рука Бере для себе Каїнову силу, Щоб підписом чи кнопкою дзвінка Народи цілі кидати в могилу? Одним свинець в опалені виски, А другим плетиво колючих ліній — За кусень хліба чи за колоски, Що знайдені були в стерні осінній. Німий солдатик батька розстріля — І до казарми рушить стройовими… Ще довго ворушилася земля, Де засипали їх напівживими. Матуся хлопчика не вбереже, Від куль не захистить синівські груди… А згодом запитаємо: невже Усе це ми робили, Люди, люди? Ми ж вирушали, щоб долати зло Заради царства Правди і Любові. Яке ж то чорне сонце повело Нас щирих, праведних, по власній крові?.. Для когось є загадкою Сократ, Хтось бачить у дельфіні душу брата... Та, мабуть, загадковіше стократ Те серце, що живе у грудях ката. /Микола Руденко/
2019-03-30 15:29:40 |
Виснажує і зраджує мене
На цій землі уява небагата:
Я розумію все людське, земне —
Крім серця, що живе у грудях ката.

Як розгадати, де ота рука
Бере для себе Каїнову силу,
Щоб підписом чи кнопкою дзвінка
Народи цілі кидати в могилу?

Одним свинець в опалені виски,
А другим плетиво колючих ліній —
За кусень хліба чи за колоски,
Що знайдені були в стерні осінній.

Німий солдатик батька розстріля —
І до казарми рушить стройовими…
Ще довго ворушилася земля,
Де засипали їх напівживими.

Матуся хлопчика не вбереже,
Від куль не захистить синівські груди…
А згодом запитаємо: невже
Усе це ми робили,
Люди, люди?

Ми ж вирушали, щоб долати зло
Заради царства Правди і Любові.
Яке ж то чорне сонце повело
Нас щирих, праведних, по власній крові?..

Для когось є загадкою Сократ,
Хтось бачить у дельфіні душу брата...
Та, мабуть, загадковіше стократ
Те серце, що живе у грудях ката.

/Микола Руденко/
2019-04-20 22:56:55
Вставали, мужні і прямі, Сини віків, сини планети. Щоб не конати у ярмі, Ішли на списи й кулемети. А десь в обозі торохтів Той, хто війну вважає грою — Хто завтра надішле катів, Щоб голову зітнуть герою. Ви й не помітите самі, Як запанує він усюди. І знов застогнете в ярмі, Що назви іншої здобуде. І все повториться колись — Нові бої, нові поразки… Лише історик, вчений лис, Заслужить орденів і ласки. З подій відмивши сльози й кров, Він факти виглянцює строго,— Неначе млин оцей молов Криваве мливо лиш для нього. /Микола Руденко, "Історія"/
2019-03-30 15:39:01 |
Вставали, мужні і прямі,
Сини віків, сини планети.
Щоб не конати у ярмі,
Ішли на списи й кулемети.

А десь в обозі торохтів
Той, хто війну вважає грою —
Хто завтра надішле катів,
Щоб голову зітнуть герою.

Ви й не помітите самі,
Як запанує він усюди.
І знов застогнете в ярмі,
Що назви іншої здобуде.

І все повториться колись —
Нові бої, нові поразки…
Лише історик, вчений лис,
Заслужить орденів і ласки.

З подій відмивши сльози й кров,
Він факти виглянцює строго,—
Неначе млин оцей молов
Криваве мливо лиш для нього.

/Микола Руденко, "Історія"/
2019-04-23 12:17:58
Я поволі утверджуюсь в істині: Грає нами чиясь рука. Знову хтось переплутує відстані Із майстерністю павука. Ніби справді над небосхилами Павутина висить нежива — І такими стають безсилими В простір викинуті слова. Навіть сонце, в яке я вірую, Павутини не прогребе. І повзе холодок попід шкірою — Наче знову я втратив тебе. Завмираю, зітхаючи: важко як! Через відстані бачу, як ти Б’єшся в пастці відважною пташкою Але чим тобі допомогти? Тугу в серці моєму не змірити. Римам теж не здолати її… Залишається тільки вірити: Вірю, ластівко, в крила твої. /Микола Руденко/
2019-04-01 17:01:10 |
Я поволі утверджуюсь в істині:
Грає нами чиясь рука.
Знову хтось переплутує відстані
Із майстерністю павука.

Ніби справді над небосхилами
Павутина висить нежива —
І такими стають безсилими
В простір викинуті слова.

Навіть сонце, в яке я вірую,
Павутини не прогребе.
І повзе холодок попід шкірою —
Наче знову я втратив тебе.

Завмираю, зітхаючи: важко як!
Через відстані бачу, як ти
Б’єшся в пастці відважною пташкою
Але чим тобі допомогти?

Тугу в серці моєму не змірити.
Римам теж не здолати її…
Залишається тільки вірити:
Вірю, ластівко, в крила твої.

/Микола Руденко/
2019-04-23 12:27:04
Я визрів і прозрів — мені нема неволі І слово не вмира на зімкнутих вустах. Душа моя живе, неначе вітер в полі, — Крилатим немовлям шугає по світах. Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу, Що байдуже мені до всіх моїх скорбот. У горі не стогну, в розпуці не заплачу І скреготом зубів не закривавлю рот. Я страх відкинув геть, байдужий став до болів. У грудях миготять зірниці потайні. Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись волі, Я цілим світом став… І світ живе в мені. /Микола Руденко/
2019-04-03 02:14:08 |
Я визрів і прозрів — мені нема неволі
І слово не вмира на зімкнутих вустах.
Душа моя живе, неначе вітер в полі, —
Крилатим немовлям шугає по світах.

Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу,
Що байдуже мені до всіх моїх скорбот.
У горі не стогну, в розпуці не заплачу
І скреготом зубів не закривавлю рот.

Я страх відкинув геть, байдужий став до болів.
У грудях миготять зірниці потайні.
Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись волі,
Я цілим світом став…
І світ живе в мені.

/Микола Руденко/
2019-07-19 16:08:01
Хоч біль, хоч радість видихає Але смолою пахне дека. – Усі поети – тільки з пекла, не знаю вихідців із раю, де ситі вівці, смирні леви і ватні вуха у луни не чують, як рубають древо на дрова слуги Сатани. А в пеклі співи, бидло в храмах і приповідники при хамах, і дідько розімлів у славі. А натовп, над панами пан, під тупоногі марші браві несе поклони на майдан... А Муза, як жона замучена, чекає п’яного поета, щоб диктувати не сонета – свою заяву на розлучення та уявляє крізь сльозу, як водить покидьок «козу» і «кізкам» баки забива, цитуючи її слова. То пригадає без хули обранців, що були до нього, коли сердито і надовго – сороки вибились в орли, поета світлого в труні, що цілував їй ніжно руки, і як у скорбній тишині могильщик, як остання сука, на нього стукав Сатані. Згадає вузлики дротів і як Зерову сніг білів подушкою для вічних снів, як засідала «тройка» п’яна під чорним поглядом нагана і як молилася зоря, благала Трійцю про відстрочку, і як Сосюра приміряв на себе гамівну сорочку, а з потойбіччя всіх дзеркал – людини чорної оскал... Прийшов обранець передсвітом, І Муза, хоч яка сердита, прощає, чаю налива, бо що її сухі слова без іскри Божої піїта. /Леонід Талалай, "Обранці музи", М. Слабошпицькому/
2019-04-09 18:14:52 |
Хоч біль, хоч радість видихає
Але смолою пахне дека.
– Усі поети – тільки з пекла,
не знаю вихідців із раю,
де ситі вівці, смирні леви
і ватні вуха у луни
не чують, як рубають древо
на дрова слуги Сатани.

А в пеклі співи, бидло в храмах
і приповідники при хамах,
і дідько розімлів у славі.
А натовп, над панами пан,
під тупоногі марші браві
несе поклони на майдан...

А Муза, як жона замучена,
чекає п’яного поета,
щоб диктувати не сонета –
свою заяву на розлучення
та уявляє крізь сльозу,
як водить покидьок «козу»
і «кізкам» баки забива,
цитуючи її слова.

То пригадає без хули
обранців, що були до нього,
коли сердито і надовго –
сороки вибились в орли,
поета світлого в труні,
що цілував їй ніжно руки,
і як у скорбній тишині
могильщик, як остання сука,
на нього стукав Сатані.

Згадає вузлики дротів
і як Зерову сніг білів
подушкою для вічних снів,

як засідала «тройка» п’яна
під чорним поглядом нагана
і як молилася зоря,
благала Трійцю про відстрочку,
і як Сосюра приміряв
на себе гамівну сорочку,
а з потойбіччя всіх дзеркал –
людини чорної оскал...

Прийшов обранець передсвітом,
І Муза, хоч яка сердита,
прощає, чаю налива,
бо що її сухі слова
без іскри Божої піїта.

/Леонід Талалай, "Обранці музи", М. Слабошпицькому/
2019-07-19 16:27:56
Спішать освоювати Київ Через Ворота золоті Всі довгорукі, всі круті На віслюках нові месії. За ними яром-долиною Ідуть до хати вісім бід Та ще й дев’яту за собою Під руки тягнуть на обід. Ідуть за бідами-полями Дощі безрукими старцями. А на горі, чорніші сажі, Женці розгублено гудуть, То знову скажуть, як зав’яжуть, І далі приказки не йдуть. В Холоднім ярі поза часом Майне й розчиниться козак… І час гримить, як порожняк, Над порожнечею Донбасу. /Леонід Талалай/
2019-04-09 18:18:48 |
Спішать освоювати Київ
Через Ворота золоті
Всі довгорукі, всі круті
На віслюках нові месії.

За ними яром-долиною
Ідуть до хати вісім бід
Та ще й дев’яту за собою
Під руки тягнуть на обід.

Ідуть за бідами-полями
Дощі безрукими старцями.
А на горі, чорніші сажі,
Женці розгублено гудуть,
То знову скажуть, як зав’яжуть,
І далі приказки не йдуть.

В Холоднім ярі поза часом
Майне й розчиниться козак…
І час гримить, як порожняк,
Над порожнечею Донбасу.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 16:32:13
Ще до випускного балу згідно циркуляра і статуту нашу, українську, закривали, нас у перспективні розпихали, нас привчали – ще дітей – не бути. Ще до випускного балу ми стареньку вчительку укрмови, обступивши тісно, цілували, а вона уперше нам – ні слова. Навіть не сказала звичне «діти», лиш ронила на підлогу квіти. Біля дошки чорної повільно розкришила залишок крейдини і нічого нам не написала... Ще до випускного балу тихо, ніби тіні, ми стояли, ніби нас у класі вже нема... Чорна дошка. Вчителька німа. /Леонід Талалай/
2019-04-09 21:43:09 |
Ще до випускного балу
згідно циркуляра і статуту
нашу, українську, закривали,
нас у перспективні розпихали,
нас привчали – ще дітей – не бути.

Ще до випускного балу
ми стареньку вчительку укрмови,
обступивши тісно, цілували,
а вона уперше нам – ні слова.

Навіть не сказала звичне «діти»,
лиш ронила на підлогу квіти.
Біля дошки чорної повільно
розкришила залишок крейдини
і нічого нам не написала...

Ще до випускного балу
тихо, ніби тіні, ми стояли,
ніби нас у класі вже нема...

Чорна дошка. Вчителька німа.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 16:41:59
Прощайте друзі на пероні, я першим лицарем без страху поїду в першому вагоні, хоч і не першим у Глеваху. – Тримайся Музи і не бійся! – кричать наступники мені, – бо врешті-решт, яка різниця, чи в гамівній, чи у лайні, яке на гроші тільки сниться… Жона печально-яснолиця Мені махає, як на здачу, Що їй не додали із гривні, бо я в щасливому прозрінні в Глеваху їду, як на дачу. Пройшов я Києвом по вулицях, Кричав на всю свою біду: – Е-гей, озвіться, хто не скурився, і я вам в ноги упаду. Та до таких не дійдеш пішки… Мене ж почули нагорі і, гади, виселили з діжки, де я сидів при ліхтарі. Гей, семафор! Давай дорогу і підкажи товаришам, що ця розлука ненадовго, ми всі зустрінемося там і всі, як лицарі без страху, назвем вітчизною Глеваху. /Леонід Талалай/
2019-04-09 23:51:08 |
Прощайте друзі на пероні,
я першим лицарем без страху
поїду в першому вагоні,
хоч і не першим у Глеваху.

– Тримайся Музи і не бійся! –
кричать наступники мені, –
бо врешті-решт, яка різниця,
чи в гамівній, чи у лайні,
яке на гроші тільки сниться…

Жона печально-яснолиця
Мені махає, як на здачу,
Що їй не додали із гривні,
бо я в щасливому прозрінні
в Глеваху їду, як на дачу.

Пройшов я Києвом по вулицях,
Кричав на всю свою біду:
– Е-гей, озвіться, хто не скурився,
і я вам в ноги упаду.

Та до таких не дійдеш пішки…
Мене ж почули нагорі
і, гади, виселили з діжки,
де я сидів при ліхтарі.

Гей, семафор! Давай дорогу
і підкажи товаришам,
що ця розлука ненадовго,
ми всі зустрінемося там
і всі, як лицарі без страху,
назвем вітчизною Глеваху.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 17:15:23
Кому повім? Кому? До кого? Ніде нікого, окрім Бога. Ніде нікого, всі глухі. А, може все це за гріхи? Бо снилось недарма ж піїту, що він, неначе крадькома, стоїть у черзі до корита і чайну ложечку трима. Стоїть в задумі про своє і поміча у здивуванні, як черга довшою стає, а він, як був, стоїть останнім. Як все життя, в самотині і в однині на цьому світі, Ну, хоч пиши у заповіті: – Поставте пам’ятник мені, Щоб мав я з ким поговорити. /Леонід Талалай/
2019-04-17 19:55:02 |
У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.

А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті святом.
Збуджені, знервовані украй,
лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
а трамвай один,
і той не їде.

Ввімкнеш телик – знов теледурепи,
перемкнеш – і там усе те ж саме:
ті ж самозакохані нардепи
з тим же Євангелієм від Хама,
що припав незримим до керма,
і – пітьма. Єгипетська пітьма.

Чай завариш, вип’єш нашвидку,
мацаєш неголену щоку,
в дзеркало зиркнеш:
– О Боже мій,
та невже насправді я такий?

Донька ввійде, платтячком війне,
звично привітається рукою
і заповнить дзеркало собою,
витіснивши меблі і мене.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 17:17:56
Кому повім? Кому? До кого?
Ніде нікого, окрім Бога.
Ніде нікого, всі глухі.
А, може все це за гріхи?

Бо снилось недарма ж піїту,
що він, неначе крадькома,
стоїть у черзі до корита
і чайну ложечку трима.

Стоїть в задумі про своє
і поміча у здивуванні,
як черга довшою стає,
а він, як був, стоїть останнім.

Як все життя, в самотині
і в однині на цьому світі,
Ну, хоч пиши у заповіті:
– Поставте пам’ятник мені,
Щоб мав я з ким поговорити.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 17:27:37
У тумані, шумом наполохана, сіра, як світанок цей, епоха, щоб своїх героїв роздивиться, вкотре проявляє наші лиця. А на лицях нічого читати – мов кишені, вивернуті святом. Збуджені, знервовані украй, лаємось, виплескуєм обиди. Кожен виглядає свій трамвай, а трамвай один, і той не їде. Ввімкнеш телик – знов теледурепи, перемкнеш – і там усе те ж саме: ті ж самозакохані нардепи з тим же Євангелієм від Хама, що припав незримим до керма, і – пітьма. Єгипетська пітьма. Чай завариш, вип’єш нашвидку, мацаєш неголену щоку, в дзеркало зиркнеш: – О Боже мій, та невже насправді я такий? Донька ввійде, платтячком війне, звично привітається рукою і заповнить дзеркало собою, витіснивши меблі і мене. /Леонід Талалай/
2019-04-17 20:02:30 |
У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.

А на лицях нічого читати –
мов кишені, вивернуті святом.
Збуджені, знервовані украй,
лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
а трамвай один,
і той не їде.

Ввімкнеш телик – знов теледурепи,
перемкнеш – і там усе те ж саме:
ті ж самозакохані нардепи
з тим же Євангелієм від Хама,
що припав незримим до керма,
і – пітьма. Єгипетська пітьма.

Чай завариш, вип’єш нашвидку,
мацаєш неголену щоку,
в дзеркало зиркнеш:
– О Боже мій,
та невже насправді я такий?

Донька ввійде, платтячком війне,
звично привітається рукою
і заповнить дзеркало собою,
витіснивши меблі і мене.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 17:19:43
Шумить базар, підшитий лисом, шумить народ, ой, темним лісом, а в тому лисі, темнім лісі, де хащі майже непролазні, той пада в грязь, той лізе в князі, той на осичині вознісся. А син людський сидить на сходах, як перед совістю народу із поцілунком самогону на всю невмиту і червону. І, видихаючи вогонь, волає зраджений невдаха: – По-дайте в шапку Мономаха хоч гривню з образом його!.. Проходять мимо. Бог подасть, всіх обігріє, всім воздасть. Шумить народ, ой, темним лісом, шумить базар, підшитий лисом. А над товарами товари, які від дідька, від Яги, і горбоносі, як хозари, гудуть хозарами торги. Торгують всі, хто як уміє, стає товаром всенький світ, ключі від нашої Софії, ключі від Золотих воріт... Шумить базар, підшитий лисом, шумить народ, ой, темним лісом, де ні стежок, ані доріг, де вже і сам не знає скільки ночей і днів на свій поріг бреде навпомацки Василько криваво плачучи у сніг. /Леонід Талалай/
2019-04-18 17:39:25 |
Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині вознісся.

А син людський сидить на сходах,
як перед совістю народу
із поцілунком самогону
на всю невмиту і червону.
І, видихаючи вогонь,
волає зраджений невдаха:
– По-дайте в шапку Мономаха
хоч гривню з образом його!..

Проходять мимо. Бог подасть,
всіх обігріє, всім воздасть.

Шумить народ, ой, темним лісом,
шумить базар, підшитий лисом.
А над товарами товари,
які від дідька, від Яги,
і горбоносі, як хозари,
гудуть хозарами торги.

Торгують всі, хто як уміє,
стає товаром всенький світ,
ключі від нашої Софії,
ключі від Золотих воріт...

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
де ні стежок, ані доріг,
де вже і сам не знає скільки
ночей і днів на свій поріг
бреде навпомацки Василько
криваво плачучи у сніг.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 21:47:12
Різкіший секунди стук і непоправніші втрати. Встигаємо тільки звук того, що випало з рук, вухом тугим спіймати. Чекали часу-медбрата, гадали, що прийде Спас, а час прийшов без халата – у чорнім костюмі час. /Леонід Талалай/
2019-04-18 18:20:20 |
Різкіший секунди стук
і непоправніші втрати.
Встигаємо тільки звук
того,
що випало
з рук,
вухом тугим спіймати.

Чекали часу-медбрата,
гадали, що прийде Спас,
а час прийшов
без халата –
у чорнім костюмі
час.

/Леонід Талалай/
2019-07-20 12:56:34
Я вижити не обіцяю, я умираю поступово, як умирає наше слово, хоч не говорить, що вмирає. Коли ж підійде аж до краю, то скаже вам біля хреста: — Не хочу жити на устах, де правди й совісті немає. /Леонід Талалай/
2019-04-19 00:16:25 |
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на устах,
де правди й совісті немає.

/Леонід Талалай/
2019-07-19 21:48:33
Оглянешся раптом — впізнаєш ловця, відчуєш: гонитві не буде кінця, і — рано чи пізно — впадеш, знемагаючи, тобі не втекти, як Григорію Савичу. За спиною в тебе вже триста, як скло, всі триста, як скло, товариства лягло, як в землю осінню, вмерзаючи в пам’ять, і чорною тінню у ній не відтануть. А круки ті самі кружляють над мурами, і хмара багряна пливе, як з Батурина. Побачиш, оглянувшись, — до Колими гонитва біліє людськими кістьми, загонці кричать, відпускаючи псоту, а псоту зробили з колючого дроту. Пронизує вітер і, сіючи страх, розсіює нас по чужинських світах, де в хлібі насущнім полин-гіркота, і мертвою плоттю п’ята зароста… Триває гонитва… Хоч інші часи, загонці ті самі, — і котяться пси і нас не врятують осінні ліси від світуловця у повстанському схроні. Ліси оголились і — як на долоні… /Леонід Талалай, "Гонитва", Василеві Герасим’юку/
2019-04-19 00:36:33 |
Оглянешся раптом — впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і — рано чи пізно — впадеш, знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.

За спиною в тебе вже триста, як скло,
всі триста, як скло,
товариства лягло,
як в землю осінню,
вмерзаючи в пам’ять,
і чорною тінню
у ній не відтануть.

А круки ті самі кружляють над мурами,
і хмара багряна пливе, як з Батурина.

Побачиш, оглянувшись, — до Колими
гонитва біліє людськими кістьми,
загонці кричать,
відпускаючи псоту,
а псоту зробили з колючого дроту.

Пронизує вітер і, сіючи страх,
розсіює нас по чужинських світах,
де в хлібі насущнім полин-гіркота,
і мертвою плоттю п’ята зароста…

Триває гонитва…
Хоч інші часи,
загонці ті самі, —
і котяться пси
і нас не врятують осінні ліси
від світу-ловця
у повстанському схроні.
Ліси оголились
і — як на долоні…

/Леонід Талалай, "Гонитва", Василеві Герасим’юку/
2019-07-29 22:33:44
Живеш горбатим, як закон, живеш, підбріхуючи в тон, і брешеш навіть без потреби останню правду, як патрон, приберігаючи для себе, і думаєш: – Коли і де? А раптом – зрикошетить правда, – і зовсім юний упаде на перший сніг з тобою рядом?.. І вже немає в пляшці зілля, що рятувало на похмілля. Останню, ніби перед Богом, краплину вичавиш з нічого… А завтра що? А завтра з чого? /Леонід Талалай/
2019-04-20 23:19:15 |
Живеш горбатим, як закон,
живеш, підбріхуючи в тон,
і брешеш навіть без потреби
останню правду, як патрон,
приберігаючи для себе,

і думаєш: – Коли і де?
А раптом – зрикошетить правда, –
і зовсім юний упаде
на перший сніг з тобою рядом?..

І вже немає в пляшці зілля,
що рятувало на похмілля.
Останню, ніби перед Богом,
краплину вичавиш з нічого…

А завтра що?
А завтра з чого?

/Леонід Талалай/
2019-07-30 16:47:16
Через ворота Золоті, які в Парижі снились Анні, пройшли пророки і святі і розчинилися в тумані. Хтось оглядався в безнадії і сам до себе промовляв: – Який прекрасний, Боже, Київ, якщо дивитися здаля, якщо не бачити, не знати отих рабів, тієї знаті з тупими рисами облич, не чути чужинецьку річ, не помічати чорну тінь, де заохочений юрбою стоїть на задніх тільки кінь без вершника із булавою. /Леонід Талалай/
2019-04-23 12:24:01 |
Через ворота Золоті,
які в Парижі снились Анні,
пройшли пророки і святі
і розчинилися в тумані.
Хтось оглядався в безнадії
і сам до себе промовляв:
– Який прекрасний, Боже, Київ,
якщо дивитися здаля,
якщо не бачити, не знати
отих рабів, тієї знаті
з тупими рисами облич,
не чути чужинецьку річ,
не помічати чорну тінь,
де заохочений юрбою
стоїть на задніх тільки кінь
без вершника із булавою.

/Леонід Талалай/
2019-08-15 15:35:25
Я прощаюся з вами і все вам прощаю і простіть, якщо можете, також мені. Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю, і за те, що ви зараз в моєму сні. Я піду на світанні тихесенько тихо, як у тапочках білих, як лист восени… Я втомився вже так, як втомилась безвихідь, стільки років чекаючи на вихідний. Я вітчизні в любові у віршах не клявся і не тягся з обіймами, як баобаб, я на все це дививсь і дивлюсь, як на блядство без баб… Я дивлюсь на героя підсудної лави, що грошвою у храмі свічки начина і виходить у лаврах із нашої Лаври, як дитина безгрішним і чистим сповна, Як дивлюся сьогодні на шопінги, холдінги і на світський бомонд із бандюг і повій… Ох, як холодно, Господи, холодно, холодно, Ти накрий мене снігом, морозом зігрій. Вам спасибі за все. Відійду на світанні, як і мають відходити з неба зірки. Я в тумані світивсь і згорів у тумані у туманні, як ми, і підленькі роки. І, повірте мені, за душею у мене лиш болячка душі, що боліла щодня… Час прийшов над собою останні знамена, Останні, зелені піднять. /Леонід Талалай/
2019-04-23 12:28:04 |
Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько тихо,
як у тапочках білих, як лист восени…
Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
стільки років чекаючи на вихідний.

Я вітчизні в любові у віршах не клявся
і не тягся з обіймами, як баобаб,
я на все це дививсь і дивлюсь, як на блядство
без баб…

Я дивлюсь на героя підсудної лави,
що грошвою у храмі свічки начина
і виходить у лаврах із нашої Лаври,
як дитина безгрішним і чистим сповна,

Як дивлюся сьогодні на шопінги, холдінги
і на світський бомонд із бандюг і повій…
Ох, як холодно, Господи, холодно, холодно,
Ти накрий мене снігом, морозом зігрій.

Вам спасибі за все. Відійду на світанні,
як і мають відходити з неба зірки.
Я в тумані світивсь і згорів у тумані
у туманні, як ми, і підленькі роки.

І, повірте мені, за душею у мене
лиш болячка душі, що боліла щодня…
Час прийшов над собою останні знамена,
Останні, зелені піднять.

/Леонід Талалай/
2019-08-15 15:36:13
... Довоювався, хай би йому грець. Призвів людей іще до ’дної пастки. Чи ця поразка — це уже кінець? Чи лиш початок іншої поразки?.. /Ліна Костенко/
2019-07-19 16:20:59 |
... Довоювався, хай би йому грець.
Призвів людей іще до ’дної пастки.
Чи ця поразка — це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?..

/Ліна Костенко/
2019-08-08 12:38:19
Розломлять. Підгризуть. Як миша, як полівка. Всі хочуть булави, всі борються за власть. Та й буде булава — як макова голівка. Отак поторохтять, і знову хтось продасть. Не той, так той. Там зрада, там злодійство. Там вигнали Сомка, обрали слимака. Там наливайківці побились з лободівцями. Там ті об тих зламали держака. Все хтось про когось вигадає байку. Усі ворота чорні від смоли. Ті шило проміняли вже на швайку, а ті в орли Тетерю призвели. (...) Отак воно і йдеться до руїни. Отак ми й загрузаємо в убозтво. Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство. /Ліна Костенко/
2019-07-19 16:30:28 |
Розломлять. Підгризуть. Як миша, як полівка.
Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять, і знову хтось продасть.
Не той, так той. Там зрада, там злодійство.
Там вигнали Сомка, обрали слимака.
Там наливайківці побились з лободівцями.
Там ті об тих зламали держака.
Все хтось про когось вигадає байку.
Усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
а ті в орли Тетерю призвели.

(...) Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше — то велике мискоборство.

/Ліна Костенко/
2019-08-18 13:46:29
Мойсей народ свій вів через пустелю. Послав Господь їм воду за труда. А в нас яку не вдариш кайлом скелю — зівсюди рине кров, а не вода. ... Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана. Моє чоло побила сивина. Куди іти? Земля Обітована — вона ж під нами, наша, ось вона! Та ще ж яка, мій Господи, багата! Лісами щедра, зерном золота. Міцна зелом, скотиною рогата. Народом добра, вірою свята. Хто тут не жив! А в нагороду хто вдячен був коли цьому народу?! /Ліна Костенко, уривки з історичного роману у віршах "Берестечко"/
2019-07-19 16:39:55 |
Мойсей народ свій вів через пустелю.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.

... Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля Обітована —
вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!

/Ліна Костенко, уривки з історичного роману у віршах "Берестечко"/
2019-09-01 13:19:36
Дякую, Сонечко, за интересную публикацию! Побачиш, оглянувшись, — до Колими гонитва біліє людськими кістьми,... Хай щастить!
2019-07-19 17:01:26 |
Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Ми вже мов корінь для чужої брості.
Чужинських понаклепано гербів.

Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
(...) Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.

/Ліна Костенко/
2019-07-19 17:23:36
... Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло...

/Ліна Костенко/
2019-07-19 17:34:25
Уклінно дякую Вам, Едуарде, за громадянську позицію, любов до України та добре серце справжньої Людини.
З величезною повагою до Вас, Соломія. :inlove:
2019-07-19 17:37:01
Дякую, Сонечко, за интересную публикацию! Побачиш, оглянувшись, — до Колими гонитва біліє людськими кістьми,... Хай щастить!
2019-07-19 17:01:26 |
Я скоро буду виходити на вулиці Києва з траурною пов’язкою на рукаві — умирає мати поезії мого народу! Все називається Україною — універмаг, ресторан, фабрика. Хліб український, телебачення теж українське. На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою. І тільки мова чужа у власному домі. У шовінізму кігті підсвідомі. Сім’я вже ж вольна і нова. Та тільки мати ледь жива. Вона була б і вмерла вже не раз, та все питає, і на смертнім ложі, — а де ж те Слово, що його Тарас коло людей поставив на сторожі?! Не свистіть на мене, дядьку міліціонере! Я ж не пішоход, що переходить в неположеному місці. Я просто хочу, щоб до наступної ери з кожного сьогоднішнього злочину не виросло завтрашніх двісті. /Ліна Костенко, з поеми «Зоряний інтеграл»/
2019-07-19 21:53:43 |
Спасибо, Солнечная, за эту страничку. Люблю стихи всех поэтов, которых Вы публикуете здесь. Они все о нашей судьбе, о нашей стране, о любви к родине.
СЛАВА УКРАЇНІ!!! Дякувати Богу, що у нас є справжні українці, потеруха колись відсіється, я думаю.
2019-08-23 08:32:29
ГЕРОЯМ СЛАВА!!! :ukrflag::tatflag:

Дякую за підтримку, Ніночко! Сподіваймося на краще! :inlove::rose:
2019-08-25 12:29:46
Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві —
умирає мати поезії мого народу!

Все називається Україною —
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.

Сім’я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, —
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!

Не свистіть на мене, дядьку міліціонере!
Я ж не пішоход, що переходить в неположеному місці.
Я просто хочу, щоб до наступної ери
з кожного сьогоднішнього злочину
не виросло завтрашніх двісті.

/Ліна Костенко, з поеми «Зоряний інтеграл»/
2019-08-25 12:40:23
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ "Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє". Леся Українка Півні кричать у мегафони мальв — аж деренчить полив’яний світанок... Мій рідний краю, зроду ти не мав нейтральних барв, тих прісних пуританок. Червоне й чорне кредо рукава. Пшеничний принцип сонячного степу. Такі густі смарагдові слова жили в тобі і вибухали з тебе. Слова росли із ґрунту, мов жита. Добірним зерном колосилась мова. Вона як хліб. Вона мені свята. І кров’ю предків тяжко пурпурова. А хтось по ній прокопував рови. Топтав, ганьбив нам поле найдорожче. І сниться сон: пасуться корови — сім тучних, але більше тощих. Скубуть озиме, нищать ярину, ще й гидять, гудять, ратицями крешуть. Трагічна мово! Вже тобі труну не тільки вороги, а й діти власні тешуть. Безсмертна мово! Ти смієшся гірко. Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі. Вони ж дурні, вони ж знімали мірку з твоїх принижень — не з твоєї величі! Твій дух не став приниженим і плюсклим, хоч слала доля чорні килими — то од Вілюйська до Холуйська, то з Києва до Колими. (...) Як ти зжилася з тугою чаїною! Як часто лицемірив твій Парнас!.. Шматок землі, ти звешся Україною. Ти був до нас. Ти будеш після нас. Мій предковічний, мій умитий росами, космічний, вічний, зоряний, барвінковий... Коли ти навіть звався — Малоросія, твоя поетеса була Українкою! /Ліна Костенко/
2019-07-19 21:56:35 |
... хіба Вам шкода?
Підкинути в цю діжку гіркоти,
Хоч трохи квітів, посмішок і сонця
:hi:
2019-07-20 05:47:59
Скільки не додавай квітів до діжки гіркоти – солодше не стане. То для чого ці безглузді недоречні коментарі? Надалі читаєте мовчки. Або просто робите вигляд, що невирішені проблеми українського суспільства, про які говорили наші класики, не існують і вас не стосуються.
2019-07-20 12:54:31
Чверть – то байдужі,
Чверть – мо', й не дуже,
Чверть – то хохли,
Чверть – москалі.
Можна з той людністю зводити хати –
Годні країну разо́м збудувати?
2019-07-20 17:22:39
З процентним співвідношенням можна посперечатися. Але, на мій погляд, значення має міра відповідальності. Якщо вона буде адекватною, то не розхитуватимуть.
2019-07-20 18:13:41
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

"Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє".
Леся Українка

Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок...
Мій рідний краю, зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово!
Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими —
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими. (...)

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний, вічний,
зоряний, барвінковий...
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!

/Ліна Костенко/
2019-08-25 12:41:51
І жах, і кров, і смерть, і відчай, І клекіт хижої орди, Маленький сірий чоловічок Накоїв чорної біди. Це звір огидної породи, Лох-Несс холодної Неви. Куди ж ви дивитесь, народи?! Сьогодні ми, а завтра – ви. /Ліна Костенко/
2019-07-20 20:48:45 |
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.

/Ліна Костенко/
2019-09-04 00:00:29
Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою. Хай Україну чаша ця мине. Це чорна прірва з хижою десницею, смурна од крові, смут своїх і свар, готова світ накрити, як спідницею Матрьоха накриває самовар. Був Київ стольний. Русь була святою. А московити – Русь уже не та. У них і князя звали Калитою, – така страшна захланна калита! Дрімучий світ. Ні слова, ні науки. Все загребуще, нарване, хмільне. Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий. Хай Україну чаша ця мине! /Ліна Костенко/
2019-07-21 22:07:25 |
Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.

Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити – Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, –
така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!

/Ліна Костенко/
2019-09-04 00:09:22
Розп'ято нас між заходом і сходом, Що не орел - печінку нам довбе. Зласкався, доле, над моїм народом, Щоб він не дався знівечить себе! /Ліна Костенко/
2019-07-29 22:18:14 |
Розп'ято нас між заходом і сходом,
Що не орел - печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
Щоб він не дався знівечить себе!

/Ліна Костенко/
2019-09-04 13:18:08
Щось загубили ми на цьому шляхі, І з кожним роком ми стаєм другі Зневірені та спантеличені мої брати Давно впустили в сердце,,руський мир'' Забули дехто про Вітчизну Готові плакатись і розпочати тризну Не соромно перед собою І промоськовською юрбою Що Україну знову розпина
2019-07-30 12:33:45 |
Дуже правильні слова, Віталію. Зневіру не можна впускати у своє серце ні за яких обставин, бо вона руйнує особистість незворотно. Той, хто це дуже добре знає, вдало використовує проти українців доведення до відчаю. Страшно стає від того, як легко люди можуть піддаватись навіюванням, повторюючи і виконуючи чиїсь слова – чужі, оманливі, корисливі… І хоча цей форум – лише невеличка спроба нагадати як протистояли імперії зла наші співвітчизники у значно важчих умовах, усвідомлення їх шляху може бути невичерпним джерелом натхнення, сил, наснаги для нашого життя.
Дякую Вам за небайдужість!
2019-07-30 16:49:11
Щось загубили ми на цьому шляхі,
І з кожним роком ми стаєм другі
Зневірені та спантеличені мої брати
Давно впустили в сердце,,руський мир''
Забули дехто про Вітчизну
Готові плакатись і розпочати тризну
Не соромно перед собою
І промоськовською юрбою
Що Україну знову розпина

/Виталий Потапов/
2019-09-04 13:29:26
Чи звернули увагу, що пророцтва Тараса Шевченка збуваються завжди? Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна . І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..
2019-08-14 23:27:20 |
Помітили і це, і ще багато чого. Не лише "сміються з України стороннії люди", але й свої. Оскільки не розрізняють, коли сміються з ними, а коли з них...
2019-08-15 16:32:21
Чи звернули увагу, що пророцтва Тараса Шевченка збуваються завжди?

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам… Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
2019-09-04 13:35:16
І зима не зима і війна не війна Назбирала смертей як зерно на жнива Натрусила нам сліз мов травневим дощем Для війни це каприз І вона хоче ще І відважні доньки і найкращі з синів Від'їжджають на Схід у обійми війни У обіймах зими там де грім канонад Кожен іншому ворог кожен кожному брат І війна не війна закінчились слова І країна німа та жива ще, жива! Анатолій Хромов. Вірші написані в АТО
2019-08-15 01:45:55 |
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра - ви.
Ліна Костенко
2019-08-15 01:47:18
Дякую за публікацію. Не вистачає часу і снаги відкрити літературний форум на військову тематику. Ця тема заслуговує на особливе відношення...
2019-08-15 16:41:14
І зима не зима
і війна не війна
Назбирала смертей
як зерно на жнива
Натрусила нам сліз
мов травневим дощем
Для війни це каприз
І вона хоче ще
І відважні доньки
і найкращі з синів
Від'їжджають на Схід
у обійми війни
У обіймах зими
там де грім канонад
Кожен іншому ворог
кожен кожному брат

І війна не війна
закінчились слова
І країна німа
та жива ще, жива!

/Анатолій Хромов. Вірші написані в АТО/
2019-09-04 13:27:25
Что действительно смешно, так это как отстаивают своё «право оскорблять» отечественные ватники. ))) Не приемля любое мнение, отличное от их примитивного набора ярлыков и шаблонов, навязанных извне. При полном отсутствии критического мышления и неумении вести аргументированный цивилизованный спор, хамство – это единственное, что они могут. Ну, и ещё регулярно поминать совдепию, конечно. )) А сколько было крику о демократии, свободе слова! По факту же – дерьмократия в собственном ватническо-хамском исполнении. Раньше я даже жалела людей, которых система покалечила и превратила в негнущихся тупых совков. Ведь они так и не смогли перестроиться, понять реалии современной жизни, научиться отличать правду от манипуляций, видеть причинно-следственные связи и выгодополучателей... Одним словом, зависли и отстали. Но посмотрите, какое агрессивное упрямство в их утверждениях, сколько беспричинной ненависти к оппоненту и насколько сильно желание любой ценой «заткнуть рот» (используя их же лексику)! И возвыситься в собственных глазах, будто никто ничего не видит. )) Нет. Всё-таки человек добровольно становится тем, кем хочет быть. /Форумные заметки/
2019-08-15 15:54:53 |
Верно. И у них уже появилась идеология и идеологи. Чем наглее, тем вернее. Добро пожаловать в 90-е. Закон не нужен, прав лишь царь. И свита радуется, свита аплодирует. Главное, унизить того, кто умнее и успешнее и тогда жизнь прекрасна.:macho:
2019-08-15 16:06:07
Да, наследовать легко. Не нужно разбираться и утруждать себя пониманием. Гораздо проще посмотреть рейтинги по зомбоящику и послушно воплотить их на выборах...

Унижая собеседника, хамы бессознательно пытаются компенсировать свою ущербность и комплексы. Это проявление зависти, глупости, протест против того, что их не воспринимают. Желание подавлять и главенствовать, продемонстрировать свою силу, самоутвердиться с помощью грубости - это инстинкты более низкого уровня, которые не подавляются у персон соответствующего развития. Очевидно, что власть навязывает примитивизацию, потому что глупыми легче управлять. Но всё-таки каждый принимает для себя решение сам: становиться озверевшей скотиной или культурным человеком.

***
Эх! Не хотелось бы ни политики, ни психологии на литературном форуме, и тем не менее скатились до этого. :laugh:
Лучше бы обсуждали литературу и говорили на языке поэзии!
2019-08-15 18:38:46
Что действительно смешно, так это как отстаивают своё «право оскорблять» отечественные ватники. ))) Не приемля любое мнение, отличное от их примитивного набора ярлыков и шаблонов, навязанных извне. При полном отсутствии критического мышления и неумении вести аргументированный цивилизованный спор, хамство – это единственное, что они могут. Ну, и ещё регулярно поминать совдепию, конечно. )) А сколько было крику о демократии, свободе слова! По факту же – дерьмократия в собственном ватническо-хамском исполнении.

Раньше я даже жалела людей, которых система покалечила и превратила в негнущихся тупых совков. Ведь они так и не смогли перестроиться, понять реалии современной жизни, научиться отличать правду от манипуляций, видеть причинно-следственные связи и выгодополучателей... Одним словом, зависли и отстали. Но посмотрите, какое агрессивное упрямство в их утверждениях, сколько беспричинной ненависти к оппоненту и насколько сильно желание любой ценой «заткнуть рот» (используя их же лексику)! И возвыситься в собственных глазах, будто никто ничего не видит. ))

Нет. Всё-таки человек добровольно становится тем, кем хочет быть.

/Форумные заметки, 15.08.19/
2019-09-04 13:26:13
Не представляю до какой степени дебилизма надо дойти, чтобы хаять и не любить Украину, жить В Украине и гадить, гадить ей из под тишка...Спасибо за публикацию, Солнышко! :rose::inlove::ukrflag:
2019-09-04 14:29:04
:inlove:🇺🇦
2019-09-04 14:49:21
Україна 🇺🇦. Відчуй різницю. Автор: Iryna Rubets Україна. Неділя. Ранок. Спокій. Кава. Смачний сніданок. Шафа. Вибір. Зелений светр. Душ. Новини. Похід до церкви. Місто. Люди. Веселі лиця. Друзі. Парки. Кіно. Крамниці. Список. Овочі. Фрукти. Різне. (Холодильник великий. Влізе.) Україна. Неділя. Ранок. Постріл. Вибух. У когось рана?! Вибір. Зброя. Прибули берці. Злі новини? Молитва в серці. Степ. Окопи. Подертий спальник. Волонтери! Ура! Вітання! Список. Різне. Ось - рукавиці… Ось листівки. Сльоза по лицях. Ранок. Майже - десята тридцять. Україна. Відчуй різницю.
2019-08-18 11:30:31 |
Україна 🇺🇦. Відчуй різницю.
Автор: Iryna Rubets

Україна. Неділя. Ранок.
Спокій. Кава. Смачний сніданок.
Шафа. Вибір. Зелений светр.
Душ. Новини. Похід до церкви.

Місто. Люди. Веселі лиця.
Друзі. Парки. Кіно. Крамниці.
Список. Овочі. Фрукти. Різне.
(Холодильник великий. Влізе.)

Україна. Неділя. Ранок.
Постріл. Вибух. У когось рана?!
Вибір. Зброя. Прибули берці.
Злі новини? Молитва в серці.

Степ. Окопи. Подертий спальник.
Волонтери! Ура! Вітання!
Список. Різне. Ось - рукавиці…
Ось листівки. Сльоза по лицях.

Ранок. Майже - десята тридцять.
Україна. Відчуй різницю.
2019-09-04 13:38:54
Занурю в соняшник і долю, і обличчя, Тобі спасибі, серпню, й небесам... Живу, як жив...Що маю, те позичу... І, слава Богу, не боргую сам... Ще друзі є, що не дадуть пропасти, І знають, що пропасти їм не дам, Бо ми належим до тієї касти... Та зрештою, нащо то знати вам? Ми з тої касти... Нам ламали кості, Та лиш ставали луками хребти. Ми ґазди тут... А ви? Ні, ви не гості... Ви - зайди і не хочете піти... Бо ви зайшли у душі і по душі, Від вас давно так душно не було. Такої безвісті, такої осоружі І рос таких, як потовчЕне скло... І небо наше - чашею терпіння... Ми нахлебталися своїх німих терпінь... То тільки в Богородиці успіння, Ми ж постаємо з власних остовпінь... А ви лишень звичайні людолови, Що звикли надаремно й надармО, Стояло мовчки на сторожі слово... Воно озвалось, Серпню, - ідемО...
2019-08-23 00:09:50 |
/Богдан Томенчук/
2019-08-23 01:04:34
Занурю в соняшник і долю, і обличчя,
Тобі спасибі, серпню, й небесам...
Живу, як жив...Що маю, те позичу...
І, слава Богу, не боргую сам...
Ще друзі є, що не дадуть пропасти,
І знають, що пропасти їм не дам,
Бо ми належим до тієї касти...
Та зрештою, нащо то знати вам?
Ми з тої касти... Нам ламали кості,
Та лиш ставали луками хребти.
Ми ґазди тут... А ви? Ні, ви не гості...
Ви - зайди і не хочете піти...
Бо ви зайшли у душі і по душі,
Від вас давно так душно не було.
Такої безвісті, такої осоружі
І рос таких, як потовчЕне скло...
І небо наше - чашею терпіння...
Ми нахлебталися своїх німих терпінь...
То тільки в Богородиці успіння,
Ми ж постаємо з власних остовпінь...
А ви лишень звичайні людолови,
Що звикли надаремно й надармО,
Стояло мовчки на сторожі слово...
Воно озвалось, Серпню, - ідемО...

/Богдан Томенчук/
2019-09-04 16:24:13
Наталка Поклад ПРАПОР Прапор – це державний символ, Він є в кожної держави; Це для всіх – ознака сили, Це для всіх – ознака слави. Синьо-жовтий прапор маєм: Синє – небо, жовте – жито; Прапор цей оберігаєм, Він – святиня, знають діти. Прапор свій здіймаєм гордо, Ми з ним дужі і єдині, Ми навіки вже – народом, Українським, в Україні.
2019-08-23 16:37:44 |
І прийде час, коли один скаже: "Слава Україні! ",
а мільйони відповідатимуть "Героям слава!"
(Степан Бандера...)
:ukrflag::tatflag:
2019-08-23 16:38:44
Прапор – це державний символ,
Він є в кожної держави;
Це для всіх – ознака сили,
Це для всіх – ознака слави.
Синьо-жовтий прапор маєм:
Синє – небо, жовте – жито;
Прапор цей оберігаєм,
Він – святиня, знають діти.
Прапор свій здіймаєм гордо,
Ми з ним дужі і єдині,
Ми навіки вже – народом,
Українським, в Україні.

/Наталка Поклад, "ПРАПОР"/
2019-09-04 16:26:52
Не схиливши в покорі коліна, Не піддавшись брехні і прокльонам, Посміхається Богу моя Україна – В камуфляжному вбранні мадонна. Незалежна від смерті і страху, Попри біль кайданів і полону, Ти відправлена, навіть, катами на плаху, Королевою сходиш до трону. Твоє серце - любов і надія, А душа та простори – безмежні. Ти навчила дітей воювати за мрію, Від числа ворогів незалежно. Ти навчила - нащо ми, і хто ми. Щоб триматися навіть в облозі. Ти покликала йти незалежно від втоми, По прямій і тернистій дорозі. Ти як пісню співаєш свободу, Колискову – святу і бентежну. Ти джерельну, живу, незабруднену воду - Нам з долоні даєш обережно. Незалежно від щільності бою, Не хвилюйся - все буде як треба. Щоб не сталося, знаєш, завжди над тобою Твої діти утримають небо. Я світанок у полі зустріну, І побачу, крізь ранок бездонний, Бог до сонця за руку веде Україну – Камуфляжну, щасливу мадонну. Гліб Бабіч
2019-08-24 09:52:58 |
Не схиливши в покорі коліна,
Не піддавшись брехні і прокльонам,
Посміхається Богу моя Україна –
В камуфляжному вбранні мадонна.

Незалежна від смерті і страху,
Попри біль кайданів і полону,
Ти відправлена, навіть, катами на плаху,
Королевою сходиш до трону.

Твоє серце – любов і надія,
А душа та простори – безмежні.
Ти навчила дітей воювати за мрію,
Від числа ворогів незалежно.

Ти навчила – нащо ми, і хто ми.
Щоб триматися навіть в облозі.
Ти покликала йти незалежно від втоми,
По прямій і тернистій дорозі.

Ти як пісню співаєш свободу,
Колискову – святу і бентежну.
Ти джерельну, живу, незабруднену воду –
Нам з долоні даєш обережно.

Незалежно від щільності бою,
Не хвилюйся – все буде як треба.
Щоб не сталося, знаєш, завжди над тобою
Твої діти утримають небо.

Я світанок у полі зустріну,
І побачу, крізь ранок бездонний,
Бог до сонця за руку веде Україну –
Камуфляжну, щасливу мадонну.

/Гліб Бабіч/
2019-09-22 23:44:20
З Днем Незалежності! ____________________ Я закоханий палко, без міри У небачену вроду твою. Все, що в серці натхненне і щире, Я тобі віддаю. Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу, Ніби птиця без крил. Кожну хвилю у кожну днину Гріє душу твоє ім’я, Ненаглядна, горда, єдина, Україно моя. © Василь Симоненко
2019-08-24 10:11:59 |
Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім’я,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.

© Василь Симоненко
2019-09-23 00:17:37
Дякую, Соломія! І Вас зі святом! Миру нам всім!
2019-08-24 11:27:46 |
:inlove::ukrflag:
2019-08-24 11:31:52
Порідшала земна тужава твердь, міський мурашник поточив планету. Міліціонери, фізики, поети вигадливо майструють власну смерть. Протрухлий український материк росте, як гриб. Вже навіть немовлятко й те обіцяє стати нашим катом і порубати віковий поріг, дідівським вимшілий патріотизмом, де зрідка тільки човгання чобіт нагадує: іще існує світ справіку заборонений, як схизма. Ця твердь земна трухлявіє щодня, а ми все визначаємось. До суті доходимо. І, Господом забуті, вітчизни просимо, як подання. /Василь Стус/
2019-09-03 23:58:51 |
Порідшала земна тужава твердь,
міський мурашник поточив планету.
Міліціонери, фізики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлятко
й те обіцяє стати нашим катом
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом,
де зрідка тільки човгання чобіт
нагадує: іще існує світ
справіку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І, Господом забуті,
вітчизни просимо, як подання.

/Василь Стус/
2019-12-29 21:05:00
Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай — червону тінь калини на чорних водах — тінь її шукай, де горстка нас. Малесенька щопта лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров — така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона болю, що падуть в глибінь, безсмертною бідою окошились. /Василь Стус/
2019-09-04 00:07:29 |
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

/Василь Стус/
2019-12-30 00:35:44
Вмирає пізно чоловік, а родиться дочасно, тому й на світі жити звик, як раб і рабовласник. Він като-жертва, жертво-кат страждає і богує, іде вперед, немов назад, як душу гнів руйнує. О світе світе світе мій, їй-бо, ніяк не звикну: невже твій син — то тільки злий, а добрий — то каліка? А все немудре. Доживу віка, докалічію, допоки жили не зірву чи не зламаю шиї. /Василь Стус/ /Василь Стус/
2019-09-04 13:24:05 |
Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе світе світе мій,
їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син — то тільки злий,
а добрий — то каліка?
А все немудре. Доживу
віка, докалічію,
допоки жили не зірву
чи не зламаю шиї.

/Василь Стус/
2020-01-05 01:13:38
Як страшно відкриватися добру. Як страшно зізнаватись, що людина іще не вмерла в нас. Як страшно ждати, коли вона, захована, помре у темряві, щоб нишком відвезти на цвинтар душ, і щастя запопасти, якого вже до ран не прикладеш. Як вабить зло. Як вабить гріх — піти світ заочі, повіятися з вітром і власної подоби утекти, мов чорта лисого. Кульгавий день увійде в темінь, гляне по криївках і завагається. Бо шкода праці: сидить при ватрі плем'я самоїдів, щасливо позіхає. На вогні печеться м'ясо. В казані окріп переливається. Сьорбають юшку і повні філософських резигнацій мізкують, з кого б смажити печеню, щоб стало на сніданок і обід. Кульгавий день відходить, бо печерний ікластий лютий смерк не западе, допоки аж останній самоїд не з'їсть самого себе і помре із філософським виразом. Мовляв, життя коротке, а — забракло м'яса. /Василь Стус/
2019-09-04 13:44:51 |
Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона, захована, помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх — піти
світ заочі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чорта лисого.
Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем'я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м'ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і повні філософських резигнацій
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з'їсть самого себе і помре
із філософським виразом. Мовляв,
життя коротке, а — забракло м'яса.

/Василь Стус/
2020-01-05 01:19:11
Утрачені останні сподівання. Нарешті — вільний, вільний, вільний ти. Тож приспішись, йдучи в самовигнання: безжально спалюй дорогі листи, і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй свій найчистіший, горній біль — пали. Тепер, упертий, безвісти одчалюй, бездомного озувши постоли. Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба. А що, коли не буде того дня? Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій, простуючи до смерті навмання. /Василь Стус/
2019-09-04 14:05:13 |
Утрачені останні сподівання.
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
свій найчистіший, горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
простуючи до смерті навмання.

/Василь Стус/
2020-01-05 02:09:38
Цей біль — як алкоголь агоній, як вимерзлий до хрусту жаль. Передруковуйте прокльони і переписуйте печаль. Давно забуто, що є жити і що є світ і що є ти. У власне тіло увійти дано лише несамовитим. А ти ще довго сатаній, ще довго сатаній, допоки помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй. /Василь Стус/
2019-09-04 14:56:38 |
У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти і ні душі навколо, уздрів і скляк: блукало в тому полі сто тіней. В полі, синьому, як льон. А в цьому полі, синьому, як льон, судилося тобі самому бути, аби спізнати долі, як покути у цьому полі, синьому, як льон. Сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже як ліс соснової малечі устріч рушають. Вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт, згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні — стояти. Тільки тут. У цьому полі, що наче льон. І власної неволі спізнати тут, на рідній чужині. У цьому полі, синьому, як льон, супроти тебе — сто тебе супроти і кожен супротивник — у скорботі, і кожен супротивник, заборон не знаючи, вергатиме прокльон, неначе камінь. Кожен той прокльон твоєю самотою обгорілий. Здичавів дух і не впізнає тіла у цьому полі, синьому, як льон. /Василь Стус/
2019-09-04 15:27:18 |
Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш? Кого ти виглядаєш з-перед світу? Кого ти сподіваєшся зустріти, а най і стрінеш — віри не доймеш? Тамтого світу закуток глухий, а в ньому жінка, здумана зигзиця, шепоче спрагло: Боже, най святиться, О най святиться край проклятий мій. Ще видиться: чужий далекий край і серед степу, де горить калина — могила. Там ридає Україна над головою сина: прощавай. І плачуть там, видушуючи з себе сльозу навмисну, двоє ворогів, радіючи, що син той не любив ні України, ні землі, ні неба, і всує хилиться висока тінь чужого болю. Пустинь України безмежнішає в цьому голосінні, аж перемерзла лупиться глибінь опівнічна. Кого ж ти, демон зла, кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш? Кого з самого себе викликаєш? Свою недолю? Грудочку тепла під попелом століть? Кого ж ти ждеш? Невже сподієшся колись дожити, щоб мовити чеканню. Все. Ми квити. Ти забираєш, буцім-то даєш. /Василь Стус/
2019-09-04 16:19:55 |
Сосна із ночі випливла, мов щогла, грудей торкнулась, як вода — весла і уст — слова. І спогади знесла, мов сонну хвилю. І подушка змокла. Сосна із ночі випливла, мов щогла, і посвітилась болем далина. Кругом — вона, геть доокруж — вона, та тільки терням поросла дорога. Сосна росте із ночі. Роєм птиць благословенна свінула Софія, і галактичний Київ бронзовіє у мерехтінні найдорожчих лиць. Сосна пливе із ночі і росте, як полохке вітрило всечекання. А ти уже — по той бік, ти — за гранню, де видиво гойдається хистке. Там — Україна. За межею. Там. Лівіше серця. З горя молодого сосна спливає ніччю, ніби щогла, а Бог шепоче спрагло: Аз воздам! /Василь Стус/
2019-09-04 18:15:02 |
Молочною рікою довго плив: об мене бились білостегні риби, стояв нестерпний світ, як круча здиблений, а попід кручу зяяв чорний рів. Оце. Оце воно. Оце воно — лиш ти і я. І здиблений, мов круча, високий світ. Ану ж, тебе я тручу, аби з тобою запізнати дно, де літеплена річка молока потьмариться до вигусклої спеки, день збрижиться, утеклий і далекий, і ледве висхла, наче віск, рука малу об'яснить свічку. Мов живиця, спижово-згускла обтікає ніч, по краплі скапуючи. Хай святиться ця маячня, що стала при вікні і білою, мов неміч, головою об шибу б'ється. Хай святиться сон і роками проритий, як прокльон, цей спогад, що спотворений явою. /Василь Стус/
2019-09-05 23:46:00 |
Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. І здиблений, мов круча,
високий світ. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запізнати дно,
де літеплена річка молока
потьмариться до вигусклої спеки,
день збрижиться, утеклий і далекий,
і ледве висхла, наче віск, рука
малу об'яснить свічку. Мов живиця,
спижово-згускла обтікає ніч,
по краплі скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вікні
і білою, мов неміч, головою
об шибу б'ється. Хай святиться сон
і роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.

/Василь Стус/
2019-12-30 16:05:00
Вечірній сон. І спогади. І дощ колише цвіт розпуклого ясмину. Бездомний вітер. Спи, маленький сину, спи, сину мій маленький, коли хоч. Немає мами нашої давно — вертала, поспішала, забарилась. Надворі дощ і ллє, як із барила. Заснеш — і чуєш: торготить вікно. Здасться, хтось підійде до дверей, проситиме негоду переждати. Ти ж, синку, спи, і не питай про матір і більше не загадуй наперед, бо не стоїть хвилина на хвилині, хвилина на хвилині не стоїть. Нехай тобі бодай у сновидінні появиться очікувана мить. /Василь Стус/
2019-09-05 23:52:11 |
На однакові квадрати поділили білий світ Рівне право – всім страждати і один терпіти гніт. Зле і кату, зле і жертві, а щасливого – нема. Всім судилося померти за замками сімома. Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань, демократіє покори і свободо німувань. А кругом життя веселе, скільки сонця і тепла! Ти мене даремно, леле, в світ неправди привела. /Василь Стус/ В. Стус чимало переписував свої вірші, причому попередні версії могли відрізнятись кардинально, але не поступались силою думки і продовжували жити своїм повноціннім життям. Так, мав інше закінчення і цей вірш: Дум намарне ґвалтування без причини, без мети в сотах ярого страждання з диким медом самоти.
2019-09-23 00:16:16 |
Убий в собі раба! Убий раба! Без жалю вбий раба! В лахмітті він чи В пишній позолоті. Хай торжествує Вічна боротьба Душі нескореної У смиренній плоті. Убий раба, Що вірує в батіг, І освяти Осквернену природу. Убий раба! Розвій чужинський міф Про рабський стан Вкраїнського народу. /Вперше опубліковано наприкінці 1990-х рр. без авторства/
2019-11-22 23:01:09 |
Чи не дурю себе я знову Своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучше одурить Себе-таки, себе самого, Ніж з ворогом по правді жить І всує нарікать на Бога! /Тарас Шевченко/
2019-12-29 21:07:17 |
Ми відновили Божий храм і сяють золотом ікони, мов прикрашаючи бедлам, що в наших душах і навколо. І вже, покаявшись сповна, смиренно просимо у Бога дарів, якими Сатана на грішну зманює дорогу. /Леонід Талалай/
2019-12-30 00:38:50 |
Я трава прадавня дика трава до билиночки вирвана до стеблиночки витоптана і врешті гудроном гарячим напоєна і здавалось назавжди під ним похована та сьогодні вранці я потрощила ваші асфальти росту ось я вже вам по пояс ось я вже вам по шию ось я вже вам по очі і дивлюся ув очі віщо ось я від вас уже й вища я трава Я знаю що вам це не до вподоби що я вища од вас і назавтра ви нашлете на мене бульдозери і знову вирвете мене з корінням або ж акуратно підстрижете під лінійку і щогодини дбайливо поливатимете водою із крану А я тоді без’язико мовчатиму як і оті мої газонні цивілізовані родичі бо я просто трава і я не про себе прийшла вам нагадувати бо ви не тільки мене одну забули я прийшла вам нагадати що ви все-таки люди і що ви також повинні щодня рости я трава /Григорій Чубай/
2020-01-05 01:12:41 |

Вход для авторов
Забыли пароль?
В прямом эфире
Смешно получилось!
Рецензия от: Сергей Комаровский
2020-01-23 16:34:40
Воров мы действительно многих знаем, но не всех, увы...Каждая новая власть обещает с ними бороться, но все силы её уходят на то, чтобы встроиться самим в старые схемы дерибана... У нас что-то с генетикой в стране:как так может быть, чтобы на протяжении 30 лет одни сменяли других... Может, все такие, нормальные, пока во власть не попадут?Кстати, а кого Вы имели в виду под "белыми"?
Рецензия от: Юрий Роновский
2020-01-23 16:33:48
Умора!
Рецензия от: Солнечная почта
2020-01-23 16:30:51
На форуме обсуждают
Найвеличніший .
Пряма мова.
-----------
— Моє питання – які додаткові реформи важливі для вас у ближчому майбутньому?

— А… дякую за запитання. А(...)
Рецензия от: Юрко
2020-01-23 11:51:21
Блискучий виступ і фантастичний дебют!
🇺🇦㊇ 3;👏 18-річний фристайліст з Рівненщини Орест Коваленко виборов "бронзу&q(...)
Рецензия от: Зрадонька
2020-01-23 11:26:14
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.